Місто дівчат

Розділ двадцять дев’ятий

Наприкінці літа 1965 року моя тітка Пеґ отримала дивного листа.

Його написав комісар Бруклінської військової корабельні. У листі він пояснював, що корабельня мала невдовзі зачинитися назавжди. Місто змінювалося, і військово-морський флот вирішив, що більше не зможе утримувати корабельню в такій дорогій дільниці. Однак перед закриттям на корабельні збиралися провести урочисту зустріч — ще раз відчинити навстіж браму і вшанувати усіх бруклінських робітників і робітниць, які так героїчно трудилися під час Другої світової. Якраз наближалася двадцята річниця закінчення війни, тому святкування видавалося особливо доречним.

Працівники комісаріату перебрали папери й знайшли на котромусь зі старих документів ім’я тітки Пеґ, де вона була зазначена як «незалежна підрядниця з організації розваг».

Вони зуміли розшукати її через міський податковий реєстр і тепер цікавилися, чи місіс Б’юелл не була б така люб’язна й не поставила б пам’ятний спектакль у день зустрічі, щоб ушанувати досягнення трудівників воєнного часу? Вони хотіли б, щоб то було щось ностальгійне — буквально двадцять хвилин співів і танців, як у давні часи.

Тітка Пеґ, звісно, охоче взялась би за це. От тільки почувалася вона не якнайкраще. Її міцне високе тіло почало здавати. Вона страждала від емфіземи легень — не дивно, адже ціле життя диміла мов паротяг, — а ще від артриту, і зір її теж слабнув. Вона пояснила це так: «Лікар каже, що зі мною нема нічого аж такого поганого, дитинко, але й нічого аж такого доброго теж нема».

За кілька років до того через слабке здоров’я вона звільнилася зі школи й була далеко не така активна, як раніше.

Ми з Марджорі й Натаном кілька разів на тиждень вечеряли з тіткою Пеґ та Олів, і на тому всі розваги, що були їй під силу, вичерпувалися. Увечері вона зазвичай простягалася на канапі із заплющеними очима, намагаючись віддихатись, а Олів читала їй спортивні новини. Тому ні — на жаль, тітка Пеґ не могла поставити пам’ятний спектакль у Бруклінській корабельні Зате я могла.

Це виявилося легше, ніж я думала. І набагато веселіше.

Свого часу я допомогла тітці вигадати сотні сценок, тож мої вміння нікуди не зникли. За акторів і танцюристів я найняла кількох вихованців театрального гуртка зі школи, де працювала Олів. С’юзен (моя подружка, яка захоплювалася сучасними танцями) обіцяла взяти на себе хореографію, хоч ми й не збиралися ставити нічого складного. З церкви по сусідству я поцупила органіста й разом із ним понаписувала кілька простеньких, банальних пісеньок. Ну і, певна річ, придумала костюми, зовсім невибагливі: комбінезони й робочі халати і для хлопців, і для дівчат. Я пов’язала червоні хустинки дівчатам на голови, такі самі — хлопцям на шиї — і voilà, от вам і робітники й робітниці з 1940-х років. 18 вересня 1965 року ми притягнули весь наш театральний реквізит до старої занепалої корабельні й почали готуватися до спектаклю. Ранок на набережній видався ясний і вітряний. Із затоки здіймався вітер, зриваючи людям з голів капелюхи. Юрба зібралася доволі пристойна, і на зустрічі панувала карнавальна атмосфера. Військовий оркестр грав давні пісні, а жінки-помічниці розносили печиво й холодні напої. Декілька високопоставлених офіцерів флоту казали про те, що ми виграли ту війну і що в граємо всі війни, які відбуватимуться до кінця часів. Перша жінка-зварювальниця, яку допустили до роботи на корабельні під час Другої світової, виступала з короткою промовою — вона говорила дуже схвильовано і надто вже скромно як на пані, якій вдалося такого досягнути. Десятилітня дівчинка з обдертими колінами і в благенькій сукенці, яка була б якраз на неї аж наступного літа, заспівала державний гімн.

А тоді настав час нашого скромного спектаклю.

Комісар військової корабельні попросив мене представитися й пояснити, про що йтиметься у нашій сценці. Я не дуже люблю говорити на публіку, але якось дала собі раду й не накликала сорому на свою голову. Я розповіла присутнім, хто я і чим займалася на корабельні під час війни. Пожартувала про убогі харчі в кафетерії «Семмі», викликавши смішок у кількох людей, які ще про них пам’ятали. Подякувала ветеранам за їхню службу й родинам із Брукліну за їхню пожертву. Сказала, що мій рідний брат служив як офіцер військово-морських сил і загинув в останні дні війни. (Я боялась, що розхвилююся, коли дійду до цієї частини свого виступу, але якось стрималася.) А тоді я пояснила, що ми хочемо відтворити типову пропагандистську сценку, яка — як я сподівалася — підніме моральний дух усіх глядачів так само, як колись підбадьорювала робітників під час обідніх перерв.

Спектакль показував звичайний день на корабельні, де будували бойові кораблі. Старшокласники в комбінезонах грали ролі робітників, які, радісно співаючи й танцюючи, намагалися внести свою лепту у безпечний і демократичний світ. На догоду глядачам я пересипала діалоги жаргонними слівцями, що їх мали би пам’ятати колишні робітники корабельні.

— Дорогу генеральській машині! — вигукувала одна з молоденьких акторок, штовхаючи тачку.

— Не присікайся! — крикнула інша до персонажа, який скаржився на довгі години роботи та бруд.

Директора фабрики я назвала містером Сачком — я знала, що всі колишні робітники оцінять мій жарт («сачками» на корабельні називали тих, хто ухилявся від роботи).

До Теннессі Вільямса, звісно, було дуже далеко, та людям начебто сподобалося. Крім того, школярі з театрального гуртка отримали задоволення від гри. А мені найбільше сподобалось спостерігати за малим Натаном — моїм десятилітнім солодким хлопчиком, — який сидів у першому ряду зі своєю мамою й дивився спектакль із таким зачудуванням, наче потрапив на циркову виставу.

Грандіозним фіналом був номер під назвою «Нема часу на каву!», в якому йшлося про те, як важливо за всяку ціну не вибитися з графіка. У пісні був один рядок, який досі сидить у моїй голові: «Не було в нас ні кави, не було й молока, / Через війну та кава стала золота!» (Не люблю хвалитися, але той геніальний кавальчик я написала сама — прошу посунутись, Коуле Портер!) А потім ми вбили Гітлера, спектакль закінчився, і всі були щасливі.

Коли ми пакували акторів і реквізит до шкільного автобуса, що його винайняли на той день, до мене підійшов патрульний в однострої.

— Можна вас на два слова, мем? — спитав він.

— Звичайно, — відповіла я. — Вибачте, що ми тут припаркувалися. Ми вже їдемо.

— Пройдіть за мною, будь ласка.

Він мав такий серйозний вираз лиця, що я аж захвилювалася. Що ми не так зробили? Може, не мали права встановлювати сцену? Але я думала, що про всі дозволи подбали.

Я пішла слідом за ним до службової автівки. Патрульний сперся на двері й утупився в мене похмурим поглядом.

— Я чув, як ви виступали, — сказав він. — Вас звати Вівіан Морріс — я правильно почув?

Він мав акцент корінного жителя Брукліну. Його голос звучав так, наче він народився на тому самому кавалку землі, де ми стояли в ту хвилину.

— Правильно, сер.

— І ви казали, що вашого брата вбили на війні.

— Так, казала.

Патрульний скинув кашкет і провів рукою по волоссю. Його руки дрижали. Я подумала, що він, певно, теж був ветераном. За віком якраз підходив. Їх не раз отак трусило.

Я придивилася до нього уважніше. Високий чоловік років сорока п’яти. До болю худорлявий. Оливкова шкіра, темно-карі очі. Кола внизу й зморшки від хвилювання вгорі робили їх ще темнішими. Потім я побачила з правого боку його шиї щось схоже на шрами від опіків. Цілі пучки шрамів. Червону, рожеву й жовтувату покручену плоть. Точно ветеран.

Щось підказувало мені, що я зараз почую історію про війну, і то брутальну.

Але він мене ошелешив.

— Вашого брата звали Волтер Морріс, правда? — запитав він.

Тепер уже мене затрусило. Коліна мало не підігнулися.

Під час виступу я не називала Волтера на ім’я.

Та не встигла я щось відповісти, як патрульний сказав:

— Я знав вашого брата, мем. Служив разом із ним на «Франкліні».

Я затулила рота, щоб стримати мимовільний схлип, який мало не вирвався з мого горла.

— Ви знали Волтера? — слова прозвучали здавлено, дарма що я намагалася опанувати свій голос. — Ви були там?

Я більше нічого не питала, але він явно здогадався, про що мені йшлося. Ви були там 19 травня 1945 року? Ви були там, коли пілот-камікадзе пробив палубу авіаносця «Франклін», підірвав сховище пального, запалив літаки на борту, а саме судно перетворив на бомбу? Ви були там, коли мій брат і ще понад вісімсот хлопців загинули? Ви були там, коли мого брата поховали в морі? Він кілька разів кивнув, чи то пак схвильовано шарпнув головою.

Так, він там був.

Я наказала своїм очам більше не дивитися на шрами на його шиї. Але вони — от же дідько! — подивилися просто на них.

Я відвела погляд. Не знала, куди подіти очі. Побачивши, що я зніяковіла, чоловік розхвилювався ще дужче. На його лиці проступила паніка. Він виглядав геть збентеженим. Боявся мене засмутити або знову переживав подумки те жахіття. А може, і те, і те. Я сяк-так опанувала себе, глибоко вдихнула й спробувала заспокоїти того нещасного чоловіка. Бо, зрештою, хіба можна було порівняти мій біль із тим, що пережив він?

— Дякую, що розповіли мені, — сказала я трохи твердішим голосом. — Вибачте, що я так відреагувала. Просто я не сподівалася через стільки років почути братове ім’я. Для мене велика честь познайомитися з вами.

Я торкнулася його передпліччя, легенько стиснувши на знак вдячності. Він зіщулився так, наче я на нього напала.

Я забрала долоню, дуже повільно. Він нагадував мені одного з тих коней — баских, неспокійних, — з якими колись так добре давала собі раду моя мама. Лякливих і збентежених, які слухалися тільки її. Я мимоволі ступила малесенький крок назад і опустила руки. Хотіла показати, що нічим йому не загрожую.

А тоді спробувала по-іншому.

— Як вас звати, моряче? — запитала я лагіднішим, мало не грайливим голосом.

— Френк Ґрекко.

Рук він мені не простягнув. Я теж не простягнула.

— Ви добре знали мого брата, Френку?

Він знову кивнув. І знов знервовано шарпнув головою.

— Разом служили офіцерами на політній палубі. Волтер командував моєю дивізією. Ми з ним були «піджаками». Спочатку роз’їхались у різні сторони, але в кінці війни опинилися на одному кораблі. На той час він уже мав вище звання, ніж я.

— Ага. Ясно.

Я не розуміла до кінця значення всіх тих слів, але не хотілося його перебивати. Переді мною стояв той, хто колись знав мого рідного брата. Мені кортіло дізнатися про цього чоловіка все.

— Ви десь тут народилися? — запитала я, хоч і так здогадалася відповідь з його акценту. Але я хотіла, щоб розмова була якомога невимушеніша. Вирішила почати з простих запитань.

Ще один нервовий кивок.

— На півдні Брукліну.

— Ви товаришували з моїм братом?

Він здригнувся.

— Міс Морріс, я мушу вам щось сказати, — патрульний знову зняв кашкета і скуйовдив волосся тремтячими пальцями. — Ви не впізнаєте мене, правда?

— А повинна була б упізнати?

— Я знаю вас, а ви мене. Тільки, будь ласка, не йдіть геть, мем.

— Чому б я мала йти геть?

— Бо ми з вами бачилися 1941 року, — сказав він. — Я був тим хлопцем, що відвозив вас до батьків.

Минуле накинулось на мене з ревом, наче дракон, який прокинувся з глибокої сплячки. Мені стало так гаряче, що аж запаморочилося в голові. Перед очима калейдоскопом закрутилися обличчя: Една, Артур, Селія, Вінчелл. І моє юне обличчя на задньому сидінні пошарпаного «форда» — засоромлене й надломлене.

То це був водій.

Той хлопець, який у присутності мого брата обізвав мене малою паскудною шльондрою.

— Мем, — цього разу вже він схопив мене за руку. — Не йдіть геть, прошу вас.

— Досить! — мій голос прозвучав різко. Ну бо навіщо він це повторює, якщо я нікуди не йду? Мені просто хотілося, щоб він більше так не казав.

Але він не вгавав:

— Не йдіть геть, мем, будь ласка. Я хочу з вами поговорити.

Я похитала головою.

— Я не можу…

— Прошу вас, зрозумійте мене. Вибачте, — мовив він.

— Можете, будь ласка, відпустити мою руку?

— Вибачте, — повторив він і відпустив її.

Що я відчувала?

Відразу. Відразу й більш нічого.

Але важко було сказати, до кого саме — до нього чи до себе. Хай там як, а корінням вона сягала до тієї скрині сорому, яку я начебто закопала глибоко й далеко.

Я ненавиділа його. Ненависть — ось що я відчувала.

— Я був малим і дурним, — сказав він. — Не вмів поводитись.

— Мені справді треба йти.

— Будь ласка, не йдіть, Вівіан.

Він підвищив голос. Мене це стурбувало. Але чути, як він називає мене на ім’я, було ще гірше. Я ненавиділа його за те, що він знав, як мене звати. Ненавиділа за те, що він спостерігав сьогодні за мною на сцені й цілий час знав, хто я, — стільки всього про мене знав. За те, що бачив, як я мало не розплакалася через свого брата. За те, що, напевно, знав мого брата ліпше за мене. За те, що Волтер накинувся на мене в його присутності. За те, що цей чоловік колись обізвав мене малою паскудною шльондрою. Та за кого він себе вважав, щоб отак, через стільки років, підійти до мене? Почуття обурення й відрази змішалися і змусили мене випростати спину: треба йти, і то негайно!

— Мене чекає повний автобус дітей, — сказала я.

І рушила геть.

— Я мушу з вами поговорити, Вівіан! — гукнув він мені навздогін. — Ну будь ласка!

Але я вже сіла в автобус, покинувши його біля патрульної автівки. З кашкетом у руці він був схожий на бідняка, який просить милостиню.

Ось так, Анджело, я врешті познайомилася з твоїм батьком.

Не знаю як, але я зуміла закінчити всі справи, які запланувала на той день.

Відвезла дітлахів до школи й допомогла розвантажити реквізит. Автобус поставили на стоянку. Потім ми з Марджорі пішли додому — Натан цілу дорогу щебетав про те, як йому сподобався спектакль, і казав, що, коли виросте, мріє працювати на Бруклінській корабельні. Марджорі, звісно ж, бачила, що я засмучена. Вона раз у раз зиркала на мене понад Натановою головою. Але я тільки кивала їй: мовляв, усе гаразд. Хоч насправді все було якраз навпаки.

А тоді — щойно я залишилася сама — я кинулась просто до помешкання тітки Пеґ.

Я нікому не розповідала про свою поїздку в Клінтон, яка відбулася 1941 року.

Ніхто не знав, що мій брат вилаяв мене на всі боки: випотрошив мене своїми докорами й облив з ніг до голови відразою. Я б нізащо не розповіла про свою ганьбу, ще й подвійну, бо ж напад відбувся на очах у свідка — до того ж незнайомця, — який завдав завершального удару, обізвавши мене малою паскудною шльондрою. Ніхто не знав, що Волтер не так врятував мене від Нью-Йорка, як кинув, наче мішок зі сміттям, на порозі батьківського дому, а моя поведінка була йому така огидна, що він бридився дивитися на моє лице на секунду довше, аніж мусив.

Але тепер я помчала до Саттон-плейс, щоб розповісти цю історію тітці Пеґ.

Я застала тітку вдома — вона, як зазвичай у ті дні, простягнулася на канапі й то курила, то кашляла. Слухала радіотрансляцію матчу, в якому грали «Янкіз». Щойно я ввійшла, як вона повідомила мене, що на стадіоні «Янкі» святкують день Міккі Ментла — вшановують його зіркову п’ятнадцятилітню кар’єру в бейсболі. І взагалі: тільки-но я влетіла до квартири й почала щось казати, тітка Пеґ виставила долоню вперед — якраз виступав Джо Ді Маджо, і вона не хотіла, щоб я його перебивала.

— Май трохи поваги, Віві, — сказала вона, не відриваючись від трансляції. Тож я замовкла й дала їй послухати. Я знала, що тітка Пеґ хотіла бути на стадіоні, але їй бракувало сил на такий важкий похід. Та коли вона слухала виступ Ді Маджо на честь Ментла, її лице сяяло від захвату й зворушення. Коли він закінчив, по її щоках котилися грубі сльози. (Тітка Пеґ могла впоратися зі всім — з війною, катастрофою, провалом, смертю родича, зрадливим чоловіком, знесенням рідного театру — і не пролити при цьому ні сльози, зате визначні моменти в історії спорту завжди її розчулювали.) Я часто міркувала про те, чи склалась би наша розмова по-іншому, якби її того дня не переповнювали емоції. Хтозна. Я відчувала, що їй не хотілось вимикати радіо після виступу Ді Маджо й присвячувати всю увагу мені, але тітка Пеґ мала добре серце. Вона витерла очі й висякалась. Кілька разів кашлянула. Запалила ще одну цигарку. А тоді почала уважно слухати мою сумну історію.

Я дійшла до середини епопеї, коли ввійшла Олів. Вона була на ринку. Я зупинилася, щоб допомогти їй викласти з торби харчі, а тітка Пеґ попросила:

— Почни спочатку, Віві. Розкажи Олів усе, що ти розповіла мені.

Я б воліла цього не робити. З роками я полюбила Олів Томпсон, але вона не була першою, до кого б я побігла поплакатися. Олів не мала аж такого м’якого серця, з якого б через вінця лилося співчуття. Та все ж вона завжди була поруч, а з роками вони із тіткою Пеґ стали мені за рідних батьків.

Побачивши мої вагання, тітка сказала:

— Просто розкажи їй усе як є, Віві. Олів знається на такому ліпше за всіх, повір мені.

Тож я повернулась на початок своєї саги. Автомобільна поїздка 1941 року, Волтерова лайка, «мала паскудна шльондра» від водія, темні часи сорому й вигнання на півночі штату Нью-Йорк і недавнє повернення водія — тепер уже патрульного зі шрамами від опіків, який був на «Франкліні». Який знав мого брата. Який знав усе.

Жінки пильно мене слухали. А коли я дійшла до кінця, далі так і сиділи: уважно, немовби чекаючи продовження.

— А потім що сталося? — запитала тітка Пеґ, збагнувши, що я закінчила.

— Нічого. Після цього я пішла геть.

— Пішла геть?

— Я не хотіла з ним говорити. Не хотіла його бачити.

— Але ж, Вівіан, — він знав твого брата. Він був на «Франкліні». З твоїх слів виглядає так, ніби його серйозно поранили під час атаки. І ти не хотіла з ним говорити?

— Він мене образив, — сказала я.

— Що? Він образив тебе двадцять п’ять років тому, а тепер ти просто пішла собі геть? Від людини, яка знала твого брата? Від ветерана?

— У моєму житті не було нічого гіршого за ту поїздку, — відказала я.

— Та невже? — різко відповіла тітка Пеґ. — А що було найгірше в його житті, тобі не спало на думку поцікавитися?

Вона рознервувалася, що було зовсім на неї не схоже.

Я прийшла до неї не для того. Мені хотілося, щоб мене втішили, а не висварили. Я розгубилась і відчула себе ідіоткою.

— Забудьте, — сказала я. — Нічого страшного. Шкода, що я вас сьогодні потурбувала.

— Як то нічого страшного? Не мели дурниць!

Вона ще ніколи не розмовляла зі мною так різко.

— Не треба було починати цю тему, — мовила я. — Я перебила вам матч, і ви через це рознервувалися. Вибачте, що я так нахабно увірвалась.

— Та плювати мені на той чортів матч, Вівіан.

— Вибачте. Мені просто зіпсували настрій, і хотілося з кимось поговорити.

— Тобі зіпсували настрій? Ти покинула травмованого ветерана і прийшла поскаржитися, яке в тебе важке життя?

— О Господи, не треба мене відчитувати. Просто забудьте. Забудьте, що я взагалі про це згадувала.

— Цікаво як?

Вона закашлялася — жахливим, різким кашлем. Її легені були немов шорсткі й зашкарублі. Тітка Пеґ сіла, Олів поплескала її по плечах. Потім вона запалила їй ще одну цигарку і тітка кілька разів глибоко затягнулася. Після кожної затяжки на неї знову нападав кашель.

Врешті тітка Пеґ опанувала себе. Я — от дурненька! — сподівалася, що вона перепросить за те, що так уїдливо зі мною розмовляла. Але вона натомість сказала:

— Послухай, дитино, я здаюсь. Я не розумію, чого ти хочеш. Я взагалі тебе зараз не розумію. Ти мене страшенно розчарувала.

Такого тітка Пеґ ще ніколи не казала. Навіть тоді, коли я багато років тому зрадила її подругу й мало не зруйнувала її найпопулярніший спектакль.

Тоді вона обернулася до Олів:

— Не знаю. А ти що скажеш, начальнице?

Олів сиділа мовчки, згорнувши руки на колінах і втупившись у підлогу. Я слухала, як натужно дихає тітка Пеґ і як у другому кінці кімнати постукують від вітру жалюзі. Я сумнівалась, що хочу почути думку Олів. Але що було вдіяти.

Нарешті Олів глянула на мене. Вираз її обличчя був, як завжди, суворий. Та коли вона заговорила, я відчула, що вона ретельно добирає слова, щоб не завдати мені зайвої шкоди.

— Поле честі — поле болю, Вівіан, — сказала вона.

Я думала, Олів скаже ще щось, але вона мовчала.

Тітка Пеґ зайшлася реготом, а потім знову кашлем.

— Що ж, дякую, що внесла свою лепту, Олів. Тепер усе ясно.

Ми ще довго сиділи мовчки. Я підвелась і взяла одну з цигарок тітки Пеґ, хоч кілька тижнів тому кинула курити. Ну майже кинула.

— Поле честі — поле болю, — врешті продовжила Олів, наче тітка Пеґ нічого й не казала. — Так мене навчив батько, коли я ще була мала. Він пояснив мені, що поле честі — не місце для дитячих забав. Бо діти не мають честі, розумієш, та й ніхто її від них не сподівається, бо це для них надто складно. Надто боляче. Але щоб подорослішати, мусиш ступити на поле честі. І відтоді від тебе сподіваються всього. Треба пильнувати за своїми принципами. Від тебе вимагатимуть жертв. Тебе осуджуватимуть. Якщо ти накоїш помилок, муситимеш за них відповідати. Траплятимуться ситуації, коли доведеться стримати свої бажання і бути вище за когось, хто не має честі. Такі ситуації болісні, тому честь — це поле болю. Розумієш?

Я кивнула. Слова я зрозуміла. Але як це стосується Волтера, Френка Ґрекко й мене? Проте я слухала далі. Відчувала, що зміст тих слів дійде до мене пізніше, коли я матиму час добре поміркувати над ними. Тож, як я й кажу, я слухала далі. Олів ще ніколи не говорила так багато, тому я розуміла, що то важливий момент. Чесно кажучи, я ще нікого не слухала так уважно, як її.

— Ясно, що ніхто не мусить цілий час стояти на полі честі, — пояснювала Олів. — Якщо тобі заважко, завжди можна зійти з нього. І лишитися дитиною. Але якщо ти хочеш бути людиною із сильним характером — на жаль, це єдиний шлях. Тільки він буває болісним.

Олів повернула руки, складені на колінах, долонями догори.

— Цього всього мене навчив тато, коли я була мала. І це все, що я знаю. І намагаюся застосовувати у своєму житті Не завжди виходить, але я стараюся. Якщо ти почула щось корисне для себе, Вівіан, прошу — можеш і собі скористатися його порадою.

Минуло більше тижня, перш ніж я зв’язалася з ним.

Розшукати його було не складно — навпаки, це виявилося найпростіше. Старший брат консьєржа в будинку тітки Пеґ служив капітаном поліції й відразу підтвердив, що так — є такий Френсіс Ґрекко, патрулює у сімдесят шостому поліцейському окрузі у Брукліні. Мені дали номер телефону у відділок — і на тому все.

Зняти слухавку — ось що було важко.

Це завжди непросто.

Визнаю чесно: перші кілька разів я клала слухавку, щойно хтось відповідав. Наступного дня я відмовила себе дзвонити туди знову. І кілька наступних днів теж. А коли набралася відваги і спробувала ще раз, уже залишившись на лінії, мені сказали, що патрульного Ґрекко нема. Він на службі. Чи передати йому від мене якесь повідомлення? Ні Того тижня я дзвонила у відділок ще кілька разів і щоразу чула те саме: його нема, він на службі. Патрульний Ґрекко не займався канцелярською роботою. Урешті-решт я погодилася передати для нього повідомлення. Я назвала свої ім’я й прізвище і дала номер телефону нашого ательє.

(Хай поліцейські ламають собі голову, чому за їхнім колегою видзвонює якась нервова тітка з весільного салону, подумала я.)

Не минуло й години, як задзвонив телефон. То був він.

Ми зніяковіло привіталися. Я сказала, що хотіла б із ним зустрітися, якщо він не проти. Він відповів, що не проти.

Я запитала, як йому зручніше — щоб я приїхала у Бруклін чи щоб він приїхав на Мангеттен? Він сказав, що Мангеттен його влаштовує: він має автомобіль і любить їздити за кермом. Я запитала, коли він вільний. Він сказав, що того ж дня надвечір. Я запропонувала зустрітися в «Таверні Піта» о п’ятій. Він, завагавшись, сказав: «Вибач, Вівіан, але я не по ресторанах».

Я не знала, що він мав на увазі, але не хотіла ставити його у незручне становище.

— То, може, зустрінемося у Стайвесант-сквері? — запропонувала я. — Із західного боку. Так буде ліпше?

Буде ліпше, погодився він.

— Біля фонтана, — сказала я, і він знову погодився: добре, біля фонтана.

Я не знала, як поводитися. Мені зовсім не хотілося знову його бачити, Анджело. Але слова Олів — «лишитися дитиною» — досі звучали мені у вухах.

Діти втікають від проблем. Діти ховаються.

Я не хотіла лишатися дитиною.

З голови ніяк не виходила згадка про той випадок, коли Олів урятувала мене від Волтера Вінчелла. Тепер я розуміла, що 1941 року вона допомогла мені якраз тому, що знала: я була ще дитиною. Їй було очевидно, що я не відповідала за свої вчинки. Коли Олів сказала Вінчеллові, що я — невинна дівчина, яку спокусили, вона не обманювала. Олів справді так вважала. Вона бачила мене такою, якою я дійсно була: незрілою, несформованою дівчинкою, від якої було зарано сподіватися виходу на болісне поле честі. Я потребувала мудрого, турботливого дорослого, який би мене порятував, і Олів узяла на себе роль рятувальниці. Вона вийшла на поле честі замість мене.

Але тоді я була молода. А тепер моя молодість давно минула. Я мусила впоратися зі всім сама. Ну от як доросла людина — сформована особистість, людина честі — вчинила б у такій ситуації. Напевно, з’їла б кашу, яку сама заварила. Обороняла б свою позицію, як сказав Вінчелл. Може, комусь пробачила б.

Але як?

Раптом я згадала історію, яку тітка Пеґ розповідала мені багато років тому про британських інженерів під час Першої світової. Ті запевняли: «Ми зможемо з цим впоратися, навіть якщо це неможливо».

Рано чи пізно ми всі постанемо перед необхідністю впоратися з тим, із чим впоратися неможливо.

Ось це і є болісне поле, Анджело.

Ось це і змусило мене підняти слухавку.

Твій батько уже чекав на мене в парку. І це при тому, що я прийшла зарано й жила за якихось три квартали звідти.

Він ходив туди-сюди перед фонтаном. Я впевнена, що ти пам’ятаєш його ходу. Він був одягнутий у цивільне: коричневі вовняні штани, світло-блакитна нейлонова спортивна сорочка й темно-зелена легка куртка-гаррінґтон. Одяг висів на ньому. Він був худий, як драбина.

Я підійшла до нього.

— Привіт.

— Привіт, — відповів він.

Я не знала, тиснути йому руку чи ні. Він теж не знав, що там кажуть правила етикету, тож ми так і стояли, не виймаючи рук із кишень. Я вперше бачила, щоб чоловікові було так ніяково.

Я показала на лавку й запитала:

— Може, сядемо й поговоримо?

Я почувалась по-дурному: так наче запрошувала його сісти на крісло у себе вдома, а не на лавку в громадському парку.

Він сказав:

— Я не дуже люблю сидіти. Може, пройдемося, якщо ти не проти?

— Я тільки за.

Ми рушили вздовж парку, під липами і грабами. Він мав широкий крок — якраз добре, бо я теж ступала широко.

— Френку, — звернулась я до нього, — вибач, що тоді втекла від тебе.

— Ні, це ти мене вибач.

— Ні, мені треба було лишитися й вислухати тебе. Так чинять дорослі люди. Але, з іншого боку, ти теж мене зрозумій. Я добряче здивувалась, коли знов побачила тебе через стільки років.

— Я знав, що ти розвернешся й підеш геть, коли почуєш, хто я. І це нормально.

— Послухай, Френку, це все було дуже давно.

— Я був малий і дурний, — сказав він. А тоді зупинився і глянув мені в очі. — Якого біса я думав, що мав право так з тобою розмовляти?

— Це вже не має жодного значення.

— Я ж не мав ніякого права. Який я був дурний, дідько б його побрав!

— Якщо вже на те пішло, — відказала я, — то я теж була мала й дурна. Того тижня я була найдурнішим дівчиськом у цілому Нью-Йорку. Ти ж пам’ятаєш, у що я тоді вляпалася?

Я намагалася трохи розрядити ситуацію, але Френк був сама серйозність.

— Повір, Вівіан, я просто хотів вразити твого брата. До того дня він ніколи зі мною не говорив. Узагалі мене не помічав. Та й чому він мав зі мною говорити — такий популярний хлопака, як він? А тоді — гоп! — він будить мене серед ночі. Френку, мені потрібна твоя машина. В училищі тільки я мав машину. І він це знав. Усі знали. Хлопці вічно просили її в мене позичити. От тільки машина та була не моя, Вівіан. А мого старого. Він дозволив мені нею їздити, але заборонив давати її комусь іншому. Ну і от я серед ночі перший раз у житті розмовляю з Волтером Моррісом — на якого я мало не молився — і кажу йому, що не можу позичити йому машину свого старого. Я спав як убитий, він збудив мене, і я хотів якось то йому пояснити і сам толком не розумів, що плету.

Френк говорив із усе сильнішим акцентом. Наче, вертаючись у минуле, вертався до самого себе — до свого найглибшого бруклінського нутра.

— Нічого страшного, Френку, — сказала я. — Уже все давно позаду.

— Дай мені висказатись, Вівіан. Мені дуже соромно за себе — вислухай мене. Я багато років хотів знайти тебе і сказати, як мені соромно. Але ніяк не наважувався тебе розшукати. Будь ласка, дай я тобі розкажу, як то все сталося. Я сказав тоді Волтеру: вибач, друже, але я нічим тобі не поможу. А тоді він усе мені розповів. Моя сестра наробила собі проблем, каже. Тепер треба вивезти її з міста, і то вже. Мусиш помогти мені врятувати сестру, каже. То що я мав робити, Вівіан? Сказати — ні, я не можу? Мене просив сам Волтер Морріс. А ти знаєш, який він був.

Так. Я знала, який він був.

Моєму братові ніхто не міг відмовити.

— То я й сказав, що позичу йому машину, тільки якщо сам сяду за кермо. Тільки думаю, що ж я скажу старому? Як я накрутив стільки кілометрів? Думаю, а може, Волтер після цього буде зі мною дружити. Думаю, як ми виберемося з училища в таку годину? Але Волтер усе влаштував. Дістав у командира дозвіл для нас двох на той день — рівно на добу. Такий дозвіл серед ночі могли дати тільки Волтерові, більш нікому. Не знаю, що він наговорив чи наобіцяв, аби його дістати, але він його дістав. А потім — раз! — і ми вже в Мідтауні, я закидаю твої валізи в машину свого старого, переді мною шість годин їзди до міста, про яке я перший раз чую, і чого мене туди несе — теж неясно. Я навіть не знав, хто ти така, але гарнішої дівчини за тебе я ніколи не бачив.

У його голосі не було й натяку на загравання. Як справжній поліцейський, він просто переказував факти.

— І от ми в машині, я за кермом, і тут Волтер як нападе на тебе. Я ще не чув, щоб хтось так на когось накидався. І що я маю робити, поки він тобі вичитує? Куди мені діватися? Я не можу того слухати. Ніколи не був у такій ситуації Я з південного Брукліну, Вівіан, хуліганів там не бракує, але розумієш, я з тих дітей, що в книжках сидять. Ні до кого не лізу. Нікуди не пхаюся. Як щось стається і хтось починає кричати — я раз і втік. Але з машини я втекти не можу, бо ж я за кермом. Та й він не кричав, хоч я тоді думав, що ліпше би вже кричав. Він просто лив на тебе болото, і то так спокійно. Пам’ятаєш?

Ще б я не пам’ятала.

— І крім того всього, я ж нічого не знаю про жінок. Те, що він наговорив про тебе, про те, чим ти там займалася. Я ж поняття зеленого про то все не мав. А він ще й каже, що в газеті надрукували твоє фото, де ти робиш якісь дурниці, і то не сама, а вас там троє? Один з них якийсь там актор чи хто? А друга — хто-хто? Артистка? Я перший раз про таке чув. А він читає й читає тобі моралі, а ти сидиш собі на задньому сидінні, куриш сигарети і слухаєш то все. Я що не гляну в дзеркало — ти навіть оком не моргнеш. Усе, що він каже, тобі як з гуски вода. А Волтер ще більше заводиться, бо ти ніяк не реагуєш. То його ще більше розпалює. Клянусь, я ніколи не бачив, щоб хтось був такий спокійний, як ти.

— Та який там спокій, Френку, — сказала я. — Я була в шоці.

— В шоці чи не в шоці, а ти то все витримала. Таке враження, що тобі було наплювати. А я сидів весь той час, піт з мене лився, і думав собі: то оце ви цілий час так говорите? То це так поводяться багаті?

Багаті, подумала я. Звідки Френк узяв, що ми з Волтером багаті? А потім до мене дійшло. Ну так, звісно. Звідти ж, звідки ми взяли, що він бідний. І навіть не вартий нашої уваги.

Френк тим часом продовжував:

— А я собі думаю: вони ж навіть не помічають мене. Я для них ніхто. Волтер Морріс ніякий мені не друг. Він просто мене використовує. А ти — ти навіть не глянула на мене. Ще тоді в театрі ти сказала мені: «Зніми ці дві валізи». Так ніби я був носильником чи ким там. А Волтер навіть не познайомив нас. Ні, я розумію, що вам обом було не до мене, але в його очах я був ніхто, розумієш? Якийсь там задрипанець, який йому знадобився. Щоб віз його в машині. І от я їду і ламаю голову, як то перестати бути невидимкою, розумієш? А тоді думаю собі: ну, як всі, так і я. Зараз вставлю свої п’ять копійок. Буду як він — скажу тобі щось таке, як він всю дорогу каже. Тоді я й ляпнув те, що ляпнув. Обізвав тебе сама знаєш як. А тоді дивлюся в дзеркало і бачу твоє лице. Бачу, як тебе зачепили мої слова. Так ніби я прибив тебе на місці. Тоді глядь на нього — а йому ніби по голові битою дали. А я думав, що ляпну собі та й ляпну і нічого з того не буде. Думав, що буду крутим перцем, але де там, вийшло так, ніби я газ гірчичний випустив. Бо твій брат хоч і всипав тобі по перше число, але так він тебе не обзивав. Я бачив, що він ламав голову, як тепер з того виплутатися. Але потім так і махнув рукою. Ось що найгірше.

— Так, то було найгірше, — погодилась я.

— Послухай, Вівіан, — я в житті так нікого не називав, можу на Біблії присягнутись. Ніколи. Ні до того, ні після. Я не з таких. Звідки воно вилізло в той день? З того часу я тисячу разів прокрутив ту сцену в голові. Уявляв собі, як я то кажу, і думав: Френку, що з тобою в біса сталося? Слова самі вирвалися мені з рота, Богом клянусь. І після того Волтер вже мовчки сидів. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— Він не захищав тебе, не казав, щоб я заткнув пельку. І ми ще кілька годин так їхали, мовчки. Я навіть вибачитися не мав як, бо знав, що мені не можна знов розтуляти перед вами свого рота. Що мене взагалі найняли не для того, аби я його розтуляв. Хоча мене й не наймав ніхто — але ти розумієш. Нарешті ми доїхали до вашої хати — я в житті такої хати не бачив, — а Волтер навіть не познайомив мене зі своїми батьками. Так ніби я пусте місце. А потім, коли ми верталися назад в училище, він ні слова до мене не сказав. Та що там — до самого випуску слова не сказав. Поводився так, ніби нічого не сталося. Витріщався на мене так, ніби перший раз бачив. Потім ми закінчили навчання, і я подумав: слава Богу, більше я тебе не побачу. Але те все ніяк не виходило мені з голови, і я нічого не міг з тим зробити. І от через два роки мене переводять на той самий корабель, що і його. Ото вже пощастило. Ясно, що він має вище звання, нічого дивного. Він поводиться так, ніби мене не знає. А я що — нічого. Тільки кожен Божий день думаю про одне й те саме.

Після цього у Френка немовби закінчилися слова.

Коли він отак слово за словом розповідав свою історію, намагаючись виправдатись, то дуже мені когось нагадував.

Аж раптом я здогадалася, кого саме: мене. Мене саму того вечора у гримерці Едни Паркер Вотсон, коли я відчайдушно старалася виправити своїми поясненнями те, що вже пізно було виправляти. Він поводився точно так само, як і я. Хотів заслужити прощення своїм поясненням.

У ту хвилину мене охопило співчуття — не тільки до Френка, а й до молодшої себе. Мені навіть Волтера стало шкода, з усією його гордістю й осудом. Це ж як принизливо йому було через мене і як жахливо він, певно, почувався, коли його виставили отак в дурнях перед тим, кого він вважав своїм підлеглим — а Волтер усіх вважав своїми підлеглими.

Як він, мабуть, злився через те, що серед ночі мусить розгрібати все, що я накоїла. Хвиля співчуття все наростала, і мені стало шкода всіх, хто коли-небудь вплутувався у брудну історію. У котрусь із тих халеп, що в них ми, люди, постійно потрапляємо, яких ніколи не помічаємо, з якими не вміємо давати раду, яких не можемо залагодити.

— Ти справді весь час про це думав, Френку? — запитала я.

— Весь час.

— Що ж, дуже шкода про це чути, — сказала я — і не злукавила.

— То не тобі шкодувати треба, Вівіан.

— І мені теж. Повір, у цій ситуації мені є про що шкодувати, ще й як. І тим паче тепер, коли я почула, як воно все сталося.

— Ти теж весь час про це думала? — запитав він.

— Та поїздка довго не йшла мені з думок, — визнала я. — Особливо твої слова. Дуже вони мене зачепили, не буду брехати. Але кілька років по тому я вирішила про це забути й відтоді не згадувала про той день. Тому не бійся, Френку Ґрекко, ти не зруйнував мені життя, ні. Пропоную просто викреслити той невеселий епізод із пам’яті — та й по всьому. Що скажеш?

Він зупинився як укопаний. Крутнувся і глянув на мене, широко розплющивши очі.

— Не думаю, що так вийде.

— Ясно, що вийде, — мовила я. — Спишемо все на те, що ми були молоді й невиховані.

Я поклала руку йому на плече — мені хотілося, аби він відчув, що віднині все буде добре, що вже все позаду.

Але він знову, як і в день нашого знайомства, різко скинув мою руку.

Цього разу здригнулася я.

Він і досі мене сахається — ось як я витлумачила його поведінку. Малу паскудну шльондру хіба могила виправить.

Побачивши мою гримасу, Френк скривився:

— О Господи, Вівіан, вибач. Зараз я тобі все поясню. Ти тут ні до чого. Просто я…

Він замовк, у розпачі роззирнувшись парком, наче шукав там когось, хто б порятував його або пояснив мені замість нього, у чому річ. Набравшись духу, він спробував ще раз:

— Не знаю, як це пояснити. Ненавиджу про це говорити.

Просто я терпіти не можу, коли до мене торкаються. У мене з цим проблема.

— Он як, — я ступила крок назад.

— Ти тут ні до чого, — повторив він. — То зі всіма так. Я терпіти не можу, коли до мене будь-хто торкається. Це після того так сталося.

Він показав рукою на правий бік свого тіла — там розповзались по шиї шрами від опіків.

— Тебе поранили, — ляпнула я, мов та ідіотка. Ясно ж як білий день, що його поранили! — Вибач. Я не знала.

— Та нічого. Звідки тобі було знати?

— Та ні, вибач, Френку. Справді.

— Перестань. Це ж не ти мені зробила.

— Все одно.

— Інших хлопців теж поранило в той день. Я прокинувся на плавучому шпиталі. Біля мене лежали сотні хлопців. Деякі з них попечені так само сильно, як я. Нас витягнули з води, яка палала вогнем. Але тепер більшість із них в нормі. Не розумію як. І в них нема тої проблеми.

— Тої проблеми, — повторила я.

— Ну коли ти терпіти не можеш, щоб до тебе торкалися. Не можеш сидіти спокійно. Не можеш бути в замкнутому приміщенні. То все не для мене. В машині я ще можу їхати, але тільки якщо сиджу за кермом, бо якщо треба довго сидіти на одному місці просто так — все, я не можу. Мушу весь час бути на ногах.

То ось чому він не хотів зустрітися зі мною в ресторані чи посидіти на лавці в парку. Він не міг перебувати у замкнутому приміщенні й не міг сидіти спокійно. І торкатися його не можна було. Ось чому він був худий як тріска — бо мусив цілий час ходити.

О Боже, який він нещасний.

Я помітила, що Френк розхвилювався, і запитала:

— Хочеш ще трохи пройтися парком? Сьогодні гарний вечір, і я люблю гуляти.

— Давай, — відповів він.

Так ми й провели той вечір, Анджело.

Просто гуляли, гуляли й гуляли.