Місто дівчат

Розділ третій

Уперше перебратися до Нью-Йорка можна тільки раз у житті, Анджело, і це велика подія.

Може, ти не бачиш у цьому нічого романтичного, бо ж ти тут народилася. Напевно, ти сприймаєш наше прекрасне міс то як належне. Або любиш його дужче за мене, по-своєму, так, що мені й уявити годі. Ясно одне: тобі пощастило тут вирости. Але ти не мала нагоди переїхати сюди — і через це мені тебе шкода. Ти проґавила одну із найяскравіших пригод у житті Нью-Йорк 1940 року!

Він більше ніколи не буде таким, як тоді. Я не хочу знеславити всі його óбрази до 1940 року і після того. Кожен із них по-своєму важливий.

Але це місто заново народжується у свіжому погляді кожного молодого хлопця, кожної молодої дівчини, які приїжджають сюди вперше. Тому того міста, того місця — новоствореного зумисно для моїх очей — ніколи вже не буде.

Воно назавжди залишилося у моїх спогадах, наче орхідея у притискачі для паперу. Те місто завжди буде моїм ідеальним Нью-Йорком.

Ти можеш мати свій ідеальний Нью-Йорк, хтось інший — свій, а цей повсякчас буде моїм.

Від вокзалу Ґранд-Сентрал до театру «Лілея» було недалеко — переїхати вулицями навпростець, але таксі повезло нас крізь центр Мангеттену, а для новоприбулої це найкращий спосіб відчути, як б’ється серце Нью-Йорка. Я була радісна й схвильована від того, що нарешті опинилася в цьому місті Хотілося побачити все й одразу. Та раптом я похопилась, згадавши про щось таке, як гарні манери, і спробувала зав’язати розмову з Олів. Але вона була не з тих людей, які вважають, що простір мусить постійно наповнюватися словами, а її дивні відповіді хіба викликали в мене ще більше запитань, на які, я відчувала, вона не хотіла відповідати.

— Ви давно працюєте в моєї тітки? — поцікавилася я.

— Відколи Мойсей у підгузках повзав.

Я замислилася.

— А які у вас обов’язки в театрі?

— Ловити предмети, які падають з неба, щоб вони не гепнулись на підлогу й не розбилися.

Деякий час ми їхали мовчки — до мене не відразу дійшло, що вона мала на увазі Я спробувала ще раз.

— А яку п’єсу сьогодні показують?

— «Життя з матір’ю». Мюзикл.

— О! Я чула про неї.

— Ні, не чула. Ти чула про «Життя з батьком». Торік така п’єса йшла на Бродвеї. А наша називається «Життя з матір’ю». І це мюзикл.

«А хіба це законно?» — подумала я. Невже можна отак просто позичити назву бродвейського хіта, змінити в ній одне слово й присвоїти собі? (Відповідь на це запитання: принаймні 1940 року в театрі «Лілея» — так, звичайно.) Я спитала:

— А що як люди купують квитки на ваш показ помилково, бо думають, що це «Життя з батьком»?

Олів, сухо:

— Ага. Прикро, еге ж?

Я відчула себе дурним і набридливим пуцьвірінком і замовкла. Решту дороги просто дивилася у вікно. Спостерігати, як за шибкою проминало місто, було дуже цікаво. Куди не глянь, всюди краса. Погожий літній вечір у Мідтауні — що може бути ліпше? Щойно випав дощ. Небо було мальовниче, фіалкове. Краєм ока я помічала скляні хмародери, неонові вивіски, блискучі після дощу вулиці. На хіднику бігли, квапилися, походжали і спотикалися люди. Коли ми проїжджали через Таймс-сквер, вулкани штучного світла вивергали на нас лаву гарячих, аж розпечених новин і найсвіжішої реклами. Повз нас пролітали, заворожуючи мій зір, торговельні пасажі, дансинґи, кінотеатри, театри і кав’ярні Ми звернули на Сорок першу вулицю між Восьмою та Дев’ятою авеню. Вулиця не з найгарніших — ні тоді, ні тепер.

У ті часи там мало що було, крім павутини пожежних драбин, які спускалися з важливіших споруд, що виходили фасадами на Сорокову й Сорок другу вулиці. Однак посередині того незугарного кварталу стояв театр «Лілея» — театр моєї тітки, а на ньому яскраво світилася афіша: «Життя з матір’ю».

«Лілея» досі в мене перед очима. Велика громіздка споруда — тепер я знаю, що вона збудована у стилі ар-нуво, але тоді я подумала тільки одне: «Не будинок, а будинище».

А вестибюль який! Усе там було зроблено так, щоб відразу показати тобі: ти прийшла не абикуди. Сама урочистість і морок — дороге дерево, різьблені панелі на стелі, криваво-червона керамічна плитка й поважні старі світильники «Тіффані». На стінах висіли потемнілі від тютюну зображення напівоголених німф, які розважалися в компанії сатирів; одна з тих німф явно заробить собі пузо, якщо не буде обережна, подумала я. На інших фресках були зображені кремезні чолов’яги з тугими литками, які боролися з морськими чудиськами, тільки це виглядало радше еротично, ніж войовничо. (Відчувалося, що ті чолов’яги насправді не хочуть виграти поєдинок — думаю, ти розумієш, про що я.) Ще були лісові німфи, які силкувалися виплутатися з кущів — грудьми уперед, а неподалік у річці плескалися наяди, грайливо — ха-ха! — хлюпаючи водою на голі груди одна одній. Кожну колону обплітала грубо вирізьблена виноградна лоза і гліцинія (і лілії, звісно!). Атмосфера була як у борделі. Шикарно!

— Я проведу тебе прямо на виставу, — сказала Олів, зиркнувши на годинник. — Слава Богу, вона вже майже закінчилася.

Вона штовхнула великі двері, які вели до зали. Олів Томпсон, як не прикро про це писати, увійшла до свого місця праці з виглядом людини, якій не хотілося навіть пальцем чогось торкатися. А от я була зачарована. Інтер’єр театру приголомшував: зала скидалася на велетенську вицвілу скриньку для дорогоцінних прикрас, освітлену золотистим світлом. Я обвела її поглядом: прогнута сцена, глядацькі місця, звідки погано видно, важкі малинові завіси, тісна оркестрова яма, надміру позолочена стеля, зловісно блискуча люстра, глянувши на яку, одразу можна було подумати:

«А що як та штукенція зараз упаде?..».

Помпезна споруда, яка розвалювалась на очах. «Лілея» нагадала мені про бабцю Морріс — не тільки тому, що бабця любила древні гротескні театри на кшталт цього, а й тому, що вона сама була як той театр: стара, розцяцькована, горда і з голови до п’ят у старомодному оксамиті. Ми стали біля стіни, хоч у залі було повно вільних місць.

Точніше, глядачів було заледве стільки ж, як людей на сцені. І не тільки я це помітила. Олів швидко всіх порахувала, записала якесь число у невеличкому блокноті, що його витягнула з кишені, й зітхнула.

А от від того, що відбувалося на сцені, паморочилося в голові. Шоу явно наближалося до кінця, бо там панувала справжня веремія. Позаду на сцені вишикувалися в канкані з десять танцюристок і танцюристів. Вишкірившись від вуха до вуха, вони махали ногами аж до запилених небес. На середині сцени вродливий молодий чоловік і жвава молода жінка витанцьовували степ так, наче від того залежало їхнє життя, а ще виспівували на всі груди про те, як віднині все складеться якнайкраще, моя зіронько, бо ми з тобою закохані! Ліворуч стояла фаланга артисток: їхні костюми та їхні рухи ледь втримували їх на правильному боці моралі, от тільки яка роль була відведена для них у цій історії — хай про що там у ній ішлося, — було незрозуміло. Схоже, їхнім завданням було простягнути руки й помалу крутитися, щоб глядачі могли спокійно з усіх боків роздивитися їхні тіла амазонок.

З протилежного боку сцени жонглював кеглями якийсь чоловік, перебраний на волоцюгу.

Фінал — якщо то був він — добряче затягнувся. Оркестр гримів, хлопці й дівчата махали ногами, щасливі й задихані закохані повірити не могли, яке на них чекає неймовірне життя, артистки без поспіху демонстрували свої фігури, жонглер пітнів і жбурляв кеглі, аж раптом брязнули всі інструменти нараз, спалахнули прожектори, усі руки як одна злетіли догори — кінець!

Оплески.

Ні, не громові аплодисменти. Скоріше так собі — легенький шурхіт.

Олів не плескала. Я зааплодувала з увічливості, але в кінці зали мої оплески прозвучали самотньо. Невдовзі все затихло. Артисти покинули сцену майже в повній тиші, а це завжди поганий знак. Глядачі рядочком пройшли повз нас, наче робітники після зміни, — зрештою, ними вони й були.

— Думаєте, їм сподобалося? — запитала я Олів.

— Кому?

— Глядачам.

— Глядачам? — Олів закліпала повіками так, ніби їй ніколи і на думку не спадало, чи сподобалося глядачам шоу. Трохи поміркувавши, вона відповіла: — Розумієш, Вівіан, наші глядачі ніколи не приходять до «Лілеї» з радісними очікуваннями і ніколи не йдуть звідси піднесені.

З того, як це було сказано, мені здалося, що вона схвалює такий стан справ чи принаймні змирилася з ним.

— Ходімо, — мовила вона. — Твоя тітка за кулісами.

Туди ми й пішли — за куліси, у саму гущу гамору й метушні, що завжди здіймаються за сценою після закінчення вистави.

Усі бігали туди-сюди, галасували, курили, переодягалися.

Танцюристи й танцюристки запалювали одне одному цигарки, артистки знімали свої головні убори. Кілька чоловіків у комбінезонах совгали з місця на місце реквізит — без поспіху, щоб, не дай Боже, не перестаратись. Тут і там чувся гучний, надривний регіт, тільки сміялися не з чиїхось дотепних жартів, а просто через те, що це люди театру, а в них так заведено.

Серед них була і моя тітка Пеґ, висока й дебела, з папкою в руці. Її каштанове із сивиною волосся було коротко й не зовсім вдало підстрижене — через цю стрижку вона скидалася на Елеонору Рузвельт, тільки з гарнішим підборіддям.

Тітка мала на собі довгу помаранчево-рожеву саржеву спідницю і оксфордську сорочку, начебто чоловічого крою. А ще сині підколінники й бежеві мокасини. Якщо тобі здається, що то був немодний ансамбль, не сумнівайся — так воно й було. Він був немодний тоді, був би немодний тепер і буде немодним, аж поки не вибухне Сонце. Ще нікому не вдалося гарно виглядати, нап’яливши на себе помаранчево-рожеву саржеву спідницю, синю оксфордську сорочку, підколінники й мокасини.

Її непривабливий вигляд ще гостріше впадав у вічі, бо тітка розмовляла з двома чарівними артистками з мюзиклу. Сценічний макіяж додавав їм неземного блиску, а їхні лискучі кучері були зібрані в пишні зачіски. Поверх костюмів вони накинули рожеві шовкові халатики. Словом, такого відверто сексуального образу жіноцтва я ще не бачила. Одна з артисток була білявкою — ще й платиновою — і мала таку фігуру, що Джин Гарлоу скреготала б зубами від заздрощів.

Друга — гаряча брюнетка, чию виняткову красу я зауважила ще раніше, з іншого кінця театру. (Хоча для того, щоб помітити, яка та жінка була приголомшлива, не треба було володіти особливими здібностями — це б і марсіанин побачив… із самого Марсу.)

— Віві! — закричала тітка Пеґ, і її усмішка осяяла мій світ. — То тобі таки вдалося, дитинко!

«Дитинко»!

Мене в житті так ніхто не називав. Відразу захотілося кинутися їй в обійми і розплакатися. Так приємно було чути, що мені щось «вдалося» — так наче я справді чогось досягнула! Хоча насправді всі мої «досягнення» — це те, що мене спочатку вигнали з коледжу, потім з батьківського дому, а насамкінець я загубилася на вокзалі Ґранд-Сентрал. Однак тітчина радість була мені як бальзам на душу. Мене так тепло зустріли. Я відчувала себе бажаною.

— З Олів, наглядачкою нашого зоопарку, ти вже знайома, — сказала тітка Пеґ. — А це Ґледіс, керівниця нашої танцювальної трупи…

Платинова білявка усміхнулася і, луснувши бульбашку з жуйки, сказала: «Привіт!»

— …а це Селія Рей, одна з наших артисток.

Селія простягнула витончену руку і тихо мовила: «Дуже приємно. Рада знайомству».

Селія мала дивовижний голос. Річ була не тільки у виразному нью-йоркському акценті — той голос був глибокий і хриплий. Артистка з голосом «Щасливчика» Лучано.

— Ти щось їла? — запитала тітка Пеґ. — З голоду не вмираєш?

— Та ні, — відповіла я. — Не те щоб я вмирала з голоду… але щось би повечеряла.

— Тоді ходімо. Вип’ємо пару літрів чогось доброго, побалакаємо.

Втрутилася Олів:

— Багаж Вівіан ще не занесли нагору, Пеґ. Її валізи так і стоять у вестибюлі. У неї сьогодні був довгий день, і їй годилося б освіжитися. Крім того, треба пороздавати акторам тексти.

— Нехай хлопці занесуть її речі нагору, — відповіла тітка. — І, по-моєму, вона й так виглядає свіжо. А тексти акторам не потрібні.

— Тексти акторам потрібні завжди.

— Завтра все зробимо, — відмахнулася тітка Пеґ; її розмита відповідь явно не задовольнила Олів. — Мені не хочеться зараз говорити про роботу. Я готова з’їсти коня і ледь не падаю від спраги. Пішли вечеряти, га?

Це вже прозвучало так, ніби вона просить в Олів дозволу.

— Не сьогодні, Пеґ, — твердо відповіла Олів. — Дуже вже довгий день видався. Дівчині треба відпочити, розкласти речі. Бернадетт має нагорі м’ясний пиріг. Я можу зробити сендвічі.

Тітка Пеґ трохи скисла, але тут же повеселішала.

— Ну тоді пішли нагору! — скомандувала вона. — Ну ж бо, Віві! Ходімо!

Незабаром я зрозуміла ось що: коли тітка казала «Ходімо!», це означало, що вона запрошувала всіх, хто стояв неподалік і міг почути її заклик. Тітка Пеґ завжди вела за собою натовп, і їй було байдуже, хто в тому натовпі був.

Ось чому того вечора нагорі в житловому крилі театру «Лілея» зібралися не тільки ми з тіткою Пеґ та її секретаркою Олів, а й артистки Ґледіс і Селія. В останню мить до нас приєднався один дивакуватий молодий чоловік, якого тітка Пеґ схопила за комір, коли той ішов до службового виходу.

Я впізнала в ньому танцюриста з шоу. Коли він підійшов ближче, я побачила, що на вигляд йому років чотирнадцять і підкріпитися йому б теж не завадило.

— Пішли з нами вечеряти, Роланде, — сказала тітка Пеґ.

Він завагався.

— Та ні, дякую, Пеґ.

— Не хвилюйся, сонечко, у нас повно їжі. Бернадетт спекла величезний м’ясний пиріг. Усім вистачить.

Олів це явно не сподобалось, бо вона скривилася, але тітка цитьнула на неї:

— Ой, Олів, прошу тебе, перестань бавитися у велику начальницю. Я маю право розділити свою вечерю з Роландом. Йому треба трохи поправитися, а мені трохи схуднути — якраз добре виходить. Та й узагалі, ми вже майже вийшли в плюс. Можемо дозволити собі нагодувати ще кілька ротів.

Ми рушили углиб театру, туди, де нагору вели широкі сходи. Піднімаючись, я не могла відвести очей від тих двох артисток. Від Селії і Ґледіс. Уперше бачила таких красунь.

У пансіоні зі мною вчилися дівчата, які грали в театрі, але вони були зовсім не такі. Театралки у школі Емми Віллард належали до тих дівчат, які ніколи не миють голову, вічно носять товсті чорні трико і всі до одної вважають себе Медеями. Я терпіти їх не могла. А от Ґледіс і Селія — то був цілком інший рівень. Не те що рівень — інший вид. Мене заворожував їхній блиск, їхні акценти, їхній макіяж і вихиляси їхніх обтягнутих шовком сідниць. Роланд рухався так само. Плавно, з вихилясами. А як швидко вони шварґотіли! І як спокусливо розкидали навсібіч куці фрагменти пліток — наче кружечки різнобарвного конфетті.

— Якби не її лице, її б уже давно вигнали! — сказала Ґледіс про котрусь із дівчат.

— Не так лице, як ноги! — зауважив Роланд.

— Е ні, самих ніг замало! — заперечила Ґледіс.

— На ще один сезон вистачить, — сказала Селія. — Може.

— І з того її хлопця теж толку мало.

— Ага, тупий як валянок!

— А шампанське хлебче як має бути.

— То хай би йому сказала!

— Ага, він аж пищить, так хоче це почути!

— Хіба дівчині випадає стільки часу працювати білетеркою в кіно?

— Зате ходить всюди з тим своїм діамантом.

— Хай би вже взялася за голову.

— Хай би знайшла собі багатенького провінціала.

Ким були ті люди, яких вони обговорювали? Що то за стиль життя, на який вони натякали? І хто та бідолашна дів чина, якій перемивали кісточки на сходах? Як їй знайти щось краще за роботу білетерки в кінотеатрі, якщо вона «не візьметься за голову»? І хто подарував їй діамант? А за шампанське, яке хлебчуть відрами, хто платить? Мені то все було цікаво! Це ж так важливо! І звідки, скажіть, беруться багатенькі провінціали?

Мені ще ніколи так не кортіло дізнатися, чим закінчиться ця історія, а в неї ж навіть сюжету не було — тільки безіменні персонажі, натяки на якісь божевільні пригоди й відчуття, що от-от станеться біда.

Моє серце тріпотіло від збудження — і твоє теж би тріпотіло, якби ти була такою легковажною дев’ятнадцятилітньою дівчиною, як я, і у твоїй голові ніколи не пролітали б серйозні думки.

Ми дійшли до тьмяно освітленого сходового майданчика.

Тітка Пеґ відчинила двері й впустила нас усередину.

— Ласкаво просимо додому, дитинко, — сказала вона.

«Додому» в розумінні тітки Пеґ — то на третій і четвертий поверхи театру «Лілея». У його житлове крило. На другому поверсі будівлі — як я згодом дізналася — були контори.

На першому поверсі — сам театр, що його я вже тобі описала. А от третій і четвертий поверхи були «домом», до якого ми якраз дісталися.

Тітка Пеґ нічого не тямила в декорі, це я відразу побачила.

Про її смак і вподобання (якщо це можна було назвати смаком і вподобаннями) свідчили старі громіздкі меблі, крісла, які не пасували одне до одного, і загалом увесь цей безлад.

Я помітила, що на стіни тітка повісила такі самі темні, безрадісні картини, що висіли на стінах у моїх батьків (успадковані від тих самих родичів, ясна річ). Самі лиш побляклі репродукції з кіньми й портрети суворих літніх квакерів. То тут, то там валялося таке знайоме старе срібло й порцеляна — підсвічники, чайні сервізи і всяка всячина. Дещо з того здавалося цінним, але хто його зна? Глянувши на те все, важко було сказати, що ним користувалися чи дуже дбали про нього. (Тим часом всюди, де тільки можна, стояли попільнички — от ними точно користувалися і точно про них дбали.) Ні, я не кажу, що то була якась діра. Бруду там не було, просто безлад. Краєм ока я побачила справжню їдальню — тобто те, що називалося б їдальнею будь-де, тільки не тут, бо просто посеред кімнати втелющили тенісний стіл. А найцікавіше, що він стояв акурат під канделябром, який висів так низько, що, мабуть, заважав грати.

Ми зупинилися у вітальні, на яку не пошкодували простору; вона була така велика, що її не тільки напхом напхали меблями — там ще й рояль стояв, брутально притиснутий до стіни.

— Кому що принести з нашого генделика? — запитала тітка Пеґ, рушивши до бару в кутку кімнати. — Мартіні хтось буде? Га? Будете чи ні?

У відповідь усі хором загукали: «Будемо!».

Ну, майже всі. Олів відмовилася й насуплено спостерігала, як тітка Пеґ наливала мартіні. Вона немовби підраховувала вартість кожного коктейлю до останнього цента — зрештою, так, напевно, і було.

Тітка простягнула мені келих із мартіні так невимушено, ніби ми з нею сто років разом пиячили. Я була на сьомому небі. Почувалася зовсім дорослою. Мої батьки любили перехилити чарчину (ясно, що любили, вони ж були білими англо-саксонськими протестантами), але зі мною ніколи не пили.

Я завжди мусила займатися цією справою крадькома. Але, по-моєму, ті часи вже скінчилися.

«Будьмо!»

— Ходімо, я покажу тобі твої кімнати, — сказала Олів.

Тітчина секретарка провела мене заплутаними коридорами і врешті відчинила одні з дверей.

— Це апартаменти твого дядька Біллі. Пеґ казала, щоб ти наразі тут поселилася.

Я здивувалася.

— Дядько Біллі має тут апартаменти?

Олів зітхнула.

— Раз твоя тітка тримає цю кімнату для свого чоловіка на випадок, якщо той буде в місті й не матиме де заночувати, це значить, що вона досі плекає до нього теплі почуття.

Цю фразу — «теплі почуття» — Олів вимовила з такою інтонацією, як хтось інший сказав би «клята висипка». Навряд чи це мені здалося.

Що ж, дякую тобі, тітко Пеґ, — апартаменти дядька Біллі були розкішні. Там не панував той безлад, який я щойно побачила, — зовсім ні. Це місце мало особливий стиль. У невеликій вітальні стояв камін і гарний, полакований на чорне стіл, а на ньому — друкарська машинка. За вітальнею була спальня, що вікнами виходила на Сорок першу вулицю, з чудовим двоспальним ліжком із хрому й темного дерева. На підлозі лежав сніжно-білий килимок. На білий килим моя нога ще ніколи не ступала. Зі спальні можна було потрапити в цілком пристойну гардеробну з великим хромованим дзеркалом на стіні і блискучою шафою, зовсім порожньою.

У кутку стояв невеличкий умивальник. Усі кімнати були бездоганно чисті.

— На жаль, окремої лазнички в тебе нема, — сказала Олів.

Чоловіки в комбінезонах якраз заносили до гардеробної мої валізи і швейну машинку.

— На другому боці коридору є загальна лазничка. Крім тебе, нею користуватиметься Селія, яка зараз живе в «Лілеї». Тимчасово. Містер Герберт і Бенджамін живуть в іншому крилі. Вони мають окрему лазничку.

Я не знала, хто такі містер Герберт і Бенджамін, але подумала, що скоро дізнаюся.

— А що як дядькові Біллі будуть потрібні ці кімнати? — запитала я.

— Дуже сумніваюся.

— Ви впевнені? Бо якщо він колись захоче тут зупинитися, то я, звичайно, знайду собі щось інше. Я просто хочу сказати, що мені не конче жити в таких гарних апартаментах, і взагалі!

Я збрехала. Бо насправді всім серцем хотіла жити в цих милих кімнатках і подумки вже встигла назвати їх «своїми».

Тут я нарешті кимось стану, вирішила я.

— Твій дядько востаннє був у Нью-Йорку понад чотири роки тому, Вівіан, — сказала Олів, змірюючи мене своїм поглядом, який змушував нервуватися і почуватися так, ніби вона переглядає мої думки, як кінохроніку. — Кажу тобі: спи собі тут і не переймайся.

Оце мені пощастило!

Я витягнула з валізи найпотрібніше, бризнула водою на лице, припудрила носика й зачесалась. А тоді повернулася до безладу й метушні у величезній, напхом напханій вітальні. До світу тітки Пеґ з усією його новизною й галасом.

Олів пішла на кухню і принесла звідти невеликого м’ясного пирога, який лежав на зів’ялому листку салати. Як вона й передбачала, його явно бракувало, щоб нагодувати всіх, хто був у кімнаті. Олів повернулася на кухню і за якийсь час винесла звідти м’ясну нарізку і хліб. А ще роздобула десь половину курки, миску квашених огірків і кілька коробочок із вистиглими китайськими стравами. Я помітила, що хтось відчинив вікно і увімкнув малий вентилятор, який у цю задушливу літню спеку був як мертвому кадило.

— Їжте, малята, їжте, — сказала тітка Пеґ. — Беріть усе, що хочете.

Ґледіс і Роланд накинулися на м’ясний пиріг, наче двійко робітників із ферми. Я поклала собі на тарілку трохи китайського рагу. Селія нічого не їла — сиділа собі мовчки на канапі з келихом мартіні й цигаркою. Такого ефектного видовища я ще не бачила.

— Як там початок шоу? — поцікавилася Олів. — Бо я застала сам кінець.

— Ну, «Король Лір» краще вдався, — відповіла тітка Пеґ. — Трішки краще.

Олів ще дужче насупилась.

— Чому? Що сталося?

— Та нічого такого, — сказала тітка. — Просто мюзикл ніякий. Не те щоб цим варто аж так перейматися. Він завжди був ніякий. Нікому із глядачів він страшної шкоди не завдав. Усі вийшли з театру на своїх двох. Та й узагалі, яка різниця — у нас із наступного тижня й так новий репертуар.

— А на пообідній показ скільки квитків продали?

— Краще про це не згадувати, — відповіла тітка Пеґ.

— Ні, та справді. Скільки?

— Якщо не хочеш почути відповіді, Олів, ліпше не питай.

— Але ж мені треба знати. Ми не можемо дозволити собі такі натовпи, як сьогодні ввечері.

— Ох, як я люблю, коли ти кажеш це слово — «натовпи»! Я рахувала: на першому показі сьогодні було сорок сім людей.

— Пеґ! Але ж це замало!

— Не сумуй, Олів. Не забувай, що влітку справи завжди йдуть повільніше. Ну а що робити? Скільки приходить, стільки приходить. Щоб до нас справді сунули натовпи, треба бейсбольні матчі показувати, а не вистави. Або хоча б кондиціонери поставити. Пропоную зосередитись на «Південних морях» — мусимо підготувати те шоу до наступного тижня. Завтра вранці можемо почати репетирувати танці. Тоді до вівторка все буде готово.

— Завтра вранці не вийде, — відповіла Олів. — Я здала сцену в оренду дитячому танцювальному гуртку.

— Ну, молодчина. Ти завжди вмієш щось придумати. Тоді завтра по обіді.

— Теж не вийде. Сцену орендували для заняття з плавання.

Тітка Пеґ витріщилась на неї:

— Заняття з плавання? То як?

— Якась муніципальна програма. Вчитимуть дітей з району плавати.

— Плавати? Вони що — затоплять нашу сцену водою?

— Ясно, що ні. Це так зване сухе плавання. Заняття без води.

— Ти хочеш сказати, що вони пояснюватимуть теорію плавання чи як?

— Щось таке. Просто основи. Показуватимуть на стільцях. Місто за це платить.

— Слухай, Олів. Давай зробимо так: ти скажеш Ґледіс, коли нашу сцену ніхто не орендує — ні танцювальний гурток, ні школа сухого плавання, — і тоді вона збере всіх на репетицію танців для «Південних морів».

— У понеділок по обіді, — сказала Олів.

— Ґледіс! У понеділок по обіді! — тітка Пеґ гукнула до артистки. — Чуєш? Зможеш усіх зібрати на той час?

— Я й так терпіти не можу ранкових репетицій, — відповіла Ґледіс, хоча, як на мене, її відповідь прозвучала не надто твердо.

— Там нема нічого складного, Ґледді, — сказала тітка Пеґ. — Це ж так собі, халтурка. Придумай що-небудь, ти ж умієш.

— Я хочу виступати в «Південних морях!» — озвався Роланд.

— Покажи мені, хто не хоче, — відповіла тітка Пеґ. — Наші малята обожнюють усі ці екзотичні заморські драми, Віві Тільки за цей рік ми ставили індійський мюзикл, виставу про незайману китаянку і п’єсу про іспанську танцівницю. Торік ми пробували виставу про кохання між ескімосами, але нічого доброго з того не вийшло. Костюми були, м’яко кажучи, не дуже привабливі. Там же хутро. А воно важке.

Та й пісні не найліпше вдалися. Ми стільки разів заримували «лід» зі «слід», що в людей голова розболілася.

— Можеш зіграти роль танцюристки хули в «Південних морях», Роланде! — засміялася Ґледіс.

— А що — лице й фігура в мене гарні! — відповів Роланд, прибравши ефектну позу.

— Не кажи, — погодилася Ґледіс. — А ще ти такий худенький, що колись тебе віднесе від нас, як повітряну кульку. Я завжди пильную, щоб ти не стояв на сцені біля мене. Бо поруч з тобою я схожа на товсту корову.

— Може, ти просто набрала кілька кілограмів за останній час, Ґледіс, — зауважила Олів. — Стеж за тим, що їси, а то скоро не влізеш у свої костюми.

— Те, що хтось там їсть, взагалі не впливає на фігуру! — обурилася Ґледіс, простягнувши руку по ще один шматок м’ясного пирога. — Я вичитала таке в журналі. Усе залежить від того, скільки кави ти п’єш.

— Пиячити менше треба! — вигукнув Роланд. — А то вип’єш п’ятдесят грамів — і вже п’яна!

— Що правда, то не гріх! — кивнула Ґледіс. — Я така є, і всі це прекрасно знають. Але ось що я тобі скажу. Якби я так швидко не п’яніла, у мене не було б такого класного сексу!

— Кинь мені свою помаду, Селіє, — сказала Ґледіс до другої артистки; та мовчки витягнула з кишені халатика тюбик помади й передала їй. Ґледіс намалювала губи криваво-червоним — такого відтінку я ще ніколи не бачила, — а тоді поцілувала Роланда в обидві щоки, залишивши великі яскраві сліди.

— Ось тобі, Роланде. Тепер ти — найгарніша лялечка в цій кімнаті.

Схоже, Роланд був не проти, щоб його отак дражнили.

Він і справді скидався на порцелянову ляльку і, по-моєму, вискубував брови. Я була вражена, що він навіть не намагався поводитися по-чоловічому. Коли розмовляв, то вимахував руками, наче якась дебютантка. І навіть не стер слідів помади зі щік! Так ніби йому хотілося бути схожим на жінку! (Пробач, що я така наївна, Анджело, але тоді я не часто бувала в колі ґеїв. От лесбійок — тих я бачила. Зрештою, я цілий рік провчилася в коледжі Вассара. Навіть я була не така сліпа.)

Тітка Пеґ обернулася до мене.

— А ти що скажеш? Вівіан Луїз Морріс! Що ти збираєшся робити у Нью-Йорку?

Що я збираюся робити у Нью-Йорку? Та те саме, що й вони! Я мріяла пити мартіні з артистками, бути в курсі, що там відбувається на Бродвеї, і підслуховувати плітки про хлопців, які були схожі на дівчат! Мріяла почути про класний секс, яким хвалилися інші. Але такого не можна було казати. Тому я бовкнула геніальну фразу:

— Трохи подивитися на місто! Як тут люди живуть!

Усі витріщилися на мене. Може, вони чекали, що я скажу щось іще? Але що саме?

— От тільки я зовсім не знаю Нью-Йорка, — додала я, мов остання дурепа.

У відповідь на цю нісенітницю тітка Пеґ схопила зі столу паперову серветку й нашкрябала на ній карту Мангеттену.

Шкода, що я не зберегла тієї карти, Анджело. Бо гарнішої за неї я так і не бачила: велика крива морквина — то острів; темний прямокутник посередині — Сентрал-парк; дві розмиті хвилясті лінії — Гудзон та Іст-рівер; значок долара внизу острова — Волл-стріт; музична нота вгорі — Гарлем; і яскрава зірка посередині — місце, де ми перебували: Таймс-сквер. Центр світу! Бінґо!

— Тримай, — сказала тітка. — Тепер ти знаєш дорогу. Та й тут неможливо загубитися, дитинко. Просто дивися на вуличні таблички. Усі вулиці пронумеровані — простіше не буває. Тільки пам’ятай, що Мангеттен — то острів. Бо люди забувають про це. Якщо довго йти в будь-якому керунку, врешті вийдеш до води. Дійдеш до річки — розвертайся і йди в протилежний бік. Розберешся! Тупіші за тебе й то давали собі раду в цьому місті.

— Навіть Ґледіс, — сказав Роланд.

— Пильнуй свого язика, любчику, — відповіла Ґледіс. — Я тут народилася.

— Дякую! — сказала я, поклавши серветку до кишені. — А якщо вам потрібна якась допомога в театрі, кажіть — я з радістю допоможу.

— Допоможеш? — тітка Пеґ явно здивувалася, почувши це. Напевно, аж такого вона від мене не сподівалася. О Господи, що їй наговорили мої батьки? — Можеш допомогти Олів, якщо тебе таке цікавить. Контора, папери і все таке.

Олів поблідла, коли почула цю пропозицію, і я, по-моєму, теж. Мені анітрохи не хотілося допомагати Олів — так само як їй анітрохи не хотілося, щоб я крутилася біля неї.

— Або можеш сидіти на касі, — продовжувала тим часом тітка. — Продавати квитки. У тебе ж нема таланту до музики, правда? Дивно, якби був. У нашій родині ні в кого нема.

— Я вмію шити, — сказала я.

Мабуть, я промовила це надто тихо, бо ніхто не звернув уваги на мої слова.

Олів мовила:

— Пеґ, а може, записати Вівіан до школи Кетрін Ґіббс, хай вчиться друкувати на машинці.

Тітка Пеґ, Ґледіс і Селія застогнали.

— Олів вічно намагається записати нас, дівчат, до Кетрін Ґіббс, щоб ми навчилися друкувати, — пояснила Ґледіс. Вона вдавано здригнулася, так наче вчитися друкувати на машинці — майже те саме, що трощити каміння в таборі для військовополонених.

— Зі школи Кетрін Ґіббс виходять здатні до роботи молоді жінки, — сказала Олів. — Молода жінка мусить бути здатною до роботи.

— А я не вмію друкувати, а до роботи здатна! — відказала Ґледіс. — Та я вже маю роботу, чорт забирай! Ти сама мене на неї взяла!

Олів відповіла:

— Артистка ніколи не має нормальної роботи, Ґледіс. Тимчасову — може, й так. Але це не одне й те саме. Твоя справа ненадійна. А от секретарка ніколи без роботи не лишиться.

— Я не просто артистка, — образилася Ґледіс. — Я керую танцювальною трупою. А такі люди завжди знайдуть собі роботу. І взагалі: якщо в мене закінчаться гроші, я вийду заміж, та й по всьому.

— Ніколи не вчися друкувати на машинці, дитинко, — сказала до мене тітка Пеґ. — А якщо таки навчишся, то нікому не кажи, що вмієш, бо від тебе не відчепляться. І стенографії тобі не треба. Бо то смерть. Якщо жінці всунули в руки блокнот для стенографії — все, вона вже ніколи його не позбудеться.

Раптом — уперше, відколи ми піднялися нагору — озвалася неземна істота, яка сиділа у другому кінці кімнати.

— Ти казала, що вмієш шити? — запитала Селія.

Її низький, хриплий голос знову заскочив мене зненацька. Крім того, тепер вона ще й дивилася на мене, аж мені стало трохи лячно. Не хочеться знову й знову називати Селію «гарячою», але без цього слова ніяк: вона була з тих жінок, від яких усе тліє, навіть якщо вони самі нікого спопеляти не хочуть. Я не могла витримати її гарячого погляду, тому просто кивнула і сказала, повернувшись до тітки Пеґ, — біля неї було безпечніше:

— Так, вмію. Мене навчила бабця Морріс.

— А що саме ти шиєш? — поцікавилася Селія.

— Ну от цю сукенку я пошила сама.

Ґледіс аж запищала:

— Ти сама її пошила?

Вони з Роландом кинулися до мене так само, як кидалися колись дівчата, почувши, що я сама шию собі одяг. Не встигла я оком змигнути, як вони вже обмацували мою сукенку, наче дві милі мавпочки.

— І це ти теж сама зробила? — перепитала Ґледіс.

— І навіть мережку? — запитав Роланд.

Мені хотілося відповісти, що це дурничка, бо ж і справді, супроти того, що я вміла, ця скромна — хоч і начебто майстерно пошита сукенка — була дрібничкою. Але й видатися зарозумілою теж не хотілося. Тому натомість я сказала:

— Весь одяг я собі шию сама.

Селія знову озвалася з другого кінця кімнати:

— А костюми зможеш пошити?

— Напевно… Залежить, які саме, але думаю, що зможу.

Тоді вона підвелася й запитала:

— От щось такого типу?

І дозволила халатику спасти з плечей на підлогу, показавши костюм насподі. (Я знаю, що фраза «дозволила халатику спасти з плечей» звучить пафосно, але Селія належала до тих жінок, які не просто знімають одяг, як усі інші смертні жінки, а неодмінно «дозволяють йому спадати».) Вона мала незрівнянну фігуру, а от костюм був звичайнісінький: металево-сіра штучка з двох частин, схожа на купальник. З тих, що краще виглядають на відстані п’ятнадцяти метрів, аніж зблизька. Тісні шортики з високою талією, оздоблені пістрявими блискітками, і ліфчик, розцяцькований яскравими намистинками й пір’ям. Костюм їй личив — але тільки тому, що їй личила б і лікарняна сорочка. Бо, чесно кажучи, сидів він на ній не дуже. Бретельки треба було повністю переробити.

— Таке я зможу пошити, — сказала я. — Трохи мороки з намистинками, але ж це треба тільки сісти й попришивати. А все решта просто.

Раптом мене осяяло, так наче в нічному небі спалахнув феєрверк:

— А може, у вас є художниця з костюмів? Я б могла працювати разом із нею. Стати її помічницею!

У кімнаті вибухнув регіт.

— Художниця з костюмів! — повторила Ґледіс. — Ми тобі що — «Парамаунт Пікчерз»? Чи ти думаєш, ми ховаємо в підвалі Едіт Гед?

— Дівчата самі відповідають за свої костюми, — пояснила тітка Пеґ. — Якщо в нашому гардеробі не знаходиться нічого, що б їм підійшло — а там ніколи нічого не знаходиться, — вони мусять самі подбати про свій одяг. Воно їм, звісно, обходиться в копійку, але так вже склалося з самого початку. Ти де дістала свій костюм, Селіє?

— Відкупила у знайомої. Пам’ятаєш Евелін з «Ель-Морокко»? Вона вийшла заміж і перебралася в Техас. І продала мені цілу скриню з костюмами. Мені пощастило.

— Ага, точно, — форкнув Роланд. — Пощастило, що триперу не підчепила.

— Дай спокій, Роланде, — сказала Ґледіс. — Евелін була чемна дитина. Ти просто заздриш, бо вона вискочила заміж за ковбоя.

— Якщо ти захочеш допомогти малятам з костюмами, Вівіан, усі будуть тобі дуже вдячні. Це я точно знаю, — мовила тітка Пеґ.

— А костюм для «Південних морів» ти зможеш мені пошити? — запитала Ґледіс. — Такий, як у гавайських танцівниць хули?

Питати про таке — те саме, що питати шеф-кухаря, чи зможе він зварити кашу.

— Звичайно, — відповіла я. — Завтра пошию.

— А мені? — спитав Роланд.

— Я не маю грошей на нові костюми, — втрутилася Олів. — Ми на цю тему не говорили.

— Ох, Олів, — зітхнула тітка Пеґ. — Ти точнісінько як та попадя. Та хай собі малята повеселяться.

Я не могла не помітити, що відколи зайшла розмова про шиття, Селія не зводила з мене погляду. Перебувати в її полі зору було страшно й бентежно.

— Знаєш що? — запитала вона, уважніше мене роздивившись. — А ти гарна.

Відверто кажучи, люди зазвичай помічали це раніше.

Але хіба можна було звинувачувати Селію в тому, що та досі майже не звертала на мене уваги, якщо вона мала таке обличчя й таке тіло?

— І якщо відверто, — вона вперше за вечір усміхнулася, — ти трохи схожа на мене.

Відразу скажу тобі, Анджело: це неправда.

Селія Рей була богинею, а я — юною дівчиною. У найповерховішому розумінні вона, мабуть, мала рацію: ми обидві були високими брюнетками зі шкірою кольору слонової кості й широко посадженими карими очима. Ми могли б зійти за двоюрідних сестер, а може, навіть за рідних, але точно не за близнючок. Між нашими фігурами не було нічого спільного. Вона була наче персик, а я — мов та палиця. Та все ж мені було приємно це почути. Утім, я й досі впевнена: Селія Рей помітила мене тільки з однієї причини — бо ми були трішки схожі одна на одну, що й привернуло її увагу. Коли Селія — гонорова Селія — дивилася на мене, то, напевно, почувалася так, ніби дивиться у (дуже запітніле, дуже далеке) дзеркало, а відображення у дзеркалі подобалося їй завжди.

— Нам з тобою треба колись однаково вдягнутися і вийти в місто, — сказала Селія. Той хрипкий голос жительки Бронксу був схожий на мурчання. — Ото порозважаємося.

Я навіть не знала, що на це відповісти. Так і сиділа мовчки, витріщившись на неї, наче учениця школи Емми Віллард, якою я зовсім недавно була.

Тим часом тітка Пеґ — моя законна опікунка на той момент, не забувай, — почула цю не зовсім пристойну пропозицію і сказала:

— О, звучить весело, дівчата.

Тітка Пеґ знову стояла біля бару — мішала наступну партію мартіні, — коли Олів поклала всьому кінець. Грізна секретарка театру «Лілея» встала і, сплеснувши в долоні, мовила:

— Досить! Якщо Пеґ ще трохи тут посидить, вранці вона буде ніяка.

— Чорт, Олів, зараз ти від мене дістанеш! — сказала тітка Пеґ.

— Іди спати, Пеґ, — незворушно скомандувала Олів, задля ефекту знявши з себе ремінець. — Уже.

Кімната спорожніла. Ми всі побажали одне одному доброї ночі і розійшлися.

Я повернулась до своїх апартаментів (своїх апартаментів!) і взялася далі розпаковувати речі. Проте ніяк не могла зосередитися. Я аж тремтіла від радісного хвилювання.

Коли я вішала сукенки в шафу, навідалася тітка Пеґ — перевірити, як я.

— Зручно тобі тут? — запитала вона, роззирнувшись бездоганно чистими кімнатами дядька Біллі.

— Дуже. Тут так гарно!

— Ага. Біллі на гірше б не погодився.

— Можна вас щось запитати?

— Звичайно.

— А що там із тією пожежею?

— З якою пожежею, дитинко?

— Олів казала, що сьогодні в театрі сталася невелика пожежа. Сподіваюся, усе нормально?

— А, он ти про що! То просто старі декорації, які стояли позаду будівлі, випадково загорілися. Я маю знайомих пожежників, тому все закінчилось добре. Ох, то це сьогодні було? Я вже й забула, — тітка Пеґ потерла очі. — Ну добре, дитинко. Скоро ти сама побачиш, що життя в театрі «Лілея» — не що інше, як серія невеликих пожеж. А тепер лягай спати, а то Олів ще в соціальну службу подзвонить.

Я послухала її й лягла — то була моя перша ніч у Нью-Йорку і перша (але точно не остання) у чоловічому ліжку.

Не пам’ятаю, хто прибрав брудні тарілки зі склянками після вечері. Певно, Олів.