Місто дівчат

Розділ п’ятий

Не минуло й тижня, як ми із Селією вже виробили свій скромний режим. Щовечора після вистави вона накидала на себе вечірню сукню (зазвичай те, що в інших колах на звали б білизною) і вирушала в місто, де на неї чекала ніч гулянок та веселощів. А я тим часом вечеряла з тіткою Пеґ, слухала радіо, трохи шила, ходила в кіно або лягала спати — і весь час мріяла про якісь цікавіші заняття.

А тоді серед ночі, коли спалося найсолодше, діставала штурхана у плече і чула знайому команду: «Сунься!». Я сунулася, і Селія падала на ліжко, відбираючи в мене весь простір, подушки й простирадла. Часом вона відразу давала хропака, а деколи ще щось теревенила на п’яну голову, поки не замовкала на середині речення. А бувало й так, що я прокидалася й бачила, що вві сні вона тримала мене за руку.

Уранці ми валялися в ліжку й вона розповідала мені про чоловіків, з якими проводила час. Серед них були чоловіки, які везли її на танці до Гарлему. Чоловіки, які запрошували її на опівнічні кіносеанси. Чоловіки, які проводили її на початок черги охочих послухати Джина Крупу в «Парамаунті». Чоловіки, які познайомили її з Морісом Шевальє. Чоловіки, які платили за її омарів «Термідор» і десерт «Запечена Аляска». (Не було такого, чого б Селія не зробила — і не робила — заради омара «Термідор» і «Запеченої Аляски».) Вона говорила про цих чоловіків так, ніби вони були їй байдужісінькі — і їй справді було на них начхати. Щойно вони оплачували рахунок, як їхні імена вилітали їй з голови. Вона користувалася ними майже так само, як моїми лосьйонами для рук і панчохами — вільно й недбало.

— Дівчина мусить сама собі створювати можливості, — любила казати вона.

Що ж до її минулого, то незабаром я дізналася таке.

Селія народилася у Бронксі й була охрещена як Марія-Тереза Беневенті. Вона була італійка, хоча з її імені нізащо не здогадаєшся. Принаймні її батько точно був італійцем.

Від нього вона успадкувала блискуче чорне волосся і божественні карі очі. А від матері-польки Селія перейняла високий зріст.

Вона провчилася у старшій школі рівно один рік. Покинула навчання в чотирнадцять років після скандального роману з батьком однієї зі своїх подружок. («Роман» — не зовсім вдале слово, коли йдеться про те, що відбувається в сексуальному плані між сорокалітнім чоловіком і чотирнадцятилітньою дівчинкою, але Селія висловилася саме так.) Через той «роман» її вигнали з дому, а ще вона завагітніла. Її благородний кавалер люб’язно «залагодив» цю ситуацію, заплативши за аборт. Після цього любчик більше не мав охоти з нею забавлятися і повернувся до своєї дружини та сім’ї — обдаровувати їх своєю відданістю й любов’ю, а Марія-Тереза Беневенті залишилася одна як палець і мусила сама давати собі раду в цьому світі Вона деякий час працювала у заводській пекарні: власник дав їй роботу й житло, а за це вона мала йому регулярно «дрочити» — тоді я вперше почула це слово, і добра Селія пояснила мені, що йдеться про мастурбацію. (Ось образ, який першим спадає мені на думку, Анджело, коли я чую, як люди говорять, які колись були невинні часи. Я уявляю собі чотирнадцятилітню Марію-Терезу Беневенті, щойно після свого першого аборту, без даху над головою, яка мастурбує власнику заводської пекарні, щоб не втратити роботу і мати де спати. Ага-ага, мої дорогенькі — дуже невинні то були часи.)

Невдовзі юна Марія-Тереза виявила, що, танцюючи за гроші в дансинґу, вона заробить більше, ніж випікаючи булочки для збоченця. Вона змінила ім’я на Селію Рей, переїхала у квартиру, де жило ще кілька танцюристок, і почала кар’єру, демонструючи світу свою божественність задля особистого зростання. Вона працювала танцюристкою у «Ганімун Лейн Денсленд» на Сьомій авеню, де за п’ятдесят доларів на тиждень плюс «подарунки» дозволяла чоловікам мацати її, замащувати своїм потом і плакати від самотності в її обіймах.

Коли їй було шістнадцять, вона брала участь у конкурсі краси «Міс Нью-Йорк», але програла дівчині, яка в самому купальнику зіграла на сцені на вібрафоні. А ще працювала фотомоделлю: продавала все — від їжі для собак до протигрибкових кремів.

І натурницею — годинами продавала своє тіло мистецьким академіям і художникам. Ще дівчиною-підлітком Селія вийшла заміж за саксофоніста, з яким познайомилася, коли деякий час працювала гардеробницею в «Російській чайній». Однак шлюби із саксофоністами ніколи не закінчуються добром, і її шлюб не став винятком: ледь не на другий день вони розлучилися.

Відразу після розлучення вона з однією подружкою перебралася до Каліфорнії, маючи намір стати кінозіркою. Зуміла пробитися на кінопроби, але ролі так і не отримала.

(«Якось мені заплатили двадцять п’ять доларів за день — за роль мертвої дівчини в детективному фільмі», — похвалилася вона, назвавши фільм, про який я вперше чула.) Через кілька років Селія покинула Лос-Анджелес, зрозумівши, що «на кожному розі там по четверо дівчат з ліпшими фігурами, ніж моя, і без акценту, як у Бронксі».

Повернувшись із Голлівуду, Селія влаштувалася артисткою у клуб «Лелека». Там вона познайомилася з Ґледіс, яка керувала танцювальною трупою «Лілеї» і найняла її туди на роботу.

Ну а 1940 року, коли в театрі з’явилася я, Селія вже пропрацювала на тітку Пеґ майже два роки — то був найдовший період стабільності в її житті. «Лілея» не була вишуканим закладом. До «Лелеки» їй було як до неба рачки. Але робота була легка, платили вчасно, а власницею була жінка, тобто не треба було цілими днями уникати «хтивого боса, який розпускає руки й лізе пальцями, куди не треба». Крім того, її робочі обов’язки закінчувалися до десятої. А отже, відтанцювавши своє на сцені «Лілеї», вона могла йти в місто й танцювати до ранку — не раз і в «Лелеці», але вже задля розваги.

Не питай мене, як дівчина, яка запевняла, що їй тільки дев’ятнадцять, могла мати стільки життєвого досвіду, — уявлення не маю.

Я здивувалась і дуже зраділа, коли ми із Селією заприятелювали.

Селія, звісно, ставилася до мене досить прихильно, бо я була їй за служницю. Я ще тоді розуміла, що вона сприймає мене саме так, але мені було байдуже. (Якщо ти хоч трохи тямиш у дружбі між дівчатами, то знаєш, що одна з двох завжди грає роль служниці.) Селія вимагала відданої служби: наприклад, очікувала, що я розтиратиму їй литки, коли ті болітимуть, або дбайливо її розчісуватиму. Вона любила скрикнути: «Ой, Віві, у мене знов цигарки закінчилися!» — і добре знала, що я тут же побіжу купляти їй нову пачку. («Ти така добра, Віві!» — казала вона, ховаючи цигарки до кишені, і навіть не думала віддавати мені гроші.) І — о так! — вона була гонорова, така гонорова, що мій гонор здавався супроти її дитячою забавкою. Я ще ніколи не бачила, щоб дзеркало заворожувало когось так сильно, як Селію Рей, — чесно кажу. Вона могла вічність простояти, потопаючи у своєму відображенні, мало не божеволіючи від власної краси. Тобі, мабуть, здається, що я перебільшую, але насправді ні. Присягаюся: одного разу вона аж дві години роздивлялася себе у дзеркалі, уголос роздумуючи, як їй втирати крем для шиї — знизу вгору чи згори вниз, — щоб не з’явилося друге підборіддя.

Водночас було в ній щось по-дитячому солодке. Особливо милою Селія була вранці. Прокидаючись у моєму ліжку, втомлена, з важкою від похмілля головою, вона поводилась як звичайна дитина, якій хочеться згорнутися клубочком і побалакати. Тоді вона розповідала мені про свої мрії — великі й розмиті. Я ніколи не сприймала її поривань всерйоз, бо за ними не стояли плани. Її думки перестрибували просто до слави й багатства, а якогось чіткого маршруту, як туди дістатися, не було, хіба що далі виглядати так, як вона виглядала, і вірити в те, що світ урешті-решт її за це винагородить.

Такий собі план, хоча, відверто кажучи, я не мала й такого.

Я була щаслива.

Думаю, можна сказати, що я стала художницею з костюмів у театрі «Лілея» — але тільки тому, що ніхто не заперечував, щоб я себе так називала, і через те, що ніхто більше на те місце не претендував.

Роботи для мене було чимало. Артистки й танцюристки з танцюристами завжди потребували нових костюмів і не могли просто так піти й витягнути собі те чи те з театральної костюмерної (просяклого вологою місця, де аж кишіло павуками; там висіли костюми ще старіші й зачуханіші, ніж сама будівля театру). Крім того, дівчата ніколи не мали грошей, тому дуже скоро я навчилась імпровізувати. Дізналася, як роздобути дешеві тканини у Швейному кварталі, а ще краще (і дешевше) — далеко на початку Орчард-стріт. І то ще не все: я наловчилася полювати на всілякі залишки у крамницях вживаного одягу на Дев’ятій авеню і шити з них костюми. Виявилося, що я мала справжній талант перетворювати старі пошарпані речі на щось привабливе.

Моєю улюбленою крамницею одягу було місце під назвою «Імперія вживаних речей Ловцкі» на розі Дев’ятої авеню і Сорок третьої вулиці. Ловцкі були євреями зі Східної Європи, які, перш ніж виїхати до Америки, на кілька років затрималися у Франції, де працювали на фабриці мережива. Прибувши до Сполучених Штатів, вони оселилися в Нижньому Іст-Сайді, продаючи з ятки всяке лахміття. А потім переїхали в район Пекельна кухня — стали костюмерами і продавцями вживаного одягу. Тільки тепер вони володіли цілою триповерховою будівлею в Мідтауні, й будівля та аж тріщала від скарбів. Ловцкі торгували не тільки вживаними костюмами зі світу театру, танцю й опери, а й старими весільними сукнями, а часом і розкішними модними сукенками, знайденими на якомусь розпродажі приватних колекцій у Верхньому Іст-Сайді. Мене так і вабило до того місця.

Одного разу я купила в Ловцкі бузкову приталену сукенку для Селії — яскраву-преяскраву. Виглядала та одежинка геть по-простому, і Селія скривилася, коли я вперше її показала. Та коли я відрізала рукави, зробила на спині глибокий виріз, опустила горловину й допасувала широкий пояс із чорного сатину, старомодна сукенка перетворилася на вечірню сукню, в якій моя подруга виглядала наче коханка мільйонера. Усі жінки аж охкали із заздрощів, коли Селія заходила в ній до зали — і все це щастя за якихось два долари!

Побачивши, яку красу я шию для Селії, інші дівчата захотіли, щоб я і для них пошила особливі сукні. І вже незабаром, як і в пансіоні, переді мною відкрився шлях до популярності, осяяний моєю любою і надійною машинкою «Зінґер-201». Дівчата в «Лілеї» весь час приносили мені то те, то се — сукні без застібок або застібки без суконь — і просили мене щось із тим зробити. (Пам’ятаю, як Ґледіс сказала мені одного разу: «Мені потрібен новий гардероб, Віві! А то я схожа на якусь старушенцію!»)

Може, тобі здається, що я грала роль нещасної падчерки з казки (цілими днями пряла і прибирала, поки гарніші за мене дівчата збиралися на бал), але зрозумій: я була страшенно вдячна за те, що просто могла бути серед артисток.

І взагалі, для мене наші стосунки були вигідніші, ніж для них. Я вчилася, слухаючи їхні плітки, — і то була єдина освіта, якої я щиро прагнула. А що мій талант швачки завжди був комусь потрібен, невдовзі артистки вже повсякчас крутилися біля мене й моєї всемогутньої машинки. Мої апартаменти перетворилися на місце зустрічі театральної трупи — принаймні для жінок. (Зіграло на руку й те, що моє помешкання було гарніше за старі запліснявілі гримерки у підвалі, а ще звідси було ближче до кухні.) І от одного дня (ще й двох тижнів не минуло відтоді, як я приїхала до «Лілеї») у моїй кімнаті зібралося кілька дівчат. Вони курили цигарки і спостерігали за моєю роботою.

Я шила простеньку пелерину для артистки на ім’я Дженні — життєрадісної чарівної дівчини з Брукліну, яку всі любили і в якої було видно щілинку між зубами, коли вона усміхалася. Того вечора вона мала йти на побачення і поскаржилася мені, що не має що накинути на плечі, якщо стане холодно.

Я пообіцяла, що пошию для неї щось гарне, і от якраз взялася за діло. Це завдання, хоч і простесеньке, мало перетворити Дженні на мою вірну прихильницю.

Саме того дня — коли нічого, як то кажуть, не віщувало біди — артистки дізналися про те, що я досі незаймана.

Про це зайшла мова, бо дівчата розмовляли про секс — то була єдине, про що вони розмовляли, якщо не теревенили про одяг чи про гроші, про те, де поїсти, як стати кінозіркою, як вийти заміж за кінозірку і чи варто видаляти зуби мудрості (казали, що Марлен Дітріх так зробила, щоб вилиці виглядали ефектніше).

Ґледіс, керівниця танцюристок, яка сиділа на підлозі поруч із Селією на купі її брудного одягу, поцікавилася, чи маю я хлопця.

Ось що вона дослівно запитала:

— Маєш з кимось щось постійне?

Варто зауважити, що то було перше значуще питання стосовно мого життя, яке я почула від дівчат. (Нема потреби казати, що зацікавлення тут було одностороннє.) Мені стало шкода, що я не можу розповісти їм нічого особливого.

— Ні, у мене нема хлопця, — відповіла я.

Ґледіс аж стрепенулася.

— Але ж ти гарна, — мовила вона. — Удома в тебе точно хтось є. Та хлопці, певно, не дають тобі проходу!

Я пояснила, що все життя вчилася то в школі, то в коледжі для дівчат і не мала коли знайомитися з хлопцями.

— Але ж ти це пробувала, правда? — Дженні взяла бика за роги. — Ти ж спала з кимось?

— Ні, — відповіла я.

— Що? Ти ні разу ні з ким не спала? — перепитала Ґледіс, широко розплющивши очі. — Навіть випадково?

— Навіть випадково, — сказала я, здивувавшись, як секс може бути випадковий.

(Не хвилюйся, Анджело, тепер я в курсі. Випадковий секс — найлегша річ у світі, якщо взяти його собі за звичку. Відтоді в моєму житті було чимало випадкового сексу, повір мені, але на той час я ще не була така розкута.)

— Ти ходиш до церкви? — запитала Дженні так, наче то було єдине пояснення, чому у свої дев’ятнадцять я досі була незаймана. — Ти бережеш себе для когось?

— Ні! Нічого я не бережу. Просто не випадало нагоди.

Тепер уже всі розхвилювалися. Повитріщалися на мене, ніби я щойно сказала, що досі не вмію сама переходити через вулицю.

— Але ж ти з кимось дуріла, еге ж? — запитала Селія.

— Ти ж цілувалася, правда? — уточнила Дженні. — Не може бути, щоб не цілувалася.

— Кілька разів, — сказала я.

Я відповіла чесно, бо на той час мій сексуальний досвід був справді мізерний. Під час танців у школі Емми Віллард, коли до нас привозили автобусами хлопців — з тих, за яких ми б мали колись вийти заміж, — я дозволила одному хлопчині зі школи Готчкісс помацати мої груди. (Він їх, правда, ледве знайшов — довелося трохи пошурупати мізками.) Хоча то, мабуть, надто великодушно з мого боку стверджувати, що я дозволила йому помацати свої груди. Точніше кажучи, він просто взяв і поклав на них свої лапи, а я його не зупинила. По-перше, хотілось бути чемною дівчинкою. А по-друге, досвід виявився цікавий. Я була б не проти, якби він тривав довше, але танець закінчився, а потім той хлопчина вже сів у автобус їхати назад до Готчкісса і ми не встигли перейти до чогось більшого.

Ще мене цілував якийсь чоловік у барі в Поукіпзі — одного з тих вечорів, коли я втекла від коменданток гуртожитку в коледжі Вассара й гайнула на велосипеді до міста. Ми з ним розмовляли про джаз (тобто він розмовляв про джаз, а я слухала, як він розмовляє про джаз, бо так відбуваються всі розмови про джаз із чоловіками), а потім раз — нічого собі! — він притиснув мене до стіни й потерся своїм настовбурченим прутнем об моє стегно. Він цілував мене, поки мої коліна не затрусилися від бажання. Та коли він запхав мені руку між ноги, я вивернулась і вислизнула з його обіймів.

Того вечора я крутила педалі назад до студентського містечка з якимось бентежним відчуттям: я боялася і водночас сподівалася, що він біжить слідом за мною.

Мені хотілося — і не хотілося — більшого.

Стара як світ історія з життя дівчат.

Що ще було в моїй сексуальній анкеті? Ми з моєю найкращою подружкою дитинства Бетті вправлялися в аматорських версіях так званих романтичних поцілунків. Ще й тренувалися «мати дітей»: запихали подушки під сорочки, уявляючи, що ми вагітні, і цей експеримент був приблизно так само біологічно переконливий, як і той перший.

Одного разу мою вагіну обстежив мамин гінеколог — мама хвилювалася, що в мої чотирнадцять у мене досі не почалися місячні. Той чоловік трохи там покопирсався — перед очима в моєї мами, — а тоді сказав, що мені треба їсти більше печінки. Той досвід не назвеш еротичним ні для кого із задіяних осіб.

Крім того, відколи мені виповнилося десять — і аж до вісімнадцяти, я разів із двісті закохувалася у приятелів мого брата Волтера. Мати популярного красунчика-брата було вигідно, бо коло нього завжди крутилися його популярні красунчики-друзі. Проте Волтерові приятелі були надто загіпнотизовані ним — їхнім ватажком, капітаном усіх команд, улюбленцем цілого міста — і не звертали уваги на інших людей у кімнаті Зовсім наївною я не була. Час від часу я торкалася себе, відчуваючи збудження й докори сумління, але знала, що то не те саме, що секс. (Скажу так: мої спроби самозадоволення були чимось на кшталт уроків сухого плавання.) Так само я розуміла основи сексуальних функцій людини, бо в коледжі Вассара пройшла обов’язковий курс під назвою «Гігієна»: на заняттях нас учили всього, ні про що не розповідаючи. (Учителька хіба показала нам зображення яєчників і яєчок, а потім дала доволі бентежну пересторогу: мовляв, підмиватися лізолом — це ані сучасний, ані безпечний засіб контрацепції, і після того в моїй голові засів образ, який і тоді мене хвилював, і досі не дає спокою.)

— Ну й коли ж ти збираєшся нарешті з кимось переспати? — поцікавилася Дженні. — Роки біжать!

— Знаєш, що буде найгірше? — запитала Ґледіс. — Якщо ти зараз із кимось познайомишся, він тобі сподобається, а потім доведеться повідомити йому погану новину про те, що ти досі незаймана.

— Ага, багато хлопців не будуть із цим бавитися, — сказала Селія.

— Ну так, вони не хочуть відповідальності, — мовила Ґледіс. — І вперше треба спати не з тим, хто тобі подобається.

— То правда, бо що як усе піде не так, як треба? — підтакнула Дженні — А що може піти не так? — запитала я.

— Усе! — відповіла Ґледіс. — Ти не будеш знати, що робити, і виглядатимеш як дурепа! А якщо болітиме і ти, чого доброго, розридаєшся в обіймах хлопця, який тобі подобається?

Те, що я почула, було цілковитою протилежністю до всього, чого мене досі навчали про секс. Моїм шкільним подругам і мені завжди давали зрозуміти, що чоловіки воліли б, аби ми були незайманими. Нам казали берегти квітку свого дівоцтва для того, хто нам не просто подобатиметься, а кого ми кохатимемо. Ідеальний сценарій — мрія, здійснення якої ми всі мали прагнути — звучав так: ти мала займатися сексом тільки з однією людиною все своє життя, і тією людиною мав бути твій законний чоловік, з яким ти познайомилася на випускному балу у школі Емми Віллард.

Але мені брехали! Ці дівчата вважали інакше, а вони зналися на тій справі. До того ж мене зненацька штрикнула тривога через те, яка я стара! Та мені, заради Бога, уже дев’ятнадцять! Скільки можна ловити ґав? І я вже аж два тижні жила у Нью-Йорку. Чого я чекала?

— А це важко? — запитала я. — Ну, перший раз?

— О Господи, Віві, не будь як та вівця, — сказала Ґледіс. — Нема нічого простішого. По суті, тобі навіть нічого робити не треба. Чоловік усе зробить за тебе. Але ти мусиш хоча би приступити до тої справи.

— Так, пора їй уже приступити, — твердо мовила Дженні Селія тим часом дивилася на мене стривожено.

— Може, ти хочеш далі бути незайманою, Віві? — запитала вона, пронизавши мене своїм чарівним поглядом, від якого бігали мурашки по шкірі. З таким самим успіхом вона могла би спитати: «Може, ти хочеш далі бути дитиною, яка нічого не знає і на яку жалісливо зглядаються дорослі, досвідчені жінки, які тут зібралися?» — однак за її питанням ховався добрий намір. Думаю, вона піклувалася про мене — хотіла переконатися, що на мене не тиснуть.

Але в мене справді з’явилося нестерпне бажання позбутися цноти. Хоч сьогодні.

— Ні, — відповіла я. — Я хочу приступити до справи.

— Ми з радістю тобі допоможемо, люба, — сказала Дженні.

— У тебе зараз місячні? — запитала Ґледіс.

— Ні, — сказала я.

— Тоді можемо відразу перейти до діла. Хто в нас там є зі знайомих? — задумалася Ґледіс.

— То має бути гарний хлопець, — сказала Дженні. — Уважний.

— Справжній джентльмен, — мовила Ґледіс.

— Не якийсь там йолоп, — додала Дженні.

— Такий, що оберігається, — сказала Ґледіс.

— І такий, що ніжно з нею поведеться, — мовила Дженні.

— Я знаю, хто це може бути, — озвалася Селія.

Отак і сформувався їхній план.

Лікар Гаролд Келлоґґ мешкав у вишуканому будинку поблизу Ґремерсі-парку. Його дружина поїхала за місто, бо якраз була субота. (Місіс Келлоґґ щосуботи їздила потягом у Денбері провідати свою маму.) Отож мою дефлорацію призначили на вкрай неромантичний час — у суботу на десяту ранку.

Келлоґґи були шанованими представниками місцевої громади. Вони належали до того кола людей, з якими спілкувалися мої батьки. Почасти саме тому Селія вирішила, що так буде краще для мене, адже ми вихідці з одного соціального класу. Келлоґґи мали двох синів: обидва вивчали медицину в Колумбійському університеті. Лікар Келлоґґ був членом клубу «Метрополітен». На дозвіллі він любив спостерігати за птахами, збирати марки й займатися любощами з артистками.

Однак своїми романами лікар Келлоґґ хвалитися не любив. Чоловік із його репутацією не міг дозволити собі, щоб його побачили в місті з молодою жінкою, витонченою, наче фігура на носі корабля (це відразу впадало у вічі), тому артистки самі приходили до нього, і то тільки в суботу вранці, коли дружини не було вдома. Він впускав їх через службовий вхід, пригощав шампанським і розважав їх в інтимній атмосфері гостьової кімнати. Потім лікар Келлоґґ платив дівчатам гроші за їхній час і зусилля й відпускав їх у світ широкий. До обіду все мало скінчитися, бо по обіді він приймав пацієнтів.

Усі артистки з «Лілеї» були знайомі з лікарем Келлоґґом. Вони навідувалися до нього по черзі, залежно від того, у котрої найменше тріщала голова в суботу вранці або котра з них спустила все «до останнього ґудзика» і потребувала трохи кишенькових грошей на тиждень.

Коли дівчата поділилися зі мною фінансовими подробицями такого укладу, я вражено перепитала:

— То ви хочете сказати, що лікар Келлоґґ платить вам за секс?

Ґледіс вражено глянула на мене:

— А що ти собі думала, Віві? Що, може, то ми йому платимо?

Послухай, Анджело: я знаю, як називають жінок, які пропонують сексуальні послуги джентльменам в обмін на гроші. Насправді для цього є ого-го скільки слів. Але жодна з артисток, з якими я товаришувала у Нью-Йорку 1940 року, так себе не описувала — навіть тоді, коли охоче брала гроші з джентльменів в обмін на сексуальні послуги. Вони ніяк не могли бути повіями — вони були артистками. І дуже пишалися своїм статусом, бо тяжко працювали, щоб його досягнути, тому називали себе тільки так. Усе було просто: артистки заробляли небагато, у цьому світі кожна мусила давати собі якось раду (а туфлі дорогі!), тож ці дівчата вигадали систему «альтернативних домовленостей», яка давала їм змогу трохи підзаробити на стороні. І такі як лікар Келлоґґ були частиною тієї системи.

Тепер мені здається, що навіть сам лікар Келлоґґ не вважав цих молодих жінок повіями. Скоріше за все, він називав їх своїми «дівчатами» — романтичним, дарма що трохи оманливим словом, яке і йому, безперечно, давало право не соромитися власної поведінки.

Іншими словами, попри всі докази того, що секс відбувався за гроші (а він таки відбувався за гроші, у цьому жодного сумніву нема), проституцією жодна зі сторін не займалася.

Це була всього лиш «альтернативна домовленість», яка всіх влаштовувала. Як то кажуть, від кожного за здібностями, кожному за потребами.

Я дуже тішуся, що ми з’ясували це питання, Анджело.

Бо мені зовсім не хочеться допустити будь-яких непорозумінь.

— Тільки не забувай, Віві, — він зануда, — сказала Дженні. — Якщо тобі стане нудно, не думай, що так воно завжди з чоловіками.

— Але він лікар, — зауважила Селія. — І поведеться з нашою Віві так, як треба. Цього разу це найважливіше.

(«З нашою Віві!» Хіба я чула колись тепліші слова? Я була «їхньою Віві»!)

Настав суботній ранок, і ми вчотирьох сиділи в дешевому дайнері на розі Третьої авеню й Вісімнадцятої вулиці — за столиком, який опинився в затінку від надземки — й чекали, коли настане десята. Дівчата вже показали мені будинок лікаря Келлоґґа і службовий вхід за рогом, яким я мала скористатися. Ми пили каву і їли млинці, а дівчата наввипередки давали останні настанови. Ті три артистки ніколи не прокидалися й не щебетали весело такої немилосердно ранньої пори — ще й у вихідний! — але жодна з них не хотіла пропустити цей день.

— Він надіне «гумку», Віві, — сказала Ґледіс. — Він завжди так робить, можеш не хвилюватися.

— З «гумкою» не так приємно, — зауважила Дженні, — але вона тобі потрібна.

Я вперше чула це слово — «гумка», та з контексту здогадалася, що, мабуть, ідеться про «презерватив» — нам розказували про нього на курсі з гігієни у коледжі Вассара. (Я навіть тримала його в руках — дівчата передавали цю штучку одна одній так гидливо, наче здохлу розрізану жабу.) Якщо ж ідеться про щось інше, подумала я, дуже скоро я про це дізнаюся. Розпитувати я не збиралася.

— Потім поставимо тобі ковпачок, — сказала Ґледіс. — Ми всі його маємо.

(Що це таке, я теж не знала, та вже потім з’ясувала, що йшлося про штуку, яку наша викладачка гігієни називала «діафрагмою».)

— А я більше не маю ковпачка! — мовила Дженні. — Його знайшла моя бабця! Вона запитала мене, що це, а я сказала, що цим чистять дорогоцінні прикраси. І вона його забрала.

— Чистять дорогоцінні прикраси? — писнула Ґледіс.

— Ну мусила я щось сказати!

— Але я не розумію, як можна чистити ковпачком прикраси, — не могла заспокоїтися Ґледіс.

— А я звідки знаю! Спитай мою бабцю — вона його якраз для того й використовує!

— Ну добре, а чим ти тоді користуєшся? — запитала Ґледіс. — Для захисту?

— О люди добрі, та нічим, тому що бабця заховала мій ковпачок до своєї скриньки з перснями.

— Дженні! — хором скрикнули Селія і Ґледіс.

— Та знаю, знаю. Але я обережна.

— Не розказуй байки! — заперечила Ґледіс. — Обережна — то не про тебе. Вівіан, не будь такою малою дитиною, як Дженні. Треба мати голову на плечах!

Селія витягнула з торбинки щось загорнуте в коричневий папір і простягнула мені. Я розгорнула пакуночок і побачила білий махровий рушник для рук, охайно складений, новенький. На ньому досі висіла бірка.

— Це тобі, — сказала Селія. — Рушничок. У разі, якби в тебе потекла кров.

— Дякую, Селіє.

Вона стенула плечима, відвела погляд і — не може бути! — зашарілася.

— Часом у жінок тече кров. Краще мати чим повитирати.

— Ага, бо гарних рушників місіс Келлоґґ ліпше не чіпати, — мовила Ґледіс.

— Так-так, взагалі не чіпай нічого, що належить місіс Келлоґґ! — сказала Дженні.

— Крім її чоловіка! — пирснула від сміху Ґледіс, і всі дівчата розсміялися.

— Ой! То вже по десятій, Віві, — мовила Селія. — Пора рухатися.

Я хотіла встати, але раптом закрутилося в голові. Я гепнулася на диванчик. Ноги підкосилися.

Мені здавалося, що я спокійна, але мій організм, очевидно, думав інакше.

— З тобою все добре, Віві? — запитала Селія. — Ти точно хочеш цього?

— Точно, — відповіла я. — Точно хочу.

— Тоді раджу тобі поменше про це думати, — сказала Ґледіс. — Я так завжди роблю.

Її порада здалася мені розумною. Отож я кілька разів глибоко вдихнула й видихнула — так, як мама вчила мене робити перед тим, як змусити коня стрибнути через бар’єр, — а потім підвелась і рушила до виходу.

— До зустрічі, дівчата! — якось аж неправдоподібно бадьоро сказала я.

— Ми чекатимемо на тебе тут! — мовила Ґледіс.

— Це надовго не затягнеться! — докинула Дженні.