Місто дівчат

Розділ тридцять перший

Я ніколи не любила тих, кого мала б любити, Анджело.

Усе, що для мене влаштовував у житті хтось інший, закінчувалось не так, як було заплановано. Мої батьки скерували мене в певному напрямку — до престижної школи-пансіонату й елітного коледжу, — щоб я ввійшла у спільноту, до якої начебто належала. Та, очевидно, я не належала до неї по-справжньому, бо не маю жодної подружки з тих світів. І чоловіка на численних шкільних танцях теж не зустріла.

Я ніколи не мала відчуття, що моє місце — коло батьків чи в містечку, де я виросла. Я не підтримую контакту із жодною людиною з Клінтона. Мої стосунки з мамою були дуже поверхові, аж до її смерті. А мій батько був усього лиш буркотливим політичним оглядачем на другому кінці обіднього столу.

Але потім я перебралася до Нью-Йорка і познайомилася з тіткою Пеґ, неординарною й легковажною лесбійкою, яка забагато пиячила, витрачала забагато грошей і хотіла кружляти цим світом у такому собі ритмі стриб-скок-тра-ляля, — і я обожнювала її. Вона подарувала мені цілий світ, не менше.

А ще я зустріла Олів, яка не викликала в мене особливої симпатії, але яку я все одно полюбила. Значно сильніше за рідних батьків. Приязною чи ласкавою Олів не була, зате була віддана й добра. Вона стала моєю захисницею. Вона була нашою праведницею. Вона навчила мене моральних принципів, яких я дотримуюсь і нині Потім я познайомилась із Марджорі Ловцкі — дивакуватою дівчиною-підлітком із Пекельної кухні, чиї батьки-мігранти торгували одягом. Вона була геть не з тих людей, з якими я мала би приятелювати. Але вона стала не тільки моєю діловою партнеркою, а й сестрою. Я любила її, Анджело, усім серцем. Пішла б заради неї на все, так само як вона — заради мене.

Далі в моєму житті з’явився син Марджорі, Натан — кволий хлопчик, який мав алергію на саме життя. Він був дитям Марджорі — і моїм дитям теж. Якби в моєму житті все склалося так, як запланували мої батьки, я б точно народила своїх дітей — великих та сильних майбутніх магнатів, які б їздили верхи, але натомість у мене був Натан, і це тільки на краще.

Я обрала Натана, а він обрав мене. І я його теж любила.

Ці начебто випадкові люди, Анджело, стали моєю родиною. Справжньою родиною. Я розповідаю тобі все це, бо хочу, аби ти зрозуміла, що за кілька наступних років я полюбила твого батька так само сильно, як любила кожну й кожного з них.

Моє серце не спроможне на більшу шану. Він став мені такий же близький, як моя рідна, чудесна, випадкова і справжня сім’я.

Така любов — наче глибокий колодязь із крутими стінами. Упав у нього — і все: любитимеш людину до кінця свого життя.

Щотижня по кілька разів, рік у рік, твій батько телефонував мені пізно ввечері й питав:

— Хочеш прогулятися? Я не можу заснути.

Я казала йому:

— Ти ніколи не можеш заснути, Френку.

А він:

— Ага, але сьогодні взагалі не можу.

Я завжди відповідала «так», хоч яка то була пора року і який пізній час. Мені все життя подобалося блукати містом, і я любила нічну пору. До того ж я ніколи не потребувала багато сну. А основне, мені страшенно подобалось бути поруч із Френком. Тому щоразу, як він мені дзвонив, я погоджувалась піти з ним погуляти. Він приїжджав по мене з Брукліну, і ми разом кудись їхали й гуляли.

Дуже скоро ми обійшли всі квартали Мангеттену й почали вирушати на вилазки в інші райони. Я вперше бачила людину, яка знала Нью-Йорк як свої п’ять пальців. Френк водив мене у дільниці, про які я ніколи не чула, і ми блукали ними мало не до ранку і розмовляли, розмовляли, розмовляли. Ми обійшли всі кладовища й заводські квартали. Пройшлися всіма набережними. Через райони з особняками — і з багатоповерхівками для бідних. Урешті-решт перетнули геть усі мости в Нью-Йоркській агломерації — а їх там чимало.

Нас ніхто ніколи не чіпав. І це було дуже дивно. У ті часи Нью-Йорк вважався небезпечним містом, проте ми гуляли ним так, наче були недоторканні. Не раз ми так поринали в розмову, що не помічали нічого довкола. Вулиці якимось чудом гарантували нам безпеку, а люди нас не чіпали. Іноді мені здавалося, що вони взагалі нас не помічали. Хоча бувало й таке, що нас зупиняла поліція й питала, куди це ми прямуємо, і тоді Френк показував своє посвідчення. «Я проводжу цю леді додому», — казав він, навіть якщо ми опинялися в ямайському кварталі у районі Краун Гайтс. Він проводив мене додому. Його пояснення завжди звучало однаково.

Глибокої ночі він, бувало, возив мене на Лонґ-Айленд і купував смажених мідій у знайомому ресторанчику — цілодобовому дайнері, де можна було під’їхати до самого віконця й замовити просто з автівки. Часом ми їздили у Шіпсгед-Бей на молюски. Їли їх, зупинившись на пристані й спостерігаючи, як у море випливають рибальські човни. Навесні він возив мене за місто у Нью-Джерсі — збирати листя кульбаб при місячному світлі, щоб зготувати потім гіркуватий салат. Сицилійцям таке смакує, пояснював він мені.

Їздити за кермом і ходити пішки — ось дві справи, якими він міг займатися без зайвого хвилювання.

Він завжди слухав мої історії. Він став для мене найближчим другом, якому я щиро довіряла. Френк був світлою людиною — людиною непорушної душевної чистоти. Так затишно було поруч із чоловіком, який ніколи не вихвалявся (велика рідкість серед чоловіків його покоління!) й не прагнув будь-що домінувати над світом. Якщо він і почував якусь провину чи припускався помилки, то відразу першим про це казав, а не чекав, коли я про це дізнаюся. Хоч що я розповідала йому про себе, він ніколи мене не осуджував і не критикував. Зблиски моєї темряви його не лякали: він мав власну темряву — і то таку, що чужі тіні були йому не страшні. Але насамперед він слухав.

Я розповідала йому все. Коли заводила нового коханця. Коли чогось боялася. Коли досягала успіху. Я не звикла, Анджело, щоб чоловіки мене слухали.

А твій батько не звик бути із жінкою, готовою ходити з ним по десять кілометрів посеред ночі, під дощем, у Квінсі, просто щоб скласти йому компанію, коли він не міг заснути.

Він нізащо не покинув би дружини з донькою. Я знала про це, Анджело. Він був не такий. А я б нізащо не тягнула його до себе в ліжко. Річ не тільки в тім, що його фізичні рани й душевна травма перекреслили його сексуальне життя. Просто я не належала до жінок, здатних закрутити роман з одруженим чоловіком. Я не була такою. Більше не була.

Крім того, я не можу сказати, що колись фантазувала, як виходжу за нього заміж. Та й узагалі, коли я тільки думала про заміжжя, у мене стискалося горло й мені не хотілось одружуватися — ні з ким. А з Френком і поготів. Я не могла уявити, як ми сидимо за столом і обговорюємо за сніданком новини. Або плануємо відпустку. Цей образ не пасував ні йому, ні мені Зрештою, я не впевнена, що якби в нашій історії фігурував секс, ми з Френком відчували б одне до одного таку глибоку любов і ніжність. Секс так часто буває хитрим трюком, короткою стежкою до близькості. Способом оминути етап, коли пізнаєш чиєсь серце, і пізнати натомість саме лиш тіло.

Тож ми були по-своєму віддані одне одному, але при цьому жили кожне своїм життям. Єдиною дільницею Нью-Йорка, де ми ніколи не гуляли разом, був південний Бруклін — його рідний район. (Або ж Керролл Ґарденс, як пізніше його охрестили агенти з нерухомості, хоча твій батько ніколи так його не називав.) Та околиця належала його родині — його, так би мовити, племені. І з поваги до нього ми не порушували тамтешню тишу своїми кроками.

Він не знався з моїми людьми, а я — з його.

Якось я познайомила його з Марджорі — мої подруги, звісно ж, знали про нього, але не були з ним знайомі, — однак Френк не міг перебувати в товаристві. (Що я мала робити — скликáти вечірку й вихвалятися ним перед усіма? Сподіватися, що чоловік із нервовим розладом стоятиме у переповненій кімнаті й балакатиме про те і про се з незнайомками, тримаючи в руках коктейль? Ні.) Мої приятельки вважали Френка таким собі живим привидом. Вони приймали те, що він був для мене важливий, бо я їм так казала. Але вони його так ніколи і не зрозуміли. Та й хіба могли?

Відверто кажучи, певний час я уявляла собі, що одного дня Френк познайомиться з Натаном і наш любий хлопчик сприйматиме його за батька. Але так би теж не вийшло. Він і для тебе, Анджело, заледве був утіленням батька, а ти ж його рідне дитя, яке він любив усім серцем. Як я могла вимагати, щоб він узяв на себе відповідальність ще за одну дитину й відчував через це докори сумління?

Я нічого від нього не вимагала, Анджело. А він нічого не вимагав від мене. (Питав хіба: «Хочеш прогулятися?») Тож ким ми були одне для одного? Як назвати наші стосунки? Між нами панувало щось більше за дружбу — у цьому нема сумніву. Чи був він моїм хлопцем? Чи була я його коханкою?

Ці слова безсилі. Ці слова описують те, ким ми не були.

Утім, хочу тобі сказати, що в моєму серці лишався самотній, порожній закуток, про існування якого я навіть не здогадувалась. У ньому й оселився Френк. Прихистивши його у своєму серці, я почувалась так, наче мене звідусіль огортає любов. Ми ніколи не мешкали разом і не спали в одному ліжку, але він завжди був частиною мене. Я цілий тиждень зберігала у пам’яті різні історії, щоб мати що йому розповісти.

Я питала про його думку, бо поважала його моральні принципи. Милувалася його лицем, бо воно належало йому. Навіть його шрами здавалися мені гарними. (Френкова шкіра скидалась на потерту оправу древньої священної книги.) Мене зачаровували години, які ми проводили разом, і вабили таємничі місця, якими ми мандрували — ті, що виринали в уяві під час розмов, і ті, в яких ми бували в самому місті. Час, коли ми лишалися удвох, плинув поза цим світом — ось що я відчувала.

У наших стосунках не було нічого нормального.

Ми завжди їли в машині.

Ким ми були?

Ми були Френком і Вівіан, які блукали Нью-Йорком, коли усі спали.

Зазвичай Френк телефонував мені вночі, але одного спекотного розпеченого дня улітку 1966 року він подзвонив мені по обіді й запитав, чи може побачитись зі мною просто зараз.

Він говорив дуже схвильованим голосом, а коли під’їхав до ательє, то вискочив з автівки й почав швидко ходити туди-сюди перед нашим будинком. Таким знервованим я ще його не бачила. Я тут же передала свою роботу помічниці, вибігла й застрибнула в його машину, сказавши:

— Сідай, Френку. Поїхали. Просто їдь куди-небудь.

Ми доїхали аж до летовища «Флойт Беннетт Філд» у Брукліні. Мовчки гнали всю дорогу. Він зупинився посеред болота в кінці смуги, звідки видно було, як заходять на посадку літаки резерву авіації військово-морських сил. Я знала, що Френк надзвичайно стривожений, бо коли ніщо не могло його заспокоїти, він завжди їхав на летовище дивитися, як сідають літаки. Рев двигунів утихомирював його нерви.

Я не питала, що сталося. Знала, що, віддихавшись, він сам мені розповість.

Тож ми сиділи серед гнітючої липневої спеки в автомобілі й слухали, як потріскує, охолоджуючись, вимкнений двигун. Тиша, сідає літак, знову тиша. Я опустила скло, аби впустити в салон трохи повітря. Френк цього навіть не помітив. Він так і сидів, вчепившись у кермо, аж кісточки на руках побіліли. Він був у поліцейській формі й, мабуть, стікав потом, але й цього не помічав. Земля знову задрижала — сів ще один літак.

— Я сьогодні ходив до суду, — сказав він.

— Ага, — відказала я, просто аби він знав, що я слухаю.

— Мав свідчити про грабіж, який стався торік. Господарська крамниця. Підлітки на наркоті — шукали, де що потягнути. Побили власника, тепер їх судять за напад. Я першим прибув на місце злочину. Тому й покликали.

— Ясно.

Твій батько часто мусив ходити до суду, Анджело. У різних поліцейських справах. Йому це завжди важко давалося (сидіти в переповненій залі було для нього гірше за пекло, нема що казати), але аж так він панікував уперше. Напевно, сталося щось дуже погане.

Я чекала, коли він сам про все розповість.

— Я побачив сьогодні одного знайомого, — нарешті сказав він. Рук він так і не зняв з керма, а поглядом втупився перед себе. — З флоту. Хлопака з Півдня. Був разом зі мною на «Франкліні». Том Денно. Я вже встиг забути, як його звали. Він сам із Теннессі. Я навіть не знав, що він тепер тут живе. Чомусь завжди думаєш, що ті південці вернулися після війни додому. Але він, видно, не вернувся. Переїхав до Нью-Йорка. Живе аж десь на кінці Вест-Енд-авеню. Адвокатом став. Сьогодні був у суді, представляв одного з тих хлопчиськів, які увірвалися в крамницю. Я так розумію, батьки малого при грошах, раз найняли адвоката. Тома Денно. То ж треба, такий збіг.

— Напевно, ти здивувався, — сказала я, просто щоб він знав: я поруч.

— Я досі пам’ятаю, як Том тільки прийшов на корабель, — продовжував Френк. — Коли точно то було, не згадаю, навіть не питай. По-моєму, на початку сорок четвертого. Прийшов просто з ферми. Хлопака зі села. Міським було важко, а сільським то взагалі. Більшість із них росли в такій бідності, що годі було навіть уявити. Я думав, що то я бідний, але до тих хлопців мені було далеко. Вони ніколи не бачили стільки харчів, як на кораблі. Мотали за обидві щоки, ніби з голодного краю приїхали. Перший раз у житті не ділили вечерю з десятьма братами. Дехто з них взуття навіть не мав, ходив босий. Акценти різні, я таких навіть не чув. Ледве розумів, що вони говорять. Але в бою вони були як ті чорти. Навіть коли нас не обстрілювали, чорти чортами. Цілий час то кулаками один на одного махали, то пащекували до морпіхів, які адмірала охороняли, коли той був на борту. Вони нічого в тому житті не знали, лиш махати кулаками, розумієш? Том Денно був серед них найбільшим хуліганом.

Я кивнула. Френк нечасто розповідав подробиці про життя на кораблі чи про тих, з ким він разом воював. Я не знала, чим закінчиться його історія, але розуміла, що йдеться про щось важливе.

— Вівіан, я ніколи не був таким сильним, як ті хлопці, — Френк досі сидів, вчепившись у кермо, наче в рятувальне коло, що єдине могло втримати його на плаву. — Раз на політній палубі один з моїх хлопців — молодий хлопчина з Меріленду — на секунду відволікся. Ступив не в той бік — і йому тут же засмоктало голову в пропелер. Просто вирвало голову з м’ясом, у мене перед очима. І то нас навіть не обстрілювали. Звичайний собі день. І от у нас на палубі тіло без голови і його треба звідти забрати — і то вже, бо літаки сідають що дві хвилини. Політна палуба мусить бути чиста. А я стою як вкопаний. І тут приходить Том Денно, хапає тіло за ноги й тягне геть. Так, як раніше свинячі туші на фермі тягав. Навіть не скривився, а взяв і зробив, що треба. А я не можу зрушити з місця. Тоді Том підходить і мене теж відтягує вбік, аби ще мені голову не відірвало. Тягне мене, офіцера! І хто — простий солдат. Який за все життя навіть у стоматолога ні разу не був. Яким чудом він став адвокатом на Мангеттені?

— Ти впевнений, що бачив саме його? — запитала я.

— Точно його. Він впізнав мене. Підійшов до мене, заговорив. Та він з «Клубу 704», Вівіан! Господи Боже! — Френк кинув на мене вимучений погляд.

— Я не знаю, що це означає, — сказала я якомога м’якше.

— Хлопці, які лишилися на «Франкліні» в той день. Їх було сімсот чотири. Капітан Ґерес назвав їх «Клуб 704». Розхвалив їх як героїв. Та, може, вони й були героями, дідько з ними. «Живі герої» — так їх Ґерес називав. Ті, що не втекли з корабля. Вони щороку збираються. Згадують колишню славу.

— Ти не втік з корабля, Френку. Навіть командування флоту про це знає. Тебе вогнем знесло за борт.

— Яка різниця, Вівіан, — відповів Френк. — Я з самого початку був боягузом.

У його голосі не лишилось ні краплини паніки. Тепер він говорив так спокійно, що мені аж стало моторошно.

— Ні, не був, — заперечила я.

— Ми зараз не сперечаємось, Вівіан. Я кажу тобі, що був. Нас тоді вже не перший місяць обстрілювали. Я більше не міг. Я вже давно не міг. Ґуам у липні сорок четвертого — та його розбомбили до бісової матері. Не знаю, чи на тому острові хоч одна травинка лишилася після того, як ми закінчили. Стільки бомб ми туди скинули! Але коли наші війська висадились там наприкінці липня, звідти раз — і виїхали японці на танках. Як вони взагалі лишилися живі? Не уявляю. Наші моряки були сміливі, японські вояки були сміливі, а я — я ні. Я терпіти не міг звуків стрілянини, Вівіан. А це ж навіть не в мене стріляли. Отоді я й став таким, як зараз. Нервуватися почав, сіпатися. Хлопці називали мене Шарпаним.

— Посоромились би, — сказала я.

— Та правильно називали. Я був як той клубок нервів. Одного дня бомба не випала з літака: п’ятдесятикілограмова бомба взяла й застрягла в бомбовідсіку. Пілот передає по радіо, що в нього застрягла бомба і він мусить з нею сідати, уявляєш? І от під час посадки вона якось звідти випадає, і тепер по нашій політній палубі котиться п’ятдесятикілограмова бомба. Твій брат і ще кілька хлопців кинулись до неї і зіпхнули її за борт, як якусь іграшку. А я що? Я знов завмер на місці. Не можу їм помогти, поворухнутись не можу, нічого.

— Це вже не має значення, Френку.

Але він знову мене не почув.

— Потім настає серпень сорок четвертого, — розповідав він далі. — Бушує тайфун, а в нас бойові вильоти, ми садимо літаки, навіть коли хвилі накочуються на палубу. А пілоти, які сідають у шторм на той нещасний клаптик в Тихому океані, навіть бровою не ведуть. У мене руки безперестанку трусяться, а я ж то навіть не керую тими клятими літаками, Вівіан. Наш ешелон називали «Душогуби». Ми мали бути найсильнішими зі всіх. От тільки ніяким «душогубом» я не був.

— Френку, — сказала я, — не хвилюйся, усе гаразд.

— А потім, у жовтні, нас почали атакувати японські смертники. Вони знали, що прогрáють війну, і вирішили піти як герої. Повбивати якнайбільше наших, за всяку ціну. Вони без кінця нас атакували. Був такий день, що на нас налетіло їх аж п’ятдесят штук. П’ятдесят літаків-камікадзе за один день. Можеш собі уявити?

— Ні, — відповіла я. — Не можу.

— Наші хлопці збивали їх у повітрі, одного за одним, а вони на другий день посилали ще літаки. Я знав, що рано чи пізно котрийсь у нас влучить. Усі знали, що з нас була легка ціль — ми стояли за якихось вісімдесят кілометрів від узбережжя Японії, — але наші хлопці на то чхали. Ходили собі козирем. А щовечора по радіо виступала «токійська троянда» й розказувала всьому світу, нібито «Франкліна» вже потопили. Отоді я й перестав спати. Ні спати не міг, ні їсти. Без кінця трусився від страху. Відтоді я більше ніколи не спав нормально. Коли ми збивали літаки, деяких пілотів-камікадзе виловлювали з води й хапали як полонених. Одного з тих японців вели палубою до карцеру, але він вирвався й побіг до борту. Зіскочив і вкоротив собі віку. Ліпше смерть, ніж полон. Загинув з честю, просто в мене перед очима. Я бачив його лице, коли він біг до борту, Вівіан. Богом клянусь, він і близько не виглядав таким наляканим, як я.

Я розуміла, що Френк сторчголов несеться в минуле, а це був недобрий знак. Треба було повернути його назад, до себе. Назад у теперішнє.

— А що сьогодні сталося, Френку? — запитала я. — Що сталося з Томом Денно в суді?

Френк голосно видихнув і ще міцніше вчепився в кермо.

— Він підходить до мене, якраз перед тим, як я маю свідчити. Пам’ятає, як мене звати. Питає, як справи. Потім розказує мені, що він тепер адвокат і живе у Верхньому Вест-Сайді, де вчився в коледжі і де тепер ходять до школи його діти.

Прочитав мені цілу лекцію, як йому добре живеться. Він був у складі екіпажу, який після атаки доставив «Франклін» до Бруклінської корабельні, і, я так розумію, після того так і лишився в Нью-Йорку. Але той його сільський акцент нікуди не дівся. Хоч один його костюм коштує, певно, більше за цілу мою хату. А потім він обдивляється мене з голови до ніг і каже: «Патрульний? То от до чого дійшли морські офіцери?». О Господи, Вівіан, і що я маю йому казати? Стою й мовчки киваю. А тоді він питає мене: «Тобі хоч пістолет дозволяють носити?». А я бовкнув щось дурне, типу: «Дозволяють, але я ще з нього не стріляв», — а він такий: «Ну бо ти завжди був слабаком, Шарпаний», — і пішов собі геть.

— Ну і хай забирається до дідька, — сказала я.

У мене самої стиснулися кулаки. На мене накотилася така хвиля злості, що шум у вухах — клекіт від припливу крові — на якусь мить заглушив рев літака, який сідав перед нами. Мені хотілось піймати того Тома Денно й перерізати йому горло. Та як він смів? А ще хотілося обійняти Френка й заспокоїти його, але це було неможливо, бо війна так відколошматила його душу й тіло, що він не міг стерпіти обіймів навіть жінки, яка його любила.

Суцільне зло й несправедливість .

Я згадала, як Френк колись розповідав, що, випірнувши з води після того, як його знесло з палуби корабля, він опинився у світі, вщент охопленому полум’ям. Навіть морська вода довкола нього горіла, покрита плівкою пойнятого вогнем палива. А двигуни ураженого авіаносця ще більше розганяли полум’я. І ще сильніше обпікали вояків у воді. Френк помітив, що коли сильно хлюпатись, можна відштовхнути вогонь подалі від себе й створити серед Тихого океану маленьку ділянку, вільну від полум’я. Цим він і займався дві години — з опіками майже по всьому тілу! — поки його не врятували. Відштовхував і відштовхував від себе вогонь, силкуючись звільнити крихітний шматок свого світу від пекла. Мені здавалося, що й тепер, через багато років, він займався тим самим. Намагався знайти для себе в цьому світі безпечний клаптик. Клаптик, де б його тіло перестало горіти.

— Том Денно каже правду, Вівіан, — мовив він. — Я завжди був слабаком.

Мені страшенно хотілося його втішити, Анджело, але як? Що я могла йому дати? Хіба лиш сидіти того дня в автівці, слухаючи його моторошну історію. Мені кортіло сказати йому, що він був сильним, мужнім героєм і що Том Денно й решта хлопців із «Клубу 704» помилялися. Але я знала, що то даремно. Що він не почує моїх слів. Не повірить мені. Але йому було дуже зле, і я мусила сказати бодай щось. Я заплющила очі, благаючи мозок підкинути мені якусь доречну ідею. А тоді розтулила рота і просто заговорила зі сліпою вірою в те, що доля й любов підкажуть мені правильні слова.

— Навіть якщо це правда, то й що? — запитала я.

Мій голос прозвучав різкіше, ніж мені хотілося. Френк здивовано обернувся і глянув на мене.

— Навіть якщо ти справді слабак, Френку, — що з того? Навіть якщо війна дійсно не для тебе і ти не зміг дати собі з тим раду — то й що?

— Так воно і є, Вівіан.

— Добре. Припустімо, що так воно і є. І що з того?

Він промовчав.

— Що з того, Френку? — повторила я. — Ну, відповідай. І зніми руки з чортового керма. Ми нікуди не їдемо.

Він повільно опустив руки на коліна і втупився в них.

— Що з того, Френку? Припустімо, ти слабак. І що? Поясни мені.

— Тоді виходить, що я боягуз.

— І що з того? — не відступала я.

— Ну, це означає, що я не чоловік, а ганчірка.

Він пробурмотів це так тихо, що я ледве почула.

— Е ні, помиляєшся, — я ще ніколи не була так твердо впевнена в тому, що казала. — Помиляєшся, Френку. Це не означає, що ти ганчірка. Хочеш знати, що це насправді означає? А нічого не означає! Нічогісінько!

Він збентежено закліпав очима. Я ще ніколи не розмовляла з ним так суворо.

— А тепер слухай мене, Френку Ґрекко, — мовила я. — Якщо ти боягуз — припустімо, що так воно і є, — це нічого не означає. Моя тітка Пеґ — пиячка. Вона п’є і не може стриматись. Алкоголь нищить її життя і її саму. І знаєш, що це означає? А нічого. Думаєш, якщо вона не може тримати себе в руках, то вона погана людина? Ганчірка? Ясно, що ні. Просто така вона вже є. З нею просто стався алкоголізм, Френку. З людьми всяке стається. Ми такі, які є, і з цим нічого не вдієш. От мій дядько Біллі. Він ніколи не дотримувався обіцянок і не міг бути вірний одній жінці. І це нічого не означає. Нічогісінько. Він був прекрасною людиною, Френку, просто на нього не можна було покладатись. Такий він уже був. Це нічого не означало. Ми все одно його любили.

— Але чоловіки повинні бути сміливі, — зауважив Френк.

— І що з того?! — мало не крикнула я. — А жінки повинні бути невинні. Глянь тепер на мене. Я спала зі стількома чоловіками, Френку, що не полічити. І знаєш, що це означає? Нічого. Просто так склалося. Світ неправильний — ти сам так сказав. Тієї першої ночі. То й стався до свого життя так, як ти кажеш. Світ неправильний. Кожна людина має свій характер — і все. З людьми різне стається. І таке, щó вони не здатні контролювати. Війна з тобою просто сталася. А ти не народжений для того, аби воювати, — і що з того? Нічого. Перестань так думати про себе.

— Але мужні хлопці, такі, як Том Денно…

— Ти нічого не знаєш про Тома Денно. З ним теж щось сталося, гарантую. Щоб дорослий мужик так на тебе нападав? З такою злістю? Ох, повір мені. З ним теж сталося життя. Щось його зламало. Не те щоб я тою скотиною переймалася, але його світ теж неправильний, Френку. Повір мені!

Френк розплакався. Побачивши це, я сама мало не розплакалась. Але стримала свої сльози, бо його були значно важливіші, значно рідкісніші. У ту хвилину, Анджело, я б віддала кілька років свого життя за те, щоб обняти його. Але це було неможливо.

— Так несправедливо, — схлипнув він, здригаючись усім тілом.

— Так, любий, несправедливо, — сказала я. — Але так сталося. Просто так є, Френку, і це нічого не означає. Ти прекрасна людина. Ніяка не ганчірка. Ти найкращий чоловік, якого я знаю. А все решта — неважливо.

Він так і плакав — як завжди, на безпечній відстані від мене. Але принаймні зняв руки з керма. Принаймні зміг розповісти, у чому річ. Зміг сказати правду: тут, у замкнутому просторі розпеченої автівки, в єдиному куточку його світу, що не був тієї миті охоплений полум’ям.

Я сиділа з ним, поки йому не полегшало. Була готова сидіти поруч стільки, скільки треба. Це все, що я могла вдіяти.

Єдине моє завдання на той день — сидіти поруч із тим порядним чоловіком. Наглядати за ним із сусіднього сидіння, поки він не заспокоїться.

Нарешті опанувавши себе, він подивився у вікно. Такого сумного виразу лиця я ще в нього не бачила.

— І що ми будемо зі всім цим робити? — запитав.

— Не знаю, Френку. Може, й нічого. Але я тут, поруч.

Тоді він повернувся і глянув на мене.

— Я не можу без тебе жити, Вівіан, — сказав він.

— Добре. Бо тобі й не доведеться.

Так упритул до слів «Я тебе кохаю» ми з твоїм батьком, Анджело, не наблизилися більше ніколи.