На дорозі

Розділ десятий

ТІЄЇ ночі я зустрів Карло, і на моє здивування він розповів мені, що був у Сентрал-сіті з Діном.

– Що ви там робили?

– А, ми гуляли по барах, Дін украв машину, і ми поїхали ганяти гірськими викрутасами дев'яносто миль на годину.

– Я тебе не бачив.

– Ми не знали, що ти там.

– Ну, чувак, я їду до Сан-Франциско.

– Дін для тебе на сьогодні забив Риту.

– Ну, добре, тоді я відкладу від'їзд. – Я був без копійки, тож послав своїй тітці телеграму й попросив п'ятдесят доларів, обіцяючи просити востаннє; після цього я поверну їй гроші, як тільки доберусь до того корабля.

Потім я пішов на зустріч із Ритою Бетанкур і повів її назад на квартиру. Після довгої розмови в темряві вітальні я затяг її до спальні. Вона була гарненькою – простою, правдивою і надзвичайно наляканою сексом. Я сказав їй, що це прекрасно. Я хотів це їй довести. Вона мені дозволила, але я був нетерпеливий і так нічого й не довів. Вона зітхнула в темряві.

– Що ти хочеш від свого життя? – запитав я; я завжди це запитував у дівчат.

– Я не знаю, – відповіла Рита. – Прибирати зі столів і якось давати собі раду. – Вона позіхнула. Я закрив їй рот рукою і сказав не позіхати. Я намагався розказати їй, як я захоплююсь життям і як ми могли б це робити разом; я вирішив покинути Денвер за два дні. Вона з підозрою відвернулась. Ми лежали на спинах, дивилися на стелю і думали, що ж Господь натворив, зробивши життя таким сумним. Ми туманно домовилися зустрітися у Фріско.

Мій час у Денвері добігав кінця, я це відчув, коли йшов додому, дорогою назад я розлігся на газоні біля старої церкви з якимись босяками, і їхні розмови змусили мене захотіти повернутися на дорогу. Час від часу кожен із них вставав і клянчив копійку. Вони говорили про те, що врожаї рухаються на північ. Було тепло та м'яко. Мені захотілося знову піти до Рити й розказати їй багато іншого, і цього разу справді з нею кохатися, і заспокоїти її страхи стосовно чоловіків. Хлопці та дівчата в Америці тепер так сумно проводять разом час; бути дорослим і крутим вимагало займатися сексом відразу, без належної попередньої розмови. Не якогось залицяння, а простої розмови про душу, адже життя – святе, і кожна хвилина безцінна. Я чув, як у гори пролетіли денверський і ріограндський поїзди. Мені захотілося йти далі до своєї зірки.

Ми з Мейджором сумно сиділи посеред глибокої ночі.

– Ти колись читав «Зелені гори Африки»? Це найкраща робота Ґемінгвея. – Ми побажали один одному удачі. І домовились зустрітись у Фріско. Я побачив Раулінса на вулиці під похмурим деревом.

– До зустрічі, Рею. Коли ми знову зустрінемось? – Я пішов шукати Карло й Діна – їх ніде не було. Тім Грей розвів руками і сказав:

– Отже, ти їдеш, Йоу. – Ми називали один одного Йоу.

– Ага, – відповів я

Наступні декілька днів я блукав Денвером. Здавалось, ніби кожен волоцюга на Ларімер-стріт був батьком Діна Моріарті; його називали Старий Дін Моріарті, Бляхар. Я пішов до готелю «Віндзор», де колись Дін жив зі своїм батьком; однієї ночі Дін прокинувся переляканий безногим чоловіком на дошці з колесами, котрий жив із ними в кімнаті; каліка прогримів через кімнату, щоб доторкнутись до хлопця. Я побачив маленьку жінку-карлика з коротенькими ногами – вона продавала газети на розі Кьортіса і П'ятнадцятої. Я пройшовся печальними завулками Кьор-тіс-стріт; навколо розгулювала молодь у джинсах і червоних сорочках; шкарлупа від горіхів, кінотеатри, тир. За яскравою вулицею була темрява, а поза нею лежав Захід. Я мав їхати.

На світанку я знайшов Карло. Я почитав його величезний записник, поспав, а мокрого сірого ранку зайшов високий шестифутовий Ед Данкел разом із Роєм Джонсоном, привабливим хлопцем, і Томом Снарком, кривоногим акулою більярду. Вони сиділи з сором'язливими усмішками і слухали, як Карло Маркс читає свої апокаліптичні, божевільні вірші. Змучений, я всівся у кріслі.

– О, ви, денверські пташки! – кричав Карло. Ми вийшли з будинку і пішли типовим денверським провулком, вкритим бруківкою, поміж повільно палаючих сміттєспа-лювачів.

– Я по цій вуличці колись ганяв свій обруч, – сказав мені Чед Кінг. Я хотів би побачити, як він це робить. А ще хотів би побачити Денвер десять років тому, коли ще всі були дітьми, і як уся їхня компанія, сонячним, весняним, зрошеним черешневим цвітом ранком у Скелястих горах ганяла обручі щасливими провулками, сповненими обіцянок. А Дін, обшарпаний і брудний, тинявся один у своїй безперервній лихоманці.

Ми з Роєм Джонсоном ішли під дощем; я пішов на ква-тиру до дівчини Еді, щоб забрати свою вовняну сорочку, сорочку з Шелтона, Небраска. Вона знайшлася, скручена і в неосяжній печалі. Рой Джонсон сказав, що зустрінеться зі мною у Фріско. Всі збирались у Фріско. Я дізнався, що мені прийшли гроші. Зійшло сонце, і Тім Грей проїхався зі мною тролейбусом до автобусної зупинки. Я купив квиток у Сан-Фран, витративши половину з п'ятдесяти, і поїхав о другій дня. Тім Грей махав мені рукою. Автобус залишив легендарні, енергійні вулиці Денвера.

– Клянусь Богом, я повернуся сюди і дізнаюсь, що ж іще може статися! – пообіцяв я. В останню хвилину Дін сказав по телефону, що вони з Карло, можливо, приєднаються до мене на Узбережжі; я подумав і зрозумів, що за весь час я не поговорив із Діном більше п'яти хвилин.