Місто дівчат

Розділ тридцять третій

У грудні 1977 року я отримала від тебе листа, в якому ти повідомляла, що твій батько помер.

Я відчувала, що сталося щось погане. Френк два тижні не давався чути, а це було вкрай незвично. За дванадцять років наших стосунків таке сталося вперше. Я хвилювалась, і то дуже, але не знала, що робити. Я ніколи не телефонувала Френкові додому й у відділок теж не могла подзвонити, бо до того часу він уже покинув службу в поліції. Нікого з його знайомих я не знала, тому не мала з ким зв’язатися, щоб запитати, чи з ним усе гаразд. Поїхати у Бруклін і постукати у ваші двері теж не випадало.

І от врешті на адресу салону прийшов твій лист на моє ім’я.

Я досі його зберігаю.

Ти залишила дівоче прізвище.

Не питай мене чому, але я відразу це помітила. Ще до того, як повністю усвідомила, що Френка більше нема.

«Молодчина, Анджело, — подумала я. — Ніколи не відмовляйся від свого прізвища!»

А тоді нарешті збагнула, що Френк відійшов, і відреагувала на це так, як ти, напевно, й уявляла: впала на підлогу й розплакалася.

Ніхто не хоче чути про чуже горе (та й до певної міри воно у всіх однакове), тому не вдаватимусь у деталі й не описуватиму свій смуток. Скажу тільки, що наступні кілька років були для мене дуже важкі — найважчі й найсамотніші у моєму житті Твій батько, Анджело, жив по-особливому — і по-особливому помер. Він залишив по собі такий яскравий образ. Він приходив до мене у снах, а ще у запахах, звуках і відчуттях самого Нью-Йорка. Він навідувався до мене запахом літнього дощу на розпеченій бруківці і солодкавим ароматом цукрованих горіхів, що їх продають узимку на вулицях. Кислувато-молочним духом дерев гінкго на Мангеттені в пору весняного цвітіння. Туркотанням голубів у період парування і завиванням поліцейських сирен. Він був по всьому місту. Та все ж його відсутність лягла на моє серце важким тягарем глибокої мовчанки.

Життя тривало.

Навіть після його смерті мої будні практично не змінилися. Я мешкала в тому самому будинку, займалась тими самими справами. Збавляла вільний час із тими самим друзями й близькими. Френк ніколи не був частиною мого повсякденного життя, то ж чому щось мало змінитися? Мої подружки знали, що я втратила важливу для мене людину, але вони не були знайомі з Френком. Ніхто не знав, як сильно я його любила (як я могла пояснити їм наші з ним стосунки?), тому я не мала права тужити на публіці, наче вдова. Та я й не вважала себе нею. Цей статус належав твоїй матері, не мені. Як я могла бути вдовою, якщо ніколи не була дружиною? Не існувало такого слова, яке б описало те, ким ми були одне для одного, тому втрата, яку я відчувала після Френкової смерті, була дуже особистою і безіменною.

Здебільшого все виглядало так: я прокидалася серед ночі й лежала в ліжку, чекаючи, коли подзвонить телефон і він запитає: «Ти не спиш? Хочеш піти прогулятися?».

Після смерті Френка Нью-Йорк аж якось потіснішав. Далекі околиці, які ми обходили удвох, стали для мене недоступні. Жінці — навіть такій незалежній, як я — не варто було ходити туди самій. На мапі моєї уяви чимало «кварталів близькості» теж позачиняли свої брами. На деякі теми я могла розмовляти тільки з Френком. У моєму нутрі були місця, куди міг досягнути тільки він, уважно мене вислуховуючи. Самотужки я туди проникнути не могла.

Попри це, я хочу тобі сказати, що я впоралася без Френка. Я переросла свій смуток, як рано чи пізно його переростають усі люди.

Знову повернулась до радісних занять. Мені завжди щастило, Анджело. Не в останню чергу тому, що туга і розпач не притаманні моєму темпераменту. У цьому я завжди була трохи схожа на тітку Пеґ — дякувати Богу, я не була схильна до депресії. А ще після смерті Френка мене оточували чудові люди. Палкі коханці, нові друзі, моя обрана родина.

Спілкування мені ніколи не бракувало. Але за твоїм батьком я сумую й досі. Зрозумій мене правильно: інші люди завжди поводилися зі мною приязно й мило, але замінити його не міг ніхто. Бо ніхто не міг зрівнятися з ним — бездонним колодязем, а не чоловіком, сповідальнею на двох ногах, яка вбирала в себе всі мої зізнання без краплини осуду й тривоги.

Ніхто не міг стати тією прекрасною темною душею, яка вічно перебувала немовби у двох світах: життя і смерті. Ніхто не міг стати Френком, бо Френк був лише один.

Довго тобі, Анджело, довелося чекати відповіді про те, ким я була для твого батька — чи то пак ким був для мене він.

Я намагалася відповісти на твоє питання так чесно й сумлінно, як тільки могла. Хотіла спершу перепросити за те, що стільки написала. Але якщо ти справді донька свого батька (а я в це вірю), то ти точно вмієш слухати інших. Ти з тих людей, які воліють почути всю історію, від початку до кінця.

До того ж мені важливо, щоб ти знала про мене все — хороше й погане, доброчесне й порочне — і могла сама скласти про мене думку.

Тільки хочу ще раз наголосити, Анджело: ми з твоїм батьком жодного разу не обіймались, не цілувались і не займались любощами. Однак він був єдиним чоловіком, якого я кохала всім серцем. І він мене теж. Ми не говорили про це, бо не мали такої потреби. Ми обоє це знали.

Мушу також сказати, що з часом твоєму батькові стало зі мною настільки спокійно, що він міг класти свою долоню на мою, не сіпаючись від болю. Ми, бувало, довго сиділи в його автівці, відчуваючи тиху радість доторку.

З ним я побачила найбільше світанків у своєму житті. Пробач мені, будь ласка, якщо своїм учинком — тримаючи отак його долоню у своїй, коли надворі сходило сонце — я відібрала щось у твоєї матері чи в тебе.

Хоча не думаю, що я щось у вас відібрала.

Ось так, Анджело.

Мені прикро чути, що твоя мати померла. Прийми мої співчуття. Я рада, що вона прожила так довго. Сподіваюсь, її життя було гарним, а смерть — спокійною. Маю надію, що в цей сумний час ти сильна духом.

Я дуже рада, що ти мене розшукала. Дякувати Богу, я й досі живу в будинку, де колись було ательє! Як же це чудово — не змінювати своє прізвище й адресу. Люди завжди знають, де тебе знайти.

До речі, L’Atelier — це більше не весільний салон, а кав’ярня і фреш-бар, яким завідує Натан Ловцкі. Хоч сама будівля належить мені. Марджорі померла тринадцять років тому й перед тим заповіла її мені, знаючи, що я ліпше за Натана впораюся з управлінням. Вона люб’язно передала будинок у мої руки, а я сумлінно про нього дбаю. Я й Натану допомогла облаштувати його невеличкий заклад. Допомога йому ой як пригодилась, повір мені. Натан, хоч який милий хлопець, зірок із неба ніколи не хапатиме. Але я все одно його люблю. Він завжди називав мене «мамою номер два». Я щаслива, що він любить мене і піклується про мене.

Напевно, я тому й така непристойно здорова як на мій поважний вік, бо він про мене дбає. Ну а я дбаю про нього. Ми добре ладнаємо.

Ось чому я досі тут, досі в тому самому будинку, де мешкаю з далекого 1950 року.

Дякую, що знайшла мене, Анджело.

Дякую, що попросила мене розповісти правду.

Я розповіла тобі все — від початку до кінця.

Перш ніж закінчити, хочу сказати тобі ще таке.

Колись давно Една Паркер Вотсон запевнила мене, що я ніколи не стану цікавою людиною. Що ж, може, вона й мала рацію. Не мені про це судити. Та ще вона сказала, що я належу до найгіршого типу жінок — тих, які не здатні товаришувати з іншими жінками, бо вічно «граються з чужими забавками». Ось тут Една помилялася. За своє життя я була вірною подругою для багатьох-багатьох жінок.

Я казала, що добре мені вдавалися тільки дві справи: шиття і секс. Але тут я себе недооцінила, бо ще я вмію бути хорошою приятелькою.

Я розповідаю тобі про це, Анджело, бо пропоную тобі свою дружбу, якщо ти, звісно, захочеш її прийняти.

Не знаю, чи моя пропозиція тебе зацікавить. Може, прочитавши цього листа, ти більше ніколи не захочеш мати зі мною нічого спільного. Зневажатимеш мене як нікчему. Я не здивуюсь. Я не вважаю себе нікчемою (та й ні про кого так не думаю), але ти маєш право на власну думку.

Просто поміркуй над цим, будь ласка.

Знаєш, пишучи цього листа, я весь час уявляла тебе молодою. Для мене ти завжди залишишся тією серйозною і розумною двадцятидев’ятилітньою феміністкою, яка 1971 року завітала до мого весільного салону. І тільки тепер я усвідомила, що ти вже давно не молода. За моїми підрахунками, тобі вже майже сімдесят. Та й сама я давно вже не юна, звісно.

У старшому віці я зрозуміла одну річ: ти починаєш помалу втрачати людей, Анджело. Не те щоб людей у світі бракувало — о ні. Просто з часом меншає твоїх людей. Тих, кого ти любила. Тих, які любили тих самих людей, що й ти. Тих, що знають усе про твоє життя.

Таких людей помалу починає забирати смерть, і коли вони йдуть, замінити їх кимось іншим страшенно важко.

Після певного віку складно знаходити нових друзів. Світ стає самотнім, порожнім місцем, дарма що в ньому аж кишить новоспеченими молодими душами.

Не певна, чи ти вже встигла це відчути. Але я — так. Одного дня це відчуття прийде і до тебе.

Ось чому я хочу завершити свого листа такими словами: ти нічого мені не винна і я нічого від тебе не сподіваюсь, та все ж ти дорога моєму серцю. І якщо тобі колись здасться, що світ самотній та порожній і що тобі потрібна нова приятелька, згадай, будь ласка, про мене.

Не знаю, скільки ще я проживу, але допоки я буду на цьому світі, люба Анджело, я — твоя.

Дякую, що вислухала мене.

Вівіан Морріс