Місто дівчат

Розділ перший

Улітку 1940 року батьки відправили мене, дев’ятнадцятилітню дурепу, до тітки Пеґ, яка керувала театральною трупою у Нью-Йорку.

Мене якраз недавно виключили з коледжу Вассара, бо я постійно прогулювала заняття й через це провалила всі до одного іспити на першому курсі. Я була не така тупа, як могло видатися з моїх оцінок, але якщо не вчишся, нічого доброго з того, мабуть, не виходить. Озираючись тепер на ті роки, я не можу до кінця пригадати, чим займалася весь той час, що його мала проводити на лекціях, але, знаючи себе, припускаю, що я була страшенно заклопотана своєю зовнішністю. (Того року я намагалася опанувати «пасмо вгору», оце я дуже добре пам’ятаю, — зачіску, яка була надзвичайно важлива для мене і до того ж зовсім не проста, але не дуже «вассарівська» за духом.)

Я так і не знайшла собі місця в коледжі, хоч вибору не бракувало. Там були які хочеш дівчата й усі можливі групи за зацікавленнями, але мені було до того всього байдуже і я не бачила себе серед тих дівчат. Того року в коледжі навчалися політичні революціонерки — вони ходили у строгих чорних штанах і ділилися своїми міркуваннями щодо міжнародного заколоту, от тільки міжнародний заколот мене не цікавив. (І тепер не цікавить. Зате я звернула увагу на ті їхні чорні штани — виглядали вони на диво стильно. Тільки якщо з кишень нічого не випирало.) А ще серед студенток були сміливі академічні дослідниці, яким судилося стати лікарками і юристками задовго до того, як до цих професій узялося багато жінок. Вони мали б мене цікавити, але не цікавили. (По-перше, я їх просто не розрізняла. Вони всі як одна носили мішкуваті вовняні спідниці, які мали такий вигляд, ніби їх поперешивали зі старих светрів, — у мене аж настрій падав, коли я їх бачила.)

Я не хочу сказати, нібито в коледжі Вассара стилем і не пахло. Були там сентиментальні медієвістки зі щирим, наївним поглядом в очах — досить гарненькі; художниці з довгим пишним волоссям; породисті світські левиці, схожі у профіль на левреток. Але ні з першими, ні з другими, ні з третіми в мене не склалося. Може, тому, що я відчувала: у цьому коледжі всі розумніші за мене. (Про юнацьку параною тут не йдеться — я досі переконана в тому, що всі інші студентки справді були розумніші.)

Чесно кажучи, я не могла втямити, щó я взагалі забула в тому коледжі; напевно, сповнювала якесь призначення, а навіщо — цього ніхто не завдав собі клопоту мені пояснити. Змалку мені втовкмачували в голову, що я вчитимусь у коледжі Вассара, але так і не сказали чому. Нащо воно здалося? Що саме я мала з тої науки взяти? І якого милого я жила в тісній як рукавичка гуртожитській кімнатці разом із серйозною майбутньою соціальною реформаторкою?

І взагалі — до того часу навчання мені вже набридло як гірка редька. Я відівчилася купу років у школі для дівчат Емми Віллард у Трої, що в Нью-Йорку, де викладали самі тільки жінки, геніальні випускниці «Семи сестер», — невже цього замало? Я з дванадцяти років навчалася в пансіоні, і мені здавалося, що своє я вже відбула. Скільки ще книжок треба перечитати, щоб довести, що читати ти вмієш? Я вже знала, хто такий Карл Великий, чому б не дати мені нарешті спокій? Ось як я усе це сприймала.

А ще, невдовзі після того, як почався той приречений перший курс у коледжі Вассара, я натрапила на один бар в Поукіпзі, де наливали дешеве пиво й до півночі грали джаз. Я знайшла спосіб, як вибиратися зі студентського містечка, щоб туди вчащати (мій хитрий план втечі передбачав відчинене вікно у вбиральні й захований у кущах велосипед — для комендантки я була карою небесною, можеш не сумніватися), і тому наступного дня вранці відмінювання латинських іменників ніяк не хотіло лізти мені до голови, бо зазвичай голова в мене тріщала з похмілля.

Ну і ще багато всього мені заважало.

Треба було викурити всі цигарки, наприклад.

Одне слово, я мала море справ.

Тому на потоці, де вчилися триста шістдесят дві молоді розумні студентки, я опинилася в рейтингу на триста шістдесят першому місці — аж мій тато нажахано запитав:

«О Господи, а чим тоді займається та, що на останньому?»

(Як виявилося, вона підхопила поліомієліт, бідолашка.) Отож коледж Вассара відправив мене додому — цілком справедливо, ну і люб’язно попросив, щоб мене більше там не бачили.

Мама уявлення не мала, що зі мною робити. Ми і за найліпших часів не були особливо близькі. Вона була затята наїзниця, а я ні кобилою не була, ні кіньми не захоплювалась, то й нам не дуже було про що говорити. Моє фіаско стало для неї такою ганьбою, що її мало не нудило, коли вона мене бачила. На відміну від мене, мама досить добре вчилася в коледжі Вассара, велика їй за це подяка. (Випуск 1915 року. Історія і французька.) Я вступила до тієї священної установи завдяки її досягненням — та її щедрим щорічним пожертвам — і тільки гляньте, що накоїла. Минаючи мене в котромусь із коридорів нашого будинку, мама кивала мені, як досвідчена дипломатка. Ввічливо, але стримано.

Тато теж не знав, що зі мною робити, хоча він цілими днями займався своєю шахтою, де добували залізну руду, і не дуже переймався своєю донькою та її проблемою. Я його, ясна річ, розчарувала, але в нього були важливіші клопоти.

Він був промисловцем та ізоляціоністом, а війна, яка набирала обертів у Європі, змушувала його хвилюватися за те, яке майбутнє чекає на його бізнес. За тим усім він не мав коли звертати на мене уваги.

Що ж до мого старшого брата, Волтера, то він творив великі діла у Прінстоні й навіть не збирався брати собі то все до голови — хіба засуджував мою безвідповідальну поведінку. Волтер за все життя не скоїв нічого безвідповідального. У пансіоні однокласники так його поважали, що навіть дали йому прізвисько Посол — чиста правда, я нічого не вигадую. Тепер він вивчав інженерну справу, бо хотів будувати інфраструктуру, що допомагатиме людям у всьому світі (Допишіть у мій каталог гріхів, що я, на відміну від нього, навіть не розуміла до кінця, що таке та «інфраструктура».) Ми з Волтером були майже однолітки — між нами всього два роки різниці, — але в дитинстві не бавилися разом. Коли братові було років дев’ять, він позбувся всіх своїх дитячих забавок, і мене разом з ними. Я не була частиною його життя — і добре це знала.

Мої друзі тим часом теж займалися своїм життям. Вирушали у коледж, на роботу, до шлюбу, в доросле життя — усе це мене не цікавило, і я нічого з того не розуміла. Отож поруч зі мною не лишилося нікого, хто б піклувався про мене або розважав би мене. Мені було нудно й не хотілося нічого робити. Моя нудьга була схожа на відчуття, коли в животі крутить від голоду. Перші два тижні червня я з ранку до вечора відбивала тенісний м’ячик від стіни нашого гаража, насвистуючи «Маленького коричневого глечика», аж поки батькам не остогидло на це дивитися — і вони відправили мене до тітки в місто. Чесно кажучи, хіба можна їх у цьому звинувачувати?

Вони, певно, хвилювалися, що Нью-Йорк перетворить мене на комуністку або наркоманку, але краще вже це, аніж слухати, як твоя донька до кінця світу лупитиме тенісним м’ячем об стіну.

Ось як я прибула до міста, Анджело, і ось із чого все почалося.

Мене відправили до Нью-Йорка потягом — і потяг той був просто фантастичний.

«Емпайр-Стейт-Експрес», прямо з Ютіки. Блискучий хромований засіб для перевезення неслухняних доньок. Я чемно попрощалася з мамою й татом і віддала свій багаж носильнику, відчувши себе поважною пані. Усю дорогу я просиділа у вагоні-ресторані: сьорбала солодове молоко, поїдала груші в сиропі, курила цигарки й гортала журнали. Я розуміла, що їду у вигнання, але ж… із шиком!

У ті часи, Анджело, потяги були набагато кращі Обіцяю, що не писатиму тобі трактатів про те, наскільки все було краще за моєї юності. Коли я була молода, слухати не могла, як старі люди без кінця про це стогнали. (Та всім начхати! Начхати на вашу «золоту добу», досить про неї бекати!) І повір мені: я знаю, що у 1940-х роках багато що було, навпаки, гірше. Антиперспірантів і кондиціонерів, наприклад, дуже бракувало, тому всі немилосердно смерділи, особливо влітку, а ще тоді жив Гітлер. Однак потяги в ті часи були безумовно кращі. От ти коли востаннє насолоджувалась солодовим молоком і цигаркою в потязі, га?

Я сіла в потяг у світло-синій приталеній сукенці зі штучного шовку із жайворонками — жовтий візерунок біля горловини і глибокі кишені з боків. Та сукенка так добре мені запам’яталася, бо я, по-перше, ніколи — справді ніколи! — не забуваю, хто в чому був одягнутий, а по-друге, я сама її пошила. І пошила не абияк. Спідниця сягала до середини литки, і це виглядало грайливо й ефектно. Пам’ятаю, що мені так відчайдушно хотілося бути схожою на Джоан Кроуфорд, що я пришила до сукенки додаткові підплечники — хоча не впевнена, чи це щось дало. У скромному капелюшку-дзвоні та з позиченою в мами простенькою синьою торбинкою (в якій, крім косметики й цигарок, майже нічого більше не було) я скидалася не так на спокусницю з екрана, як на ту, ким я насправді й була: на дев’ятнадцятилітню незайманку, яка вирушила в гості до родички.

А супроводжували цю дев’ятнадцятилітню незайманку до Нью-Йорка дві великі валізи: одна з одежею, акуратно загорнутою в тонкий папір, а друга напакована тканинами, оздобами і швейним причандаллям, щоб я могла щось собі пошити. А ще товариство мені складала міцна коробка з моєю швейною машинкою — важкою і громіздкою бестією, яку було дуже незручно тягнути за собою. Але без тієї божевільної пречудової сестрички я жити не могла.

Тому вона поїхала зі мною.

Тією швейною машинкою — і всім, що вона подарувала мені в житті, — я завдячую своїй бабці Морріс, тому про неї варто розповісти трохи більше.

Прочитавши це слово — «бабця», ти, Анджело, мабуть, уявила собі милу старшу пані з сивим волоссям. Але то не моя бабця. Та була висока літня жінка — запальна кокетка з фарбованим темно-рудим волоссям, за якою вічно тягнувся шлейф парфумів та пліток, і вдягалася вона як на циркове шоу.

Вона була найяскравіша жінка на світі — яскрава у всіх значеннях цього слова. Бабця носила сукні з м’ятого оксамиту у вишуканих кольорах — вона не називала ті кольори «рожевий», «темно-червоний» чи «синій», як публіка з бідною уявою, а казала на них «попелясто-трояндовий», «кордовський» і «делла Роббіа». Бабця мала проколоті вуха — у ті часи поважні леді такого не робили, а ще було в неї кілька плюшевих скриньок для прикрас із цілими клубками дешевих і дорогих ланцюжків, сережок та браслетів. Бабця мала дорожній костюм для пообідніх виїздів за місто, а її капелюхи були такі великі, що займали в театрі окреме місце.

Вона дуже любила кошенят і обожнювала косметику поштою; захоплено читала статті в жовтій пресі про сенсаційні вбивства і писала романтичні вірші. Та найбільше бабця була закохана в театр. Вона ходила на всі-всі вистави, що йшли в місті, і вчащала до кінотеатру. Я не раз складала їй компанію, бо ми з нею мали однаковісінький смак. (Нас із бабцею Морріс вабили історії, в яких невинних дівчат у легеньких сукенках викрадали підступні чоловіки в чорних капелюхах, а потім їх рятували інші чоловіки з випнутими підборіддями.)

Звісно, я її любила.

А от решта родичів — ні. Усі, крім мене, соромилися бабці Особливо від сорому згорала її невістка (моя мама), яка не була особою легковажною і постійно кривилася, коли бачила бабцю Морріс, яку вона називала «вічною дівкою».

Мама, ясне діло, романтичних віршів не писала.

Саме бабця Морріс і навчила мене шити.

Вона була вправною швачкою. (Бабцю навчила шити її бабця, яка зуміла всього за одне покоління перетворитися зі служниці-емігрантки з Вельсу на заможну американку, і не в останню чергу завдяки тому, що вміла так спритно орудувати голкою.) Моя бабця хотіла, щоб я теж стала майстерною швачкою. Тому коли ми не поїдали ірисок у кінотеатрі й не читали вголос одна одній журнальних статей про біле рабство, ми сідали за шиття. Усе було дуже серйозно. Бабця Морріс не боялась вимагати від мене досконалості. Вона шила десять стібків, а наступні десять мала шити я — і якщо мої стібки були не такі бездоганні, як її, бабця випорювала їх і змушувала мене все переробляти. Вона навчила мене давати собі раду з різними неслухняними матеріалами, як-от сіточка та мереживо, і я перестала боятися будь-яких тканин, навіть найпримхливіших. А моделювання! А підкладки! А викрійки! У дванадцять років я вже вміла спритно пошити корсет (з китового вуса, ага) — хоч десь із 1910 року корсет із китового вуса вже нікому, крім бабці Морріс, не був потрібен.

За швейною машинкою бабця була дуже строга, але мене її вимоги не дратували. Бабцині зауваження були колючі, але не болісні. Одяг цікавив мене настільки, що я хотіла навчитися сама його шити і розуміла, що бабця прагне тільки одного — удосконалити мої вміння.

Вона мало коли мене хвалила, та її похвала живила мої пальці. Я стала вправною.

Коли мені виповнилося тринадцять, бабця Морріс купила мені швейну машинку, яка одного дня поїхала зі мною потягом до Нью-Йорка. Лискуча чорна модель «Зінґер-201», убивчо потужна. (На ній можна було шити шкіру! Я б могла пошити на ній оббивку для «буґатті»!) Відтоді ніхто не дарував мені ліпшого подарунка. Я привезла машинку до пансіону і завдяки ній здобула високий статус у товаристві привілейованих дівчат, які всі як одна хотіли гарно вдягатися, але потрібних навиків не мали. Коли школою розійшлися чутки, що я можу пошити будь-що — а я таки могла, — учениці Емми Віллард день і ніч стукали у двері моєї кімнати й благали, щоб я вшила їм сукенку в талії, переробила шов або перешила на них строгу сукню старшої сестри з минулого сезону. Шкільні роки я просиділа, скоцюрбившись за швейною машинкою, як за кулеметом, але воно того вартувало. Я стала популярна, а в школі-пансіоні це ж єдине, що має значення, справді. Та й не тільки там.

Мушу сказати, що була ще одна причина, чому бабця навчила мене шити: я мала дивну фігуру. Змалку була надто висока й худорлява. Підлітковий вік прийшов і пішов, а я ще більше витягнулася. У мене роками не було грудей, про які варто згадувати, а тулуб мій був широчезний, як стіна. Руки й ноги — мов ті патики. Одяг, куплений у крамниці, ніколи не сидів на мені так, як треба, тому варто було навчитися шити його самій. А бабця Морріс — нехай з Богом спочиває! — навчила мене вдягатися так, щоб вдало підкреслювати свій зріст, а не виглядати як та вулична актриса на дибах.

Звучить так, ніби я критикую свою зовнішність, але насправді ні. Я просто описую свою поставу: я була висока й худа, от і все. Тож якщо тобі здається, що я збираюся розповісти історію про гидке каченя, яке поїхало до міста й дізналося, що воно насправді гарне, — не хвилюйся, моя історія не про те.

Я завжди була гарна, Анджело.

І завжди це розуміла.

Не сумніваюся, що саме через мою красу один вродливий чоловік у вагоні-ресторані в «Емпайр-Стейт-Експресі» витріщався на мене, поки я сьорбала своє солодове молоко і поїдала груші в сиропі. Врешті він підійшов до мене й запитав, чи може запалити для мене цигарку. Я сказала «так», він сів і почав зі мною фліртувати. Мене дуже втішила його увага, але я не знала, як підтримати флірт. Тому у відповідь на його залицяння дивилася у вікно і вдавала, нібито про щось напружено думаю. Я злегка насупила чоло, сподіваючись, що це надасть мені серйозного, загадкового вигляду, хоча, скоріше за все, я здавалася короткозорою і розгубленою.

Та сцена була б іще ніяковіша, ніж виглядає, якби зрештою мене не відволікло власне відображення у шибці потяга, яке я довго й уважно роздивлялася. (Вибач, Анджело, але всі молоді й гарненькі дівчата люблять зачаровано себе роздивлятись.) Виявилося, що форма моїх брів цікавіша навіть за вродливого незнайомця. Я переймалася не тільки тим, чи добре я вищипала і підмалювала брови — хоча й це питання мене цілковито заворожувало; річ у тім, що того літа я намагалась навчитися, як піднімати одну брову, наче Вів’єн Лі у «Звіяних вітром». Аби вправлятися у цьому вмінні, треба було зосередитися — думаю, ти це розумієш. Отак я вдивлялася у своє відображення і незчулася, як пролетів час.

Коли я відвела погляд, потяг уже в’їжджав на вокзал Ґранд-Сентрал, моє нове життя мало от-от розпочатися, а той красень уже давно пішов геть.

Але не хвилюйся, Анджело, — попереду буде ще багато красунчиків.

Ой! Забула сказати — бо тобі, мабуть, цікаво, що сталося з моєю бабцею. Бабця Морріс померла десь за рік до того, як потяг привіз мене до Нью-Йорка. Вона відійшла у серпні 1939 року, за якихось кілька тижнів до того, як я мала їхати на науку до коледжу Вассара. Її смерть не стала несподіванкою — бабця вже давно почала згасати, та все одно ця втрата (моєї найкращої колежанки, моєї наставниці, моєї повірниці) спустошила мою душу.

Знаєш що, Анджело? Напевно, оте спустошення теж стало причиною того, чому я так погано вчилася на першому курсі. Може, зрештою, я не була аж такою жахливою студенткою. Може, я просто була засмучена.

Я усвідомлюю це щойно тепер, коли пишу тобі. Ох, люба…

Іноді так багато часу минає, поки нарешті щось зрозумієш.