Місто дівчат

Розділ четвертий

За два тижні, відколи я перебралася до Нью-Йорка, моє життя повністю змінилося.

Серед цих змін була, зокрема, втрата цноти — страшенно кумедна історія, яку я незабаром розповім тобі, Анджело, якщо ти потерпиш іще хвильку.

Бо наразі я просто хочу сказати те, що театр «Лілея» не був подібний до жодного світу, в якому я досі жила. То було справжнє втілення блиску, зухвалості, божевілля й веселощів: одне слово, світ дорослих, які поводилися немов діти. Тут не було ані сліду від порядку й правил, серед яких мене муштрували в родині та у школі. У «Лілеї» жодна душа (окрім багатостраждальної Олів) навіть не намагалася дотримуватись звичних ритмів порядного життя. Пиятики й розваги були нормою. Їли хто коли хотів. Спали до обіду. Ніхто не починав роботу о певній годині — та й ніхто й не переставав, по суті, працювати. Плани змінювалися щохвилини, гості приходили і йшли — ніхто їх офіційно не представляв і ніхто організовано не прощався, а розподіл завдань ніколи не був зрозумілий.

Дуже скоро я дізналася, що жодна авторитетна особа більше не стежитиме, куди я йду і коли приходжу. Мені аж голова пішла обертом від здивування. Я не мусила нікому звітувати, і від мене нічого не чекали. Я могла допомогти з костюмами, якщо мала таку охоту, але офіційно мене ніхто не наймав. Увечері не треба було вертатися до котроїсь години, ніхто не перераховував, чи всі у своїх ліжках. Комендантки не було, мами теж.

Свобода.

У принципі, тітка Пеґ, звісно, за мене відповідала. Батьки доручили їй, як моїй родичці, опікуватися мною. Але, м’яко кажучи, надміру турботливою вона не була. Насправді тітка була першою вільнодумною жінкою, яку я зустріла. Вона вважала, що люди мусять самотужки вирішувати, як їм жити, — можеш уявити собі таке неподобство?

Її світ тримався на хаосі, але все якось працювало. Попри безлад, тітці Пеґ вдавалося ставити в «Лілеї» по дві вистави на день: пообідню (вона починалася о п’ятій, і на неї збиралися переважно жінки й діти) і вечірню (о восьмій — та була пікантніша й розрахована на старшу й насамперед чоловічу аудиторію). Щонеділі та щосереди влаштовували ще й ранкові спектаклі. А кожної суботи опівдні безкоштовно показували фокуси для місцевої дітлашні. На день Олів зазвичай вдавалося здати театр в оренду комусь із місцевої громади, але не думаю, що завдяки урокам сухого плавання хтось колись ризикував розбагатіти.

Нашою аудиторією були мешканці довколишнього кварталу, а в ті часи то був квартал, де жили переважно ірландці й італійці, трохи католиків зі Східної Європи й доволі багато єврейських родин. Чотириповерхові багатоквартирні будинки довкола «Лілеї» були переповнені новоприбулими мігрантами, і коли я кажу «переповнені», то маю на увазі, що в одній квартирі тіснилися десятки душ. Через це тітка пильнувала, щоб під час вистав говорили простою мовою, зрозумілою для тих, хто тільки починав балакати англійською. Це було на руку й нашим акторам, які театральних академій не закінчували, тож їм було легше запам’ятати свої слова.

Наші вистави не приваблювали туристів, критиків чи так званих театралів. Ми пропонували робітничі розваги для робітників — оце й усе. Тітка Пеґ твердо стояла на тому, щоб ми не фантазували, нібито займаємося чимось більшим.

(«Краще я поставлю гарний канкан, ніж поганого Шекспіра», — казала вона.) «Лілея», ясна річ, не мала жодної з прикмет, властивих справжньому бродвейському закладу. Ми не влаштовували передпоказів у провінції чи гучних вечірок у день прем’єри. Не зачинялися в серпні, як більшість театрів на Бродвеї. (Наші глядачі не їхали у відпустки — то й ми теж.) Навіть у понеділок у нас світилося. Ми були такою собі «театральною хатою», де розваги пропонували без кінця, день за днем, цілий рік. Нам вдавалося доволі непогано заповнювати місця в залі, допоки ціни на наші квитки трималися на тому ж рівні, що й квитки в місцеві кінотеатри (які — разом із торговельними пасажами й незаконними казино — були нашими основними суперниками за долари місцевих).

«Лілея» не була бурлескним театром, але багато наших артисток і танцівниць прийшло зі світу бурлеску (і їм — благослови їх Боже! — вистачало нескромності це довести).

Водевільним театром нас теж не можна було назвати, бо на тому етапі історії водевіль уже випускав останній подих. Але зважаючи на комічні п’єси, написані на коліні, наш театр був майже водевільним. Узагалі-то називати їх «п’єсами» було трохи занадто. Тут більше пасувало слово «ревю» — зліплені докупи уривки історій, які були не більш ніж приводом для того, щоб коханці возз’єдналися, а танцюристки показали свої ніжки. (Вибір історій усе одно був обмежений, бо «Лілея» мала тільки три види задників. Тому всі дії під час наших шоу мали відбуватися або на розі вулиці у дев’ятнадцятому столітті, або у вишуканому аристократичному салоні, або на океанському лайнері.)

Тітка Пеґ змінювала ревю кожні кілька тижнів, але всі вони були більш-менш однакові й дуже швидко забувалися.

(Що-що? Ти ніколи не чула про п’єсу «Як несамовиті» — про двох вуличних шибайголів, які закохалися одне в одного?

Нічого дивного! Її показували в «Лілеї» тільки два тижні, а потім спритно замінили п’єсою «Сідай на той кораблик!», схожу на першу як дві краплі води, тільки дія відбувалася, певна річ, на океанському лайнері.)

— Я б охоче вдосконалила нашу формулу, якби могла, — сказала мені колись тітка Пеґ. — Але вона й так працює.

А формула, якщо точніше, була така.

Зацікав (чи принаймні відволічи) глядачів на деякий час (не довше ніж на сорок п’ять хвилин!) любовною історією або чимось у тому дусі. Головну роль має грати приваблива молода пара, яка вміє танцювати степ і співати, але кинутись в обійми одне одного їм не дає якийсь поганець — переважно банкір, інколи ґанґстер (ідея та сама, костюми різні), який скрегоче зубами й намагається знищити наших милих голуб’ят. Ще в тій історії має бути пишногруда курвочка, яка стріляє очима в нашого героя, а той не зводить погляду від своєї єдиної та неповторної. Також мусить бути вродливий залицяльник, який намагається відбити дівчину в її коханого. І п’яний волоцюга задля комічного ефекту — щетину йому можна домалювати сажею. У п’єсі завжди співають щонайменше одну романтичну баладу, де «любов» римується з «кров». А закінчується все неодмінно канканом.

Оплески, завіса, дубль два на вечірньому показі. Театральні критики прекрасно впоралися із завданням узагалі не помічати нашого існування — і так, мабуть, було краще для всіх.

Якщо тобі здається, нібито я висміюю постановки «Лілеї», то ти помиляєшся: я їх обожнювала. Я б усе віддала, аби лиш знову опинитися в останньому ряду того старого трухлявого театру і ще раз побачити котрусь із вистав. Як на мене, не було нічого ліпшого за ті прості, життєрадісні ревю. Вони дарували мені щастя. Їх навмисне ставили так, щоб дарувати людям щастя і не напружувати глядачів роздумами про те, що ж там відбувається. Тітка Пеґ ще під час Першої світової — коли влаштовувала веселі сценки з піснями й танцями для вояків, які тільки-но втратили ногу чи руку або спалили собі горло гірчичним газом — переконалася в тому, що «часом людям просто треба відволіктися на щось інше».

Дати їм оте «інше» й було нашим завданням.

Що ж до акторського складу, то для вистав нам завжди потрібно було чотири танцюристки і четверо танцюристів, а ще чотири артистки — бо так мало бути. До «Лілеї» ходили заради артисток. Якщо тебе цікавить, у чому різниця між «танцюристкою» і «артисткою», то я поясню: зріст. Артистки мусили мати щонайменше метр сімдесят сім — і то без підборів та головних уборів із пір’я. А ще артистки мали бути у десять разів чарівніші за звичайних танцюристок.

Зараз ти заплутаєшся ще більше, бо деколи артистки танцювали (як-от Ґледіс, яка ще й керувала танцювальною трупою), а от танцюристки ніколи не виконували роль артисток, бо їм бракувало й завжди бракуватиме зросту або чарів. Навіть кілограми косметики чи хитромудрі подушечки не могли перетворити більш-менш привабливу танцюристку середнього зросту з цілком пристойною фігурою на втілення божественної амазонки — себто на нью-йоркську артистку середини двадцятого століття.

Театр «Лілея» піймав до своїх тенет чимало виконавиць, які дерлися вгору драбиною успіху. Деякі з дівчат, які почали кар’єру в «Лілеї», згодом перейшли до мюзик-голу «Радіо-сіті» чи до «Діамантової підкови». Кілька з них стали зірками. Але частіше нам траплялися танцюристки, які вже спускалися тією драбиною. (Підстаркувата танцівниця «Рокетс», яка бере участь у прослуховуванні на роль у кордебалеті в дешевому миршавому шоу «Сідай на той кораблик!» — то найжиттєствердніше і найзворушливіше видовище, яке лиш можна собі уявити!)

Була в нас і групка тих, які виступали перед скромною публікою «Лілеї» постійно, у кожному шоу. Серцем трупи була Ґледіс. Вона придумала танець під назвою «ляси-вихиляси» — глядачі шаленіли від нього, тому ми ставили його під час кожної вистави. Та й чому б їм не шаленіти? То була чиста вакханалія: дівчата кружляли сценою й вихилялися, погойдуючи всіма частинами тіла, якими тільки можна.

«Ляси-вихиляси!» — вигукували глядачі, викликаючи дівчат на біс, а ті виконували їхнє бажання. Часом ми бачили місцевих дітлахів, які виробляли ляси-вихиляси на тротуарі дорогою до школи.

Словом, назвімо це нашою культурною спадщиною.

Я б залюбки розповіла тобі, як невеличка театральна трупа тітки Пеґ трималася на плаву, але, чесно кажучи, я й сама не знаю. (Як у тому старому анекдоті. Як заробити тисячу в індустрії розваг? Мати на початок десять тисяч!) На наших виставах ніколи не бувало аншлагів, а квиток коштував копійки. Крім того, театр «Лілея» — хоч який прекрасний — був ще тим подаруночком, бо обходився ой як дорого.

Стіни тріскали і протікали. Електромережа була така ж древня, як сам Едісон, труби невідомо на чому трималися, фарба лущилася, а дах був розрахований на сонячні дні без дощу. Старий театр розсипáвся на очах, а тітка Пеґ вливала в нього гроші так, як легковажна спадкоємиця вливає їх у пристрасть до опію, яку плекає її коханець, — безкінечно, відчайдушно й марно.

Олів тим часом намагалася приборкати потік грошей.

Таке ж безкінечне, відчайдушне і марне завдання. (Я досі чую, як Олів репетувала: «Це вам не французький готель!» — варто було їй піймати когось, хто надто вже довго не закручував гарячу воду.)

Олів завжди виглядала втомлено, і то не дивно: вона була єдиною відповідальною дорослою людиною в цій театральній трупі з 1917 року, відколи вони познайомилися з тіткою Пеґ. Незабаром я дізналася, що Олів не жартувала, що працювала з тіткою, «відколи Мойсей у підгузках повзав». Як і тітка Пеґ, Олів була медсестрою Червоного хреста під час Першої світової — тільки вишкіл вона пройшла, певна річ, у Британії. Вони познайомилися на полі бою у Франції. Коли війна закінчилася, Олів вирішила покинути сестринську справу й податися разом зі своєю новою подругою в царину театру, де на неї чекала роль надійної і багатостраждальної секретарки моєї тітки.

Олів цілими днями ходила туди-сюди по театру й сипала командами, вказівками та зауваженнями. На її лиці застиг напружений і змучений вираз доброго вівчарського собаки, який повинен наводити лад серед неслухняної отари овець.

Вона мала цілий список правил. У театрі було заборонено їсти («А то щурів розведеться більше за глядачів!»). На репетиціях кожен мав виявляти спритність. «Гості гостей» не могли залишатися на ніч. Квитки відшкодовували тільки за наявності квитанції. А податки завжди треба було сплачувати найперше.

Тітка Пеґ поважала правила своєї секретарки, але тільки теоретично. Як людина, яка втратила віру, але зберегла глибоку повагу до церковного закону. Іншими словами: вона поважала правила Олів, але не дотримувалася їх.

Усі решта брали приклад з тітки, тобто Олів не слухав ніхто, хоча інколи ми вдавали, ніби слухаємо.

Отож Олів була цілий час виснажена, а ми могли залишатися дітьми.

Тітка Пеґ та Олів мешкали на четвертому поверсі «Лілеї», в апартаментах, розділених спільною вітальнею. На тому поверсі було ще кілька апартаментів — порожніх на той час, коли я приїхала. (Перший власник будівлі збудував їх для своїх коханок, а тепер, як пояснила тітка, їх тримали для «приблуд, які з’являться в останню хвилину, та всяких інших мандрівників».)

Усе найцікавіше відбувалося на третьому поверсі, де мені випало поселитися. Там стояв рояль — зазвичай заставлений напівпорожніми келихами для коктейлів і напівповними попільничками. (Тітка Пеґ, проходячи повз, хапала, бувало, якийсь келих і допивала. «Забираю своє», — казала вона.) Саме на третьому поверсі всі їли, курили, пили, сварилися, працювали й жили. От де була справжня контора театру «Лілея».

А ще на третьому поверсі жив один чоловік, такий собі містер Герберт. Мені його представили як «нашого драматурга». Він створював основні сюжетні лінії для постановок, а ще вигадував жарти й смішні сценки. Був помічником режисера. І, як мені сказали, агентом з преси театру «Лілея».

— А чим саме займається агент з преси? — запитала я його одного разу.

— Якби ж я знав, — відповів він.

А найцікавіше, що він був колишнім адвокатом, у якого відібрали ліцензію, і давнім другом тітки Пеґ. Ліцензії позбавили його після того, як він присвоїв собі чимало грошенят з кишені клієнта. Тітка його в цьому не звинувачувала, бо тоді він був у запої. «Не можна винити людину за те, що вона робить, коли пиячить», — отака була її філософія. (Ще тітка любила казати, що «кожен має свої слабкості», і зав жди давала другий, третій і четвертий шанс усім слабакам та невдахам.) У крайньому разі — коли не було кращого актора напохваті — містер Герберт грав у наших виставах роль п’яного волоцюги, і то так щиро й душевно, що серце краялось.

Утім, містер Герберт був ще той веселун. Гумор він мав стриманий і похмурий, але того, що він був веселуном, не заперечиш. Коли я вранці приходила снідати, містер Герберт завжди сидів за кухонним столом у своїх обвислих штанах від костюма і в майці. Цмулив каву без кофеїну й колупав виделкою одненького сумного млинця. Він зітхав і кривився, зігнувши шию над записником, намагаючись вигадати нові жарти й репліки для наступної вистави. Кожного ранку я дразнила його життєрадісним привітанням — просто щоб почути його гнітючу відповідь, щодня іншу.

— Доброго ранку, містере Герберт! — казала я.

— Це твердження спірне, — відповідав він.

Або наступного дня:

— Доброго ранку, містере Герберт!

— Допускаю наполовину.

Або:

— Доброго ранку, містере Герберт!

— Не розумію твого аргументу.

Або:

— Доброго ранку, містере Герберт!

— Я почуваюсь недостойним такої оказії!

Або моє улюблене:

— Доброго ранку, містере Герберт!

— О, то ти записалася в гумористки?

Ще на третьому поверсі мешкав вродливий темношкірий хлопець на ім’я Бенджамін Вілсон — автор пісень, композитор і піаніст «Лілеї». Бенджамін був мовчазний та елегантний і завжди носив бездоганно скроєні костюми. Зазвичай його можна було застати за роялем, де він або награвав якусь веселеньку мелодію для прийдешньої вистави, або грав задля розваги джаз. Інколи виконував псалми, але тільки якщо думав, що його ніхто не чує.

Батько Бенджаміна був шанованим пастором у Гарлемі, матір була директоркою академії для дівчат на Сто тридцять другій вулиці. Він належав до гарлемської еліти, одним словом. Його готували до служіння в церкві, але світ розваг переманив його від того покликання. Родичі більше не хотіли його бачити, бо він заплямив себе гріхом. Звична штука, як виявилося, для багатьох людей, які працювали в «Лілеї». Тітка Пеґ прихистила у себе чимало втікачів, так би мовити.

Як і Роланд-танцюрист, Бенджамін був надто талановитий, щоб працювати в дешевому балагані типу «Лілеї». Але він не платив тітці ні копійки за кімнату й харчі, робота була не бий лежачого, тож так він там і лишився.

Коли я поселилася в «Лілеї», там жила ще одна людина, але розповідь про неї я приберегла наостанок, бо вона була для мене найважливіша.

Тією людиною була Селія — артистка, моя богиня.

Олів казала, що Селія замешкала в театрі лиш на деякий час, поки «не вирішить свої питання». А опинилася вона без даху над головою, бо недавно її вигнали з «Репетиційного клубу» — хорошого й недорогого готелю для жінок на Західній п’ятдесят третій вулиці, де в ту пору мешкало чимало бродвейських танцівниць та акторок. Однак Селія втратила місце у «Репетиційному клубі», бо її застали в номері з чоловіком. Тому як тимчасовий варіант тітка Пеґ запропонувала Селії кімнату в «Лілеї».

Мені здавалося, що Олів не схвалювала цього вчинку, але, з іншого боку, Олів не схвалювала майже всього, що тітка Пеґ пропонувала людям задарма. Хай там як, а то не була якась королівська пропозиція. Кімнатка Селії у кінці коридору була у стократ скромніша за мій розкішний притулок в апартаментах дядька Біллі, де не ступала його нога. Пристановище Селії радше було схоже на комірчину з канапою і квадратиком підлоги, куди можна було кинути свій одяг.

У кімнаті було вікно, але виходило воно на задушливий, смердючий провулок. Селія не мала килима, умивальника, дзеркала й шафи, уже не кажучи про велике, прекрасне ліжко, як-от те, на якому спала я.

Саме в цьому, мабуть, причина, чому Селія перебралася до мене, коли я другу ніч спала в «Лілеї». Навіть не питаючи. Ми й словом про це не обмовилися — так просто сталося, і то у найменш сподіваний час. У котрусь із темних годин між північчю і світанком на день другий мого перебування в Нью-Йорку Селія ввалилася у мою спальню, збудила мене, штурхнувши у плече, і захмеліло пробурмотіла одне слово:

— Сунься.

Тож я посунулась. Перекотилася на другий бік ліжка, а вона впала на мій матрац, відібрала мою подушку, закутала свою прекрасну фігуру в моє простирадло, не залишивши мені нічого, і тут же заснула як убита.

Ото весело!

Так весело, що сон від мене втік. Я не наважувалась поворухнутися. По-перше, у мене відібрали подушку, по-друге, притиснули мене до стіни, а лежати так було незручно. Але була й серйозніша проблема: що казали правила поведінки, коли п’яна артистка завалювалася в одязі на твоє ліжко?

Неясно. Тож я так і лежала, непорушно й мовчки, слухала її важке дихання, вдихала запах цигарок і парфумів на її волоссі й міркувала про те, як ми дамо раду в незручній ситуації, яка неодмінно настане вранці.

Селія прокинулася десь о сьомій, коли спати в яскравому сонячному світлі, що падало в кімнату, стало неможливо.

Вона смачно позіхнула й потягнулася всім тілом, зайнявши мало не все ліжко. На ній досі був вечірній макіяж і виклична сукенка. Виглядала Селія приголомшливо. Наче янгол, який упав на Землю просто через дірку в підлозі якогось небесного нічного клубу.

— Привіт, Віві, — сказала вона, закліпавши очима від сонця. — Дякую, що пустила мене у своє ліжко. Моя канапа — то просто мука. Я більше на ній не витримаю.

До того моменту я сумнівалася, що Селія знає, як мене звати, та коли почула від неї оте пестливе «Віві», мене охопила радість.

— Усе гаразд, — відповіла я. — Можеш спати тут, коли захочеш.

— Ти серйозно? — перепитала вона. — Шикарно! То я сьогодні перенесу сюди свої речі.

Гм, ну що ж. Схоже, у мене з’явилася сусідка по кімнаті (Та я й не була проти. Навпаки, було дуже приємно, що вона вибрала саме мене.) Мені хотілося, щоб ця дивна, химерна мить тривала якнайдовше, тож я наважилась продовжити розмову.

— А куди ти ходила вчора ввечері? — спитала я.

Селія, схоже, здивувалася, що мене це цікавить.

— В «Ель-Морокко», — відповіла вона. — Бачила там Джона Рокфеллера.

— Що, справді?

— Він ніякий. Хотів потанцювати зі мною, але я прийшла з іншими.

— А з ким?

— Та ні з ким особливим. Так, кілька хлопців, які не поведуть мене до себе додому знайомитися з їхніми мамусями.

— А що то за одні?

Селія вмостилася на ліжку, запалила цигарку й розповіла мені все від початку до кінця. Вона пішла гуляти з якимись євреями, які вдавали із себе ґанґстерів, але потім їхня компанія наткнулася на справжніх єврейських ґанґстерів, тож ті самозванці дали драпака, а вона лишилася з одним хлопакою, який повіз її у Бруклін, а потім заплатив за лімузин, що відвіз її додому. Мене заворожувала кожна деталь.

Ми ще годину пролежали в ліжку, де вона — своїм незабутньо хрипкуватим голосом — розповіла мені все-все про один вечір із життя такої собі Селії Рей, нью-йоркської артистки.

Я ввібрала в себе її розповідь, наче джерельну воду.

Того дня всі пожитки Селії мігрували в мої апартаменти.

Тепер усюди, де тільки можна, стояли її тюбики з гримом і баночки з кольдкремом. Пляшечки парфумів від Елізабет Арден змагалися за місце на вишуканому столі дядька Біллі з пудреницями від Гелени Рубінштейн. Її довгі волосини облямовували мій умивальник. На підлозі валявся клубок із ліфчиків, панчіх, підв’язок і поясів. (У неї було страх як багато білизни! Можу поклястися, що Селія Рей знала, як змусити пеньюари розмножуватися.) Її використані, просяклі потом підкладки для пахв ховалися під моїм ліжком, наче мишки. Її пінцет кусав мене за ногу, коли я випадково на нього ставала.

Вона поводилася так вільно, як у себе вдома. Витирала помаду в мої рушники. Позичала без дозволу мої кофтинки. На моїх пошивках з’явилися чорні плями від туші Селії, а простирадла стали помаранчевими від її пудри. Не було жодного предмета, що його та дівка не використала б за попільничку — одного разу вона навіть струсила попіл у ванну, коли я в ній лежала.

Як не дивно, мене це все не обурювало. Навпаки: я не хотіла, щоб вона від мене йшла. Якби я мала таку цікаву сусідку в коледжі Вассара, то, напевно, не покинула б навчання. Для мене Селія Рей була ідеалом. Квінтесенцією самого Нью-Йорка — мерехтливим поєднанням досвіду й загадки.

Я була готова витримати будь-які паскудства й капості, аби тільки лишатися біля неї. Хай там як, а наш спосіб співжиття начебто цілковито задовольняв нас обох: я мала доступ до її блиску, а вона — до мого умивальника.

Я не питала тітку Пеґ, чи вона не проти, що Селія перебралася до мене в апартаменти дядька Біллі чи що начебто зібралася залишитися в «Лілеї» на невизначений час. Тепер, коли я про це згадую, це здається жахливо нечемним. Погодити нашу домовленість з господинею театру було б найпростішим виявом увічливості. Але я була надто зосереджена на собі, щоб думати про якусь там увічливість — та й Селія, звісно, теж. Тож ми просто робили що хотіли, ні над чим особливо не замислюючись. Ба більше: безладом, що його Селія залишала в апартаментах, я теж ніколи не переймалася, бо знала, що Бернадетт — домашня робітниця тітки Пеґ — рано чи пізно його прибере. Бернадетт була мовчазною спритною жіночкою, яка приходила до «Лілеї» шість днів на тиждень, щоб прибрати після кожного. Вона наводила лад на кухні і в лазничках, натирала воском підлогу, готувала вечерю (яку ми часом їли, часом ігнорували, а деколи запрошували на неї без попередження десятьох гостей). А ще вона замовляла харчі, майже щодня викликала сантехніка і, підозрюю, займалася ще десятьма тисячами інших невдячних справ.

І до того всього тепер їй довелося ще й прибирати після мене та Селії Рей — якось несправедливо виходило.

Одного разу я почула, як Олів сказала комусь із гостей: «Бернадетт, певна річ, ірландка, але вона не з тих несамовитих, тому ми її тримаємо».

Ось як люди висловлювалися в ті часи, Анджело.

На жаль, це все, що я пам’ятаю про Бернадетт.

Ніяких особливих деталей про неї я не можу згадати, бо тоді майже не звертала уваги на домашніх робітниць. Настільки я до них звикла. Вони стали для мене практично невидимі. Я сприймала як належне те, що мене обслуговують.

Але чому? Чому я була така наївна і самовпевнена?

Бо я була багата.

Досі я про це не згадувала, тому пропоную зараз усе з’ясувати й покінчити з цим питанням раз і назавжди: я була багата, Анджело. Багата і розпещена. Так, моє дитинство припало на період Великої депресії, але криза майже не зачепила мою родину. Раніше ми мали трьох служниць, двох кухарок, садівника й водія на повний день, а коли долар упав, у нас залишилося дві служниці, одна кухарка й водій на кілька годин. У чергах за безплатними харчами нам, м’яко кажучи, стояти не довелося.

Моя школа-пансіон, яка коштувала чимало, подбала про те, щоб я спілкувалася тільки з такими, як я сама, тому я виросла з упевненістю в тому, що великий радіоприймач «Зеніт» стояв у кожній вітальні. Я думала, що всі мають поні Думала, що всі чоловіки — республіканці, а жінок на світі є тільки два типи: ті, що вчилися в коледжі Вассара, і ті, що в коледжі Сміта. (Моя мама відвідувала коледж Вассара. Тітка Пеґ провчилася один рік у коледжі Сміта, а потім покинула навчання й вступила до Червоного хреста. Не знаю, чим саме ті два заклади відрізнялися, але з маминих слів я зрозуміла, що різниця була важлива.)

Звісно, я була переконана, нібито всі мають домашніх робітниць. Усе життя про мене піклувався хтось такий як Бернадетт. Коли я залишала на столі брудний посуд, хтось його неодмінно прибирав. Мою постіль щодня бездоганно застеляли. Замість мокрих рушників з’являлися сухі — магія, не інакше. Туфлі, які я недбало скидала на підлогу, хтось акуратно ставив одна біля одної, коли я не бачила. За тим усім ховалася якась велична космічна сила — стала й невидима, як гравітація, і така ж нудна: вона наводила лад у моєму житті й дбала про те, щоб у мене завжди були чисті трусики.

Тому ти навряд чи здивуєшся, коли почуєш, що, перебравшись до театру «Лілея», я й пальцем об палець не вдарила — навіть в апартаментах, які так щедро виділила мені тітка Пеґ. Мені й на думку ніколи не спадало, що пасувало б допомогти. Так само як і те, що не можна було тримати у своїй спальні артистку — наче домашню улюбленицю — тільки тому, що мені так хотілося.

Не розумію, як мене ніхто за таке не задушив.

Інколи, Анджело, ти зустрічатимеш людей мого віку, які за часів Депресії жили у великій скруті. (Твій батько був одним із них, ясна річ.) Але всі довкола них теж ледве зводили кінці з кінцями, тому ці люди часто стверджують: дітьми вони не усвідомлювали, що в їхній бідності було щось незвичайне.

Вони часто кажуть: «Ми навіть не знали, що були бідні».

Зі мною все було навпаки, Анджело: я не знала, що була багата.