Місто дівчат

Розділ десятий

Наступного тижня тітка Пеґ уже почала працювати над виставою, в якій мала зіграти Една. Вона твердо вирішила, що забезпечить своїй подрузі роботу і що та робота буде краща за ту, яку на той час міг запропонувати театр «Лілея», бо ж не годиться давати чи не найталановитішій акторці свого покоління роль у виставі «Танцюй до упаду, Джекі!».

А от Олів мала великі сумніви щодо того, чи це добра ідея.

Вона дуже любила Едну, але, зважаючи на фінанси, їй здавалося безглуздим ставити в «Лілеї» порядне (чи бодай напівпорядне) шоу, адже це порушить формулу.

— У нас мало глядачів, Пеґ, — пояснила вона. — І то люди прості. Але інших ми не маємо, та й вони нам вірні. А ми мусимо залишатися вірними їм. Не можна махнути на них рукою задля однієї п’єси — і вже точно не задля однієї акторки, — бо вони більше до нас не прийдуть. Наше завдання — служити нашому кварталу. А наш квартал не хоче Ібсена.

— Я теж ні, — відповіла тітка Пеґ. — Але мені не хочеться, щоб Една сиділа склавши руки чи, ще гірше, грала в котромусь із наших нещасних нудотних шоу.

— Хоч які вони нудотні, але рахунки за світло покривають. І то ледве. Нічого не змінюй і не ризикуй.

— Можемо поставити комедію, — запропонувала тітка Пеґ. — Таку, що сподобається нашим глядачам. Але буде досить розумною і достойною Едни.

Вона обернулася до містера Герберта, який сидів за столом у своїх мішкуватих штанах і сорочці, зажурено втупившись у порожнечу.

— Містере Герберт, — сказала тітка, — ви б могли написати п’єсу, яка була б і весела, і розумна водночас? Як думаєте?

— Ні, — буркнув він, навіть не підводячи голови.

— А над чим ви зараз працюєте? Яка у вас вистава на черзі?

— «Місто дівчат», — відповів він. — Я розповідав вам про неї місяць тому.

— Про підпільний бар, — сказала тітка Пеґ. — Я пам’ятаю. Емансипе, ґанґстери й сім мішків вовни. А про що вона взагалі, нагадайте?

Лице містера Герберта набуло ображеного й водночас розгубленого вигляду.

— Про що вона? — перепитав він, немовби йому вперше спало на думку, що вистави театру «Лілея» могли бути «про щось».

— Ет, забудьте, — сказала тітка Пеґ. — А в ній є роль, яку б могла зіграти Една?

Знову той самий вираз — образа і збентеження.

— Не розумію, звідки вона може там узятися, — відповів містер Герберт. — Там є інженю і головний герой. І лиходій. Літньої пані там нема.

— А може, в інженю є мати?

— Пеґ, вона сирота, — сказав містер Герберт. — З цим я нічого не можу вдіяти.

Я розуміла, щó він мав на увазі: інженю завжди мала бути сиротою. Інакше історія втратила б сенс. Глядачі б обурились. Почали б жбурляти в акторів черевики.

— А хто власник того підпільного бару у вашій виставі?

— У нього нема власника.

— То, може, хай буде? Власниця.

Містер Герберт знічено потер чоло. Виглядало на те, ніби тітка Пеґ просила його перемалювати стелю Сікстинської капели.

— Це з усіх поглядів проблематично, — відповів він.

Втрутилася Олів:

— Пеґ, ніхто не повірить, що Една Паркер Вотсон — власниця підпільного бару. З якого дива британка тримала би бар у Нью-Йорку?

Тітка засмутилася.

— Чорти б тебе побрали, Олів, ти маєш рацію! Ну чому ти вічно маєш рацію? Мені це вже набридло, — вона кілька хвилин помовчала, замислившись. А тоді сказала: — От курва. Шкода, що тут нема Біллі. Він би написав для Едни щось шикарне.

Я аж нашорошила вуха.

По-перше, я ще не чула, щоб моя тітка лаялася. А по-друге, досі вона ніколи не згадувала імені свого чоловіка, який жив собі окремо. Тож коли вона його вимовила, вуха нашорошила не тільки я. І Олів, і містер Герберт мали такий вигляд, ніби їм за комір щойно всипали по відерку льоду.

— Ой, Пеґ, тільки не це, — мовила Олів. — Не дзвони Біллі. Прошу тебе, май розум.

— Я можу дописати будь-яку роль, яку попросите, — раптом пішов на поступки містер Герберт. — Просто скажіть мені, що я маю зробити — і я це зроблю. Хай собі буде власниця бару. Нема питань. Навіть британка, чому б і ні?

— Біллі так захоплювався Едною, — тітка Пеґ говорила немов сама до себе. — І бачив, як вона грає. Він точно знатиме, як її найліпше задіяти.

— Краще не втягувати Біллі у наші справи, Пеґ, — застерегла її Олів.

— Я зателефоную йому. Може, він щось підкаже. У його голові завжди повно ідей.

— На західному узбережжі зараз п’ята ранку, — зауважив містер Герберт. — Хто телефонує в такий час?

За цим було страх як цікаво спостерігати. Варто було просто назвати ім’я дядька Біллі — і рівень напруги в кімнаті сягнув найвищої точки.

— Тоді по обіді подзвоню, — сказала тітка Пеґ. — Хоча невідомо, чи він до того часу буде на ногах.

— Ой ні, Пеґ, ну навіщо, — зітхнула Олів, поринувши у важкий, мов свинець, відчай.

— Просто щоб почути від нього якісь поради, — пояснила тітка. — Від одного дзвінка нічого не станеться. Він мені потрібен, Олів. Я ж кажу: в його голові повно ідей.

Того вечора після вистави тітка Пеґ повела цілий гурт на вечерю у «Дінті Мур» на Сорок шостій вулиці. Вона аж світилася від щастя.

Пополудні тітка розмовляла з дядьком Біллі і вже не могла дочекатися, коли поділиться з усіма його ідеями стосовно п’єси.

Я була на тій вечері, і Вотсони були, і містер Герберт, і піаніст Бенджамін (я вперше побачила, що він кудись вийшов із театру), і Селія теж, бо ми із Селією всюди ходили разом.

Тітка Пеґ сказала:

— А тепер слухайте мене. Біллі все придумав. Ми таки ставитимемо «Місто дівчат», і дія відбуватиметься в період сухого закону. То буде комедія, ясна річ. Ти, Едно, — власниця підпільного бару. Але Біллі каже, що для того, аби історія вийшла і розумна, й весела, маєш зіграти аристократку — щоб показати на сцені свою вроджену вишуканість. Твоя героїня буде заможною жінкою, яка випадково потрапила у світ бутлеґерства. Біллі пропонує так: твій чоловік помер, а ти втратила всі гроші, коли обвалилася фондова біржа.

І щоб якось заробити на хліб, почала гнати джин і облаштувала у своєму розкішному будинку казино. Отож, Едно, ти не втратиш елегантності, за яку тебе знають і люблять, та водночас зіграєш у комедійному ревю разом із артистками й танцюристками — а їх якраз полюбляють наші глядачі. Як на мене, геніальний план. А ще Біллі каже, що було б смішно, якби нічний клуб став ще й борделем.

Олів насупилась.

— Мені не подобається ідея, щоб дія нашої п’єси відбувалася у борделі.

— А мені подобається! — широко усміхнулася Една. — Ідея прекрасна! Я буду і господинею борделю, і власницею підпільного бару. Чудесно! Ви собі уявити не можете, як мені хочеться за стільки часу зіграти в комедії — це мені як бальзам на душу. В останніх чотирьох п’єсах я грала або пропащу жінку, яка вбила свого коханця, або багатостраждальну дружину, чийого чоловіка прикінчила пропаща жінка. Я вже втомилася від драм.

Тітка Пеґ світилася від щастя.

— Що хочете кажіть про Біллі, та він геній.

Вираз лиця Олів свідчив про те, що вона багато чого хотіла сказати про Біллі, але мовчала.

Тітка Пеґ обернулася до нашого піаніста.

— Бенджаміне, попрошу тебе написати для цієї вистави винятково добру музику. В Едни прекрасний альт, і я б дуже хотіла, щоб її голос долетів до кожного куточка «Лілеї». Напиши для неї якісь розумні пісні, а не ті солодкаві балади, які я зазвичай змушую тебе писати. Або вкради щось у Коула Портера, як ти часом робиш. Тільки щоб вийшло щось дійсно хороше. Я хочу, щоб ця вистава злетіла.

— Я нічого не краду в Коула Портера, — сказав Бенджамін. — Я взагалі ні в кого не краду.

— Хіба? А я завжди так думала, бо твоя музика дуже схожа на ту, яку пише Коул Портер.

— Чесно кажучи, я навіть не знаю, що на це відповісти, — мовив Бенджамін.

Тітка Пеґ здвигнула плечима.

— То, може, Коул Портер краде музику в тебе, Бенджаміне? Хтозна. Словом, просто напиши кілька люксусових мелодій — це все, що я від тебе хочу. Створи для Едни щось сенсаційне.

Тоді вона повернулась до Селії:

— А ти, Селіє, гратимеш інженю.

Містер Герберт хотів було щось сказати, але тітка Пеґ нетерпеливо махнула на нього рукою, аби мовчав.

— Ні, слухайте всі мене. Наша інженю — інша. Я не хочу, щоб цього разу наша героїня була бідною сиріткою у білій сукенці і з очима як блюдця. Я собі уявляю цю дівчину так: вона має дуже провокативну манеру ходи і розмови — як ти, Селіє, — але світ її ще, так би мовити, не зіпсував. Вона зваблива, але оточена ореолом невинності.

— Повія із золотим серцем, — сказала Селія, яка була розумнішою, ніж здавалося.

— Саме так, — мовила тітка Пеґ.

Една легенько торкнулася руки Селії:

— Назвімо твою героїню забрьоханою голубкою.

— Таку роль я зіграю, нема питань, — Селія поклала собі на тарілку ще одну відбивну. — Містере Герберт, скільки в мене буде реплік?

— Не знаю! — містер Герберт з кожною хвилиною здавався все нещаснішим. — Я поняття не маю, як писати роль для… забрьоханої голубки.

— Я допоможу вам щось придумати, — запропонувала свою поміч Селія — драматургиня ще та.

Тітка Пеґ обернулася до Едни:

— Знаєш, що сказав Біллі, коли почув, що ти тут? «Ох, як я заздрю Нью-Йорку». От що.

— Та невже?

— Ага, він любить пофліртувати. А ще сказав: «Дивись, бо з Едною ніколи не знаєш, як вийде: одного вечора вона грає на сцені прекрасно, а іншого — бездоганно».

Една усміхнулась.

— Як мило! Біллі краще за всіх уміє дати жінці відчути себе привабливою — часом і десяти хвилин досить! Але в мене є до тебе одне питання, Пеґ: для Артура знайдеться якась роль?

— Звичайно, — відповіла тітка Пеґ. І я відразу зрозуміла, що ніякої ролі для Артура вона не мала. По суті, мені було ясно як білий день, що вона взагалі забула про його існування. Але Артур, той простакуватий красунчик, нікуди не подівся, а сидів собі разом із нами й чекав на свою роль так, як лабрадор чекає, коли йому кинуть м’яч.

— Звісно, що в нас знайдеться роль для Артура, — мовила тітка. — Я хочу, щоб він зіграв… — вона завагалась, але тільки на секунду (той, хто не знав тітку Пеґ, цього б навіть не помітив) —…поліцейського. Так, Артуре, ти гратимеш роль поліцейського, який весь час намагається прикрити той підпільний бар і який закоханий у героїню Едни. Ти даси раду з американським акцентом? Як гадаєш?

— Я з будь-яким акцентом дам раду, — фиркнув Артур, і я відразу здогадалась, що з цим він точно не впорається.

— Поліцейський! — плеснула в долоні Една. — І ще й закоханий у мене! Оце так весело буде!

— Уперше чую про роль якогось там поліцейського, — озвався містер Герберт.

— Як це ви не чули, містере Герберт, — сказала тітка Пеґ. — Ця роль від самого початку була у сценарії.

— У якому сценарії?

— У тому, що ви почнете писати завтра вранці, як тільки сонце зійде.

Містер Герберт мав такий вигляд, ніби в нього от-от здадуть нерви.

— А я співатиму якусь пісню? — поцікавився Артур.

— Пісню? — тітка Пеґ знову замовкла на секунду. — Ну так. Бенджаміне, не забудь, будь ласка, написати для Артура пісню, про яку ми говорили. Пісню поліцейського.

Дивлячись тітці Пеґ у вічі, Бенджамін повторив із ледь відчутним натяком на сарказм:

— Пісню поліцейського.

— Так, Бенджаміне. Ми вже про це говорили.

— Може, я просто вкраду пісню поліцейського у Ґершвіна, га?

Але тітка вже обернулася до мене.

— Костюми! — радісно мовила вона, та щойно це слово вилетіло з її рота, як Олів повідомила:

— У нас дуже мало грошей на костюми.

Усмішка тут же зникла з лиця тітки Пеґ.

— Чорт забирай! Я про це зовсім забула.

— Нічого страшного, — сказала я. — Я куплю все, що треба, у Ловцкі. Емансипе носили простенькі сукні.

— Прекрасна ідея, Вівіан, — мовила тітка. — Я знала, що ти залагодиш це питання.

— За якнайменшу суму, — додала Олів.

— За якнайменшу суму, — погодилася я. — Якщо треба буде, то докину зі своїх.

Розмова тривала: усі, крім містера Герберта, ввійшли в азарт і пропонували свої ідеї для шоу, а я тим часом пішла в дамську кімнату. А коли вийшла звідти, мало не налетіла на вродливого молодого чоловіка у широкій краватці і з вовчим виразом обличчя, який чекав на мене в коридорі.

— А твоя подружка — гарнюня, — сказав він, кивнувши у бік Селії. — І ти теж.

— Нам про це вже казали, — відповіла я, не відводячи погляду.

— Хочете поїхати до мене додому, дівчата? — запитав він без усяких там церемоній. — Мій друг має машину.

Я придивилася до нього уважніше. Виглядав він геть підозріло. Такий собі вовк, який щось замислив. Не з тих, з ким варто сваритися чемній дівчині.

— Можливо, — відповіла я — і не збрехала. — Але спочатку нам треба закінчити зустріч із нашими колегами.

— Колегами? — пирхнув він, обвівши поглядом наш столик, за яким зібралися чудні й галасливі екземпляри: розкішна артистка, здатна довести до інфаркту своєю красою, неохайний сивий чоловік у самій сорочці, висока, недбало вбрана немолода жінка, низька штивна пані, стильно одягнута заможна леді, приголомшливий красень із виразними рисами лиця й елегантний молодий темношкірий чоловік у бездоганно скроєному костюмі в тонку смужку. — І чим це ви таким займаєтеся, лялечко?

— Театром, — відповіла я.

Нібито ми могли займатися чимось іншим.

Наступного дня я прокинулася, як завжди, рано-вранці — з похміллям, типовим для літа 1940 року. Моє волосся тхнуло потом і цигарками, а руки й ноги переплелися з руками й ногами Селії. (Ми таки поїхали з «вовком» та його другом — думаю, тебе шокувала ця новина, — і нічка випала напружена. Я почувалась так, ніби мене щойно виловили з каналу Ґованус.) Прийшовши на кухню, я застала там містера Герберта: той сидів, спершись чолом на стіл і чемно згорнувши руки на колінах. То була нова поза для нього — нове дно меланхолії, сказала б я.

— Доброго ранку, містере Герберт, — привіталася я.

— Я готовий розглянути докази, які це підтверджують, — відповів він, не відриваючи чоло від стола.

— Як ви сьогодні почуваєтеся? — поцікавилась я.

— Блаженно. Пречудово. Піднесено. Наче султан у своєму палаці.

Він так і не підняв голови.

— А як поживає сценарій?

— Май Бога в серці, Вівіан: перестань мене розпитувати.

Наступного ранку — і ще кілька ранків опісля — я застала містера Герберта в тій самій позі. Я не розуміла, як можна так довго сидіти, спершись чолом на стіл, і не дістати розрив аневризми. Настрій його — як і череп — вперто не піднімався, принаймні я цього не бачила. А записник тим часом лежав біля нього — він його й пальцем не торкнувся.

— З ним нічого поганого не станеться? — запитала я тітку Пеґ.

— Написати п’єсу не так легко, Вівіан, — сказала вона. — Проблема в тому, що я прошу його написати щось хороше, а раніше я ніколи про таке не просила. І тепер йому голова пішла обертом. Але я думаю про це так. Під час війни британські військові інженери завжди казали: «Ми зможемо це зробити, навіть якщо це неможливо». Театр працює точно так само. Як воєнна машина! Я часто вимагаю від людей більшого, ніж те, на що вони здатні. Принаймні колись вимагала, перш ніж постаріла і серце моє зм’якло. Тому я вірю, що містер Герберт упорається.

Я в це не вірила.

Якось ми із Селією прийшли додому пізно ввечері — як завжди, під мухою — і перечепилися через тіло, яке лежало на підлозі у вітальні. Селія скрикнула. Я ввімкнула світло й побачила, що на середині килима лежить горілиць, згорнувши руки на грудях, містер Герберт. Я вже злякалася, що він мертвий. Але він кліпнув очима.

— Містере Герберт! — вигукнула я. — Що ви тут робите?

— Пророкую, — сказав він, не ворухнувшись.

— Що… що пророкуєте? — перепитала я: язик у мене заплітався.

— Кінець, — відповів він.

— Ну, тоді спокійної ночі, — я вимкнула світло.

— Прекрасно, — пробурмотів він, коли ми із Селією побрели далі до своєї кімнати. — Ніч у мене точно буде спокійна.

Поки містер Герберт страждав, усі решта завзято працювали над виставою, яка досі не мала сценарію. Тітка Пеґ і Бенджамін уже взялися за пісні: ціле пообіддя вони сиділи за роялем, перебирали різні мелодії та підбирали слова.

— Я хочу, щоб героїню Едни звали місіс Калевала, — сказала тітка. — Звучить пафосно й загадково, і з таким прізвищем можна заримувати багато слів.

— Мала, знала, брала, крала, Калевала, — мовив Бенджамін. — З таким можна працювати.

— Я тільки не впевнена, чи вона щось крала. Але це вже таке — побачимо. У першому номері, коли місіс Калевала втрачає всі гроші, вигадай для неї якусь пафосну пісню, аби показати, що вона не з простих. Заримуй якісь довгі слова. Раювала. Сплюндрувала. Тамувала.

— Або хор може перейтися питаннями про неї, — запропонував Бенджамін. — Щось типу: «Кого благала?», «Від кого дістала?», «З ким справу мала?».

— «Катастрофа! Зруйнувала!»

— «Депресія! Підірвала — бідолашна Калевала».

— «Зацькувала. Змордувала. Як попадя, бідувала».

— Е ні, Пеґ, — перестав грати Бенджамін. — Моя мама — попадя, а вона зовсім не бідує.

— Я плачý тобі не за те, щоб ти забирав руки з клавіш, Бенджаміне. Бренькай далі. У нас якраз почало щось виходити.

— Ти взагалі мені не платиш, — сказав Бенджамін, поклавши руки на коліна. — За три тижні я не отримав ні копійки! Кажуть, ти нікому не заплатила.

— Що, справді? — запитала тітка Пеґ. — А на що ж ти тоді живеш?

— Духом Божим живу. І недоїдками після твоєї вечері.

— Вибач, дитинко! Я поговорю про це з Олів. Але пізніше. А тепер давай усе спочатку, але додай ту мелодію, яку ти грав, коли я застала тебе за роялем. Вона мені сподобалась. Пам’ятаєш? То було в ту неділю, коли по радіо передавали матч, де грали «Джаєнтс».

— Поняття не маю, про що ти, Пеґ.

— Грай, Бенджаміне. Просто грай. Зараз усе згадаєш. А потім напиши, будь ласка, пісню для Селії, яка має називатися «Чемною дівчинкою я буду потім». Вдасться тобі таке написати, як гадаєш?

— Якщо ти мене годуватимеш і платитимеш мені гроші, я зможу написати все, що завгодно.

А я тим часом придумувала костюми для акторів, насамперед для Едни.

Една побачила мої ескізи і захвилювалася, що вона «втопиться» у неприталених сукенках у стилі 1920-х років.

— Той стиль не пасував мені, коли я була молода й гарна, — сказала вона, — і сумніваюсь, що пасуватиме тепер, коли я стара й не першої свіжості. Ти маєш хоч трохи їх приталити. Я знаю, що тоді була інша мода, але мусиш якось викрутитися. Крім того, моя талія зараз трохи ширша, ніж мені хотілося б. Тут теж мусиш щось вигадати.

— Ніяка вона не ширша, — відповіла я, бо справді так вважала.

— Та ні, ширша. Але не хвилюйся — за тиждень до вистави я, як завжди, сяду на дієту з рисового відвару, грінок, мінеральної олії й проносного. Схудну. А поки що зроби вставки, щоб потім тугіше затягнути мене в поясі. Якщо треба буде багато танцювати, то я попрошу тебе про спеціальні шви — ти ж розумієш, про що я, правда, сонечко? Не хочу, аби щось розлетілося у світлі прожекторів. Мої ноги, на щастя, ще досить непогані, тому не бійся їх показати. Що ще? Ага. У плечах я вужча, ніж здається. І в мене страшенно коротка шия, тому тут мусиш припильнувати, особливо якщо збираєшся начепити на мене великого капелюха. Бо якщо я буду схожа на французького бульдога-курдуплика, то ніколи тобі цього не пробачу.

Я була приємно вражена тим, як добре ця жінка знала особливості своєї фігури. Більшість жінок уявлення не мають, що їм личить, а що ні. Натомість Една була сущим втіленням упевненості. Я вже зрозуміла, що, працюючи з нею, пройду неабиякий вишкіл із пошиття костюмів.

— Ти шиєш для сцени, Вівіан, — давала мені настанови Една. — Звертай більше уваги на форму, ніж на деталі. Не забувай, що найближчий глядач сидітиме за десять кроків від мене. Мисли масштабно. Яскраві кольори, чіткі лінії. Костюм — це ландшафт, а не портрет. Мої сукні мусять бути блискучі, люба, але я не хочу, щоб вони були зірками шоу. Вони не повинні затьмарювати мене, серденько. Розумієш?

Я розуміла. І мені ох як подобався плин цієї розмови.

Я обожнювала товариство Едни. Чесно кажучи, я поволі закохувалася в неї. Вона майже змістила Селію із п’єдесталу, ставши основною особою, яка викликáла в мене захоплений трепет. З Селією, безперечно, досі було дуже цікаво, і ми далі разом виходили в місто, але я вже не потребувала її так сильно, як колись. Чари й премудрощі, що ними була наділена Една, заворожували мене у стократ більше, ніж те, що могла дати мені Селія.

Я б могла сказати, що ми з Едною «розмовляли однією мовою», але це не зовсім так, бо мовою стилю і моди я спілкувалася не так вільно, як вона. Якщо точніше, то Една Паркер Вотсон була першою з моїх знайомих, для якої мова, яку я тільки хотіла опанувати — мова бездоганного вбрання, — була рідною.

Через кілька днів я повела Едну в «Імперію вживаних речей Ловцкі» на пошуки тканин та ідей. Я трохи хвилювалася, чи то добра ідея — тягнути людину з таким витонченим смаком на запаморочливий, галасливий ярмарок матеріалів і кольорів (та й смерділо там так, що більшість багатих клієнток тут же втратили б охоту туди заходити), проте Една, щойно переступивши поріг, була в захваті від Ловцкі, як могла бути тільки та, що по-справжньому знається на одязі й тканинах.

Сподобалась їй і юна Марджорі Ловцкі, яка зустріла нас біля входу зі своїм звичним: «Чого шукаєте?».

Марджорі була донькою власників, і за останні кілька місяців моїх купівельних походеньок я з нею добре запізналася.

То була весела, жвава, широколиця чотирнадцятилітня дівчина, завжди вбрана у найхимернішу одежу. От скажімо, того дня на ній був найбожевільніший прикид, який я тільки бачила: черевики з великими пряжками (як у пілігрима на дитячому малюнку до Дня подяки), накидка із золотистої парчі з триметровим шлейфом і кухарський ковпак із велетенською брошкою з фальшивим рубіном.

А на споді — шкільна форма. Марджорі Ловцкі, як завжди, скидалася на опудало, та не варто було її недооцінювати.

Містер і місіс Ловцкі поганенько розмовляли англійською, тож Марджорі, відколи навчилася балакати, говорила замість них. У своєму віці вона торгувала одежею так хвацько, як доросла, і могла приймати замовлення й сипати погрозами на чотирьох мовах — російською, французькою, англійською та ідиш. Дивним дитям була та Марджорі, але я високо цінувала її допомогу.

— Нам потрібні сукенки з двадцятих років, — сказала я. — Найкращі. Ті, що їх носили багаті леді.

— Нагорі спочатку пошукайте. У «Колекції».

Так по-хитромудрому — «Колекція» — називали тісній відділ на третьому поверсі, де Ловцкі продавали найрідкісніші й найдорожчі знахідки.

— Нашого бюджету забракне навіть для того, щоб просто туди зазирнути.

— То ви хочете сукенки багатих леді за ціною для бідних?

Една засміялася:

— Ти ідеально описала наші потреби, серденько.

— Так, Марджорі, — відповіла я. — Ми прийшли сюди покопирсатися, а не тратити гроші.

— Тоді почніть звідти, з того боку, де все привозять, — Марджорі тицьнула пальцем у протилежний кінець крамниці. — Речі, які там лежать, приїхали два чи три дні тому. Мама ще навіть не встигла їх перебрати. Може, вам пощастить.

Коробки, у яких Ловцкі тримали товар, були розраховані не на слабкодухих. Величезні промислові контейнери були напхані одягом, що його Ловцкі купували і продавали на вагу.

Там було все: від старих зношених робочих комбінезонів, немилосердно заплямленої білизни, залишків меблевих тканин, парашутної тканини, вицвілих блузок із шовку, французьких мереживних серветок, важких старих гардин — і аж до безцінної атласної сорочки, в якій хрестили чийогось прадіда. Порпатися в тих контейнерах було тяжкою працею, від якої аж піт на чолі виступав; то був подвиг віри. Треба було вірити в те, що десь серед того мотлоху причаївся скарб, і наполегливо за ним шукати.

Я була приємно здивована, коли Една тут же взялася до справи. Було очевидно, що то для неї не вперше. Пліч-о-пліч, контейнер за контейнером, ми мовчки порпалися в лахмітті, шукаючи самі не знаючи чого.

Десь за годину я почула, як Една вигукнула: «Ага!». Обернувшись, я побачила, що вона радісно махає чимось над головою. І радість її була недаремна, бо знахідка виявилася малиновою вечірньою сукнею robe de style у дусі 1920-х років — з шифонового шовку і з оксамитовою облямівкою, оздоблена скляними намистинками й золотистою ниткою.

— Ох! — скрикнула я. — Вона ідеально пасуватиме місіс Калевалі!

— Еге ж, — погодилася Една. — А тепер помилуйся ось цим.

Вона загорнула комірець сукенки й показала мені оригінальний ярлик: Lanvin, Paris.

— Якась tres riche купила цю сукню у Франції двадцять років тому і, б’юсь об заклад, майже її не носила, судячи з її стану. Прекрасно. Уявляєш, як вона блистітиме на сцені!

Марджорі Ловцкі вже була тут як тут.

— І що ви там нашукали, дівчатка? — запитала єдина справжня дівчинка в цій залі.

— Не починай, Марджорі, — сказала я напівжартома, бо раптом злякалася, що вона вихопить у нас ту сукенку й виставить на продаж у «Колекції» нагорі. — Грай за правилами. Една знайшла цю сукню в контейнері. Усе по-чесному.

Марджорі стенула плечима.

— У коханні й на війні всі засоби дозволені, — відповіла вона. — Сукня гарна. Тільки перед тим, як іти на касу до мами, добре заховайте її під купою лахміття. А то вона приб’є мене, якщо дізнається, що я випустила її з рук. Зараз я принесу вам торбу і трохи лахів, щоб ви її сховали.

— Ох, дякую тобі, Марджорі, — відповіла я. — Ти ж моя розумничка.

— Ми з тобою завжди граємо в одну дудку, — сказала вона, обдарувавши мене кривою посмішкою. — Тільки тримай язика за зубами. А то звільнять мене — і буде тобі зле.

Коли Марджорі пішла, Една здивовано витріщилася їй услід.

— Ця дитина щойно сказала «У коханні й на війні всі засоби дозволені» — чи то мені причулося?

— Я ж казала, що Ловцкі тобі сподобаються, — мовила я.

— О так, ще й як! А ця сукенка ще дужче. Ну а ти що знайшла, дорогенька?

Я дала їй легкий пеньюар кольору фуксії — такий яскравий, що аж очі боліли. Вона приклала його до себе і скривилася.

— О ні, сонечко. Ти не можеш мене у таке вдягнути. Глядачі страждатимуть ще більше за мене.

— Ні, Едно, це не тобі. Це Селії, — сказала я. — Для сцени, в якій вона грає спокусницю.

— Он як! Ну так. Тоді годиться, — Една уважніше придивилася до пеньюара й похитала головою. — Ох, Вівіан, якщо ти виведеш ту дівчину на сцену в цій куценькій одежинці, наша вистава точно стане хітом. Чоловіки шикуватимуться в чергу за квитками. Треба вже починати пити рисовий відвар, а то на мою нещасну фігуру ніхто й не гляне!