Місто дівчат

Розділ вісімнадцятий

Мені зовсім не хочеться розповідати тобі наступну частину цієї історії, Анджело.

Я навмисно всіляко з цим зволікала.

Бо вона дуже прикра, та наступна частина.

Може, потягну час іще трохи.

Хоча ні, краще скоріше із цим завершити.

Настав кінець березня 1941 року.

Зима випала довга. На початку місяця на Нью-Йорк налетіла немилосердна завірюха, і минув не один тиждень, поки місто вибралося з-під снігу. Холод сидів нам усім у печінках.

Ти, мабуть, здивуєшся, але в будівлі нашого театру гуляли протяги і гримерки годилися хіба для того, щоб зберігати хутро, а не зігрівати людей.

Усі ходили з червоними плямами від холоду і з герпесом. Нам, дівчатам, так кортіло нарешті вдягнути милі весняні сукенки і похвалитися своїми фігурками, замість кутатися, наче мумії, у пальта й шарфи і ходити в калошах.

Я бачила, що деякі з наших танцівниць виходили в місто, надягнувши під сукенки довгі кальсони: вони тишком знімали їх у вбиральнях нічних клубів, а коли вечір добігав кінця, так само нишком одягали їх знову, перш ніж вийти в морозяну ніч. Повір мені: шовкова сукенка у поєднанні з кальсонами — не зовсім привабливе видовище. Я цілу зиму гарячково шила собі нове весняне вбрання, маючи безглузду надію, що коли мій гардероб стане літнім, то й погода потеплішає.

І от, коли березень закінчувався, погода нарешті змінилася і холод трохи відступив.

Був один із тих ясних, радісних весняних днів у Нью-Йорку, який лукаво тебе переконує, що то вже, напевно, настало літо. Я ще надто мало прожила в цьому місті й тому піймалася на гачок (ніколи не довіряй березню у Нью-Йорку!), дозволивши собі звеселитися через появу сонця.

Понеділок. У театрі було темно. З ранковою поштою прийшло запрошення для Едни. Організація під назвою «Британсько-американська жіноча захисна спілка» влаштовувала благодійний вечір у «Волдорфі». Усі пожертви мали піти на підтримку клопотань, аби переконати Сполучені Штати вступити у війну.

Вибачте за таке пізнє запрошення, писали організатори — захід мав відбутися того ж вечора, — але чи не буде місіс Вотсон така люб’язна вшанувати їхню подію своєю присутністю?

Її ім’я додасть чимало престижу цій оказії. І, крім того, чи не була б місіс Вотсон така ласкава запросити свого молодого сценічного партнера — Ентоні Роччеллу — скласти їй компанію? І чи не погодилися б вони удвох виконати свій славнозвісний дует з «Міста дівчат», щоб розважити присутніх дам?

Більшість запрошень для Едни я відхиляла, навіть не перепитуючи її думки. Її напружений графік зазвичай унеможливлював усякі публічні заходи, та й на ту пору світ вимагав від Едни більше енергії, ніж та могла йому дати. Тому й це запрошення я вже мало не відхилила. Але потім передумала. Кампанія за участь Сполучених Штатів у війні була одним із небагатьох питань, якими Една щиро переймалася.

Не раз я чула, як вечорами вона розмовляла про це з Олів.

Та й саме прохання здавалося доволі невибагливим: пісня, танець, вечеря. Тож я розповіла їй про це запрошення.

Една відразу вирішила, що піде. Мовляв, жахлива зима зводить її з розуму, тому нагода кудись вийти буде їй тільки за радість. І звісно, що задля бідолашної Англії вона готова на все! Една попросила мене зателефонувати Ентоні й запитати, чи він супроводить її на благодійний вечір і заспіває з нею дуетом.

Почувши його згоду, я здивувалась — не так щоб аж, та все ж. (Ентоні чхати хотів на політику — порівняно з ним навіть я була наче той Фіорелло ла Ґвардіа, — але він обожнював Едну. Пробач, будь ласка, якщо я досі про це не згадала. Ти би знудилась, якби я взялася старанно перелічувати всіх, хто обожнював Едну Паркер Вотсон. Можеш просто припустити, що її обожнювали всі.)

— Нема питань, крихітко. Я доставлю Едну на місце, — сказав він. — Повеселимося.

— Безмежно тобі дякую, сонечко, — мовила Една, коли я підтвердила, що Ентоні стане її кавалером на вечір. — Разом ми нарешті переможемо Гітлера і навіть встигнемо вчасно лягти спати увечері На цьому історія мала б закінчитися.

Затія виглядала просто — невинне рішення двох популярних виконавців відвідати беззмістовний, по суті, політичний захід, що його проводила група багатих добропорядних мешканок Мангеттену, які, хоч ти плач, ніяк не могли вплинути на перемогу в Європі Але то був далеко не кінець. Бо коли я допомагала Едні вдягнутися перед виходом, увійшов її чоловік Артур. Він побачив, як Една чепуриться, і поцікавився, куди це вона зібралася. Вона сказала, що має заскочити у «Волдорф»: заспівати пісню на скромному політичному заході, що його організовував задля Англії гурт жінок. Артур насупився. Він нагадав їй, що того вечора хотів піти з нею в кіно. («У нас тільки один вільний вечір на тиждень, дідько б його взяв!») Една перепросила («Але ж це для Англії, серденько!»), і на цьому коротенька подружня суперечка начебто вичерпала себе.

Та коли за годину по Едну прийшов Ентоні у смокінгу (як на мене, він аж занадто вирядився), Артур знову розлютився.

— А цей що тут забув? — запитав він, змірявши Ентоні поглядом, повним підозри.

— Він супроводить мене на той захід, любий, — пояснила Една.

— А чому то він тебе супроводить?

— Бо його запросили, серденько.

— Ти не казала, що йдеш на побачення.

— Бо це не побачення. Це вихід в люди. Леді хочуть, щоб ми з Ентоні заспівали для них дуетом.

— А чому тоді мене не запросили, щоб я заспівав разом з тобою?

— Тому що ми з тобою не співаємо дуетом, дорогий мій.

Ентоні, не подумавши, загиготів, і Артур знову крутнувся до нього.

— Вести чужу жінку до «Волдорфа» — ото сміхота, правда?

Ентоні — дипломат до нутра кісток — луснув бульбашку від жувальної гумки й відповів:

— Ну, є трохи.

Артур уже хотів на нього накинутись, та Една спритно вскочила між них двох і поклала свою доглянуту долоньку на широкі чоловікові груди.

— Артуре, любий, май розум. Це професійний виступ — і нічого більшого.

— Професійний, кажеш? То тобі за нього заплатять?

— Це ж благодійний вечір. За таке нікому не платять.

— А мені що з їхньої благодійності? Нічого! — вигукнув Артур, і Ентоні — з його природженим відчуттям такту — знов реготнув.

Я запитала:

— Едно, може, ми з Ентоні почекаємо тебе на вулиці?

— Мені й тут нормально, крихітко, — сказав Ентоні.

— Ні, не треба нікуди йти, — мовила Една до нас обох. — Тут нічого такого не відбувається.

Вона знов обернулася до свого чоловіка. Терпеливий і приязний вираз лиця, із яким вона досі з ним розмовляла, ураз скрижанів.

— Артуре, я йду на благодійний вечір, і Ентоні мене супроводжує. Ми заспіваємо дуетом для безневинних срібноволосих старших пань і зберемо трохи грошей для Англії. Побачимося вдома.

— Ти мене скоро доведеш! — закричав Артур. — Мало того, що всі газети в Нью-Йорку забувають, що я твій чоловік, то тепер і тобі це вилетіло з голови? Ти нікуди не підеш. Я забороняю!

— Ти тільки глянь на нього, — сказав, як завжди ввічливо, Ентоні.

— Ти на себе глянь! — гаркнув Артур. — Ти в тому смокінгу як офіціант задрипаний!

Ентоні знизав плечима.

— Чому «як»? Я деколи ним і є. Зате моя дівчина не купляє мені одяг.

— Забирайся звідси! — визвірився на нього Артур.

— І не подумаю, друже. Мене сюди покликала леді. І тут за нею слово.

— Моя жінка нікуди без мене не ходить! — сказав Артур, і це прозвучало трохи смішно, бо за останні кілька місяців я бачила, що Една ходила без нього не раз і не два.

— Ти їй не начальник, друзяко, — відказав Ентоні.

— Ентоні, прошу тебе, — втрутилася я, ступивши крок уперед і поклавши руку йому на плече. — Ходімо надвір. Нема чого сюди лізти.

— Ти теж, сестричко, мені не начальниця, — Ентоні скинув з плеча мою руку і кинув на мене злісний погляд.

Я відсахнулась, наче від удару. Він ще ніколи до мене не пащекував.

Една глянула на нього, потім на мене.

— Троє малих дітей, — стримано мовила вона. А тоді накинула довкола шиї ще один разок перлин, узяла капелюшка, рукавиці й торбинку і сказала:

— Побачимося о десятій, Артуре.

— Е ні, курва, не побачимося! — крикнув він. — Мене тут не буде! Подивлюсь, якої ти тоді заспіваєш!

Една не звернула на нього уваги.

— Вівіан, дякую, що допомогла мені вдягнутися, — сказала вона. — Гарного тобі вечора! Ентоні, ходімо.

І Една пішла з моїм хлопцем, покинувши мене наодинці зі своїм чоловіком — обох вражених і сторопілих.

Упевнена, що якби Ентоні на мене не гаркнув, я б викинула з голови той інцидент, відмахнувшись від нього як від безглуздої суперечки між Едною та її інфантильним, ревнивим чоловіком. Я сприйняла б це як проблему, що ніяк мене не стосувалася, бо так воно насправді й було. Напевно, відразу вийшла б із кімнати і вирушила до бару разом з тіткою Пеґ та дядьком Біллі. Однак реакція Ентоні мене ошелешила, тож я так і завмерла на місці. Що я такого зробила, щоб заслужити на його уїдливий сарказм? «Ти теж мені не начальниця, сестричко!»

Про що це він узагалі? Коли це я намагалася керувати Ентоні? (Ну, якщо забути про те, що я постійно підштовхувала його перебратися в нову квартиру. І по-іншому одягатися й розмовляти. І не вживати стільки жаргонних слівець. І трохи охайніше вкладати волосся. І перестати цілий час жувати гумку. І не фліртувати з танцівницями. А крім того? Та я давала йому повну свободу!)

— Ця жінка мене помалу вбиває, — сказав Артур невдовзі після того, як Една з Ентоні вийшли. — Вона — убивця чоловіків.

— Перепрошую? — до мене знову повернувся дар мови.

— А ти ліпше припильнуй того свого шалапута, якщо він так тобі до душі припав. А то вона його з бебехами з’їсть. Вона любить молодих жеребців.

Знову ж таки: якби Ентоні тоді не закипів, як вода на вогні, я пропустила б слова Артура Вотсона повз вуха. Людство мало колективну звичку — завжди пропускати повз вуха усе, що казав Артур Вотсон. Чому я так не вчинила?

— Та ні, вона не… — я навіть не знала, як закінчити це речення.

— З’їсть-з’їсть, — відказав Артур. — Можеш не сумніватися. Вона завжди так робить. Не сумнівайся, кажу тобі. Вона вже взялася за твого сліпого дурника.

У мене перед очима немовби промайнула хмара чорного пороху. Една й Ентоні. У голові запаморочилося. Я опустилася на стілець, що стояв позаду.

— Я йду в місто, — сказав Артур. — Де Селія?

Його питання здалося мені абсурдним. До чого тут вона?

— Селія? — перепитала я.

— Вона у твоїй кімнаті?

— Напевно.

— То пішли, курва, по неї. Забираймося звідси. Пішли, Вівіан. Зберися до купи.

І що я зробила?

Пішла слідом за тим ідіотом.

А чому я пішла слідом за ним?

Бо я сама була малою ідіоткою, Анджело, і в тому віці пішла би слідом навіть за знаком «Стоп».

Ось як сталося так, що той чудовий, оманливо весняний вечір я провела в місті разом із Селією Рей та Артуром Вотсоном.

І, як виявилося, не тільки з ними. Товариство нам склали ще й нові друзі Селії, яких я не сподівалася біля неї побачити: Бренда Фрейзер і Кораблетроща Келлі. Анджело, напевно, ти ніколи не чула про Бренду Фрейзер і Кораблетрощу Келлі. Принаймні я сподіваюся. Вони й так купалися в увазі, коли були молоді й знамениті. Ця парочка отримала свої хвилини слави 1941 року. Бренда була багатою спадкоємицею і дебютанткою; Кораблетроща — зіркою американського футболу. Репортери з жовтої преси ходили за ними назирці. Щоб описати Бренду, Волтер Вінчелл вигадав огидну фразу — «світська левиця».

Ти не можеш зрозуміти, чому ці сноби крутилися біля моєї приятельки Селії Рей? Мені теж це було невтямки. Але того вечора все стало ясно. Вочевидь, найвідоміша пара Нью-Йорка побувала на «Місті дівчат», спектакль їм сподобався і вони «удочерили» Селію як такий собі аксесуар — так само, як для забавки купували собі кабріолети чи діамантові кольє. Видно було, що вони вже не перший тиждень разом розважалися. Я все проґавила, бо вчепилася, мов той реп’ях, за Ентоні. А Селія, поки я не звертала на неї уваги, знайшла собі нових вірних друзів.

Не те, щоб я ревнувала, звісно.

Та я махала, от що.

Того вечора ми каталися в шикарному кабріолеті «Паккард» кремового кольору, виготовленому спеціально на замовлення Кораблетрощі Келлі. Він був за кермом, Бренда — у кріслі пасажирки, а ми з Артуром і Селією — на задньому сидінні. Селія посередині. Бренда Фрейзер мені відразу не сподобалася. Ходили чутки, що вона найбагатша дівчина на світі — уявляєш, як мені було цікаво й лячно водночас? Як одягається найбагатша дівчина світу? Я не могла відвести від неї очей, намагаючись усе роздивитися. Наче заворожена, дарма що з кожною хвилиною вона не подобалась мені все більше.

Бренда була дуже гарненькою брюнеткою, з голови до п’ят у норковому хутрі, із заручальним перснем на пальці — з діамантом завбільшки з медичну свічку. На споді під купою мертвих норок здіймалася ціла хмара чорної тафти і стрічок. Складалося враження, ніби вона збиралася на бал або щойно звідти повернулася. Її лице було аж біле від пудри, а губи — яскраво-червоні. Довгі кучері вкладені пишними хвилями, на голові — трикутний капелюшок з простенькою вуаллю (Една зневажливо називала таке «мініатюрним пташиним гніздечком, яке сяк-так притулилося на велетенській горі волосся».) То був не зовсім мій стиль, але я мала віддати їй належне: виглядала вона розкішно. Бренда говорила мало, та коли щось казала, мені різала вухо її манірна вимова — так розмовляли в пансіонах для благородних дівиць. Вона вчепилася до Кораблетрощі, щоб той підняв дах автомобіля, бо вітер псував їй зачіску. Зануда, одним словом.

Кораблетроща Келлі теж мені не сподобався. Ні його прізвисько, ні його червоні товсті щоки. Ні його хвацькі дотепи.

Він був з тих, які ляскають тебе по спині. А я такого панібратства не любила.

А найбільше мені не подобалося те, що Бренда й Кораблетроща були так тісно знайомі з Селією і Артуром. Тобто вони знали Селію і Артура удвох. Так наче ті були парою.

І Кораблетроща зайвий раз це підтвердив, гукнувши у бік заднього сидіння:

— Ну що, хлопці й дівчата — хочете знов поїхати в те місце у Гарлемі?

— Може, іншим разом, — відповіла Селія. — Сьогодні дуже холодно.

— Ну ти ж знаєш, що кажуть про березень! — мовив Артур. — Березень і снігом гріє, і сонцем віє.

Бовдур.

Я не могла не помітити, що Артур ні з того ні з сього аж надто повеселів, а рукою міцно обіймав Селію.

Чому він так її до себе притискав?

Що там узагалі, до біса, відбувалося?

— Поїхали на «вулицю», — запропонувала Бренда. — Бо я зовсім замерзну, якщо ми будемо аж до Гарлему їхати зі складеним дахом.

Вона мала на увазі П’ятдесят другу вулицю, яку знали всі. «Вулиця свінґу». «Джаз-Сентрал».

— До Джиммі Раяна чи у «Знамениті двері»? Чи, може, у «Прожектор»? — запитав Кораблетроща.

— У «Прожектор», — сказала Селія. — Там грає Луї Пріма.

На тому й вирішили. Ми проїхали в тій дорожезній автівці якихось одинадцять кварталів, але цього вистачило, щоб весь Мідтаун нас побачив і чутки про те, що Бренда Фрейзер і Кораблетроща Келлі рухаються у своєму кабріолеті в напрямку П’ятдесят другої вулиці, розлетілися на всі боки — а це означало, що як тільки ми вийдемо з автівки перед нічним клубом, на нас уже чекатимуть десятки фотографів із камерами напоготові (Чесно кажучи, ця частина мені завжди подобалася.) Минуло якихось кілька хвилин, а я вже сп’яніла. Якщо ти думаєш, що в ті часи офіціанти швидко приносили коктейлі таким дівчатам, як ми із Селією, то варто було тільки глянути, з якою швидкістю напої опинялися перед такими, як Бренда Фрейзер.

Я не вечеряла і була знервована після сварки з Ентоні (Мені здавалося, що то був найгучніший конфлікт у сучасній історії і що він розбив мене просто-таки дощенту.) Спиртне відразу вдарило мені в голову. Джаз-бенд щосили періщив по інструментах. Коли Луї Пріма підійшов до нашого столика засвідчити свої шанування, я вже була п’яна як чіп. І мені було начхати на якогось там Луї Пріму.

— Що відбувається між вами з Артуром? — запитала я Селію.

— Нічого такого, — відповіла вона.

— Ти з ним крутиш?

Вона стенула плечима.

— Не мовчи, Селіє!

Я бачила, що вона зважувала різні варіанти відповіді, та врешті вирішила сказати правду.

— Тільки між нами, добре? Ну, кручу. Він, ясно, гультяй, але…

— Але ж, Селіє, він одружений. І не з ким-небудь, а з Едною, — я сказала це трохи заголосно, бо кілька людей — яка різниця хто? — подивилися в наш бік.

— Пішли на вулицю, подихаємо свіжим повітрям, тільки ти і я, — сказала Селія.

Уже за хвилину ми стояли на пронизливому березневому вітрі. Я була без пальта. День виявився не по-весняному холодним. Погода мене обманула. Та мене всі обманули.

— А як же Една? — запитала я.

— А що Една?

— Вона ж любить його.

— Вона любить молодих жеребців. Завжди тримає одного при собі. Що нова вистава, то новий жеребець.

Молодих жеребців. Як Ентоні Побачивши моє обличчя, Селія сказала:

— Подумай головою! Гадаєш, той їхній шлюб справжній? Гадаєш, Една вже вийшла з гри? Така велика зірка, яка прибирає до своїх рук усі гроші? Така популярна? По-твоєму, вона сидить склавши руки і чекає, поки той її альфонс приваландається додому? Ага, якби ж то! Я не кажу, нібито їй щастя з неба впало, бо він ще той красунчик. І теж не сидить склавши руки й не чекає на неї. Вони з континенту, Віві. Там усі так роблять.

— Де «там»? — запитала я.

— В Європі, — відповіла Селія, махнувши рукою у бік якогось безмежного, далекого краю, де всі грали за іншими правилами.

Я отетеріла. Місяцями мене діймали дріб’язкові заздрощі щоразу, як Ентоні загравав із котроюсь гарненькою танцюристкою, але підозрювати Едну — таке мені й на думку не спало. Една Паркер Вотсон була моєю подружкою, і взагалі, вона ж була стара. Навіщо їй здався мій Ентоні? Навіщо йому здалася вона? І що станеться з моїм бурхливим коханням? Голову стиснуло нудотними лещатами образи й хвилювання. Як я могла так помилитися стосовно Едни? І стосовно Ентоні? Я не помітила ані найменшого сигналу про те, що між ними щось є.

Ну і як я могла не помітити, що моя подруга спала з Артуром Вотсоном? Чому вона раніше мені про це не розповіла?

А тоді мені промайнув перед очима образ тітки Пеґ та Олів, які танцювали у вітальні під «Зоряний пил», і я згадала, яка була вражена того вечора. Чого ще я не знала? Коли я перестану дивуватися з людей, їхньої похоті та їхніх гидких секретів?

Една назвала мене малою дитиною.

Малою дитиною я і була.

— Ой, Віві, не будь дурненька, — сказала Селія, побачивши мій вираз лиця. Вона притягнула мене до себе. Я вже була готова притулитися до її грудей і пролити річку сердитих, хмільних, жалюгідних сліз, як почула збоку знайомий набридливий голос.

— Я вирішив перевірити, як ви там, — сказав Артур Вотсон. — Раз я вже супроводжу двох таких красунь по місту, то не можу покинути їх самих, еге ж?

Я хотіла виплутатися з обіймів Селії, але Артур мовив:

— Та кажи, що хотіла, Вівіан. Не звертай на мене уваги.

Він обійняв нас обох одночасно. Наші обійми повністю вмістилися в його. Ми були жінки високі, однак Артур мав кремезну, спортивну статуру й легко затиснув нас обох. Селія засміялася. Артур теж.

— Так ліпше, — пробурмотів він, зануривши носа в моє волосся. — Правда?

Чесно кажучи, так і справді було ліпше.

Набагато ліпше.

По-перше, в їхніх обіймах було тепло. Я вже замерзла, поки стояла без пальта на крижаному вітрі на П’ятдесят другій вулиці. Холод щипав мене за ноги й руки. (А може, — бідна я, бідна! — уся кров стеклася до мого зраненого, розбитого серця!) Однак тепер я зігрілася, бодай трохи. Одним боком я притислася до міцнющого Артурового тіла, а грудьми приклеїлася до м’яких-прем’яких грудей Селії. Лице притулилося до її шиї, яка так знайомо пахнула. Я відчула, як Селія поворухнулась — вона потягнулася обличчям до Артура й почала його цілувати.

Збагнувши, що вони цілуються, я спробувала — кволо, тільки з увічливості — звільнитися з їхніх обіймів. Дуже кволо. Бо мені було страшенно затишно й добре.

— Віві сьогодні сумне кошеня, — сказала Селія до Артура після довгого, дуже пристрасного поцілунку просто під моїм вухом.

— Хто сумне кошеня? — запитав Артур. — Ось це воно?

І тут він поцілував мене — далі обіймаючи нас обох.

Несподіваний то був поворот.

Я й раніше цілувалася з кавалерами Селії, але тоді її обличчя не було за кілька сантиметрів від мого. І то був не просто якийсь там кавалер, а Артур Вотсон, якого я терпіти не могла. І чию дружину любила всім серцем. Але його дружина в цей момент, цілком можливо, кохалася з моїм хлопцем, і якщо Ентоні зараз виробляв своїм умілим ротом для Едни те, чим завжди задовольняв мене…

Це було нестерпно.

Я відчула, що з мого горла от-от вирветься схлип. Я відірвала свої губи від Артурових, щоб перевести подих, але в ту ж мить до них притулилися губи Селії.

— Ну що, тепер зрозуміла? — сказав Артур.

Останні місяці були повні чуттєвих пригод, але з дівчиною я ще ніколи не цілувалася. Та й не збиралася. Напевно, ти думаєш, що до того часу я вже б мала перестати дивуватися життєвим зиґзаґам і перипетіям, але поцілунок Селії мене спантеличив. І ще дужче спантеличило те, як жадібно вона цілувалася.

Спочатку мені здалося, що поцілунок із Селією — це якась нечувана розкіш. Усе в ній було таке розкішне. Така лагідність. Такі ніжні губи. Таке тепло. Усе таке м’яке й податливе.

М’які-прем’які губи Селії, її повні груди, її знайомий квітковий запах — я потопала у тому всьому. То було геть не схоже на поцілунок із чоловіком — навіть з Ентоні, який умів цілуватися так ніжно, як ніхто. Навіть найделікатніший поцілунок чоловіка видався б грубим порівняно з доторком вуст Селії. Той був наче оксамитовий пісок. Я не могла відірватися від неї. Та й хто міг би на моєму місці Тисячу казкових років я простояла під вуличним ліхтарем, дозволяючи їй цілувати мене й цілуючи її навзаєм. Дивлячись одна одній у такі гарні й такі подібні очі, цілуючи одна одну у такі гарні й такі подібні губи, ми із Селією Рей нарешті сягнули апогею нашої цілковитої й однаковісінької самозакоханості. Наш екстаз обірвав Артур.

— Ну добре, дівчата, не хочу вас турбувати, але час забиратися й рухатися в бік одного гарного готелю, — сказав він.

Він шкірився немов чоловік, який щойно зірвав потрійний виграш. Зрештою, так воно, певно, і було.

Усе відбувалося не так, як багато хто собі уявляє, Анджело.

Я знаю, що чимало жінок фантазують про те, як вони опиняються у великому ліжку в дорогому номері готелю, де на них чекають розваги і з красунчиком, і з красунечкою. Але що стосується самої організації процесу, я швидко зрозуміла, що троє людей, які одночасно віддаються сексуальним утіхам, — це доволі складна й виснажлива комбінація. Ніколи не знаєш, куди націлити свою увагу, розумієш? Стільки кінцівок — і їх усі треба кудись подіти! Цілий час чуєш:

«Ой, це ти тут! Вибач!». А як тільки ти почала щось приємне, хтось обов’язково не дасть тобі закінчити. Крім того, важко визначити, коли вже кінець. Щойно тобі здається, що ти вже отримала задоволення, як виявляється, що хтось інший свого не отримав, тож мусиш знову поринати у розпал подій.

І знову ж таки: може, я б отримала більшу насолоду від нашої трійці, якби чоловіком у ній був не Артур Вотсон, а хтось інший. Він, звісно, був досвідченим віртуозом зі злягання, проте в ліжку залишався таким же відразливим, як і в повсякденному житті — і то з тих самих причин. Вічно витріщався на самого себе і думав теж тільки про себе, а це дратувало. Мені здалося, що Артур так глибоко й проникливо любив свою статуру, що обожнював вибудовувати сцени, де найперше було видно його мускули і вроду. Мене ніколи не покидало відчуття, що він позує спеціально для нас або милується власним тілом. (А тепер уяви собі цю сміхоту, якщо зможеш! Уяви, коли ти в ліжку з такою кралею як Селія Рей і з двадцятилітньою мною — а тобі байдуже до всього, крім власного тіла! Ото дурень дурний!) Що ж до Селії, то я не знала, як з нею поводитися. Її ейфорія була нестримна, немов вулкан, її сокровенні потреби — заплутані, наче лабіринт: я не могла дати з нею ради. Вона була як блискавка, що розгалужується навсібіч. Мені здавалося, що я вперше її бачу. Так, я майже цілий рік спала й ніжилася в одному ліжку з нею, але то було зовсім інше ліжко — і зовсім інша Селія. Ця Селія була країною, де я ніколи не бувала, мовою, якою я не розмовляла. Я не розуміла, де в цій темній постаті незнайомки, чиї очі ніколи не розплющувалися, а тіло ніколи не переставало рухатися — у цій жінці, якою, схоже, керувала якась ненаситна хтивість, що палала лихоманкою і гнівом, — ховається моя подруга.

У самій гущі подій — у розпеченому до білого осердя — я почувалася як ніколи розгубленою і самотньою.

Скажу правду, Анджело: на самому порозі готельного номера я ледь не відмовилася від цієї затії. Ледь. Але тоді згадала про обіцянку, яку дала собі багато місяців тому — про те, що я завжди йтиму на все, на що йтиме Селія Рей, навіть на ризик.

Якщо вона віддаватиметься шаленству, я віддаватимусь теж.

У той момент моя обіцянка видалася мені застарілою і навіть бентежною (за останній час стільки всього змінилося, що я б не мала більше перейматися, встигаю я за походеньками своєї подруги чи ні), та все ж я вирішила її дотримати.

І тому не відступила. А тепер з неабиякою іронією можу сказати тобі: вважай це за прояв мого незрілого благородства.

Напевно, у мене були й інші мотиви.

Я досі відчувала, як Ентоні зіштовхує зі свого плеча мою руку і каже, що я йому не начальниця. Називає мене «сестричкою» — тим своїм зневажливим тоном.

Досі чула, як Селія говорить про подружні стосунки Едни й Артура — «Вони з континенту, Віві» — і дивиться на мене так, ніби наївнішої та жалюгіднішої істоти за мене ще не зустрічала.

Досі чула голос Едни — як вона називає мене малою дитиною.

Кому хочеться бути малою дитиною?

Тож я ступила крок уперед. Перекочувалася на ліжку з одного краю матраца до іншого, вдаючи, наче я з континенту, вдаючи, що я не мала дитина — мацала, місила, м’яла олімпійські тіла Артура й Селії, щоб добути з них якусь важливу істину про себе.

Та весь той час, якимось закутком свого мозку, який не був п’яний, зажурений, хтивий чи дурний, я чітко й виразно розуміла, що це рішення не принесе мені нічого, окрім горя.

І я таки мала рацію, ой мала.