Місто дівчат

Розділ сьомий

Так воно все й закрутилося.

Після посвяти мені хотілося весь час бути там, де був секс, — а Нью-Йорк здавався мені синонімом сексу. Я мала стільки всього надолужити. Купу років згаяла в нудоті й тепер сказала собі, що більше ніколи не нудьгуватиму, ані години!

А як багато треба було вивчити! Я хотіла, щоб Селія навчила мене всього, що сама знала: про чоловіків, про секс, про Нью-Йорк, про життя. І Селія охоче погодилася. Відтоді я вже не була служницею Селії (принаймні не тільки її служницею) — я стала її спільницею. Тепер не лише Селія приплентувалася додому п’яна посеред ночі після шалених гульок у місті — тепер ми верталися з нею удвох: п’яні, посеред ночі, після шалених гульок у місті Того літа ми разом ходили шукати пригод на свої голови й ніколи не мали з тим жодного клопоту. Якщо ти гарненька дівчина й шукаєш пригод у великому місті — довго шукати тобі не доведеться. А якщо вас таких дві — гарненькі дівчата, які шукають пригод, — то пригоди самі підстерігатимуть вас на кожному розі. Саме цього нам і хотілося. Ми із Селією просто шаленіли від розваг. У нас був ненаситний апетит — не тільки до хлопців та чоловіків, а й до їжі, коктейлів, божевільних танців і музики, від якої хочеться курити цигарку за цигаркою й реготати, закинувши голову назад.

Деколи інші танцюристки й артистки йшли гуляти разом із нами, але мене й Селію їм не вдавалося наздогнати. Якщо одна з нас пасла задніх, друга набирала темп. Часом мені здавалося, що ми стежимо одна за одною, аби здогадатися, що робити далі, бо зазвичай ми уявлення не мали, що далі, а точно знали лиш одне: нам хочеться ще розваг. По-моєму, найсильніше нас штовхав уперед спільний страх нудьги.

Кожен день мав у собі сотню годин, і треба було якось заповнити кожну з них, інакше ми померли б від нудоти.

Словом, того літа ми вибрали собі єдине заняття: дуріти й пустувати. І віддавалися йому з невтомністю, що й досі вражає мою уяву.

Коли я думаю про те літо 1940 року, Анджело, то уявляю Селію Рей і себе як дві чорнильні цятки похоті, які пливуть у неоновому присмерку серед тіней Нью-Йорка у безперервному пошуку пригод. А коли намагаюся його детально пригадати, усе зливається в моїй пам’яті в одну нескінченну, гарячу, спітнілу ніч.

Щойно закінчувалися вистави, ми із Селією переодягалися у вузесенькі, мов ті стеблинки, вечірні сукенки і стрімголов летіли до міста — пірнали в нетерплячі вулиці, певні, що вже встигли пропустити щось важливе й веселе: мовляв, як вони сміли почати без нас?

Вечір ми завжди розпочинали у «Тутс Шор», «Ель-Морокко» чи в клубі «Лелека», але ніколи не знали, де опинимося на ранок. Якщо в Мідтауні ставало надто нудно й звично, ми із Селією вирушали лінією А до Гарлему — послухати, як грає Каунт Бейсі, або випити чогось у «Червоному півні». Або дуріли собі з юрбою студентів із Єля в «Рітці» чи витанцьовували з якимись соціалістами у «Вебстер-Голлі».

Наше правило звучало так: танцюй, поки не звалишся з ніг, а тоді ще трохи.

Ми рухалися мов блискавки! Часом мені здавалося, що місто тягне мене за собою, засмоктуючи у свою шалену річку музики, світла й веселощів. А часом навпаки: що це ми тягнемо за собою місто, бо хоч куди ми йшли, хтось завжди йшов слідом за нами. Тими п’янкими вечорами ми то перестрівали чоловіків, з якими Селія вже зналася, то підбирали дорогою незнайомців. Або і те, й інше. Я то цілувала трьох красунчиків одного за одним, то одного красунчика тричі поспіль — інколи важко було запам’ятати.

А от знаходити чоловіків ніколи не бувало важко.

Добре, що Селія Рей вміла зайти в заклад так, як ніхто не вмів. Вона закидала свій блиск до зали поперед себе — так, як вояк закидає гранату в засаду кулеметника, а тоді йшла слідом за своєю красою й лічила жертви. Досить було їй з’явитися, як уся сексуальна енергія в залі, мов магнітом, притягувалася до неї. Вона йшла собі повільно, немовби знемагаючи від нудьги — вбираючи дорогою, мов губка, чужих хлопців і чоловіків, — і не мусила навіть пальцем об палець ударити в тих своїх завоюваннях.

Чоловіки витріщалися на Селію Рей, наче та була пакунком із попкорном з іграшкою всередині, й вони не могли дочекатися, коли та іграшка нарешті втрапить їм до рук.

А вона дивилася на них так, наче вони були дерев’яними панелями на стінах.

І чоловіки шаленіли за нею ще дужче.

— Покажи мені, що ти вмієш усміхатися, крихітко, — якось гукнув до неї один сміливець із другого кінця танцювального майданчика.

— Покажи мені, що ти маєш яхту, — пробурмотіла Селія й обернула своє знуджене лице в інший бік.

А що я була поруч і виглядала майже так само, як вона, то ефект виходив подвійний (принаймні у тьмяному освітленні, бо хоч я й не була така сама на зріст і не мала такого ж відтінку шкіри, що й Селія, та все ж носила такі самі обтислі сукенки, так само вкладала волосся, рухалася так, як вона, і клала підкладки у ліфчик, щоб мої груди стали трохи схожими на її).

Не люблю хвалитися, Анджело, але ми з нею були непереможним дуетом.

Хоча ні, хвалитися я таки люблю, тому дозволь старій жінці насолодитися колишньою славою: ми були неймовірні. Могли поскручувати шиї цілому столику чоловіків, просто пройшовши повз.

— Принесіть нам щось випити, — казала Селія біля барної стійки, ні до кого конкретно не звертаючись, та вже за секунду п’ятеро чоловіків простягали нам коктейлі: три — їй, два — мені. А ще через десять хвилин від коктейлів не лишалося ні краплини.

Звідки ми брали стільки енергії? Ох, ну так, згадала: нам давала її молодість. Ми були наче ті турбіни, що виробляють енергію. Ранки, звичайно, завжди давалися важко. Похмілля бувало немилосердно жорстоке. Але якщо вдень мене хилило на сон, я завжди могла прилягти на купу старих завіс десь за кулісами під час репетиції чи вистави. Десять хвилин подрімала — і знов була повна сил, готова вкотре і вкотре завойовувати місто, щойно затихнуть оплески.

Так можна жити, коли тобі дев’ятнадцять (або коли ти, як Селія, вдаєш, що тобі дев’ятнадцять).

— Дівчата шукають халепи на свою голову, — сказала одного вечора якась літня пані, коли ми із Селією, захмелілі, брели, спотикаючись, вулицею. І мала цілковиту рацію. Тільки не підозрювала, що якраз цього ми й хотіли.

Ох, наші бажання юності! Ох, ті чарівні, сліпучі молодечі жадання, які неодмінно заводять просто на край скелі або заманюють у глухі завулки, що їх ми самі ж собі й будуємо.

Не можу сказати, що за літо 1940 року я стала доброю коханкою, хоча з сексом я запізналася дуже близько.

Але доброю коханкою я не стала, ні. Щоб жінка навчилася «добре» кохатися — тобто вміла отримувати насолоду від любощів чи навіть виконувати в них головну роль, а в кінці відчути оргазм, — потрібен час, терплячість і турботливий коханець. Мине багато часу, поки мені дістанеться весь комплект. А наразі то була така собі лотерея, в яку ми грали із шаленою швидкістю. (Ми із Селією не любили надовго затримуватися в одному закладі чи з одним чоловіком: ану ж проґавимо щось цікавіше на другому кінці міста.)

Через жадобу до розваг і цікавість до сексу того літа я стала не просто ненаситною, а ласою. Такою я себе бачу, коли згадую ті часи. Я була ласою до всього, де вчувався бодай найслабший натяк на еротику й потаємність. Я була ласою до неонового світла в темному провулку на Мангеттені. Ласою до коктейлів у кокосовій шкаралупі у «Гавайській залі» готелю «Лексинґтон». Ласою до квитків на місця в першому ряду біля рингу чи до пропусків через службовий вхід у нічні клуби, які не мали назви. Ласою до всіх, хто вмів грати на якомусь музичному інструменті чи сяк-так витанцьовувати.

Ласою до поїздок в автомобілях з будь-яким, хто мав автомобіль. Ласою до чоловіків, які підходили до мене в барі з двома склянками віскі з льодом і казали: «Мені тут принесли два напої замість одного. Може, допоможете мені впоратися з ними, міс?».

Звісно, чому б і ні — залюбки допоможу, сер.

У таких справах я була чудовою помічницею!

Мушу все ж заступитися за нас із Селією і зауважити, що з усіма чоловіками, з якими ми познайомилися того літа, ми не кохалися.

Але з більшістю із них — так.

Нас із Селією цікавило не так питання «Із ким кохатися?» — бо це не мало аж такого значення, — як питання «Де кохатися?».

Відповідь звучала так: всюди, де було місце.

Ми займалися любощами у розкішних готельних номерах, за які платили приїжджі бізнесмени. На (зачиненій на вечір) кухні в невеликому клубі в Іст-Сайді. На поромі, де ми якось опинилися пізно ввечері — довкола нас на воді розпливалися мерехтливі вогники. На задніх сидіннях таксі. (Ти, напевно, подумала, що це незручно, і воно й справді було незручно, та все ж можливо.) У кінотеатрі. У гримерці в підвалі «Лілеї». У гримерці в підвалі «Діамантової підкови». У гримерці в підвалі «Медісон-Сквер-Ґарден». У Браянт-парку, де під ногами шастали щури. У темних, задушливих провулках просто за рогом центральних вулиць, де сновигали таксі. На даху Пак-Билдінґ. У конторі на Волл-стріт, де нас могли почути тільки нічні прибиральники.

Ми із Селією — п’яні, пустоголові, невагомі, з посоловілими очима й кров’ю, солоною, як розсіл — кружляли того літа вулицями Нью-Йорка, немов наелектризовані. Не ходили, а мчали, як ракети. У нас не було мети — ми просто весь час шукали яскравих барв. Нічого не пропускали і водночас проґавили все. Ми бачили, як Джо Луїс тренується зі своїм спаринг-партнером, і чули, як співає Біллі Голлідей, але подробиць ні тієї, ні тієї події я не пам’ятаю. Ми були надто зачаровані тим, щó з нами відбувалося, і не мали коли звертати уваги на чудеса, які лежали перед нами. (От наприклад: того вечора, коли я слухала Біллі Голлідей, у мене були місячні і я мала поганий настрій, бо хлопець, який мені подобався, щойно забрався геть з іншою. Оце такий мій відгук про виступ Біллі Голлідей.)

Ми обидві перебирали зайвого, а тоді натрапляли на цілі юрмища молодих чоловіків, які теж перебрали зайвого, — і тоді ми всі збивалися гуртом і поводилися саме так, як ти собі й уявляєш. Ми ходили в бари з хлопцями, з якими познайомилися в інших барах, а тоді фліртували з хлопцями, яких побачили в новому барі. Через нас влаштовували бійки, і комусь добряче діставалося, а Селія вибирала серед уцілілих тих, хто вів нас до наступного бару, де всю цю кашу заварювали спочатку. Ми пурхали з однієї парубоцької вечірки на іншу — з обіймів одного чоловіка в обійми іншого.

А якось у розпалі вечері навіть помінялися хлопцями.

— Бери його собі, — мовила Селія того вечора просто перед чоловіком, який їй уже набрид. — Я йду у вбиральню. А ти не дай йому замерзнути.

— Але ж він твій хлопець! — сказала я, коли той чоловік слухняно мене обійняв. — А ти моя подружка!

— Ох, Віві, — відповіла Селія лагідним і жалісливим голосом. — Такої подружки, як я, не втратиш, просто забравши у неї хлопця!

Того літа я майже не спілкувалася зі своїми рідними.

Найменше за все хотілося, щоб вони дізналися про те, чим я займалася.

Мама щотижня посилала мені разом із грошима записку, тримаючи мене в курсі основних новин. Тато пошкодив плече, коли грав у гольф. Брат погрожував покинути Прінстон наступного семестру й вступити до військово-морського флоту, бо хотів служити своїй країні. Мама виграла на такому-то й такому-то тенісному турнірі у такої-то і такої-то.

У відповідь я щотижня надсилала батькам листівку з одними й тими самими давніми і прісними новинами: зі мною все гаразд, я активно працюю в театрі, у Нью-Йорку дуже гарно, дякую за гроші. Час від часу я додавала якусь невинну деталь, як-от: «На тижні смачно пообідала з тіткою Пеґ у “Нікербокері”».

Звісно, я не казала батькам, що недавно ходила до лікарки зі своєю подругою, артисткою Селією, щоб мені незаконно поставили ковпачок. (Незаконно, бо в ті часи лікарі не мали права ставити незаміжній жінці протизаплідний засіб — ось чому так добре було приятелювати з тими, хто знав потрібних людей! Селія ходила до небагатослівної лікарки-росіянки, яка не питала зайвого. Вона з першої секунди мені підійшла.)

Так само я не писала їм про те, як злякалася, що в мене гонорея (на щастя, виявилося, що це був несильний запальний процес, хоча за тиждень, поки все з’ясувалося, я пережила чимало болю і страху). Не писала і про підозру на вагітність (це питання, слава Богу, з’ясувалося саме собою).

І про те, що я частенько спала з одним чоловіком на ім’я Кевін «Рібсі» О’Салліван, який продавав нелегальні лотерейні квитки неподалік у Пекельній кухні. (Я, звичайно, фліртувала і з деякими іншими чоловіками — усі вони теж крутили темні справи, але жоден не мав такого милозвучного прізвиська, як «Рібсі».)

Не казала я батькам і того, що тепер завжди носила в торбинці презерватив, бо не хотіла більше ніяких підозр на гонорею, та й дівчині краще перестрахуватися. Чи того, що ці презервативи мені люб’язно постачали мої хлопці. (Розумієш, мамо, у Нью-Йорку купувати презервативи можуть тільки чоловіки!)

Ні, про все це я не згадувала.

Зате передала їм звістку про те, що морський язик у «Нікербокері» готують просто неперевершено.

І не збрехала. Бо так справді було.

Тим часом ми із Селією кружляли й кружляли містом ніч за ніччю і знаходили на свої голови які завгодно пригоди, великі й малі. Від пиятики ми ставали божевільні й ліниві. Забували про годинник, не пам’ятали, скільки коктейлів випили і як звати наших кавалерів. Пили джин з тоніком, поки ноги не переставали нас слухатися. Коли нам ставало зовсім добре, забували пильнуватися і про нас мусили дбати інші люди, часто незнайомці. («Не тобі вказувати, як мені жити!» — визвірилася однієї ночі Селія на одного люб’язного джентльмена, який лиш увічливо намагався привести нас до «Лілеї» живими й здоровими і жодних інших намірів не мав.) Те, як ми із Селією сторчголов пірнали у світ, завжди приховувало в собі певний ризик. Ми були готові до будь-чого, тому те будь-що справді могло статися. І часто ставалося.

А було все ось як: Селія справляла на чоловіків особливий ефект — вони перетворювалися на покірних та услужливих, аж поки не наставав момент, коли вони переставали такими бути. Вони вишиковувалися перед нами, готові виконувати наші команди й задовольняти найменші бажання. Часом вони й залишалися такими добряками, а інколи їхня доброта кудись раптово зникала. Ми переходили певну межу чоловічої похоті чи злості, й назад дороги не було. Як тільки межу було перейдено, чоловіки в товаристві Селії ставали дикунами. Ще мить тому всі веселилися, фліртували, дражнилися й реготали — аж раптом атмосфера в кімнаті змінювалася і з’являвся не тільки ризик сексу, а й загроза насилля.

І зупинитися було неможливо.

Після того здіймався рейвах.

Коли це відбулося вперше, Селія відчула, що насувається буря і випровадила мене з кімнати. Ми були тоді у президентському номері готелю «Білтмор», де нас розважало троє чоловіків, з якими ми незадовго до того познайомилися в танцювальній залі «Волдорфа». Вони мали купу готівки і явно займалися якимись нечистими справами. (Якби я билася з кимось об заклад, то сказала б, що на хліб ця трійця заробляла рекетирством.) Спочатку вони всі прислуговували Селії — такі шанобливі, такі вдячні за її увагу, аж спітнілі від намагань ощасливити цю красуню та її подружку. Може, леді бажають ще пляшку шампанського? Може, замовити для леді крабових ніжок у номер? Може, леді хочуть побачити президентський номер у «Білтморі»? Як леді бажають: нехай грає радіо чи вимкнути?

У тій грі я була ще новенька, і мені було дивно, що ці головорізи так коло нас упадали. Заворожені нашими чарами й усім решта. Мені так і кортіло сміятися з них, з їхньої слабкості — мовляв, чоловіків так легко взяти під каблук!

Аж раптом, незадовго після того, як ми навідалися до президентського номера, настала ота зміна й Селія опинилася на дивані, затиснута між двох чоловіків, які більше не здавалися ані послужливими, ані слабкими. Нічого такого вони не робили, але атмосфера змінилася і я злякалась.

Щось нове з’явилося у виразі їхніх облич, і мені це не сподобалося. Третій чоловік втупився поглядом у мене, явно не налаштований жартувати. Зміну, яка відбулася в кімнаті, я можу описати тільки так: уяви, що ти весело розважаєшся на пікніку, аж раптом налітає торнадо. Атмосферний тиск падає. Небо чорніє. Птахи замовкають. Буря наближається просто до тебе.

— Віві, — сказала Селія якраз у таку мить, — біжи вниз і купи мені цигарок.

— Що, вже? — запитала я.

— Біжи, — повторила вона. — І не вертайся.

Я кинулась до дверей, і той третій чоловік не встиг мене схопити. На превеликий сором, я зачинила двері, покинувши свою подругу в кімнаті. Я покинула її, бо вона сама сказала мені йти, але почувалась я гидко. Невідомо, що ті головорізи мають на думці, а Селія там сама, думала я. Вона відправила мене геть, бо не хотіла, аби я бачила, щó вони з нею зроблять, або хотіла вберегти мене від такого самого.

Так чи так, а я почувалася дитиною, яку вигнали з кімнати.

А ще я боялася тих чоловіків, боялася за Селію і водночас лютувала, що мене отак виштовхали. То було нестерпно. Годину ходила туди-сюди вестибюлем, вагаючись, повідомити про це управителя готелю чи ні. Але що я могла йому сказати?

Врешті Селія спустилася — сама, без супроводу чоловіків, які зовсім недавно так люб’язно провели нас до ліфта.

Вона помітила мене і, підійшовши, сказала:

— Що ж, вечір закінчився паскудно.

— З тобою все добре? — запитала я.

— Ага, усе прекрасно, — відповіла вона й обсмикнула сукенку. — Я нормально виглядаю?

Вона виглядала так само чудово, як завжди, тільки над лівим оком світився синець.

— Як богиня кохання, — мовила я.

Вона побачила, що я дивлюся на її спухлу повіку, і сказала:

— Про це нікому ні слова, Віві. Ґледіс його прибере. Вона як ніхто вміє ховати синці. Надворі є таксі? Якщо раптом з’явиться, я не проти в нього сісти.

Я піймала таксі, і ми мовчки поїхали додому.

Чи події того вечора травмували Селію?

«Ну звісно», — мабуть, подумала ти.

Хоч як мені соромно таке казати, Анджело, я не знаю.

Я з нею ніколи про це не розмовляла. І не помітила у своїй подрузі жодних симптомів травми. Але знову ж таки — напевно, я їх не шукала. Та й не знала, що саме шукати.

Може, я сподівалася, що той огидний випадок візьме і зникне (як той синець), якщо про нього не згадувати. А може, думала, що Селія, зважаючи на її бурхливе минуле, звикла до таких нападів. (Може, і звикла, Боже збав.) У таксі того вечора я могла розпитати Селію про все (почавши із питання: «З тобою справді все гаразд?»), але не розпитала. І навіть не подякувала за те, що вона врятувала мене від певного інциденту. Мені було соромно, що я потребувала порятунку, соромно, що вона вважала мене невиннішою і вразливішою за себе. Досі я могла переконувати себе, що ми із Селією однаковісінькі — дві однаково досвідчені, відчайдушні жінки, які завойовують місто й розважаються.

Але ж то була очевидна брехня. Я тільки загравала з небезпекою, тоді як Селія пізнала її на власній шкурі. Вона знала те зло, якого не знала я. Знала те, чого мені було краще не знати.

Коли я тепер згадую те все, Анджело, мене жахає, що в ті часи насильство здавалося таким буденним — здавалося не тільки Селії, а й мені. (От наприклад: чому я ніколи не замислювалася, звідки це Ґледіс навчилася так майстерно ховати синці?) Напевно, ми думали собі: «Що ж, такі вже ці чоловіки!». Але не забувай: це все відбувалося задовго до того, як почалися бодай якісь публічні розмови про це зло — тож навіть між собою ми про таке не говорили. Словом, того вечора я більше не питала Селію про те, що з нею сталося, і вона теж ні слова мені не сказала. Ми просто вирішили викинути той випадок з голови.

А наступного вечора — не повіриш! — ми знову вирушили до міста шукати пригод, тільки цього разу дещо змінилося: я пообіцяла собі, що відтепер ніколи не покину її саму, хай там що. Не дозволю, щоб мене знову випровадили з кімнати.

Хоч на що піде Селія, я так само на це піду. Хоч що станеться із Селією, зі мною це станеться теж.

«Я ж не дитина!» — сказала я собі. Точнісінько так, як кажуть діти.