Місто дівчат

Розділ тринадцятий

Я помітила, що Біллі Б’юелл справив ще один ефект на наш тісний світ: після його появи в театрі «Лілея» усі почали більше пиячити.

Достобіса більше.

Дочитавши до цього місця, ти, Анджело, мабуть, задумалась, як це взагалі було фізично можливо — пиячити ще більше, ніж ми пиячили, але ось що я тобі скажу: той, хто щиро відданий цій справі, завжди може пити ще і ще. Це питання практики, от і все.

Тільки тепер з нами пиячила й тітка Пеґ. Якщо раніше вона випивала два-три мартіні і вчасно йшла спати — «вчасно» згідно зі строгим графіком Олів, — то тепер після спектаклю вони з дядьком Біллі йшли гуляти й напивалися до чортиків. Кожного-кожнісінького вечора. Не раз ми із Селією перехиляли кілька коктейлів з ними за компанію, перш ніж вирушити куди-інде на пошуки веселощів і пригод.

Спочатку мені було якось ніяково волочитися по місту зі своєю абияк одягнутою немолодою тіткою, та коли я побачила, як вона запалювала в нічному клубі — особливо заклавши собі трохи за комір, — від зніяковіння не лишилося й сліду. Річ у тім, що у світі розваг тітка Пеґ знала всіх і всі знали її. А як не її, то дядька Біллі. А що він уже давно не бував у наших краях, то кожному хотілося з ним побалакати. І це означало, що напої прибували до нашого столика за одну мить — зазвичай разом із власником закладу, який сідав до нас попліткувати про Голлівуд і Бродвей.

Мені далі здавалося, що дядько Біллі й тітка Пеґ ну ніяк не пасують одне одному: він, такий вродливий у своєму білому смокінгу і з пригладженим волоссям, і вона — у своїй бабській сукні від «Б. Альтмана» і без сліду косметики на лиці. Але вони були чарівною парою і швидко опинялися в центрі уваги будь-якого товариства.

Гуляли вони на широку ногу. Дядько Біллі замовляв філе-міньйон і шампанське (бувало, що стейк йому ще не принесли, а він без задньої думки рушав собі кудись далі, зате шампанське випивав завжди) і запрошував усіх у залі до нашого столу. Він безперестанку теревенив про спектакль, що його готували вони з тіткою Пеґ, і про те, яка то буде сенсація. (То був навмисний маркетинговий прийом, пояснив він мені. Йому хотілось розказати людям про те, що скоро на сцені йтиме «Місто дівчат» і що вистава буде хороша: «Я не знаю жодного агента з преси, який би поширював чутки скоріше, ніж я в нічному клубі».)

Веселощі веселощами, от лише тітка Пеґ завжди намагалася бути відповідальною і вчасно вертатися додому, тоді як дядько Біллі вічно старався затримати її якнайдовше. Пам’ятаю, як одного вечора в «Алґонквіні» дядько Біллі запитав:

— Хочеш ще один коктейль, моя дружинонько?

Обличчям тітки Пеґ промайнув болісний вираз.

— Краще не треба, — відповіла вона. — Мені буде зле, Біллі. Дай мені зібратися з думками й поводитися розумно.

— Я не питав тебе, треба чи не треба, Пеґсі. Я питав, чи ти хочеш ще.

— Ну та ясно, що хочу. Як і завжди. Але хай буде щось неміцне.

— То, може, я відразу замовлю тобі три неміцні?

— Ліпше по-одному, Вільяме. Такий підхід мені більше подобається.

— За твоє прекрасне здоров’я, — сказав він, піднявши келих, а тоді махнув рукою кельнеру. — Може, якось переживу цей вечір неміцних коктейлів, якщо він носитиме їх один за одним.

Того вечора ми із Селією відлипли від дядька Біллі й тітки Пеґ і рушили на пошуки власних пригод. А коли, як завжди, припленталися додому в сірувату, як марля, досвітню пору, то дуже здивувались: у вітальні горіли всі лампи, а на нас чекала несподівана сцена. На канапі розляглася тітка Пеґ — повністю одягнута, вона голосно хропіла, затуливши лице рукою. Одна з її туфель валялася на підлозі. Дядько Біллі, досі у білому смокінгу, дрімав у кріслі поряд. На столику між ними лежала гора порожніх пляшок і переповнених попільничок.

Коли ми увійшли, дядько Біллі прокинувся і сказав:

— О, привіт, дівчата.

Він ледве ворушив язиком, а його очі були червоні, як черешні.

— Вибачте, — відповіла я. Мій язик теж заплітався. — Ми не хотіли вас турбувати.

— Її ви точно не потурбуєте, — дядько Біллі махнув рукою у бік канапи. — Вона п’яна як чіп. Останні кілька сходинок я мусив тягнути її на собі. Може, ви, дівчата, поможете мені?

Отак троє п’яних спробували доправити четверту — ще п’янішу — нагору до її ліжка. Тітка Пеґ була жіночка недрібна, а в нас у такому стані з силою і обережністю не склалося, тому операція видалась не з легких. Ми сяк-так затягнули її по сходах, наче скручений килим — гуп-гуп-гуп, — аж поки не дійшли до її апартаментів на четвертому поверсі. По- моєму, ми ще й цілу дорогу реготали, як ті моряки у відпустці. Для тітки Пеґ ця подорож, мабуть, була незручною — чи принаймні була б, якби вона лишалася при тямі. А тоді відчинили двері й побачили Олів — зовсім не ту, кого хочеться бачити, коли ти п’яна як хлющ і вмираєш від сорому.

Олів відразу оцінила ситуацію. Та й чи складно було її оцінити?

Я думала, вона зараз накинеться на нас зі злості, але Олів натомість клякнула й обережно поклала руку на голову тітки Пеґ. А потім підвела очі на дядька Біллі. Її обличчя було геть засмучене.

— Олів, — сказав він. — Послухай. Ти ж знаєш, як воно буває.

— Принесіть мокрого рушника, хто-небудь, — тихо попросила вона. — Холодного.

— Я пас, — мовила Селія, з’їхавши по стіні на підлогу.

Я побігла в лазничку і довго там вовтузилася, поки розібралася, як увімкнути світло, звідки дістати рушник, як відкрутити кран, як відрізнити гарячу воду від холодної, як намочити рушника так, щоб не намокнути самій (тут я зазнала повної поразки), і як знайти вихід із лазнички.

Поки мене не було, надійшла Една Паркер Вотсон (у милій піжамі з червоного шовку і в розкішному золотистому халатику — такого я просто не могла не помітити) і взялася допомагати Олів затягнути тітку Пеґ до її апартаментів. Як не прикро, але скидалося на те, ніби їм обом уже не раз доводилось таке робити.

Една забрала в мене вологого рушника і приклала його до лоба тітки Пеґ.

— Ну ж бо, Пеґ, прокидайся.

Дядько Біллі стояв осторонь, похитуючись туди-сюди. Він аж позеленів на лиці. І вперше виглядав на свій вік.

— Вона просто хотіла трохи повеселитися, — пробурмотів він.

Олів підняла голову і сказала так само тихо:

— Ти завжди з нею так. Вічно її підганяєш, хоч добре знаєш, що їй треба стриматися.

Я подумала, що дядько Біллі зараз почне вибачатися, але він скоїв типову помилку пияка — взявся доводити своє.

— Ой, тільки не психуй. Усе з нею буде добре. Вона просто хотіла ще трохи випити, коли ми прийшли додому.

— Вона не така, як ти, — відповіла Олів, і з її очей бризнули сльози — хоч, може, це мені привиділось. — Вона не може зупинитися після десятої чарки. І ніколи не могла.

— Думаю, тобі пора спати, Вільяме, — м’яко сказала Една. — І вам, дівчата, теж.

Другого дня тітка Пеґ пролежала в ліжку аж до вечора. Театр працював як завжди, і ніхто й словом не обмовився про те, що сталося напередодні. А не далі як наступного вечора тітка Пеґ і дядько Біллі знову розважалися в «Алґонквіні», пригощаючи всіх коктейлями.