Місто дівчат

Розділ сімнадцятий

Хіт був у наших руках.

Якийсь тиждень тому ми вмовляли людей прийти на нашу виставу, а тепер завертали їх з порога. Ще до Різдва тітка Пеґ і дядько Біллі повернули собі вкладене, а грошенята почали стікатися рікою — принаймні так запевняв дядько Біллі. Напевно, ти подумала, що успіх нашого спектаклю послабив напругу між тіткою Пеґ, Олів і дядьком Біллі. Та ні: попри щедрі дифірамби й щовечірні аншлаги, Олів далі нервувалася через гроші (вочевидь, її короткий експеримент зі святкуванням закінчився наступного дня після прем’єри).

Олів турбувало те, що успіх завжди минущий — про це вона не забувала нагадувати нам кожного Божого дня. «Наразі “Місто дівчат” нас фінансує, і це прекрасно, — казала вона, — але що робитиме театр “Лілея”, коли вистава перестане йти? Ми втратили місцевих глядачів. Нові високі ціни на квитки і наша космополітична комедія відштовхнули народ з робітничого класу, що його ми стільки років сумлінно розважали, і як можна мати певність у тому, що ці люди знову прийдуть, коли ми повернемося до звичного репертуару?

Бо рано чи пізно ми таки до нього повернемося. Біллі не збирався лишатися у Нью-Йорку назавжди, та й не обіцяв, що напише ще кілька хітових п’єс. А коли ліпша театральна трупа переманить Едну на інший спектакль — а це теж колись обов’язково станеться, — ми втратимо “Місто дівчат”. Нема чого сподіватися, що акторка з такою репутацією, як Една, до кінця життя гратиме в нашому нікудишньому театрику.

А як вона піде, ми не зможемо дозволити собі найняти інших акторів чи акторок її калібру. Ну справді: уся ця розкіш тримається на талантах однієї-єдиної жінки, а це геть хитка основа для нашої справи».

Олів скиглила і скиглила, день за днем. Усе погано. Усе жахливо. Вона була невтомною Кассандрою, яка постійно нагадувала нам, захмелілим від тріумфу, що кінець не за горами.

— Ой так, стережися, Олів, — сказав дядько Біллі. — Вважай, щоб ти не насолодилася ні секундою нашого успіху — і щоб ніхто з нас теж, не дай Боже, не насолодився.

Та навіть я розуміла, що в одному Олів таки мала рацію: своїм гучним успіхом спектакль завдячував тільки Едні, завжди неймовірній. Я дивилася виставу щовечора й можу сказати, що якимось чином вона кожного разу грала роль місіс Калевали по-новому.

Деякі актори зігрáють один раз свою роль так, як треба, і на цьому зупиняються, щоразу відтворюючи той самий вираз обличчя й ті самі емоції. Однак місіс Калевала у виконанні Едни завжди здавалася іншою. Вона не вимовляла завчені репліки, а вигадувала їх — принаймні так здавалося.

А що вона постійно бавилася з манерою гри і тоном голосу, то й інші виконавці мусили повсякчас бути уважними й відповідно реагувати.

І Нью-Йорк, безперечно, винагородив Едну за її хист.

Акторкою Една була здавна, проте завдяки шаленому успіху «Міста дівчат» вона стала зіркою.

«Зірка» — дуже важливий і водночас хитромудрий статус, що його може надати акторці тільки народ і ніхто інший.

Критики не можуть перетворити тебе на зірку. Ані прибутки від продажу квитків. Ані майстерність як така. Зіркою стаєш, коли публіка вирішує тебе полюбити. Коли люди готові годинами вистоювати в черзі після спектаклю, просто щоб зиркнути на тебе краєм ока — ось що перетворює тебе на зірку. Коли Джуді Ґарленд випускає запис «Чи не варто мені закохатись?», але всі ті, які бачили «Місто дівчат», кажуть, що твоя версія краща — ось що перетворює тебе на зірку. Коли Волтер Вінчелл починає щотижня писати плітки про тебе у своїй колонці — ось що перетворює тебе на зірку.

Щовечора після спектаклю на Едну вже чекав зарезервований столик у «Сарді».

Потім Гелена Рубінштейн оголосила, що називає на її честь колір тіней для очей («Една»).

Потім у журналі «День жінки» вийшла стаття на тисячу слів про те, де Една Паркер Вотсон купує свої капелюшки.

Потім прихильниці засипали Едну листами з питаннями на кшталт: «Я намагалася досягти успіху на сцені, але мусила все перервати через фінансові невдачі чоловіка. Чи не могли б Ви узяти мене за свою протеже? Гадаю, Ви здивуєтесь, побачивши, що у нас із Вами дуже подібна манера гри».

А потім надійшов той неймовірний (і дуже чудернацький) лист від самої Кетрін Гепберн: «Дорогенька Едно, я щойно бачила Ваш виступ, він звів мене з розуму, і я просто муситиму прийти й подивитися його ще разів із чотири, а тоді скочу в річку, бо мені ніколи до Вас не дорости!».

Я знала про всі ті листи, тому що Една просила мене їх читати й відповідати на них замість неї, бо я мала дуже гарний почерк. Я охоче погодилася: нових костюмів не треба було шити і я мала час. «Лілея» тиждень за тижнем ставила один і той самий спектакль, тому моїх умінь більше не потребувала. Основні мої обов’язки вичерпалися — я хіба підшивала й підправляла костюми, де треба. Отож після нашого тріумфу я, по суті, стала особистою секретаркою Едни.

Це я писала відмови на всі запрошення і прохання. Це я домовилася про фотозйомку для «Воґ». Це я провела репортеру з «Тайм» екскурсію «Лілеєю» для статті під назвою «Як створити хіт». Урешті-решт це я супроводжувала того страшенно уїдливого театрального критика Александра Вуллкотта, коли той готував досьє про Едну для «Нью-Йоркера». Ми всі хвилювалися, що він напише розгромну статтю («Алек нізащо не відкусить маленького кавальчика, якщо можна відгризти цілий шмат», — сказала тітка Пеґ), але хвилювання виявилися даремними. Бо Вуллкотт написав про Вотсон ось що:

Завдяки «Місту дівчат» Ентоні теж набув майже зіркового статусу. Він отримав ролі в кількох радіоп’єсах, які міг записувати по обіді, щоб не страждав його театральний графік.

Крім того, він став обличчям і голосом тютюнової компанії Майлза («Навіщо пітніти, якщо можна курити?»). Тож він почав заробляти добрі гроші, уперше в житті. Але житлових умов не квапився поліпшувати.

Я почала тиснути на Ентоні, вмовляючи його підшукати собі окрему квартиру. Хіба годиться такій перспективній молодій зірці тіснитися з братом у старому поцвілому багатоквартирному будинку, де тхне смальцем і цибулею? Я спонукала його орендувати гарніше житло, з ліфтом і швейцаром, а може, навіть із садом на задньому подвір’ї, і вже точно не в Пекельній кухні. Але він і чути про таке не хотів. Не знаю, чому йому так не хотілося вибиратися з тієї облупленої чотириповерхівки без ліфта. Напевно, він підозрював, що я хочу виліпити з нього когось схожого на достойного кандидата.

Саме цього я, звісно ж, і домагалася.

Проблема була в тому, що мій брат встиг познайомитися з Ентоні, і нема що казати — той йому не сподобався.

Якби ж я могла якось приховати від Волтера те, що зустрічалася з Ентоні Роччеллою! Але пристрасть, яка панувала між нами з Ентоні, була доволі очевидна, а мій брат — надто спостережливий, щоб її не помітити. Крім того, поселившись у «Лілеї», Волтер добре бачив, щó відбувалося в моєму житті. Усе було мов на долоні: пиятики, флірт, безсоромні жарти, розпусність цілого нашого театрального товариства.

Я сподівалася, що Волтер долучиться до веселощів (артистки, ясна річ, багато разів намагалися затягнути мого вродливого брата у свої обійми), але той був надто високої моралі й на гачок не ловився. Від одного-двох коктейлів він, звичайно, не відмовлявся, але дуріти й пустувати — ні-ні. Замість скласти нам компанію, він стежив за нами.

Я б могла попросити Ентоні трохи вгамувати чуттєві вияви уваги, щоб не викликáти Волтерового осуду, однак Ентоні був не з тих хлопців, які змінюють свої манери, щоб комусь догодити. Тож мій коханий лапав мене, цілував і ляскав по дупці так само, як завжди — байдуже, був Волтер у кімнаті чи ні. Мій брат дивився на то все, оцінював, а тоді врешті виніс свій обвинувальний вердикт: «Ентоні не виглядає на доброго жениха, Ві».

Відтоді те слово — «жених» — засіло в моїй голові. Раніше у мене й думки не було про те, щоб вийти заміж за Ентоні, та я й сумнівалася, чи в принципі хочу заміж. Але коли над моєю головою повисло Волтерове несхвалення, мене раптом почало турбувати те, що мого хлопця не вважають добрим женихом. Я образилась і навіть трохи обурилась. Відчула, що треба взятися за цю проблему і дати з нею раду.

Привести свого коханого до ладу — ну ти розумієш.

З такою думкою я почала давати Ентоні всілякі поради — не дуже делікатні, на жаль, — про те, як йому підвищити свій статус у цьому світі. Хіба не почуватиметься він дорослішим, якщо перестане спати на дивані? Хіба не стане привабливішим, якщо втиратиме трохи менше бріоліну у волосся? Хіба не виглядатиме елегантніше, якщо не жуватиме безперестанку гумку? А якщо вставлятиме не так багато жаргонних слівець у розмову? От скажімо, коли мій брат, Волтер, запитав його, чи той має якісь кар’єрні прагнення поза театральною справою, Ентоні широко посміхнувся і відповів: «Та я махав». Може, на це питання можна відповісти якось культурніше?

Ентоні прекрасно розумів, що я роблю — він мав клепку в голові, — і йому це страшенно не подобалось. Він звинуватив мене в тому, що я хочу перетворити його на «зануду», аби ощасливити свого брата, і він цього не потерпить. Його ставлення до Волтера від цього, звісно, не потеплішало.

За ті кілька тижнів, що їх Волтер провів у «Лілеї», напруга між моїм братом і моїм хлопцем так закам’яніла, що хоч кувалдою по ній гати. То була проблема соціального класу, освіти, сексуального ризику, а також суперництва між братом і коханцем. А ще, підозрюю, проблема нестримної, агресивної маскулінності. Обидва мали чималий гонор та сильне чоловіче начало, і тому в Нью-Йорку для них було затісно.

Кульмінація настала одного вечора, коли після спектаклю наша компанія пішла на коктейлі в «Сарді». Ентоні м’яв мене коло бару (мені на радість і в задоволення, ясна річ), коли раптом перехопив зневажливий погляд Волтера. І вже за мить обоє стояли, упершись груди в груди.

— Хочеш, щоб я кинув твою сестру? Га? — голосно сказав Ентоні, ще дужче навалившись на Волтера. — Ну то давай, капітан, застав мене.

У тому, як Ентоні посміхався — чи то радше злісно шкірився, — відчувався беззаперечний натяк на погрозу. Я вперше розгледіла в ньому вуличного хулігана з Пекельної кухні. І так само вперше побачила, що Ентоні до чогось був небайдужий. І в ту секунду йому була небайдужа не я, а насолода від того, щоб заїхати моєму братові в обличчя.

Волтер, не кліпаючи, витримав погляд Ентоні й відповів:

— Як хочеш ударити мене, синку, то бий не словами.

Я бачила, як Ентоні зміряв поглядом мого брата — звернувши увагу на його широкі, як у футболіста, плечі й на шию, як у борця — і передумав. Він опустив очі й ступив крок назад. А тоді безтурботно засміявся і сказав:

— Та не будемо сваритися, капітан. Все нормально, все нормально.

Він набув звичного незворушного вигляду і відійшов.

Ентоні вчинив правильно. Мого брата, Волтера, можна було назвати по-всякому (снобом, пуританом, до дідька правильним), але слабаком і боягузом він точно не був.

Він міг би затоптати мого хлопця просто у тротуар.

Усі це розуміли.

Наступного дня Волтер запросив мене на обід в «Колоні» — «на розмову».

Я достеменно знала, про що (чи то пак про кого) буде та розмова, і дуже її боялася.

— Будь ласка, не кажи мамі з татом про Ентоні, — попросила я Волтера, як тільки ми сіли за столик. Мені не хотілося навіть згадувати про свого хлопця, але я знала, що Волтер і так про нього згадає, тому вирішила, що краще відразу благатиму про помилування. Найдужче я переживала, що він розповість про мої походеньки батькам, а ті тут же накинуться на мене й підріжуть мені крила.

Волтер відповів не відразу.

— Буду з тобою чесним, Ві, — мовив він.

Ну звісно. Волтер завжди намагався бути чесним.

Я чекала, почуваючись так, як зазвичай у товаристві Волтера: ніби учениця, яку викликали до директора. Боже, як мені хотілося, щоб він був моїм союзником! Але брат ніколи ним не був.

Навіть малим хлопцем він жодного разу не зберігав моїх секретів і не змовлявся зі мною проти дорослих. Він завжди був продовженням моїх батьків. Завжди поводився так, наче був мені батьком, а не ровесником. Ба більше: я сама ставилася до нього як до батька.

Нарешті він сказав:

— Вічно так дуркувати не вийде, ти ж знаєш.

— Знаю, — відповіла я, хоч насправді то й був мій план.

— Не забувай, що є реальний світ, Ві. Колись тобі доведеться відкласти кульки й серпантин і нарешті подорослішати.

— Безперечно, — погодилася я.

— Тебе виховали так, як треба. Я це точно знаю. Настане час — і твоє виховання дасться взнаки. Зараз ти бавишся в богемне життя, але рано чи пізно ти вийдеш заміж за порядного хлопця і матимеш сім’ю.

— Ну звичайно, — кивнула я, нібито саме так і планувала.

— Якби я сумнівався у твоєму здоровому глузді, то вже сьогодні відправив би тебе додому у Клінтон.

— Цілком з тобою згідна! — вигукнула я. — Якби я сумнівалася у своєму здоровому глузді, то сама б відправила себе додому у Клінтон.

Це прозвучало трохи по-дурному, але брат, схоже, заспокоївся. Дякувати Богу, я його досить добре знала і розуміла, що моя єдина надія на порятунок — повністю з ним у всьому погоджуватися.

— То мені нагадує ті часи, коли я був у Делавері, — сказав він трохи лагідніше після довгої паузи.

Стоп. Делавер? А й справді, минулого літа мій брат провів там кілька тижнів. Працював на електростанції, якщо я нічого не плутала, вивчав якусь там електричну техніку.

— Ну так! Делавер! — вигукнула я. Мені хотілося якось підтримати цю позитивну ноту, хоч я уявлення не мала, про що він говорить.

— Там мені різні люди траплялися, бували й грубіяни, — сказав він. — Але ти знаєш, як воно є. Деколи хочеться поспілкуватися з тими, кого виховали інакше, ніж тебе. Розширити свої горизонти. Може, так гартується характер.

Ну, це прозвучало дуже вже пафосно.

Брат підбадьорливо усміхнувся.

Я теж усміхнулася. Мені хотілося бути схожою на людину, яка завзято розширювала свої горизонти і гартувала характер, навмисно братаючись із тими, хто стояв на нижчому соціальному щаблі. Важко було втиснути все це в одну гримасу, але я старалася.

— Ти просто розважаєшся, — вирішив Волтер; з його голосу здалося, нібито він сам майже повірив у свій висновок. — Що ж, це ще досить невинні розваги.

— Правду кажеш, Волтере. Я просто розважаюся. Не треба через мене хвилюватися.

Його лице спохмурніло. Я скоїла тактичну помилку — заперечила йому.

— Та ні, Ві, я мушу через тебе хвилюватися, бо за кілька днів починається навчання в училищі. Я переїду на бойовий корабель і не зможу більше пильнувати за тобою.

«Алілуя», — подумала я, а сама серйозно кивнула.

— Мені не подобається, в якому напрямку рухається твоє життя, — мовив він. — Ось що я хотів тобі сьогодні сказати. Зовсім не подобається.

— Прекрасно розумію, про що ти! — сказала я, повернувшись до своєї початкової стратегії цілковитої згоди.

— У вас із тим Ентоні нічого серйозного, правда?

— Правда, — збрехала я.

— Ти ж не зайшла з ним задалеко?

Я відчула, що зашарілася. Тільки не зі скромності, а від почуття провини. Та все ж це пішло мені на користь. Напевно, я виглядала як невинна дівчинка, яка засоромилася, коли її брат — хай навіть завуальовано — зачепив тему сексу.

Волтер теж почервонів.

— Вибач, що запитав, — сказав він, обороняючи мою удавану наївність. — Але я мушу знати.

— Я розумію, — відповіла я. — Але я б ніколи… не з таким, як він. Узагалі ні з ким, Волтере.

— Добре. Якщо ти так кажеш, я тобі вірю. Я не розповім мамі з татом про Ентоні, — запевнив мене він. (Я вперше за день спокійно видихнула.) — Але ти мусиш мені дещо пообіцяти.

— Усе, що завгодно.

— Якщо ти вляпаєшся у проблему з тим хлопакою, ти мені подзвониш.

— Добре, — поклялась я. — Але я ні у що не вляпаюсь. Обіцяю.

Зненацька Волтер видався мені старим. Певно, нелегко бути двадцятидволітнім мудрим старцем, який вирушає на війну. Намагатися поєднати свої родинні обов’язки і патріотичний поклик.

— Я знаю, що ти скоро покінчиш із тим Ентоні. Просто пообіцяй мені, що думатимеш, що робиш. Я знаю, ти розумна дівчинка, Ві. І дров не наламаєш. Бо ти маєш на плечах надто розумну голову для такого.

У ту мить мені трохи защеміло на серці — щемко було дивитись, як брат сягав глибин своєї невинної уяви, відчайдушно шукаючи, за що зачепитись, щоб і далі бути про мене якнайкращої думки.