Місто дівчат

Розділ п’ятнадцятий

Репетиції «Міста дівчат» були у розпалі. Прем’єру призначили на 29 листопада 1940 року. Ми вирішили стартувати у тиждень після Дня подяки, щоб затягнути до себе святковий натовп.

Загалом, усе йшло добре. Музика була прекрасна, костюми — похвалю сама себе — добірні. А родзинкою вистави був, звісно, Ентоні Роччелла. Принаймні я так вважаю. Мій коханий співав, грав і танцював із шаленим вогником. (Я чула, як дядько Біллі сказав тітці Пеґ: «Завжди можна знайти дівчат, які танцюють, наче янголи, та й кількох хлопців теж. А от знайти чоловіка, який уміє танцювати як чоловік, — не так легко. Той хлопчина виправдав усі мої надії».) Ентоні був ще й вродженим комедіантом і дуже переконливо грав роль кмітливого хулігана, який зумів умовити стару багачку облаштувати у великій залі свого маєтку підпільний бар і бордель. Його сцени із Селією були просто фантастичні. Вони ідеально пасували одне одному. Особливо блискучою була сцена, коли вони танцювали танго й Ентоні спокусливо співав Селії про «місцинку в Йонкерсі», яку він хотів їй показати. Ентоні співав так, наче «місцинка в Йонкерсі» була ерогенною зоною на жіночому тілі, а Селія реагувала так, ніби й справді так було. То був найсексуальніший момент спектаклю. Кожна зустрічна жінка погодилась би зі мною. Принаймні так мені здавалося.

Інші, звісно ж, сказали б, що родзинкою вистави була Една Паркер Вотсон — і не сумніваюся, що вони мали рацію. Навіть я, зі своїм посоловілим від кохання поглядом, бачила, що Една неймовірна. Я переглянула чимало вистав за своє життя, але вперше спостерігала за тим, як працює справжня акторка. Усі ті, які мені досі траплялися, були лялечками із чотирма чи п’ятьма масками на вибір — смуток, страх, злість, кохання, щастя, — які вони по черзі начіпляли, поки не опускалася завіса. Натомість Една вміла зобразити будь-який відтінок людських емоцій. Вона була невимушена, щира, велична й уміла за одну годину зіграти одну й ту саму сцену дев’ятьма різними способами так, що кожна здавалася бездоганною.

Крім того, вона була шляхетною акторкою. Сама її присутність відразу підносила спектакль на новий рівень. Вона з кожного вміла витягнути найкраще. Під час репетицій Една любила відступити в тінь, щоб усе світло падало на іншого актора чи акторку, а сама аж сяяла від радості, спостерігаючи за їхньою грою.

Мало хто з талановитих акторок має таке добре серце.

Однак Една завжди думала про інших. Пам’ятаю, як Селія прийшла якось на репетицію, начепивши накладні вії. Една відвела її вбік і порадила їх зняти, бо вони кидатимуть тінь на очі й вона виглядатиме наче труп, «а навіщо тобі того, серденько».

Заздрісна зірка нізащо такого не сказала б. Проте Една не була заздрісна.

Поступово завдяки Едні місіс Калевала набула набагато витонченіших рис, ніж передбачав сценарій. Една перетворила її на жінку, яка володіла знанням: жінку, яка знала, яким абсурдним було її життя, коли вона мала гроші; пізніше знала, як абсурдно було збанкрутувати; а ще пізніше — як абсурдно бути господинею казино у власній вітальні. Та при цьому вона сміливо грала у гру під назвою життя — і дозволяла цій грі деколи бавитися з нею. Вона була іронічна, але не холодна. Жінка, яка вижила, але не втратила здатності відчувати.

А коли Една співала своє романтичне соло — простеньку баладу під назвою «Чи не варто мені закохатись», — у залі кожнісінького разу западала трепетна тиша. Байдуже, скільки разів ми її чули: усі все покидали і слухали, як вона співає. Една не мала бездоганного голосу (високі ноти вона часом трішки не дотягувала), але співала так зворушливо, що всі завмирали і слухали — інакше було просто неможливо.

У пісні йшлося про немолоду жінку, яка вирішила всупереч здоровому глузду ще раз віддатися коханню. Дядько Біллі не мав наміру писати аж такі сумні слова. По-моєму, він збирався створити щось, навпаки, легке й веселе: мовляв, дивіться, як мило — навіть літні люди можуть закохатися!

Але Една попросила Бенджаміна сповільнити темп і дати мінорний тон, і це все змінило. Тепер, коли вона доходила до останнього рядка («Я проста дилетантка / Але нащо ми тут? / Чи не варто мені закохатись?»), відчувалося, що ця жінка вже закохана — і то фатально. Відчувався її страх за те, щó станеться з її серцем, якщо вона пуститься берега. Але й надія її теж була відчутна.

Здається, не було жодного разу, щоб ми не заплескали Едні, як тільки вона закінчувала співати цю пісню на репетиціях.

— Вона ще та штучка, дитинко, — сказала мені якось тітка Пеґ за кулісами. — Акторка хоч куди. Ніколи не забувай, навіть коли постарієш, як тобі пощастило — побачити за роботою справжню майстриню своєї справи.

Із Артуром Вотсоном, на жаль, клопоту було більше.

Чоловік Едни нічого не вмів. Ні грати — він навіть своїх слів запам’ятати не міг! — ні співати. («Його спів дарує рідкісну нагоду позаздрити глухим», — висловив свій вердикт дядько Біллі.)

З його танцями, якщо їх узагалі можна було назвати цим словом, усе було не так. Він рухався сценою так незграбно, що здавалося, наче от-от щось перекине. Я дивувалась, як йому взагалі вдавалося колись теслярувати і не відпиляти собі випадково руки. Але треба віддати йому належне: у парадному костюмі, циліндрі й фраку Артур справді виглядав надзвичайно вродливо, але це все, що я можу сказати про нього доброго.

Коли стало очевидно, що Артур не впорається зі своєю роллю, дядько Біллі як міг поскорочував його репліки, щоб той горопашний не заплутався на середині речення. (Наприклад, його вступну репліку «Я — Барчестер Гедлі Вентворт, кузен у третіх вашого покійного чоловіка, п’ятий граф Еддінґтона» він скоротив до: «Я ваш кузен із Англії».) Він також викинув його сольний номер. І танцювальний теж — той, де Артур мав танцювати з Едною, намагаючись спокусити її героїню, місіс Калевалу.

— Вони танцюють так, ніби перший раз одне одного бачать, — сказав дядько Біллі до тітки Пеґ, врешті облишивши ідею з танцем. — Повірити не можу, що вони одружені.

Една намагалася допомогти своєму чоловікові, але той не хотів слухати її порад і ображено фиркав, коли вона намагалася бодай якось поліпшити його виступ.

— Я ніколи не можу зрозуміти, про що ти кажеш, люба, і вже, напевно, не зрозумію! — гаркнув він якось на неї, коли Една старалася всоте пояснити йому різницю між правим і лівим боком сцени.

Але найдужче всіх дратувало, коли Артур не міг стриматися і починав підсвистувати у такт музиці, що лунала з оркестрової ями.

Навіть коли він був на сцені в образі свого персонажа.

Зупинити його не міг ніхто. Урешті-решт одного пообіддя дядько Біллі не витримав і закричав:

— Артуре! Твій герой не чує музики! Це мелодія з клятої увертюри!

— Ясно, що чує! — заперечив Артур. — Та ж чортові музиканти сидять у мене під носом!

Дядько Біллі, якому той уже допік до живих печінок, прочитав йому лекцію про різницю між дієгетичною музикою (тією, яку чують актори на сцені) й недієгетичною (тією, яку чують тільки глядачі).

— Говори по-людськи! — урвав його Артур.

Дядько Біллі спробував ще раз:

— Ну от уяви собі, Артуре, що ти дивишся вестерн, у якому грає Джон Вейн. Ось той Джон Вейн їде собі, сам-один, верхи на коні якимсь узгір’ям і раптом починає насвистувати музичну тему до фільму! Розумієш, наскільки це безглуздо?

— Та тепер, я так бачу, навіть посвистіти не можна, щоб на тебе відразу не напали, — пирхнув Артур.

(Пізніше я чула, як він запитав одну з танцюристок: «А що воно таке, до дідька, те узгір’я?».)

Я дивилась на Едну й Артура Вотсонів і хоч убий не могла уявити, як вона його терпить.

На думку спадало тільки одне пояснення: Една всім серцем любила красу, а Артур був, безперечно, красивий. (Він скидався на Аполлона, якби той Аполлон був сусідським м’ясником, проте, без сумніву, він був гарний.) До певної міри, це здавалося логічним, бо в житті Едни все було красиве. Я вперше бачила жінку, яка аж так дбала про естетику. Уперше бачила жінку, яка завжди виглядала вишукано, а бачила я її в різний час дня і ночі. (Щоб виглядати бездоганно доглянутою навіть за сніданком чи на самоті у власній спальні, потрібно чимало зусиль і завзяття, але така вже Една була — завжди готова викластися на всі сто.) Її косметика була красива. Мініатюрна шовкова торбинка, в якій вона тримала монети, — красива. Вона красиво декламувала свої репліки і красиво співала на сцені. Красиво складала рукавички. Вона була шанувальницею і водночас джерелом істинної краси у всіх її виявах.

Чесно кажучи, мені здається, що Една любила перебувати в нашому із Селією товаристві почасти тому, що ми теж були красиві. Вона не сприймала нас за своїх суперниць — як, мабуть, сприймало б багато немолодих жінок. Навпаки, ми начебто додавали їй енергії та натхнення. Пам’ятаю, як одного дня ми втрьох ішли вулицею — Една між нами. Раптом вона вхопила мене й Селію попідруч і, усміхнувшись, сказала: «Коли я йду отак по місту між вами, двома високими молодими леді, то почуваюся наче перлина між двох мерехтливих рубінів». До прем’єри залишився тиждень, а ми всі гуртом захворіли. Застудились, а половина дівчат із кордебалету ще й підхопила кон’юнктивіт, скориставшись зараженою тушшю для вій, однією на всіх. (Друга половина дістала лобкові воші, бо дівчата обмінювалися спіднім від костюмів, хоч я сто разів наказувала їм такого не робити.) Тітка Пеґ хотіла дати всім виконавцям вихідний, щоб відпочити й підлікуватись, але дядько Біллі не хотів про це чути.

Йому здавалося, що перші десять хвилин спектаклю «просідали»: дія рухалася не так жваво, як йому хотілося.

— У вас не так багато часу, малята, щоб завоювати симпатію глядачів, — сказав він акторам одного пополудня, коли ті продиралися крізь хащі вступного номера. — Треба відразу захопити їхню увагу. Якщо перший акт повільний, другий вже не поможе, хай навіть він буде ідеальний. Люди не вертаються на другий акт, якщо перший їм не сподобався.

— Вони просто втомилися, Біллі, — мовила тітка Пеґ.

І вони справді втомилися. Майже вся трупа виступала ще й у двох щовечірніх спектаклях, підтримуючи звичний графік роботи «Лілеї» до дня великої прем’єри.

— Ну, комедія — нелегка штука, — відказав дядько Біллі. — Щоб усе виглядало легко, треба важко попрацювати. Не можна, щоб вони тепер згасли.

Того дня він ще тричі змусив усіх прогнати вступний номер, і кожного разу все виглядало трохи інакше і трохи гірше. Кордебалет ще тримався, але дехто з дівчат мав такий вираз лиця, ніби вони вже пошкодували, що їх туди узяли.

Під час репетицій навіть будівля театру мала геть паскудний вигляд — всюди стояли розкладні стільці й паперові склянки з вистиглою кавою, а в повітрі висів цигарковий дим. Бернадетт, наша домашня робітниця, старалася приборкати безлад, але все одно сміття валялося повсюди.

Страшний гармидер і сморід. Усі були в поганому настрої й гаркали одне на одного. Ні про який шик уже не йшлося.

Навіть найгарніші танцівниці виглядали миршаво у своїх шарфах-хомутах і тюрбанах — їхні обличчя обважніли від втоми, а губи й щоки потріскалися від гарячки.

Одного дощового пообіддя на останньому тижні репетицій дядько Біллі вибіг по сендвічі для нас і повернувся в театр, промоклий до нитки, тримаючи оберемок розлізлих паперових торбинок.

— О Господи, як я ненавиджу Нью-Йорк, — процідив він, струшуючи з піджака краплі холодної води.

— От просто цікаво, Біллі, — а що б ти робив цієї хвилини, якби був у Голлівуді? — запитала Една.

— А що сьогодні за день? Вівторок? — дядько Біллі глянув на годинник і зітхнув: — Зараз я би грав у теніс із Долорес дель Ріо.

— Як мило, а цигарки ти мені приніс? — запитав його Ентоні якраз у той момент, як Артур Вотсон розгорнув один із сендвічів і скривився:

— Що? А де клята гірчиця?

«Зараз дядько Біллі вріже їм обом», — подумала я.

Тітка Пеґ почала пиячити вдень. Не до явного сп’яніння, але я помітила, що вона завжди тримала напохваті фляжку й частенько до неї прикладалася. У ті часи пияцтво мене не хвилювало, але мушу визнати, що навіть я стривожилася. Крім того, усе частіше, по кілька разів на тиждень, я заставала тітку Пеґ непритомною у вітальні серед перевернутих пляшок — нагору до свого ліжка їй уже бракувало сили дійти.

А найгірше, що алкоголь не розслабляв тітку Пеґ, навпаки — вона ставала ще напруженішою. Якось вона піймала мене з Ентоні на гарячому, коли ми цілувалися за кулісами посеред репетиції, й уперше за весь час нашого знайомства визвірилася на мене:

— Вівіан, чорт би тебе побрав! Ти можеш хоч на десять хвилин відліпитися від мого головного актора?

(Хочеш почути чесну відповідь? Ні. Я не могла. Однак тітка Пеґ ще ніколи не розмовляла зі мною так різко, і я образилася.)

А потім стався інцидент із квитками.

Тітка Пеґ і дядько Біллі хотіли замовити рулони нових квитків для «Лілеї», на яких були б надруковані оновлені ціни. Вони хотіли, щоб квитки були великі, яскраво розфарбовані і щоб там було написано «Місто дівчат». Олів натомість хотіла використати старі рулони (де на квитках було тільки одне слово «Оплачено») — і ціни теж залишити старі. Тітка Пеґ стояла на своєму:

— Я не збираюся брати з людей за виставу з Едною Паркер Вотсон той самий мізер, що й за наші дурнуваті дівчачі шоу.

Олів теж не думала відступати:

— Наші глядачі не можуть дозволити собі викласти чотири долари за місце в партері, а ми не можемо викинути гроші на друк нових квитків.

Тітка Пеґ:

— Якщо чотири долари для них забагато, то хай купують квитки на балконі за три.

— Наші глядачі такого теж собі не дозволять.

— Тоді, може, вони більше не наші глядачі, Олів? Може, тепер до нас прийдуть нові? Глядачі вищого класу, бодай цей один раз.

— Ми не ставимо салонних п’єс, — зауважила Олів. — Ми працюємо для робітників, чи ти вже забула?

— Ну то, може, робітники з нашого району теж не проти раз у житті побачити якісний спектакль, Олів? Може, їм набридло, що до них ставляться як до бідняків, які ні в чому не тямлять? Може, вони думають, що варто заплатити трохи більше, щоб подивитися щось ліпше? Таке тобі не спадало на думку?

Обидві гиркалися отак не один день, але критичний момент настав, коли Олів одного дня увірвалася на репетицію і, перебивши тітку Пеґ — та якраз пояснювала одній із танцівниць, де вона має стояти, — заявила:

— Я щойно з друкарні. Щоб надрукувати п’ять тисяч тих ваших нових квитків, треба викласти двісті п’ятдесят доларів. Я платити за це не буду.

Тітка Пеґ крутнулася і як рикнула:

— Курва! Олів! Скільки ще я маю тобі платити, щоб ти перестала трахати мій мозок з тими грошима?

У театрі запала тиша. Хто де стояв, там і завмер.

Може, ти пам’ятаєш, Анджело, який сильний ефект справляла колись лайка в нашому суспільстві до того, як усі дорослі й діти ще до сніданку почали лаятися по десять разів.

Так, колись лайливі слова мали велику силу. А щоб вони вилітали з рота порядної жінки? То було просто немислимо.

Навіть Селія не казала так — «трахати». Навіть дядько Біллі. (Я, звісно, казала, але тільки в інтимній атмосфері на ліжку брата Ентоні, і то тільки тому, що Ентоні змушував мене так казати, перш ніж кохатися зі мною, і я червоніла щоразу, як вимовляла це слово.)

Але щоб отак його прокричати?

Я ще ніколи такого не чула.

І навіть встигла здивуватися, де моя чемна тітонька Пеґ навчилася лаятись, хоча коли піклуєшся про поранених солдатів на фронті траншейної війни, наслухаєшся, мабуть, ще й не такого.

Олів заціпеніла з рахунком у руці. Вона мала такий вигляд, ніби їй щойно вліпили ляпаса, і якось аж лячно було бачити в такому стані людину, яка звикла всіма командувати. Вона затулила рота рукою, а її очі наповнилися слізьми.

Вираз тітки Пеґ тут же пом’якшав — стало соромно за себе.

— Вибач, Олів! Будь ласка, вибач. Я не хотіла. Ото я дурна.

Вона ступила крок у бік своєї секретарки, але та похитала головою й кинулась за сцену. Тітка Пеґ побігла за нею.

Усі решта стояли й ошелешено перезиралися. У залі повисла важка, мертвотна атмосфера.

Една оговталася першою, і тут, напевно, не було нічого дивного.

— Пропоную ось що, Біллі, — спокійно сказала вона. — Попроси дівчат, хай ще раз станцюють той номер із самого початку. Думаю, Рубі вже знає, де має стояти. Правда, серденько?

Мініатюрна танцюристка мовчки кивнула.

— З самого початку? — трохи невпевнено перепитав дядько Біллі. Він ще ніколи не виглядав так зніяковіло.

— Так, зі самого початку, — повторила Една, як завжди, врівноважено. — І ще, Біллі: нагадай, будь ласка, виконавцям, щоб зосередилися на своїх ролях і на завданні. Тоді взагалі буде ідеально. І пильнуймо, щоб настрій був веселий. Я знаю, що ви всі втомлені, але у вас усе вийде. Тепер ви самі бачите, мої друзі: ставити комедію важко.

Історія з квитками стерлася б із моєї пам’яті, якби не один випадок.

Того вечора я, як завжди, пішла до Ентоні, готова до своєї щовечірньої чуттєвої оргії. Але його брат Лоренцо прийшов з роботи немилосердно рано — опівночі — і мені довелося розчаровано чалапати назад до «Лілеї», почуваючись так, наче мене прогнали. А ще я розсердилася, бо Ентоні не захотів провести мене додому. Але такий він уже був. Той хлопець мав багато першокласних рис, але ґречність до них не належала.

Ну гаразд, може, у нього була тільки одна першокласна риса.

Хай там як, а я повернулася до «Лілеї» схвильована й неуважна, та ще й, по-моєму, у блузці навиворіт. Піднімаючись сходами на третій поверх, я почула музику. Бенджамін грав на роялі. То був «Зоряний пил» у дуже меланхолійному виконанні — я ще ніколи не чула, щоб ця пісня звучала так повільно й щемко. Хоч і давня та надто солодкава, вона завжди була однією з моїх улюблених. Я прочинила двері до вітальні — легенько, щоб не перебити. У кімнаті світилася тільки невеличка лампа над роялем. За інструментом сидів Бенджамін і грав так м’яко, що його пальці ледь-ледь торкалися клавіш.

А в напівмороці посеред вітальні були тітка Пеґ та Олів.

Вони танцювали. То був повільний танець — радше погойдування в обіймах одна одної. Олів притулилась лицем до грудей тітки Пеґ, а тітка Пеґ сперлася щокою на її маківку. Обидві міцно заплющили очі. Вони горнулися одна до одної, злившись у мовчазному пориві. Хоч у якому світі вони перебували — хоч у якій були епосі, хоч які спогади переживали, хоч яку історію сплітали докупи в міцних обіймах, — то був тільки їхній світ. Вони були разом: де завгодно, але точно не тут.

Я завмерла на місці, спостерігаючи за ними. Я не розуміла, що бачу, і водночас не могла не розуміти.

За якийсь час Бенджамін зиркнув на двері й помітив мене. Не знаю, як він відчув мою присутність. Він далі грав, і вираз його обличчя не змінився, але він не зводив з мене очей. Я теж не зводила. Мабуть, чекала якогось пояснення чи вказівки, але ні того, ні того не було. Бенджамінів погляд неначе прикував мене до порога. Щось у його очах немовби застерігало: «Не смій заходити в цю кімнату».

Я боялася поворухнутись, щоб не зчинити гамору й не привернути до себе увагу тітки Пеґ та Олів. Не хотілося збентежити їх чи осоромити себе. Та коли я відчула, що пісня добігає кінця, у мене не залишилося вибору: або я вислизну геть, або мене піймають на гарячому.

Тож я позадкувала й легенько причинила за собою двері. Бенджамін пильно дивився на мене — чекав, коли я заберуся геть, щоб зіграти останню журливу ноту.

Наступні дві години я просиділа в цілодобовому дайнері на Таймс-сквер, не впевнена, чи можна вже вертатися додому. Я не знала, куди ще податися. До Ентоні я піти не могла і досі відчувала на собі пронизливий Бенджамінів погляд, який застерігав мене, щоб я не переступила поріг — мовляв, не зараз, Вівіан.

Я вперше опинилася в нічному місті сама, і мені було дуже страшно, хоч я й старалася про це не думати. Я не знала, що робити, коли поряд не було нікого з моїх провідників: ні Селії, ні Ентоні, ні тітки Пеґ. Як бачиш, тоді я ще не стала справжньою мешканкою Нью-Йорка. Я далі була туристкою. Справжньою нью-йоркеркою стаєш допіру тоді, як умієш сама давати собі раду в місті. Отож я подалася до найяскравіше освітленого місця, яке змогла знайти, де втомлена стара офіціантка без жодного кривого слова ще і ще доливала кави у моє горня. Я спостерігала, як за сусіднім столиком сварилися моряк із дівчиною.

Обоє були п’яні. Сперечалися через якусь Міріам. У дівчини вона викликáла підозру, моряк її захищав. Обоє палко доводили, що правда на їхньому боці. Я вірила то морякові, то дівчині, то знов морякові. Та перш ніж оголосити свій вердикт — зрадив вояк свою кохану чи ні, — я мусила побачити, яка та Міріам із себе.

Невже тітка Пеґ та Олів лесбійки?

Та ні, такого бути не могло. Тітка Пеґ була заміжня. А Олів була… Олів. Такою собі безстатевою істотою. Олів складалася з нафталінових кульок. Але як ще можна було пояснити, чому дві немолоді жінки так міцно обіймалися в темряві, тоді як Бенджамін грав для них найсумнішу на світі любовну мелодію?

Я пам’ятала, що того дня вони посварилися, але хіба так миряться із секретаркою? Я була далека від ділового світу, але їхні обійми зовсім не були схожі на обійми ділових партнерок.

Та й подружки зазвичай так не обіймаються. Я щоночі спала в ліжку з жінкою — і не просто з якоюсь там жінкою, а з однією з найбільших красунь Нью-Йорка, — але ми так не обіймалися.

А якщо вони таки були лесбійками, то відколи? Олів працювала з тіткою Пеґ ще з часів Першої світової. Вона познайомилася з нею раніше за дядька Біллі. То це новий поворот у їхніх стосунках чи так було завжди? Хто про це знав? Цікаво, чи Една знала? А мої родичі? А дядько Біллі Бенджамін точно був у курсі. У тій сцені його здивувало тільки одне — моя присутність. Чи він часто грав отак на роялі, щоб вони могли потанцювати? Що взагалі відбувалося в театрі за зачиненими дверима? То, може, ось у чому справжня причина постійних сварок і напруги між дядьком Біллі, тіткою Пеґ та Олів? Може, насправді вони не сперечалися через гроші, пиятику чи владу, а конкурували через секс? (Подумки я метнулася до того дня, коли дядько Біллі сказав Олів під час прослуховувань: «Нудно було б, якби ми з тобою мали однаковий смак». І говорив він про жінок.) Невже Олів Томпсон — з її вовняними костюмами цеглиною, моральним лицемірством і міцно стуленим ротом — суперниця Біллі Б’юелла?

Як узагалі хтось міг тягатися з таким як Біллі Б’юелл?

Я згадала, як Една сказала про тітку Пеґ: «Тепер вона цінує відданість більше, ніж веселощі».

Що ж, Олів була їй віддана. Без жодних сумнівів. А якщо когось не цікавили веселощі, ліпшої пари було не знайти.

Я ніяк не могла втямити, що це все означало.

Я пішла додому десь о пів на третю.

Обережно прочинила двері до вітальні, але там нікого не було. Світло не горіло. Недавня сцена видалася мені нереальною, але я досі бачила перед собою тіні двох жіночих постатей, які танцювали посеред кімнати.

Я прослизнула до своєї спальні, а за кілька годин прокинулася, відчувши знайоме хмільне тепло Селії, яка впала поруч зі мною на матрац.

— Селіє, — прошепотіла я, коли вона вмостилася коло мене. — Я хочу тебе щось запитати.

— Я сплю, — пробурмотіла вона в’язким голосом.

Я штурхнула її, поторсала за плече — Селія, застогнавши, повернулась до мене, і я запитала ще раз, уже голосніше:

— Ну послухай, Селіє. Це важливо. Не спи. Скажи мені: тітка Пеґ — лесбійка?

— А пес — це тварина? — відповіла Селія й тут же захропіла.