Місто дівчат

Розділ шостий

Лікар Келлоґґ чекав на мене відразу за порогом службового входу до свого будинку. Не встигла я постукати, як двері відчинилися й він затягнув мене всередину.

— Прошу-прошу, заходь, — сказав він, зиркнувши ліворуч і праворуч, чи, бува, ніхто з сусідів не підглядає.

Він був невисоким чоловіком з непримітним лицем, його волосся мало один зі звичних для волосся кольорів, а одягнутий він був в один із тих костюмів, що їх зазвичай носять поважні джентльмени середнього віку з його статусом.

(Якщо тобі здається, що я геть забула, як він виглядав, то це тільки тому, що я й справді забула. Він належав до тих чоловіків, обличчя яких забуваєш, навіть якщо стоїш перед ними і дивишся їм просто в очі.)

— Вівіан, — мовив він і простягнув руку. — Дякую, що завітала сьогодні. Ходімо нагору, там уже все готово.

Він говорив точнісінько так, як пасувало лікареві. Як мій педіатр у Клінтоні. Таке враження, що я прийшла до нього з хворим вухом. У цьому було щось підбадьорливе і водночас страшенно безглузде. У моїх грудях заворушився смішок, але я стрималася.

Ми пройшли через його дім — гарний, вишуканий, але нічим не особливий. Напевно, у кількох сусідніх кварталах були сотні будинків, облаштованих точно так само. Мені запам’яталися тільки обтягнуті шовком дивани з мереживними серветками. Я такі серветки змалку ненавиділа. Він провів мене просто до гостьової кімнати, де на столику вже чекало два келихи шампанського. Штори були затулені — мабуть, щоб було легше уявляти, ніби то не десята ранку.

Він зачинив за собою двері.

— Вмощуйся зручніше, Вівіан, — сказав він, простягнувши мені келих.

Я чемно сіла на краю ліжка. Була майже певна, що він зараз помиє руки й підійде до мене зі стетоскопом, але він натомість підсунув дерев’яне крісло, яке стояло в кутку кімнати, і сів навпроти мене. Сперся ліктями на коліна й нахилився вперед, як той, чия робота — ставити діагноз.

— Що ж, Вівіан. Наша знайома Ґледіс сказала мені, що ти незаймана.

— Це правда, лікарю, — відповіла я.

— Не треба називати мене лікарем. Ми з тобою друзі. Можеш кликати мене Гаролдом.

— Добре, Гаролде, дякую, — сказала я.

З тієї хвилини, Анджело, ситуація почала здаватися мені дуже кумедною. Хвилювання, яке я доти відчувала, розвіялося, а на зміну йому прийшло відчуття, що то все — чистої води комедія. Вершиною абсурду був тон, яким я промовила «Добре, Гаролде, дякую» у тій гостьовій кімнатці з дурнуватим стьобаним покривалом з ацетату кольору м’яти (лиця лікаря Келлоґґа я згадати не можу, а от те паскудне покривало ніяк не йде мені з голови). Він сидів у своєму костюмі, а я — у своїй світло-жовтій сукенці зі штучного шовку. І якщо до нашого знайомства лікар Келлоґґ не вірив, що я незаймана, тієї жовтої сукні було досить, щоб його переконати.

Повне безглуздя. Він звик до артисток, а прийшла я.

— Ґледіс повідомила мене, що ти хочеш, аби твою цноту… — він підбирав якесь делікатне слово, — …забрали?

— Це правда, Гаролде, — відповіла я. — Я хочу, щоб її ліквідували.

(Я досі вважаю, що то був перший у моєму житті навмисний жарт — і я не могла натішитися, що промовила це з таким незворушним виглядом. Ліквідували! Геніально.) Він кивнув. Хороший лікар із поганим почуттям гумору.

— Чому б тобі не роздягнутися? — сказав він. — Я теж роздягнуся, і приступимо до справи.

Я завагалася, знімати із себе все-все чи ні. На прийомі в лікаря я залишалася у «спідньому» — цим словом мама називала мою білизну. (Але чому в ту хвилину я думала про маму?) Та знову ж таки: з лікарем я переважно не збиралася займатися сексом. Тож я нерозважливо вирішила, що скину із себе геть усе. Не хотілося справити враження якоїсь телички. Я лягла гола-голісінька горілиць на те бридке шовкове покривало. Руки вздовж тіла, ноги мов ті колоди. Словом, істинна спокусниця.

Лікар Келлоґґ роздягнувся до трусів і майки. Якось несправедливо вийшло. Чому він міг бути напіводягнутим, а я мала бути гола?

— Посунься, будь ласка, на кілька сантиметрів, щоб я теж помістився, — попросив він. — Ось так. Добре. Ну що, подивимось на тебе.

Він ліг поруч, підперши голову рукою, і почав мене розглядати. Той момент був не таким нестерпним, як тобі може видатися. Я була самозакохана молода жінка і глибоко в душі вірила в те, що так воно й має бути: мене мають розглядати. Що ж до зовнішності, то найбільше мене хвилювали мої груди — чи то пак те, що їх майже не було. Але лікар Келлоґґ, схоже, цим не переймався, хоч і звик до цілковито іншого типу фігур. Він узагалі виглядав щасливим від усього, що йому тут пропонували.

— Незаймані груди! — чудувався він. — Їх ніколи не торкалася рука чоловіка!

(«Ну-у-у, — подумала я, — я б так не сказала. Хіба що рука дорослого чоловіка».)

— Вибач, Вівіан, якщо в мене холодні руки, — мовив він, — але зараз я почну тебе торкатися.

І він сумлінно взявся до справи. Спочатку торкнувся лівої груді, потім правої, потім знову лівої, знову правої. Його руки дійсно були холодні, але дуже скоро зігрілися. Спочатку я трохи запанікувала й заплющила очі, але за якийсь час подумала: «Хм, а це цікаво! Ну що, поїхали!».

У якийсь момент стало навіть приємно. Тоді я вирішила розплющити очі, щоб нічого не проґавити. Напевно, хотілося побачити, як моє тіло шматують. (Ох, нарцисизм юності!) Я глянула на себе, замилувавшись тонкою талією і вигином стегон. Я позичила в Селії бритву поголити ноги, і у тьмяному світлі вони виглядали чарівно гладенькими. Під його долонями мої груди теж виглядали непогано.

Чоловічі руки! На моїх голих грудях! Ти тільки подивись!

Я крадькома зиркнула на його лице, і мене втішило те, що я побачила: почервонілі щоки й зосереджений вираз. Він голосно сопів, і я сприйняла це як добрий знак — значить, я таки його збуджувала. Його пестощі були справді приємні. Мені подобалося, як мої груди реагували на його доторки, як шкіра рожевіла й теплішала.

— Зараз я візьму твою грудь до рота, — сказав він. — Це стандартна річ.

Краще б він цього не казав. Прозвучало так, ніби він описував якусь процедуру. Останніми роками я чимало думала про секс, але в жодній з моїх фантазій коханець не висловлювався так, ніби прийшов до мене додому з лікарським візитом.

Він нахилився і, як і обіцяв, узяв до рота мою грудь, і це мені теж сподобалось — після того, як він перестав про це говорити, ясна річ. Чесно кажучи, я ще ніколи не переживала чогось розкішнішого. Знову заплющила очі. Хотілося тихенько лежати, сподіваючись на те, що він і далі даруватиме мені це чудове відчуття. Та раптом чудове відчуття закінчилося, бо він знову розтулив рота.

— Ми будемо діяти поступово й обережно, Вівіан, — сказав він.

Боже правий, поможи, бо це прозвучало так, ніби він зібрався встромити в мене ректальний термометр — колись у дитинстві я таке раз пережила, і зовсім не хотілося про це згадувати.

— Чи, може, ти хочеш швидко з цим покінчити, Вівіан? — запитав він.

— Перепрошую? — не зрозуміла я.

— Ну, напевно, тобі лячно вперше лежати з чоловіком. Можливо, ти бажаєш, щоб цей акт стався швидко, щоб ти не мусила довго терпіти? Або, може, ти хочеш, щоб я не поспішав і навчив тебе дечого? Наприклад, дещо з того, що подобається місіс Келлоґґ?

Матір Божа, найменше за все на світі мені хотілося, щоб мене навчили того, що подобалося місіс Келлоґґ! Але я навіть не знала, що на це відповісти. Тому просто витріщилися на нього, як та дурепа.

— Опівдні до мене почнуть сходитися пацієнти, — геть не спокусливо сказав він. Здається, моя мовчанка його дратувала. — Але нам вистачить часу трохи позабавлятися, якщо тебе таке цікавить. Тільки вирішити треба вже.

От як на таке реагувати? Звідки мені було знати, чого я від нього хотіла? «Позабавлятися» могло означати що завгодно. Я кліпнула очима.

— Наше каченятко злякалося, — полагіднішав він.

На якусь мить я відчула бажання прибити його за такий поблажливий тон.

— Я не боюся, — відповіла я. І не збрехала, бо справді не була налякана, просто розгублена. Я очікувала, що моє тіло сьогодні роздеруть на шматки, а все вийшло якось дуже вимордувано. Невже конче треба було про все домовлятися і все обговорювати?

— Усе гаразд, моє каченятко, — мовив він. — Для мене це не вперше. Ти страх яка сором’язлива, правда? То, може, дозволиш мені самому прокласти курс?

Він ковзнув рукою по моєму лобковому волоссю. Тримав долоню рівно — так, як тримають, коли пригощають коня кубиком цукру, бо не хочуть, щоб той вкусив. Потер долонею об мій горбик. Не так уже й зле. Узагалі не зле, якщо чесно.

Я заплющила очі, насолоджуючись цією дуже легенькою, та все ж магічною хвилькою приємного відчуття.

— Місіс Келлоґґ любить, коли я так роблю, — сказав він і знову перебив мені задоволення, бо я мусила подумки перемкнутися на місіс Келлоґґ та її забавляння. — Їй подобається, коли я обертаю долоню спочатку в цьому напрямку, а потім… раз, другий, третій — у цьому…

Усе ясно: проблемою тут будуть його теревені Я задумалась над тим, як змусити лікаря Келлоґґа стулити пельку. Просити його замовкнути у власному домі якось не годилося, тим паче тоді, коли він люб’язно згодився надати мені послугу й розірвати мою дівочу перетинку. Я була добре вихованою молодою леді, яка звикла шанобливо ставитися до авторитетних чоловіків; було б зовсім не схоже на мене, якби я сказала: «Ви б не могли, будь ласка, заткнутися?».

«А може, попросити його мене поцілувати? — подумала я. — Тоді він замовкне». Можливо. Принаймні рот його точно буде зайнятий. Але тоді і я муситиму його поцілувати, а я сумнівалася, що хочу цього. Важко сказати, що було гірше.

Мовчанка і поцілунки? Чи жодних поцілунків і його дратівливий голос?

— Твоя кицюня любить, щоб її пестили? — запитав він, сильніше притиснувши долоню до мого горбика. — Твоя кішечка вже муркоче?

— Гаролде, — сказала я, — ви б могли мене поцілувати?

Може, я не зовсім справедлива до лікаря Келлоґґа.

Він був досить непоганий чоловік і просто намагався мені допомогти, не налякавши мене при цьому. Я впевнена, що він не хотів завдати мені болю. Мабуть, він застосував до цієї ситуації клятву Гіппократа: «не нашкодь» — і далі за текстом.

А може, він був не таким уже й хорошим. Але дізнатися про це я не мала як, бо більше ніколи його не бачила. Тому не ліпімо з нього героя! Може, він узагалі не старався мені допомогти, а просто насолоджувався гострими відчуттями від того, що позбавляв цноти зніяковілу й привабливу молоду незайманку у своєму домі, поки дружина гостювала в тещі. Ця ситуація його, без сумніву, збуджувала — я досить скоро в цьому переконалася, коли він відірвався від мене, щоб натягнути «гумку» на свого прутня. Настав ключовий момент: уперше в житті я побачила ерекцію, хоч і не так добре, як хотілося. Почасти тому, що прутень був захований у презерватив і затулений від мене рукою чоловіка. Але насамперед через те, що не встигла я оком кліпнути, як той чоловік заліз на мене.

— Вівіан, — сказав він, — я вирішив: що швидше я ввійду, то краще для тебе. Тому ліпше взагалі не рухайся. Тримайся, бо зараз я в тебе проникну.

Так він сказав — і так зробив.

Ну що ж. Ось воно і сталося.

Боліло набагато менше, ніж я очікувала. То була добра новина. Але була й погана: я отримала значно менше задоволення, ніж сподівалася. Я мала надію, що сексуальні зносини ще дужче підсилять відчуття, які я пережила, коли він цілував мої груди й тер мій горбик, але ні. Задоволення, що його я досі відчувала, хоч яке делікатне, враз розвіялося, коли він увійшов у мене, — і на зміну йому прийшло щось дуже напористе, що вмить перебрало на себе всю мою увагу. Коли він опинився в мені, я відчула беззаперечну присутність, яку не могла назвати ні хорошою, ні поганою. Це було щось схоже на спазми під час місячних. Страшенно дивне відчуття.

Він стогнав і рухався туди-сюди, а потім процідив крізь зуби: «Місіс Келлоґґ любить, коли я…».

Але я так і не дізналася, як місіс Келлоґґ любить, щоб її кохали, бо знову впилася в губи лікаря Келлоґґа, як тільки він заговорив. Поцілунки справді допомогли затулити йому рота. Крім того, я теж мала чим займатися, поки мене брали. Як ми вже з’ясували, за своє життя я нечасто цілувалася, проте досить швидко здогадалася, що до чого. Таке вміння треба здобувати на практиці, інакше ніяк, але я старалась, як могла.

Трохи складно було втримати його губи у своїх, коли він порався коло мене, але я мала великий стимул: мені анітрохи не хотілося знову чути його голос.

Та в останню мить він таки зумів вставити одне слово.

Він відірвав свої губи від моїх і вигукнув: «Чудесно!».

А тоді вигнув спину, ще раз здригнувся усім тілом, і на тому все скінчилося.

Опісля він встав і вийшов в іншу кімнату — напевно, помитися. Потім повернувся і приліг біля мене. Міцно обійняв, примовляючи: «Каченятко, миле, малесеньке каченятко. Не плач».

Я не плакала (я взагалі не збиралася плакати!), але він цього не помітив.

За кілька хвилин він знову підвівся й захотів перевірити, чи на покривало не накапала кров, бо він забув підкласти шматинку.

— Не хочеться, щоб місіс Келлоґґ побачила пляму, — пояснив він. — Я сам винен, що забув. Зазвичай я обережніший. А цього разу чомусь повівся необачно. Не схоже на мене.

— Ой, я ж принесла рушник! — сказала я, сягнувши рукою до торбинки, вдячна, що мала причину хоч щось зробити.

Але плями не було. Жодної краплинки крові. (Напевно, я вже пробила все, що треба, коли їздила малою на конях. Дякую, мамо!) На щастя, мені не дуже й боліло.

— А тепер, Вівіан, — він вирішив дати мені вказівки, — наступні два дні не купайся, щоб туди не проникла інфекція. Митися можеш, але просто підмивайся — у ванні не лежи. Якщо матимеш якісь виділення чи неприємні відчуття, скажи Ґледіс або Селії — вони пояснять тобі, як підмиватися оцтом. Але ти велика, сильна, здорова дівчинка, тому не думаю, що тебе спіткають якісь клопоти. Сьогодні ти добре впоралася. Я тобою пишаюся.

Я уявила, як він дає мені льодяника.

Поки ми вдягалися, лікар Келлоґґ теревенив про те, яка гарна погода надворі. Чи я бачила місяць тому, як у Ґремерсі-парку цвіли півонії? Ні, відповіла я, бо місяць тому я ще навіть не жила в Нью-Йорку. Що ж, тоді я повинна звернути увагу на півонії наступного року, наполіг він, бо вони так швидко відцвітають. (Може, то був аж надто прозорий натяк на те, що я теж «швидко відцвіту», але не приписуймо лікарю Келлоґґу аж такого таланту до поезії чи красномовства. Гадаю, йому просто подобалися півонії.)

— Ходімо я проведу тебе, каченятко, — сказав він і повів мене вниз по сходах, через вітальню, всіяну мереживними серветками, і до службового входу. Минаючи кухню, він узяв зі стола конверт і простягнув його мені:

— На знак моєї вдячності, — мовив він.

Я знала, що всередині гроші, тому не могла його взяти.

— О ні, Гаролде, я не можу, — відповіла я.

— О ні, ти мусиш.

— Ні, я не можу, — не відступала я. — Не можу — і все.

— Але я наполягаю.

— Але я не можу.

Маю сказати, що я відмовлялася не тому, що не хотіла, аби мене вважали повією. (Не будь про мене аж такої високої думки!) Ішлося радше про твердо засвоєну ґречність.

Розумієш, мої батьки щотижня передавали для мене гроші (тітка Пеґ видавала їх мені кожної середи), тому гроші лікаря Келлоґґа справді були зайві. Крім того, якийсь пуританський голос у моїй голові нашіптував, що я не заробила цих грошей. Я не дуже тямила в сексі, та все ж мені було важко уявити, що я подарувала тому чоловікові невідомо яке задоволення. Дівчина, яка лежить горілиць, витягнувши руки по швах, і ворушиться хіба для того, щоб атакувати чоловіка своїми губами, тільки-но він розтулить рота — з такою в ліжку не дуже порозважаєшся, еге ж? Якщо вже брати гроші за секс, то годилося б зробити щось таке, за що варто заплатити.

— Вівіан, я вимагаю, щоб ти це взяла, — сказав він.

— Гаролде, я не візьму.

— Вівіан, я наполегливо прошу, щоб ти не влаштовувала сцени, — насупився він і силою всунув мені до рук конверт.

Я ж так хотіла відчути небезпеку і збудження від рук лікаря Гаролда Келлоґґа — от ця мить і настала, з іншим мені не пощастило.

— Ну гаразд, — відповіла я і взяла конверт.

(Як вам таке, мої благородні предки? Гроші за секс — і отак з першого разу!)

— Ти дуже мила дівчина, — мовив він. — І прошу тебе, не хвилюйся: твої груди ще встигнуть наповнитися.

— Дякую, Гаролде, — сказала я.

— А щоб вони швидше виросли, пий двісті грамів маслянки на день.

— Дякую, так і робитиму, — відповіла я, не маючи ані найменшого наміру пити щодня по двісті грамів маслянки.

Я вже зібралася виходити, та раптом відчула, що таки мушу його дещо запитати.

— Гаролде, — сказала я, — а можна поцікавитися, що ви за лікар?

Я припускала, що він або гінеколог, або педіатр. Хоча більше схилялася до педіатра. Мені просто хотілося перевірити, вгадала я чи ні.

— Ветеринар, моя люба дівчинко, — відповів він. — А тепер я прошу тебе передати мої найтепліші вітання Ґледіс та Селії. І не забудь помилуватися півоніями наступної весни!

Я летіла вулицею й вила від сміху.

Забігла у дайнер, де на мене чекали дівчата, і, не давши їм мовити й слова, заверещала:

— Ветеринар? Ви послали мене до ветеринара?

— Ну як? — спитала Ґледіс. — Боліло?

— Він ветеринар! А ви казали, що лікар!

— Лікар Келлоґґ і є лікарем! — заперечила Дженні. — Тож його так і називають — лікар Келлоґґ!

— Таке враження, що ви мене, як ту кішку, на стерилізацію відправили!

Я впала на диванчик поруч із Селією, з полегшенням притулившись до її теплого тіла. А моє власне тіло штормило від сміху. Я вся тремтіла, від голови до п’ят. Почувалася дикою і невгамовною. Мені здавалося, що моє життя щойно розлетілося на кавалки. Мене охопила радість, збудження, огида, зніяковіння й гордість; від цього всього паморочилося в голові, та відчуття було фантастичне. Післясмак був у сто разів чудесніший за сам акт. Я повірити не могла в те, на що наважилася. Здавалося, що свою вранішню сміливість — зайнятися сексом із незнайомцем! — я позичила в когось іншого, та водночас я почувалася собою — справжньою, як ніколи.

І це ще не все: обвівши поглядом дівчат за столом, я відчула таку глибоку вдячність, що мало не розплакалася. Як прекрасно, що дівчата біля мене! Мої подружки! Найвірніші приятельки на світі! Найвірніші приятельки, з якими я познайомилася якихось два тижні тому — окрім Дженні, яку зустріла позавчора! Я так їх усіх любила! І вони чекали на мене! Я була їм небайдужа!

— Ну то як воно було? — запитала Ґледіс.

— Добре. Усе було добре.

Переді мною лежала гірка холодних млинців, що їх я не доїла вранці. Я накинулася на них так, ніби мала вчинити над ними розправу. Руки мої трусилися. Господи, та я ще ніколи не була така голодна! Мій голод був як бездонна бочка. Я вмочувала млинці в сироп і запихала їх до рота один за одним.

— Тільки він цілий час каркає про свою жінку! — сказала я, настромлюючи млинця на виделку.

— Ще й як! — мовила Дженні. — Терпіти його не можу через це!

— Та він тюхтій, — сказала Ґледіс. — Але чоловік він добрий, а це головне.

— А тобі боліло? — озвалася Селія.

— Ти знаєш, ні, — відповіла я. — І навіть рушничок не пригодився.

— Тобі пощастило, — сказала Селія. — Дуже пощастило.

— Не можу сказати, що то було весело, — мовила я. — Але не так уже й нудно. Добре, що все вже позаду. Напевно, є й інші способи втратити цноту.

— Усі інші способи гірші, — сказала Дженні. — Повір мені Я всі перепробувала.

— Я так горджуся тобою, Віві, — мовила Ґледіс. — Сьогодні ти стала жінкою.

Вона підняла чашку кави, наче щойно виголосила тост, і я стукнулася з нею своєю склянкою води. Обряд посвячення ще ніколи не здавався таким справжнім і радісним, як тієї миті, коли я цокнулася з Ґледіс — керівницею танцювальної трупи.

— Скільки він тобі дав? — поцікавилася Дженні.

— Ой! — зойкнула я. — Мало не забула!

Я витягнула з торбинки конверт.

— Краще ти відкрий, — я простягнула його тремтячими руками Селії — та розірвала конверт, вправно перелічила купюри й оголосила: «П’ятдесят доларів!».

— П’ятдесят доларів! — запищала Дженні. — Він завжди дає двадцять!

— То на що ми їх витратимо? — запитала Ґледіс.

— Треба придумати щось особливе, — сказала Дженні Мені аж на душі відлягло, бо дівчата вважали ці гроші «нашими», а не тільки моїми. Поганий присмак переступу розвіявся, якщо ти розумієш, про що я. А відчуття дружби зміцніло.

— Хочу з’їздити на Коні-Айленд! — сказала Селія.

— Нема часу, — відповіла Ґледіс. — О четвертій нам треба бути в «Лілеї».

— Є час, — заперечила Селія. — Ми швиденько. З’їмо по гот-доґу, подивимося на море і відразу назад. Візьмемо таксі. Ми ж маємо гроші, хіба ні?

Тож ми поїхали на Коні-Айленд, опустивши шибки в таксі — курили дорогою, сміялися і пліткували. День випав найтепліший за все літо. Небо було сліпучо-блакитне. Я сиділа на задньому сидінні, втиснувшись між Селією та Ґледіс, а Дженні спереду щебетала з водієм — той повірити не міг своєму щастю: щойно в його таксі впурхнула ціла зграя кралечок.

— Ну у вас і фігурки, дівчатка! — сказав він, а Дженні відповіла: «Ой, перестаньте з нами загравати, містере», але видно було, що їй сподобався його комплімент.

— А тобі не шкода місіс Келлоґґ? — запитала я Ґледіс, відчуваючи легкий докір сумління за свій ранковий вчинок. — Ну, через те, що ти спиш із її чоловіком? Чи не треба її шкодувати?

— Не будь аж така совісна! — відповіла Ґледіс. — Бо так ти вічно себе гризтимеш!

Боюся, на тому наші моральні страждання закінчилися.

Тему було закрито.

— Наступного разу я хочу з кимось іншим, — мовила я. — Думаєте, я зможу когось знайти?

— Тільки пальцем кивни, — сказала Селія.

Коні-Айленд був залитий сонцем, яскравий, веселий. Набережною гуляло повно галасливих сімей, молодих пар і невгамовних дітлахів, які поводилися так само навіжено, як я почувалася. Ми розглядали вивіски з рекламою паноптикумів. Побігли на пляж і намочили у воді ноги. Їли зацукровані яблука й лимонне морозиво. Сфотографувалися із силачем. Накупили м’яких іграшок, листівок і сувенірних люстерок. Я купила Селії милу солом’яну торбинку з понашиваними мушлями, іншим дівчатам — окуляри від сонця, а ще заплатила за таксі назад до центру — і з тих грошей, що їх дав мені лікар Келлоґґ, у мене залишилося ще цілих дев’ять доларів.

— Ще й стейк на вечерю з’їси! — сказала Дженні. Ми ледве встигли на пообідню виставу в «Лілеї». Олів мало не впала в істерику від хвилювання, що артистки пропустять виступ: накручувала кола навколо дівчат і кудкудакала, як їм бракує спритності. Але ті відразу пірнули у гримерки й за кілька хвилин вискочили звідти — сам шик у блискітках і страусовому пір’ї. Тітка Пеґ теж, звісно, була на місці. Вона поцікавилася, мовби між іншим, чи в мене гарно минув день.

— Дуже! — відповіла я.

— То й добре, — сказала вона. — Веселися, поки молода.

Перед виходом на сцену Селія стиснула мою долоню. Я вхопила її за руку й нахилилася ближче до її краси.

— Селіє! — прошепотіла я. — Я досі не можу повірити, що втратила сьогодні цноту!

— Ти за нею точно не шкодуватимеш, — відповіла вона.

І знаєш що?

Вона казала чисту правду.