Місто дівчат

Розділ восьмий

Між іншим, насувалася війна.

Насправді війна вже розійшлася не на жарт. Але, певна річ, десь далеко, в Європі, хоча у Сполучених Штатах вирували палкі суперечки про те, вступати у неї чи ні. Я в них участі не брала, нема що й казати. Але той вихор крутився довкола мене.

Напевно, ти дивуєшся, як я раніше не помітила, що насувається війна, але я й справді того не усвідомлювала. Так-так, я була страшенно неуважна. Улітку 1940 року важко було проігнорувати той факт, що світ опинився на порозі війни, але мені це якось вдалося. (На свій захист скажу, що мої знайомі й колежанки теж не звертали на це уваги. Не пам’ятаю, щоб Селія, Ґледіс чи Дженні бодай раз обговорювали воєнну готовність Америки чи дедалі нагальнішу потребу в законі «Про флот двох океанів».) Я, м’яко кажучи, була далека від політики. Ну, наприклад, не знала прізвища жодної особи в кабінеті Рузвельта. Зате могла назвати повне ім’я другої дружини Кларка Ґейбла — неодноразово розлученої світської левиці з Техасу. Звали її Рія Франклін Прентісс Лукас Ленґгем Ґейбл — язик зламати можна, але це ім’я, вочевидь, я пам’ятатиму до смерті Німці вторглися в Голландію і Бельгію у травні 1940 року — якраз тоді, коли я провалювала один за одним іспити в коледжі Вассара, тобто була страшенно заклопотана. (Однак пам’ятаю, як тато казав, що вся та веремія стихне до кінця літа, бо дуже скоро французьке військо виштовхає німців назад додому. Я подумала, що він, мабуть, має рацію, бо тато читав цілу гору газет.)

Десь у той самий час, коли я перебралася до Нью-Йорка, тобто в середині червня 1940 року, німці увійшли до Парижа.

(І татова теорія розлетілася на друзки.) Але в моєму житті було стільки всього цікавого, що я не мала часу пильно стежити за подіями. Те, що відбувалося в Гарлемі й Вілледжі, цікавило мене значно більше, ніж те, що там сталося на лінії Мажино. А в серпні, коли Люфтваффе почало скидати бомби на британські об’єкти, я переймалася тим, чи не вагітна й чи не підхопила гонорею, тому це все теж пролетіло повз мої вуха.

Кажуть, історія має пульс, але я ніколи його не чула, навіть якщо той барабанив просто під моїм вухом.

Якби я була мудріша й уважніша, то розуміла б, що Америку теж рано чи пізно втягнуть у цей конфлікт. Я б уважніше прислухалася до новини про те, що мій брат задумався про службу на флоті. Переймалась би тим, як це рішення могло вплинути на Волтерове майбутнє і на всіх нас. І усвідомлювала б, що деякі з тих молодих веселунів, з якими я розважалася щоночі у Нью-Йорку, були якраз такого віку, щоб потрапити на фронт після того, як Америка неминуче вступить у війну. Якби я знала тоді те, що знаю тепер — що так багато тих юних красунчиків невдовзі загинуть на полях бою в Європі чи в тому пеклі, що творитиметься на півдні Тихого океану, — я б займалася любощами ще з багатьма, багатьма із них.

Гадаєш, я жартую? Ні Шкода, що я не займалася з тими хлопцями всім, чим тільки можна. (Не знаю, звісно, чи мала б стільки часу, та все ж я б доклала всіх зусиль, щоб втиснути у свій напружений графік кожного, кожного з тих хлопчиськів, більшість з яких незабаром пропали, згоріли, травмувалися, зустріли свій кінець.)

Так шкода, що я й не здогадувалося, що на нас чекає, Анджело.

Дуже шкода.

А от інші люди були уважніші. Олів особливо схвильовано стежила за новинами, що надходили з її рідної Англії Вони її турбували, але, зрештою, Олів турбувало все на світі, тому її переживання нікого надто не вразили. Щоранку за сніданком із яєчні з нирками Олів перечитувала все, що траплялося їй під руку. «Нью-Йорк Таймс», «Барронс» і «Гералд Триб’юн» (хоч та й схилялася до республіканців), а потім британські газети, якщо їх вдавалося роздобути.

Навіть тітка Пеґ (яка зазвичай читала тільки огляди бейсбольних матчів у «Пост») почала стривожено стежити за новинами. Вона вже бачила одну світову війну й зовсім не хотіла побачити ще одну. Тітка Пеґ до кінця життя віддано любитиме Європу.

Улітку того року тітка та Олів запалилися ідеєю про те, що американці мусять вступити у війну. Хтось же має допомогти британцям і врятувати французів! Вони з Олів щиро вболівали за президента, коли той намагався заручитися підтримкою конгресу, щоб почати діяти.

Тітка Пеґ — зрадниця свого соціального класу — завжди любила Рузвельта. Я була шокована, коли вперше про це почула. Мій батько ненавидів Рузвельта й був запеклим ізоляціоністом. Відданим прихильником Ліндберґа — от ким був мій старий. Тому я припускала, що й решта моїх родичів теж ненавидять Рузвельта. Але то був Нью-Йорк, а там, очевидно, люди дивилися на все по-іншому.

Пам’ятаю, як одного ранку за сніданком та газетами тітка Пеґ закричала: «Ті нацисти мені вже в печінці сидять!». Вона розлючено гримнула кулаком по столу. «Дістали! Їх треба зупинити! Чого ми чекаємо?»

Той епізод дуже мені запам’ятався, бо я вперше побачила, щоб тітка так через щось розлютилася. Її реакція на мить пере рвала моє самолюбування і спонукала замислитись: «Ого, якщо тітка Пеґ така зла, напевно, усе дійсно дуже погано!».

Та все ж я не розуміла, чого вона хотіла від мене — що особисто я могла вдіяти з нацистами?

Річ у тім, що я навіть близько не здогадувалася, що ця війна — ця далека, набридлива війна — могла мати якісь відчутні наслідки. Аж до вересня 1940 року.

Саме тоді до театру «Лілея» переїхали Една й Артур Вотсони.