Місто дівчат

Розділ двадцять другий

Далі настала пора понурого, пливкого нещастя.

Якийсь двигун у моєму нутрі заглухнув, і сили мене покинули. Мої дії підвели мене, тож я взагалі перестала діяти.

Тепер я жила в батьківському домі, дозволяла батькам вирішувати все за мене і, не задумуючись, підтримувала все, що вони пропонували.

За сніданком я разом із ними читала газети й пила каву, а потім допомагала мамі зробити сендвічі на обід. Вечерю (яку готувала, звісно, наша кухарка) подавали о пів на шосту, опісля ми читали вечірні газети, грали в карти й слухали радіо.

Тато запропонував, щоб я працювала в його компанії, і я погодилася. Він посадив мене в конторі, де я сім годин на день перекладала папери з місця на місце й відповідала на дзвінки, якщо інші працівники були зайняті. Я навчилася сяк-так давати раду з документами. Мене варто було заарештувати за те, що я вдавала зі себе секретарку, але так я принаймні мала чим займатися цілими днями і навіть отримувала невелику платню за свою «роботу».

Щоранку ми з татом удвох їхали в контору і щовечора удвох поверталися назад. Його розмови під час тих поїздок були радше серією гнівних тирад про те, чому Америці треба триматися подалі від війни, як профспілки крутили Рузвельтом на всі боки і чому комуністи мали невдовзі захопити нашу країну. (Нашого любого татка комуністи завжди лякали дужче за фашистів.) Я чула його слова, але не можу сказати, що я їх слухала.

Я цілий час витала десь у хмарах. Якесь жахливе створіння у важких черевиках товклося в моїй голові, повсякчас нагадуючи мені, що я мала паскудна шльондра.

Я відчувала, яке все довкола мале. Моя дитяча кімната з невеликим дівочим ліжком. Надто низькі балки. Ледь чутний відголос батьківських розмов уранці. Кілька автівок на стоянці коло церкви в неділю. Стара крамничка з вузьким вибором знайомих харчів. Забігайлівка, яка зачинялася о другій по обіді. Моя шафа, повна підліткової одежі. Мої дитячі ляльки. Усе це тиснуло на мене й наповнювало мене смутком.

Кожне слово, яке вилітало з радіо, звучало моторошно й тривожно. Пісні — і сумні, й веселі — викликали в мене зажуру. Радіовистави ледве втримували мою увагу. Інколи я чула в ефірі голос Волтера Вінчелла, який, горлопанячи, поширював свої плітки або голосно закликав до негайної інтервенції в Європі. Від звучання його голосу я вся аж стискалася, а тато тут же вимикав радіо, гаркаючи: «Та він не заспокоїться, поки всіх американських хлопців не пошлють за океан, щоб їх там фріци повбивали!».

У середині серпня прийшов наш примірник журналу «Лайф», де була надрукована стаття про популярну нью-йоркську виставу «Місто дівчат» разом із портретами відомої британської актриси Едни Паркер Вотсон. Вона виглядала неперевершено. На основній фотографії Една була вбрана в один із костюмів, що їх я пошила торік: темно-сірого кольору, ледь зібраний у поясі, з вишуканим криваво-червоним комірцем із тафти. Ще там було вміщене фото Едни й Артура, які йшли, тримаючись за руки, Сентрал-парком. («Попри шалений успіх, місіс Вотсон досі вважає роль дружини своєю улюбленою. “Багато актрис говорять, що вони одружені зі своєю роботою, — каже стильна зірка. — Але мені більше до вподоби бути заміжньою за чоловіком!”») Коли я вперше прочитала ту статтю, моє сумління перетворилося на прогнилий човник, який помалу занурюється в болото. Та коли я згадую про неї зараз, то відчуваю тільки злість. Усі прогріхи і брехня зійшли Артурові Вотсону з рук.

Тітка Пеґ прогнала Селію, Една прогнала мене, зате Артур міг далі жити своїм чарівним життям зі своєю чарівною дружиною, мовби нічого й не сталося.

Малих паскудних шльондр позбулися. Чоловікові дозволили залишитись.

Звісно, що в той час я не розпізнала того лицемірства.

Але тепер мені це ясно як білий день.

Суботніми вечорами ми з батьками вирушали на танці в за міський клуб. Тепер я бачила, що приміщення, яке ми пафосно називали «бальною залою», було всього лиш невеликою їдальнею, де столики повідсували до стіни. Музиканти грали досить посередньо. А тим часом я знала, що у Нью-Йорку в «Сент-Реджісі» відкрили на літо «Віденську терасу» і що мені більше ніколи не судилося там знову танцювати.

На танцях у заміському клубі я спілкувалася з давніми друзями й сусідами. Старалася як могла. Деякі з них знали, що я жила в Нью-Йорку, і намагалися зав’язати про це розмову («Не розумію, як людям може подобатися жити отак одне в одного на голові!»). Я теж намагалася підтримати розмову з цими людьми про їхні котеджі біля озера, їхні жоржини, їхні улюблені рецепти булочок до кави чи щось інше, що їх цікавило. Мені було невтямки, чому люди взагалі чимось цікавилися. Музика грала і грала. Я танцювала з усіма, хто мене запрошував, особливо не придивляючись до жодного з партнерів.

На вихідних мама їздила на виставки коней. Я їхала з нею, якщо вона мене кликала. Сиділа на відкритій трибуні в заляпаних болотом черевиках — руки мені відмерзали, — спостерігаючи, як коні бігали ареною, коло за колом, і думала, кому цікаво витрачати на таке час.

Мама постійно отримувала листи від Волтера, який тепер перебував на авіаносці біля Норфолка, штат Вірджинія. Він писав, що харчі кращі, ніж можна було сподіватися, і що він знайшов спільну мову з іншими хлопцями. Передавав найліпші вітання своїм друзям удома. І жодного разу не згадав про мене.

А ще тієї весни треба було обійти стільки весіль, що в мене аж тріщала голова. Дівчата, з якими я вчилася у школі, виходили заміж і вагітніли — саме в такій послідовності, уявляєш? Якось я зустріла на вулиці одну подружку свого дитинства. Її звали Бесс Фармер. Ми з нею разом вчилися у школі Емми Віллард. Вона вже мала однолітнього малюка, якого штовхала у візку, і от знову ходила вагітна. Бесс була справжнє серденько — розумниця, яка голосно сміялася й мала хист до плавання. А ще була доволі здібна до наук.

Сказати, що Бесс стала простою домогосподаркою, було б образливо й принизливо. Але від вигляду її вагітного живота мене кинуло в піт.

Дівчата, з якими ми колись купалися наголяса в річці за будинками, коли ще були дітьми (усі такі худорляві, енергійні, безстатеві), перетворилися на тілистих матрон, в яких текло молоко з грудей, а животи тріскали від немовлят. Мені це не вкладалося в голову.

Однак Бесс здавалася щасливою.

А я була малою паскудною шльондрою.

Я так підло повелася з Едною Паркер Вотсон. Зрадити людину, яка тобі допомогла й була добра до тебе, — сильніше зганьбитися неможливо.

Я пережила багато неспокійних днів і проспала багато ще гірших ночей.

Робила все, що мені казали, і нікому не завдавала клопоту, та все ж ніяк не могла вирішити, куди себе подіти.

З Джимом Ларсеном мене познайомив тато.

Джим — серйозний, порядний двадцятисемилітній чоловік — працював у гірничій компанії мого тата. Він був товарним касиром. Якщо тебе цікавить, що то за професія, то я поясню: він відповідав за декларації, рахунки й замовлення. А ще завідував відправленнями. Джим добре знав математику і використовував свої здібності, щоб давати раду зі складними питаннями вартості маршруту, плати за зберігання й відстеження вантажів. (Написати ці слова я то написала, Анджело, але не впевнена, що кожне з них означає. Я запам’ятала їх, ще коли зустрічалася з Джимом Ларсеном, щоб могти пояснити людям, чим він займається.) Попри скромне походження Джима, мій батько був про нього високої думки. Він бачив у ньому цілеспрямованого молодого чоловіка, який далеко піде — такого собі двійника свого рідного сина, тільки з робітничого класу. Йому подобалося, що Джим почав із роботи машиніста, та завдяки наполегливості й успіхам швидко піднявся до відповідальної посади. Батько збирався одного дня призначити його керівником цілої компанії. «Той хлопчина — ліпший бухгалтер, ніж більшість моїх бухгалтерів, і кращий бригадир за більшість моїх бригадирів», — казав він.

Тато говорив: «Лідера із Джима Ларсена не вийде, але він з тих надійних людей, яких кожен лідер хоче мати біля себе».

Джим був такий чемний, що запитав мого батька, чи можна запросити мене на побачення, ще до того, як промовив до мене хоч слово. Тато дозволив. Зрештою, якраз тато і сказав мені, що Джим Ларсен збирається запросити мене на побачення. Тоді я навіть не знала, хто то такий. Але вони вдвох уже все влаштували, навіть не питаючи про мою думку, тож я просто підтримала їхній план.

На першому побаченні Джим повів мене на морозиво до місцевого кіоску. Він пильно спостерігав за тим, як я їла, щоб упевнитися, що мені смакує. Йому було не байдуже, задоволена я чи ні, а це вже щось. Не всі чоловіки такі. Наступних вихідних він повіз мене до озера, де ми гуляли й дивилися на качок.

Ще через тиждень ми поїхали на невеликий ярмарок в нашому окрузі, де він купив мені картину із соняшником, коли я сказала, що вона мені подобається. («Це для тебе — повісиш на стіну у своїй кімнаті», — сказав він.) З моїх слів він видається повним занудою.

Але це не так.

Джим був дуже милим хлопцем. Тут треба віддати йому належне. (Тільки вважай, Анджело: якщо жінка каже про свого кавалера «він такий милий хлопець», вона точно не закохана в нього). Але Джим справді був милий. І не просто милий, якщо вже на те пішло. Він мав глибокий математичний розум, був чесним і винахідливим. Хитрим не був, зате розумним — так. І ще, як то кажуть, по-американському гарним — світловолосим, блакитнооким, струнким. Чесні блондини — не мій вибір, якщо є з кого вибирати, але в його зовнішності справді не було жодного ґанджу. Будь-яка жінка назвала б його вродливим.

Боже поможи! Я намагаюся його описати, а сама ледве можу його згадати.

Що ще тобі розповісти про Джима Ларсена? Він грав на банджо і співав у церковному хорі. Допомагав проводити перепис і був пожежником-добровольцем. Міг полагодити все, що завгодно: від сітки на дверях до залізничної колії на шахті, де добували залізну руду.

Джим їздив на «б’юїку», який одного дня змінив на «кадилак», заробивши перед тим гроші і купивши більший дім для своєї матері, з якою він жив. Його праведна матуся була самотньою вдовою, пахнула лікувальними мазями й завжди тримала під пахвою Біблію. Від ранку до вечора вона видивлялася з вікна на сусідів, піджидаючи, коли ті спіткнуться і згрішать. Джим попросив мене називати її «мамою», і я так її й називала, хоч мені було неприємно навіть хвилину чи дві перебувати в товаристві цієї жінки.

Батько Джима давно помер, тож Джим дбав про матір, ще відколи вчився у старших класах. Його тато був норвезьким мігрантом, ковалем, який радше не виховав свого сина, а викував його, сформувавши з нього відповідальну й порядну людину. Йому вдалося змалку перетворити хлопчиська на чоловіка. А тоді тато помер, а син не мав іншого вибору, як остаточно подорослішати у свої чотирнадцять.

По-моєму, я подобалася Джиму. Він вважав мене кумедною. У його житті було мало гумору, але мої невинні жарти й дотепи його розважали.

Минуло кілька тижнів залицянь, і він мене вперше поцілував. Поцілунок був приємний, але нічого іншого він собі не дозволив. А я й не просила. Я не накинулася на нього жадібно, і причина була проста — я не відчувала до нього жаги.

Я більше ні до чого її не відчувала. Моя жага кудись зникла. Хтось наче заховав усі мої пориви й бажання у шухляду під замок, далеко-далеко. Може, на вокзалі Ґранд-Сентрал.

Мене вистачало тільки на те, щоб підтримувати все, що робив Джим. Хоч чого йому хотілося — мене влаштовувало все.

Він був дбайливий. Питав, чи в кімнаті мені не холодно або, навпаки, не душно. Почав називати мене пестливо — «Ві», але тільки після того, як попросив на це мого дозволу.

(Мені не сподобалося, що він мимоволі обрав те саме ім’я, яким мене завжди називав мій брат, але я промовчала й дозволила так себе називати.) Він допоміг моїй мамі полагодити парканчик, через який стрибали коні, й вона оцінила його допомогу. Татові він допоміг пересадити кілька кущів троянд.

Джим почав щовечора приходити до нас грати в карти.

Не скажу, що то було неприємно. Його візити давали гарну нагоду відірватися від радіо та вечірніх газет. Я усвідомлювала, що задля мене батьки порушували суспільне табу — заборону приймати свого працівника у своєму домі. Однак вони люб’язно його гостили. Ті вечори були доволі теплі й затишні. Джим подобався моєму татові все більше й більше.

— Той Джим Ларсен, — казав він, — має найрозумнішу голову на плечах в усьому місті.

Мамі ж, напевно, хотілося, аби Джим мав вищий соціальний статус, але що вона могла вдіяти? Вона сама вийшла заміж за хлопця не з вищого і не з нижчого класу: за своїм статусом батько був їй якраз до пари — такий самий вік, така сама освіта, такі самі статки, таке саме виховання. Не сумніваюся, що від мене вона теж цього чекала. Але з Джимом усе ж змирилася, бо така вже була її доля: миритися замість радіти.

Жевжиком Джим не був, та все ж поводився по-своєму романтично. Одного дня, коли ми каталися містом, він сказав:

— Коли ти сидиш у моїй машині, я відчуваю самі лиш заздрісні погляди навколо.

Цікаво, як йому спала на думку така фраза? Але звучало мило, правда?

За якийсь час ми заручилися.

Не знаю, Анджело, чому я погодилася вийти заміж за Джима Ларсена.

Ні, брешу. Я добре знаю чому: бо почувалася брудною й підлою, а він був чистим і порядним. Мені здавалося, що його добре ім’я зітре мої погані вчинки. (Такий підхід ще нікому не допоміг, до речі. Хоча це не заважає людям випробовувати його знову і знову.)

Та й мені до певної міри подобався Джим. Подобався, бо він був анітрохи не схожий на моїх торішніх знайомих. Він не нагадував мені про Нью-Йорк. Не нагадував про «Лелеку», Гарлем або прокурений бар у Ґринвіч-Вілледжі. Чи про Біллі Б’юелла, Селію Рей або Едну Паркер Вотсон. І вже точно не про Ентоні Роччеллу. (Ех!) А найголовніше, що він не нагадував мені про саму себе — малу паскудну шльондру.

Поруч із Джимом я могла бути тією, що її із себе вдавала: милою дівчиною, яка працювала в батьковій конторі й не мала минулого, про яке вартувало б згадувати. У мене було єдине завдання: брати приклад із Джима й робити все, як він, бо тоді мені б не довелося думати про себе, а саме цього мені й хотілося.

Отак я й зісковзнула у бік заміжжя, як автівка зісковзує з дороги там, де зсунувся гравій.

Настала осінь 1941 року. Ми планували одружитися навесні, щоб Джим устиг заощадити досить грошей і придбати будинок, де нам було б зручно жити разом із його мамою. Він купив невелику каблучку на заручини, досить гарну — тільки з нею моя рука здавалася якоюсь чужою.

Після заручин наші еротичні втіхи набули обертів. Тепер, коли ми паркували «б’юїк» біля озера, він знімав із мене блузку й пестив мої груди — перепитуючи, звісно, на кожному кроці, чи я не проти. Ми разом лягали на широке заднє сидіння й терлися одне об одного, чи то пак він терся об мене, а я не заперечувала. (Я не наважувалась зухвало тертися об нього. Та й мені не зовсім цього хотілося.)

— Ох, Ві, — зітхав він зі щирим захопленням, — ти найгарніша дівчина на всьому білому світі!

Одного вечора він притискав мене особливо палко, а тоді змусив себе відсунутися й потер обличчя руками, намагаючись опанувати себе.

— Я не хочу більше нічого з тобою робити, поки ми не одружимося, — нарешті сказав він.

Я лежала на задньому сидінні; спідниця загорнулася до пояса, голі груди мерзли на прохолодному осінньому повітрі. Я відчувала, що його серце гупає, як скажене, а моє — ні.

— Я не зможу більше ніколи подивитися твоєму батьку в очі, якщо позбавлю тебе цноти, перш ніж ти станеш моєю дружиною, — мовив він.

Я охнула. То була відверта, мимовільна реакція. Охнула голосно. Від самого слова — «цнота» — у мене мурашки побігли. Мені це взагалі вилетіло з голови! Хоч я і грала роль невинної дівчинки, я й уявити не могла, що він справді мене такою вважав. Але чому б він мав думати інакше? Хіба я колись давала йому привід засумніватися в моїй чистоті Це була проблема. Він дізнається. Ми одружимося, він захоче взяти мене у шлюбну ніч — і тоді про все довідається.

Як тільки ми займемося сексом, він зрозуміє, що він у мене не перший гість.

— Що таке, Ві? — запитав він. — Щось не так?

У ті часи, Анджело, я не звикла казати правду. У будь-якій ситуації, а тим паче у стресовій, я не поспішала говорити все як є. Минуло багато років, перш ніж я стала чесною, і я знаю чому: бо правда часто жахає. Щойно в кімнаті звучить правда, атмосфера в ній змінюється назавжди.

Та все ж я відповіла чесно.

— Я вже не дівчина, Джиме.

Не знаю, чому я в цьому зізналася. Може, через те, що запанікувала. Може, мені забракло розуму, щоб вигадати якусь більш-менш вірогідну брехню. А може, тому, що крізь маску фальші рано чи пізно проступає істинна натура.

Джим довго витріщався на мене, а тоді запитав:

— Що ти маєш на увазі?

О Господи, що інакше я могла мати на увазі!

— Я вже не дівчина, Джиме, — повторила я, наче проблема була в тому, що він добре не розчув моїх слів.

Він підвівся й довго сидів, втупившись перед себе, збираючись із думками.

Я тихенько вдягнула блузку. Не хотілося розмовляти про таке з голими цицьками.

— Але чому? — нарешті запитав він. Його лице закам’яніло від болю й відчуття зради. — Чому ти вже не дівчина, Ві?

І тоді я розплакалася.

На цьому місці, Анджело, я мушу зупинитися й дещо тобі розповісти.

Я вже стара жінка. І дожила до того віку, коли терпіти не можу, як молоді дівчата плачуть. Мене до смерті дратують їхні сльози. А найбільше нервують плачі гарних молодих дівчат — чи, ще гірше, гарних молодих заможних дівчат, — які жодного разу в житті не мусили ні за що боротися чи навіть пальцем об палець вдарити, і тому як тільки щось іде не так, відразу розклеюються. Коли я бачу, як гарні молоді дівчата ревуть без причини, мені хочеться їх задушити.

Мені здається, що всі гарні молоді дівчата підсвідомо знають, як треба розклеюватися, і поводяться так, бо це справді діє. Діє з тих самих причин, чому восьминогу вдається втекти у хмарі чорнила: сльози відволікають увагу. Вíдра сліз можуть скерувати непросту розмову в інше русло і змінити плин логічних наслідків. Річ у тім, що більшості людей (особливо чоловікам) неприємно дивитися, як гарна молода дівчина плаче, і вони поспішають її заспокоїти, тут же забувши, про що говорили якусь секунду тому. Густа злива зі сліз щонайменше створює паузу, а під час тієї паузи гарна молода дівчина виграє для себе трохи часу.

Хочу тобі сказати, Анджело, що в моєму житті настав день, коли я перестала це робити — перестала реагувати на життєві труднощі повінню сліз. Бо ж насправді в цьому нема жодної гідності. Тепер я така собі товстошкіра стара баба-грім, яка ліпше стоятиме із сухими очима, безборонна в колючому чагарнику правди, ніж зганьбить саму себе і всіх навколо, звалившись у болото облудних сліз.

Однак восени 1941 року я ще такою не стала.

Я сиділа на задньому сидінні «б’юїка» Джима Ларсена й ревіла, проливаючи найгарніші й найрясніші сльози.

— Що таке, Ві? — у голосі Джима почувся прихований відчай. Він ще ніколи не бачив, щоб я плакала. Він тут же забув про свій шок і стривожено запитав: — Чому ти плачеш, сонечко?

Його турботливість розчулила мене ще дужче.

Він такий добрий, а я така паскуда!

Він згріб мене в обійми, попросив, щоб я заспокоїлася.

А що говорити в ту хвилину я не мала сили і заспокоїтись теж не могла, то він сам вигадав для себе історію про те, чому я вже не дівчина.

— Хтось зробив з тобою щось жахливе? Так, Ві? У Нью-Йорку? — запитав він.

Знаєш, Джиме, у Нью-Йорку зі мною робили всяке, і не можу сказати, що це було аж так жахливо.

Ось як звучала би правильна, чесна відповідь. Але відповісти так я не могла, тому промовчала, схлипуючи в його сильних обіймах, а моє задихане безголосся дало йому вдосталь часу прикрасити історію вигаданими подробицями.

— То ось чому ти вернулася додому, правда? — він сказав це так, ніби його нарешті осяяло. — Бо хтось познущався з тебе, так? Ось чому ти завжди така стримана. Ох, Ві. Бідна моя дівчинка.

Я ще кілька разів схлипнула.

— Просто кивни, якщо це правда, — сказав він.

О Господи! І як мені з цього виплутатися?

А ніяк. З цього виплутатися неможливо. Хіба що сказати правду, а сказати правду я не могла. Визнавши, що я не дівчина, я вже зіграла своєю правдивою картою, а ще однієї в колоді не було. Та і його версія історії була ліпша за мою.

Я кивнула, прости Господи.

(Знаю. Вчинила я жахливо. І написавши те речення, почуваюся так само жахливо, як ти, прочитавши його. Але я пишу тобі не для того, аби брехати, Анджело. Я хочу, щоб ти знала, якою я тоді була, і тому розповідаю все як є.)

— Ти не мусиш мені про це розказувати, — мовив Джим, погладжуючи мене по голові й утупившись кудись удалину.

Я кивнула крізь сльози: мовляв, так, мені зовсім не хочеться про це говорити.

По-моєму, йому полегшало від того, що не доведеться слухати всі деталі. Він довго тримав мене в обіймах, аж поки мій плач остаточно не стих. Потім мужньо усміхнувся до мене (його губи тільки ледь-ледь тремтіли) і сказав:

— Усе буде добре, Ві. Тепер ти у безпеці. Не бійся, я ніколи не ставитимусь до тебе так, ніби ти брудна. І не переживай — я нікому не розповім. Я кохаю тебе, Ві. І все одно з тобою одружуся.

Його слова прозвучали благородно, але на його обличчі було написано: «От відразлива купа мерзоти. Доведеться її терпіти».

— Я теж тебе кохаю, Джиме, — збрехала я і поцілувала його з почуттям, схожим на вдячність і полегшу.

Але якщо тебе цікавить, коли я почувалася найгіршою падлюкою у своєму житті, то я скажу тобі: якраз у ту хвилину.

Прийшла зима.

Дні стали коротші й холодніші. Наші з батьком поїздки на роботу відбувалися в непроглядній темряві — що вранці, що ввечері Я плела Джимові светр на Різдво. За ті дев’ять місяців, відколи я повернулася додому, я так і не розпакувала своєї швейної машинки. Від самого погляду на ту коробку мені ставало сумно і гнітюче. Зате почала плести. Я мала хист до рукоділля й легко давала собі раду з товстою вовною.

Замовила поштою схему в’язання класичного норвезького светра — блакитно-білого, зі сніжинками — і як тільки залишалася сама, бралася за спиці. Джим пишався своїми норвезькими коренями, тож я подумала, що йому сподобається подарунок, який нагадуватиме йому про батьківський край.

При цьому я вимагала від себе такої ж бездоганності, якої вимагала б від мене бабця, якби була жива: я розпускала цілі рядки петель, якщо десь закрадався ґандж, а потім перев’язувала знову і знову. Так, я плела светр уперше, але в ньому не мало бути жодного огріху.

А більше я нічим не займалася: ходила туди, куди мені казали, упорядковувала папери так, як треба було їх упорядкувати (більш-менш за абеткою), і робила все те, що й інші.

Була неділя. Ми із Джимом разом сходили до церкви, а після служби пішли на денний сеанс «Дамбо». Коли вийшли з кінотеатру, містом уже розлетілася новина: японці щойно атакували американський флот у Перл-Гарбор.

До ранку ми вступили у війну.

Джим не мусив іти до війська.

Він міг ухилитися від служби з багатьох причин. По-перше, у його віці мобілізація могла його й не зачепити. По-друге, він був єдиним годувальником овдовілої матері. По-третє, він обіймав високу посаду на шахті, де видобували залізну руду, а під час війни ця промисловість була дуже важлива.

Причин для відтермінування було до кольóру, до вибóру — досить було зупинитися на котрійсь одній.

Але Джим Ларсен мав такий характер, що не міг дозволити, аби інші хлопці йшли воювати замість нього. Його «викували» не так. І тому дев’ятого грудня Джим посадив мене за стіл, аби про це поговорити. Ми були самі у нього вдома — його мати поїхала навідати сестру в іншому місті, — і він сказав, що має до мене серйозну розмову і чи я не проти його вислухати. Він вирішив піти в армію, сказав він. То був його обов’язок, сказав він. Він зневажатиме себе, якщо не допоможе своїй країні у важку хвилину, сказав він.

Гадаю, він розраховував, що я спробую його відмовити, але я не збиралася.

— Розумію, — відповіла я.

— І ще дещо, — Джим набрав повні груди повітря. — Не хочу засмучувати тебе, Ві. Але я довго про це думав. І вирішив, що, зважаючи на війну, нам краще скасувати заручини.

Він знову пильно глянув на мене, чекаючи моїх заперечень.

— Продовжуй, — сказала я.

— Я не можу вимагати, щоб ти на мене чекала, Ві. Це неправильно. Та й, крім того, я не знаю, наскільки ця війна затягнеться і що зі мною станеться. Може, я вернуся скаліченим або взагалі не вернуся. Ти молода дівчина. Не треба через мене відкладати своє життя на потім.

Тут я мушу дещо пояснити.

По-перше, я вже не була молодою дівчиною. Мені виповнився двадцять один, і за тодішніми стандартами я вже стала старою бабцею. (1941 року скасування заручин було геть не жартом для двадцятиоднолітньої жінки, повір мені.) А по-друге, того тижня чимало молодих пар у всій Америці опинилося в такому ж скрутному становищі, що й ми із Джимом.

Після нападу на Перл-Гарбор мільйони американських хлопців вирушали на війну. Проте більшість із них, навпаки, квапилися одружитися перед від’їздом. Дехто біг до вівтаря через кохання, страх чи бажання зайнятися любощами перед лицем імовірної смерті. Або через побоювання щодо вагітності, якщо пара вже почала кохатися. А хтось, мабуть, відчував нагальну потребу заповнити своє життя всім, чим тільки можна, за короткий час. (Твій батько, Анджело, був одним із багатьох молодих американців, який, перш ніж кинутися в бій, наклав на себе печать квапливого шлюбу зі своєю коханою, яка жила по сусідству. Але ти, звичайно, й сама про це знаєш.)

А мільйони американських дівчат квапилися прив’язати до себе коханих іще до того, як війна забере всіх хлопців. Були навіть такі, що хотіли затягнути під вінець вояків, яких заледве знали, з розрахунку, що якщо ті загинуть на полі бою, вони — як їхні вдови — отримають по десять тисяч доларів компенсації. (Таких дівчат називали «доларовими жонами», і коли я чула про них, мені аж трохи відлягало від душі, бо на світі були ще гірші за мене.) Тобто я хочу сказати ось що: більшість людей за таких обставин поспішали одружитися, а не скасувати кляті заручини. Того тижня у всій Америці хлопці й дівчата із замріяними очима діяли за однаковим романтичним сценарієм, промовляючи: «Я завжди тебе кохатиму! Я доведу, що кохаю тебе, одружившись із тобою просто зараз! Я кохатиму тебе завжди, хоч яка доля нас спіткає!».

Але Джим такого не казав. Він не дотримувався сценарію. І я теж.

Я запитала:

— Повернути тобі каблучку, Джиме?

Якщо мені це не приснилося — а я навряд чи спала тієї миті, — я побачила, що його обличчям промайнув вираз неймовірного полегшення. Я відразу здогадалася, хто переді мною. Переді мною був чоловік, який щойно зрозумів, що в нього з’явився вихід, що йому не доведеться одружуватися зі страх якою зіпсутою дівчиною. До того ж він отримував можливість зберегти свою честь. Джим не приховував своєї вдячності. Він тут же оговтався, але я встигла помітити, як він зреагував.

— Ти ж знаєш, що я завжди кохатиму тебе, Ві, — сказав він, остаточно себе опанувавши.

— І я завжди кохатиму тебе, Джиме, — ввічливо відповіла я.

Тепер ми повернулися до сценарію.

Я зняла з пальця каблучку й рішуче поклала її в його простягнуту долоню. Я досі впевнена, що, повернувши її собі, він відчув таку саму радість, яку відчула я, коли її скинула.

Отож ми були врятовані одне від одного.

Як бачиш, Анджело, історія не така вже й заклопотана формуванням націй, що не може знайти часу, аби «сформувати» життя двох простих смертних. Друга світова війна привела до багатьох перебудов та змін на нашій планеті — серед них був і цей мініатюрний поворот сюжету: Джима Ларсена й Вівіан Морріс було помилувано від шлюбу.

За годину після того, як ми розірвали заручини, ми мали найскаженіший, найнезабутніший, найгарячіший секс, який тільки можна уявити.

По-моєму, ініціювала його я.

Ну добре, визнаю: його однозначно ініціювала я.

Коли я віддала каблучку, Джим запропонував навзаєм ніжний поцілунок і теплі обійми. Чоловік, буває, обіймає жінку так, наче каже їй: «Я не хочу образити твоїх делікатних почуттів, люба», — саме так він мене обіймав. Але мої делікатні почуття й не думали ображатися. Навпаки, я почувалася так, ніби з мого черепа витягнули корок і з мене п’янким фонтаном била свобода. Джим скоро поїде геть, і то з власної волі — ще ліпше! Я вийду з цієї ситуації безневинною, як і він. (Але основне, що я!) Загроза розвіялася. Більше не було кого із себе вдавати, більше не було чого ховати. З тієї хвилини — каблучки на пальці нема, заручини скасовані, репутація незаплямована — я більше не мала що втрачати.

Він ще раз ніжно поцілував мене — мовляв, вибач, якщо я завдаю тобі болю, крихітко, — а я у відповідь, без сорому казка, встромила свого язика так глибоко йому до горла, що диво дивне, як не лизнула шлуночок його серця.

Так, Джим був добрим чоловіком. Побожним. Порядним.

Та насамперед він був чоловіком, і тому коли я перемкнула важіль на повну сексуальну вседозволеність, він на це відреагував. (Не знаю чоловіка, який би не відреагував на таке, скромно каже вона.) Та й хтозна? Може, він сп’янів від свободи так само, як і я. Знаю тільки те, що за якихось кілька хвилин я зуміла затягнути його через весь будинок у спальню і штовхнула його на вузьке соснове ліжко, де з нестримною розкутістю зірвала одяг із нас обох.

Мушу сказати, що на любощах я зналася набагато краще за Джима. Це відразу було зрозуміло. Секс у нього бував нечасто, якщо взагалі бував. Він прокладав маршрут моїм тілом так, як кермують автівкою у незнайомому кварталі: повільно й обережно, нервово шукаючи поглядом таблички з назвами вулиць та інші орієнтири. Так нікуди не годилося.

Дуже скоро стало очевидно, що за кермо, так би мовити, треба сісти мені. У Нью-Йорку я дечого навчилася, тому негайно задіяла свої призабуті давні вміння й узяла все у свої руки.

І зробила це мовчки і спритно — так спритно, що він навіть не встиг запитати, що я таке замислила.

Я гарцювала на ньому, як на конику, Анджело, ось що я тобі скажу. Не дала йому ані найменшої нагоди передумати чи стримати мене. Він задихався, він не знав, де він, не розумів, що з ним, — і я тримала його в такому стані, скільки могла. Треба віддати йому належне: таких прегарних плечей, як у нього, я більше ні в кого не бачила.

О Боже, як же я скучила за сексом!

Один момент я запам’ятала назавжди: гопцюючи на ньому до самозабуття, я зиркнула на його істинно американське лице й побачила, що за гримасою пристрасті й нестями ховається вираз подиву й жаху — він витріщався на мене зі здивуванням, радісним і збентеженим водночас. Його наївні блакитні очі немовби запитували: «Хто ти така?».

А мої, здогадуюсь, відповідали: «Не знаю, друже, і взагалі — це не твоє діло».

Коли все закінчилось, він не міг ні дивитися на мене, ні говорити зі мною.

А мені — аж не віриться — було на це начхати.

Наступного дня Джим вирушив на вишкіл для новобранців.

А я була дуже щаслива, коли через три тижні впевнилася, що не вагітна. Бо тоді я ризикнула й ми кохалися без захисту, хоча я переконана, що воно того вартувало.

Норвезький светр я доплела й відправила братові на Різдво. Волтер служив у південній частині Тихого океану, тому я не впевнена, чи теплий вовняний светр був йому потрібний, але він написав мені ввічливого листа з подякою. Уперше озвався до мене після тої жахливої поїздки до Клінтона.

Тобто це була радісна подія. Потепління стосунків, так би мовити.

Через багато років я дізналася, що Джима Ларсена нагородили хрестом «За бойові заслуги» — за надзвичайну мужність і готовність ризикувати життям у бою з озброєним ворогом. Пізніше він оселився у Нью-Мексико, одружився з багатою жінкою і став депутатом у сенаті штату. От тобі й батькове пророцтво, що йому не судилося бути лідером.

Я рада за Джима.

Урешті-решт у нас обох усе склалося добре.

Бачиш, Анджело? Війна — не для всіх найбільше зло.