Місто дівчат

Розділ дванадцятий

Не минуло й тижня після його приїзду, як Біллі Б’юелл написав сценарій «Міста дівчат».

Для сценарію тиждень — це мізерно короткий термін, принаймні так мені казали, однак дядько Біллі працював над ним цілодобово: сидів за нашим кухонним столом у хмарі тютюнового диму й тарабанив на друкарській машинці, аж поки не закінчив. Що завгодно кажіть про Біллі Б’юелла, але той чоловік умів швидко щось наклацати. Крім того, від мук творчості він, схоже, зовсім не страждав — жодної тобі зневіри в собі, жодної вирваної волосини. Він навіть не зупинявся, аби подумати. Принаймні так здавалося. Сидів собі у своїх елегантних вовняних штанах, сніжно-білому кашеміровому светрі й чистесеньких світло-бежевих туфлях, пошитих на замовлення у майстерні Максвелла в Лондоні, й любісінько барабанив собі по клавішах, наче слова йому диктувала якась невидима божественна сила.

— У нього колосальний талант, скажу я тобі, — мовила тітка Пеґ, коли ми з нею сиділи одного пообіддя у вітальні, малювали ескізи костюмів і слухали, як дядько Біллі тарабанить на машинці. — Він із тих чоловіків, у чиїх руках усе виглядає просто. Дивишся на нього й думаєш: дійсно, що ж там такого. Ідеї ллються з нього рікою. Тільки є одна проблема: Біллі змусиш сісти за роботу лише тоді, коли для його «роллс- ройса» потрібний новий двигун або коли він повернувся з відпочинку в Італії й помітив, що на його банківському рахунку поменшало грошенят. Колосальний талант — і колосальна схильність до лінощів. Ось яким виростаєш, якщо народжуєшся серед людей, які звикли бити байдики й розважатися.

— То чому він зараз так засів за роботу? — запитала я.

— Без поняття, — відповіла тітка Пеґ. — Може, тому, що любить Едну. Або мене. Або йому щось треба від мене, але ми поки не знаємо що. Або йому стало нудно у тій його Каліфорнії чи навіть самотньо. Не буду аж так глибоко вникати в його мотиви. Хай там як, а я рада, що він за це взявся. Основне — не розраховувати на нього в майбутньому. Під «майбутнім» я маю на увазі «завтра» або «через годину», бо ніколи не відомо, коли він втратить цікавість і втече. Біллі не любить, щоб на нього розраховували. Якщо мені хочеться трохи від нього відпочити, я просто кажу йому, що він дуже мені для чогось потрібен. Він тут же вилітає за поріг — і наступні чотири роки шукай вітра в полі.

Надрукувавши останнє слово, дядько Біллі сценарію більше не чіпав.

Я не пригадую, щоб він його редагував. Він написав не тільки діалоги і сценічні ремарки, а й слова до пісень, що їх мав скласти Бенджамін.

І то був добрий сценарій — принаймні я так вважала, спираючись на свій куций досвід. Зрештою, навіть мені було очевидно, що дядько Біллі писав легко й дотепно, жваво і життєрадісно. Я розуміла, чому кіностудія «Двадцяте століття Фокс» тримала його у штаті, а Луелла Парсонс якось написала у своїй колонці: «Усе, чого торкається Біллі Б’юелл, має успіх серед глядачів! Навіть у Європі!».

«Місто дівчат» за версією дядька Біллі так і залишилося історією про таку собі місіс Еленору Калевалу — заможну вдову, яка втратила всі статки під час біржового краху 1929 року і, щоб утриматися на плаву, переробила свій маєток на казино та бордель.

Водночас дядько Біллі додав кількох нових цікавих персонажів. У п’єсі з’явилася гонорова донька місіс Калевали — Вікторія (яка на початку вистави мала співати смішну пісеньку «Моя мама возить ром»). А також мисливець за грошима, кузен-аристократ із Англії, голий як бубон — його роль мав зіграти Артур Вотсон, — який намагався затягнути Вікторію під вінець, щоб прибрати до рук її родинний маєток. («Артур Вотсон ніяк не може грати роль американського поліцейського, — пояснив дядько Біллі, коли тітка Пеґ його про це запитала. — У це ніхто не повірить. Він мусить бути йолопом-британцем. Усе одно ця роль йому більше сподобається, бо він зможе одягнути гарний костюм і вдавати з себе велике цабе».)

Романтичним героєм був юний забіяка з бідного району на ім’я Везунчик Боббі, який колись ремонтував автомобілі місіс Калевали, а потім допоміг їй облаштувати вдома незаконне казино — і в результаті обоє до біса розбагатіли. Романтична героїня — чарівна артистка, яку звали Дейзі. Дейзі мала точену фігурку і просту мрію: вийти заміж і народити десяток діточок. («Я сплету тобі черевички, маля!» — так називалася її фірмова пісня, під яку вона мала поступово роздягатися.) Ця роль належала, звісно ж, Селії Рей.

П’єса закінчувалася тим, що артистка Дейзі залишилася з Везунчиком Боббі й вони удвох вирушили в Йонкерс, щоб народити там десяток діточок. Гонорова донька закохалася у найбрутальнішого ґанґстера в місті, навчилася стріляти з кулемета й подалася грабувати банки, щоб мати за що задовольнити свої вишукані смаки. (Її пісня мала назву «Остання пінта діамантів».) Підозрілого кузена з Англії прогнали назад до рідних берегів — маєтку йому так і не вдалося успадкувати. А місіс Калевала закохалася у бургомістра, суворого захисника закону й порядку, який цілу виставу намагався прикрити її підпільний бар, та йому ніяк це не вдавалося. Вони одружилися, бургомістр покинув свою політичну посаду і став барменом у її барі. (Їхній фінальний дует, який переростав у грандіозний заключний номер за участю всіх акторів, називався «Віднині все в чотири руки».) Були у п’єсі й другорядні ролі. Суто комічний персонаж — пияк, який вдавав із себе незрячого, щоб не працювати, але при цьому чудово грав у покер і цупив з кишень гаманці. (Дядько Біллі вмовив на цю роль містера Герберта: «Якщо ти не можеш написати сценарій, Дональде, то хоч зіграй у клятій виставі!») Матір артистки — підстаркувата хвойда, якій досі хотілося бути в центрі уваги. («Кличте мене місіс Казанова» — таку назву мала її пісня.) Банкір, який намагався забрати маєток за борги. А ще великий хор з танцювальною трупою, до яких записали значно більше, ніж по четверо хлопців і дівчат, як зазвичай (звісно, дядько Біллі таким не переймався), щоб це була не просто вистава, а грандіозне запальне шоу.

Тітка Пеґ закохалася у сценарій.

— Я не вмію писати, хоч ти мене вбий, — мовила вона, — але я знаю, щó таке першокласна історія. І ця історія — першокласна.

Едні сценарій теж сподобався. Дядько Біллі перетворив місіс Калевалу з карикатурної світської дами на кмітливу жінку з гострим розумом і прекрасним почуттям гумору.

Едні дісталися всі найсмішніші репліки у виставі, і вона була задіяна у кожній сцені.

— Біллі! — вигукнула Една, вперше прочитавши сценарій. — Це все чудово, але ж ти мене зовсім розпестиш! Хтось, крім мене, дістав хоч якісь слова?

— Чому б я мав ховати тебе за кулісами? — відповів дядько Біллі. — Якщо мені вже випала нагода попрацювати з Едною Паркер Вотсон, то я хочу, щоб увесь світ знав, з ким я працюю.

— Ти таке серденько, Біллі, — мовила Една. — Але я вже сто років не грала в комедії. Я боюсь, що поводитимусь надто скуто.

— Але ж весь фокус у тому, щоб не грати смішно, — зауважив дядько Біллі. — Не старайся бути смішною — і ти всіх розсмішиш. Просто зроби те, що так легко вдається вам, британцям: викинь половину рядків, ніби тобі на них начхати, і все вийде блискуче. Комедія завжди вдається найкраще, якщо все смішне з неї викинути.

Спостерігати за Едною та дядьком Біллі було дуже цікаво. Здавалося, що між ними панувала справжня дружба, заснована не тільки на кпинах і грайливих репліках, а й на взаємній повазі. Вони захоплювалися хистом одне одного і справді гарно збавляли час. Того першого вечора після їхньої зустрічі дядько Біллі сказав Едні:

— Відколи ми востаннє з тобою бачилися, люба, майже нічого важливого не відбулося. Сядьмо собі, випиймо і не згадуймо про минуле.

А вона на це відповіла:

— Нема такого минулого, Біллі, про яке я воліла б не згадувати, і нікого, з ким би я не хотіла про нього поговорити!

Якось дядько Біллі сказав мені у присутності Едни:

— Колись давно у Лондоні так багато чоловіків мали приємність відчути, як наша дорога Една розбиває їм серце. Я не був одним із них, але тільки тому, що на той час уже закохався в Пеґ. Та коли Една була у розквіті сил, вона косила чоловіків наліво й направо. Бачила б ти це. Багачі, митці, генерали, політики — всі вони стосами падали їй до ніг.

— Та ні, неправда, — заперечила Една, хоч її усмішка натякала на протилежне: «Правда, правда».

— Я дуже любив спостерігати, як ти ламала чоловіків, — мовив дядько Біллі. — Тобі так гарно це вдавалося. Ти з такою силою їх шматувала, що вони так ніколи й не збиралися докупи, аж поки не приходила інша жінка й не згрібала їх у свій кулак. Така собі послуга людству, скажу тобі. Я знаю, Вівіан, що ця жінка схожа на лялечку, але не варто її недооцінювати. Її треба поважати. Май на увазі: під її стильним вбранням ховається залізний хребет.

— Ти занадто мені лестиш, Біллі, — сказала Една, але усмішка її знову свідчила про інше: «Так, сер, ви маєте цілковиту рацію».

За кілька тижнів Една прийшла до мене на примірку. Я пошила їй сукню для фінальної сцени. Една хотіла щось неперевершене, і я її послухала. «Поший мені сукню, до якої я муситиму дорости», — ось яку вказівку вона мені дала.

І пробач, що я отак вихваляюсь, але я її дотримала.

Я пошила вечірню сукню з двох шарів зелено-блакитного шовкового креп-суфле й оздобила її сіточкою зі стразів. (Рулон шовку я знайшла у Ловцкі, витративши на нього майже всі свої заощадження.) З кожним порухом сукня мерехтіла, але не так, що аж очі сліпило, а дуже м’яко — наче світло, що відображається на воді. Шовк облягав фігуру, але не надто тісно (зрештою, Едні вже було за п’ятдесят), а з правого боку я зробила розріз, щоб вона могла танцювати. Една мала виглядати у цьому вбранні мов королева фей, яка вирушає на вечірку.

Едні сукня дуже сподобалася — вона крутилася перед дзеркалом, намагаючись упіймати кожен зблиск.

— Диви-но, Вівіан, я в цій сукні виглядаю така висока, хоч і гадки не маю, як тобі це вдалося. А той блакитний колір так відсвіжує і молодить. Я боялась, що ти одягнеш мене в чорне і я виглядатиму так, ніби мене от-от забальзамують. Ох, не можу дочекатись, коли покажу цю сукню Біллі. Він найкраще з усіх знайомих мені чоловіків знається на жіночій моді. Вона точно сподобається йому так само, як мені. Скажу тобі одну річ про твого дядька, Вівіан. Біллі Б’юелл — це той рідкісний чоловік, який запевняє, що любить жінок, і який насправді їх любить.

— А Селія каже, що він бабій, — мовила я.

— Ну ясно, що бабій, серденько. Усі справжні красені такі. Хоча Біллі особливий. Розумієш, на світі мільйон бабіїв, але мало хто з них любить жіноче товариство, якщо не йдеться про очевидні насолоди. Чоловік, який завойовує всіх жінок, але не цінує жодної? Отакого треба уникати. А от Біллі щиро любить жінок — байдуже, підкорив він їх чи ні. Ми з ним завжди чудесно проводимо час. Розмовляти зі мною про моду йому подобається точно так само, як намагатися мене спокусити. А ще він пише блискучі діалоги для жінок, які більшості чоловіків не під силу. Чоловікам-драматургам не часто вдається створити образ жінки, яка на сцені не тільки спокушатиме, плакатиме чи зображатиме вірність своєму чоловікові — це ж страшенно нудно.

— Олів каже, що він ненадійний.

— Вона помиляється. Біллі можна довіряти. Він завжди такий, як він є. Олів просто не подобається, який він.

— А який?

Една замислилась.

— Вільний, — врешті сказала вона. — Таких людей не часто зустрінеш у житті, Вівіан. Він чинить так, як йому хочеться, і мені приємно це бачити. Олів від природи людина правил — і дякувати Богу, бо інакше тут усе б розлетілося, — тому вона з підозрою ставиться до всіх, хто вільний. А я, навпаки, люблю перебувати в товаристві вільних. Вони мене надихають. Крім того, Біллі має ще одну чарівну особливість — він такий вродливий! Я обожнюю вродливих чоловіків, Вівіан. Гадаю, ти це вже сама зрозуміла. Навіть просто перебувати в одній кімнаті з таким красенем дуже приємно. Але стережися його шарму! Якщо він колись вирішить тебе вполювати — усе, тобі кінець.

Мені стало цікаво, чи дядько Біллі колись «вирішував уполювати» Едну, але із ввічливості я не розпитувала її про це. Однак мені вистачало сміливості поцікавитися: «А тітка Пеґ і дядько Біллі… вони…».

Я навіть не знала, як краще завершити своє питання, проте Една відразу зрозуміла, у чому річ.

— Тебе цікавить, що в них за стосунки? — усміхнулася вона. — Можу сказати тобі тільки одне: вони справді кохають одне одного. І завжди кохали. Обоє розумні, обоє мають прекрасне почуття гумору. Коли були молодші, то весь час підштовхували одне одного вперед. Той, хто непосвячений у їхню фірмову манеру спілкування, скаже, напевно, що їхні дотепи надто гострі — аж страшно додавати до такої розмови свої п’ять копійок. Однак Біллі обожнює Пеґ, і так було завжди. Та коли йдеться про такого чоловіка як Біллі Б’юелл, зберігати вірність одній-єдиній жінці означає надто вже обмежити себе, хоч його серце належать тільки їй. До того ж вони дуже люблять працювати разом. Скоро ти сама це побачиш. Проблема тільки в тому, що Біллі — майстер створювати хаос, а я не впевнена, чи Пеґ іще той хаос не набрид. Тепер вона цінує відданість більше, аніж веселощі.

— Але вони досі одружені? — запитала я.

Я, звісно, мала на увазі, чи вони досі сплять разом.

— Одружені в чиєму розумінні? — перепитала Една, склавши руки на грудях і нахиливши голову. А коли я нічого не відповіла, знову усміхнулася і сказала: — Тут є певні нюанси, моя дорогенька. З віком ти переконаєшся, що цілий світ — то самі нюанси. Не хочеться тебе розчаровувати, але краще я скажу тобі вже: більшість шлюбів — це ані рай, ані пекло, а таке собі чистилище. Та попри все, кохання треба поважати, а Біллі й Пеґ по-справжньому кохають одне одного. А тепер, сонечко, якщо ти зможеш переробити цей пояс так, щоб він не стискав мені ребра щоразу, як я піднімаю руки, я буду до смерті тобі вдячна.

Зважаючи на те, що репутація Едни мала вивести спектакль на вищий рівень, дядько Біллі твердо вірив, що й усі інші складові вистави мусили відповідати зірковій акторці («Театр “Лілея” щойно отримав папери, які підтверджують його родовід», — ось як він описав цю ситуацію. — Це буде собаче шоу зовсім іншого класу, малята».) Те, що ми створювали для «Міста дівчат», наполягав він, мусило бути у сто разів ліпше за все, що ми робили досі А враховуючи, щó саме ми створювали досі, завдання було, звісно, не з легких.

Дядько Біллі висидів кілька постановок «Танцюй до упаду, Джекі!» і навіть не намагався приховати зневаги до нашої тодішньої трупи.

— То все непотріб, серденько, — сказав він тітці Пеґ.

— Не підлизуйся, — відповіла вона. — По-моєму, ти стараєшся затягнути мене в ліжко.

— Непотріб на двадцять чотири карати. І ти це знаєш.

— Та вже кажи як є, Біллі. Перестань мені лестити.

— Артистки ще можуть бути, бо до них вимога лиш одна: добре виглядати, — сказав він. — Можемо їх залишити. А от актори паскудні. Треба десь дістати нові таланти. Танцівниці досить милі й усі як одна виглядають так, ніби виросли в поганих сім’ях, і мені це подобається… але вони так незграбно танцюють. Це нікуди не годиться. Мені до вподоби їхні вульгарні личка, але краще хай стоять позаду, а наперед поставимо хлопців і дівчат, які дійсно щось уміють, щонайменше шістьох. Наразі є тільки один танцюрист, який вимахує ногами на сцені так, що мене від цього не верне, — і це отой красунчик Роланд. Він прекрасний. І я хочу, щоб усі решта були його рівня.

Роланд так зачарував дядька Біллі своєю харизмою, що той хотів було написати для нього окрему пісню під назвою «Може, на флоті» — про хлопця, який у пошуку пригод хоче піти служити на флот; але насправді то було б хитрим і завуальованим натяком на Роландову очевидну гомосексуальність. («Це буде щось на кшталт “Ти найкращий”», — пояснив нам дядько Біллі. — Така собі двозначна пісенька».) Проте Олів відразу зарубала цю ідею.

— Чому, Олів? Ну давай! — намагалася вмовити її тітка Пеґ. — Звучить весело. Жінки й діти все одно не вловлять натяку. Це ж має бути пікантна історія. Нехай хоч раз буде з родзинкою!

— Та родзинка затверда для пересічного глядача, — винесла свій вердикт Олів, і на тому все скінчилося: Роланд залишився без пісні.

Мушу сказати, що Олів зовсім не подобалася наша затія. Вона була єдиною людиною в «Лілеї», яку дядько Біллі не зміг заразити своїм ентузіазмом. Вона скисла ще того дня, коли він приїхав, і відтоді її настрій не поліпшувався.

Чесно кажучи, її суворість почала мене неабияк дратувати. Вона скиглила за кожну копійку, позбувалася всього, що здавалося непристойним, сліпо дотримувалася своїх непорушних звичок, відкидала всі дотепні ідеї, що їх пропонував дядько Біллі, безперестанку до всього чіплялася і взагалі — псувала весь запал і веселощі, тому це ставало просто нестерпно.

Ось, скажімо, той намір дядька Біллі найняти ще шістьох танцюристок і танцюристів, окрім тих, що зазвичай виступали на сцені. Тітка Пеґ підтримувала його руками й ногами, натомість Олів назвала це «даремною метушнею».

Коли дядько Біллі заперечив — мовляв, зі ще шістьма танцюристками й танцюристами наш спектакль стане справжнім шоу, — Олів відповіла:

— Ще шість хлопців та дівчат захочуть грошей, яких у нас і так нема, а спектакль від того ні виграє, ні програє. Ми тільки за репетиції платимо по сорок доларів на тиждень. А ти хочеш ще шістьох привести? І де я, по-твоєму, маю набрати на них усіх грошей?

— Як нічого не потратиш, Олів, то й нічого не заробиш, — зауважив дядько Біллі. — Я тобі позичу.

— Ця ідея мені ще менше подобається, — сказала Олів. — Та й не вірю я тобі. Пам’ятаєш, що сталося в Канзас-Сіті тридцять третього року?

— Ні, не пам’ятаю, — відказав дядько Біллі.

— Ну звісно, що ні, — втрутилася в розмову тітка Пеґ. — А сталося ось що: ти показав мені й Олів дулю з маком. Ми орендували величезну концертну залу для грандіозного спектаклю з піснями й танцями, що його я мала для тебе поставити, ти найняв десятки місцевих, записав усе на моє ім’я, а потім чкурнув у Сен-Тропе на турнір із гри в нарди. Я мусила витратити все до копійки з банківського рахунку нашої трупи, щоб зі всіма розрахуватися, а ти зі своїми грошиками кудись повіявся на цілих три місяці.

— Люди добрі, Пеґсі, таке враження, що то був невідомо який злочин.

— Та я на тебе не ображаюся, звісно, — тітка Пеґ уїдливо посміхнулася. — Знаю, що ти жити не можеш без тих своїх нардів. Проте Олів має рацію. «Лілея» ледве тримається, щоб не залізти в борги. Ми не можемо ризикувати з цією виставою.

— І тут я з вами, ясно, не погоджусь, — мовив дядько Біллі. — Бо якщо ви, леді, бодай раз ризикнете, я допоможу вам створити спектакль, який люди хотітимуть дивитися. А спектаклі, які люди хочуть дивитися, заробляють гроші. Не можу повірити, що через стільки років я мушу нагадувати вам, як працює театр. Тільки, Пеґ, не треба на мене накидатися. Якщо приходить рятівник, у нього не метають стріли.

— «Лілея» не потребує порятунку, — сказала Олів.

— Потребує, Олів, ще й як потребує! — відповів дядько Біллі. — Подивися на цей театр. Тут усе треба ремонтувати й оновлювати. Та у вас тут досі гасові лампи. Щовечора зала заповнена всього на чверть. Вам потрібен хіт. Дайте мені його для вас створити. З Едною ми маємо шанс. Тільки халявити не можна. Якщо до нас прийдуть критики — а я їх точно сюди приведу, — ми не можемо собі дозволити, щоб Една була на висоті, а все решта виглядало задрипано. Ну ж бо, Пеґ, не будь боягузкою. І не забувай: ця вистава не забере в тебе стільки сил, як всі решта, бо я, як у старі добрі часи, допоможу тобі її зрежисувати. Давай, люба, скористайся своїм шансом. Варіантів два: або ти далі ставитимеш свої халтури й повзтимеш у бік банкрутства, або ми влаштуємо щось грандіозне. Раджу таки друге. Ти ж ніколи не трималася за гаманець. Спробуймо. Ще один-єдиний раз.

Тітка Пеґ завагалася:

— Може, наймемо бодай чотирьох додаткових танцюристок і танцюристів, Олів?

— Не піддавайся, Пеґ, — сказала Олів. — Ми навіть двох не можемо собі дозволити. Хочеш, покажу тобі нашу бухгалтерію?

— Ти занадто переймаєшся грошима, Олів, — зауважив дядько Біллі. — Як завжди. Гроші — не найважливіша річ на світі.

— Так казав Вільям Акерман Б’юелл III з Ньюпорта, Род-Айленд, — мовила тітка Пеґ.

— Дай спокій, Пеґсі. Ти ж знаєш, що я ніколи не переймався грошима.

— Еге ж, ти точно ніколи не переймався грошима, Біллі, — сказала Олів. — Точно не так, як переймаємося ними ми — ті, що з якогось дива не народилися у багатій сім’ї. А найгірше те, що через тебе й Пеґ ставиться до них байдуже. Звідси всі наші біди, і я не дозволю, щоб це повторилося.

— Грошей завжди всім вистачало, — відказав дядько Біллі. — Не будь такою капіталісткою, Олів.

Тітка Пеґ розсміялася й навмисно голосно шепнула мені на вухо:

— Твій дядько Біллі вважає себе соціалістом, дитинко. Але я не впевнена, що він розуміє якісь його принципи, крім вільного кохання.

— А ти що про це думаєш, Вівіан? — запитав дядько Біллі, тільки тепер помітивши мене.

Мені зовсім не хотілося, щоб мене втягували в цю розмову. Я почувалась так, ніби слухала, як сваряться мої батьки — тільки цього разу сварилося не двоє, а троє, що ще дужче збивало з пантелику. Звісно, що за останні кілька місяців я не раз чула, як тітка Пеґ та Олів сперечалися через гроші, та коли у суперечку встряв ще й дядько Біллі, усе стало значно гарячіше. За дискусією між тіткою Пеґ та Олів я ще могла встежити, а от дядько Біллі був непередбачуваний.

Рано чи пізно всі діти вчаться делікатно маневрувати між двома сварливими дорослими, але між трьома? То було понад мої сили.

— Як на мене, кожен із вас по-своєму має рацію, — відповіла я.

Напевно, моя відповідь була хибна, бо всі розсердилися — тепер уже на мене.

Урешті-решт зійшлися на тому, щоб найняти ще чотирьох хлопців та дівчат, а рахунок мав оплатити дядько Біллі Це рішення нікого не ощасливило — мій тато назвав би це успішними діловими перемовинами. («Кожен повинен встати з-за стола з думкою, що йому ця оборудка невигідна, — похмуро пояснив він мені одного разу. — Бо в такому разі нікого точно не обвели навколо пальця й нікому не вдалося вирватися далеко вперед».)