На дорозі

Розділ дев'ятий

НЕЗАБАРОМ ми знову повернулися на головну трасу і тієї ночі весь штат Небраска відкрився моїм очам. Сто десять миль на годину по прямій, немов стріла, дорозі, через сонні містечка, жодної машини, а Тихоокеанський поїзд слідував за нами під місячним сяйвом. Тієї ночі я зовсім не боявся; було дозволено їхати 110 і говорити й бачити, як міста Небраски – Огалала, Гьотенбург, Кірні, Гранд Айленд, Колумбус – розкриваються з неймовірною швидкістю, поки ми женемо далі та базікаємо. Це була чудесна машина; вона тримала дорогу, як човен тримається води. Вона з легкістю входила у кожний поворот.

– Ох, чувак, оце так мрія, – видихнув із себе Дін. – Ти тільки подумай, що б ми могли робити, якщо б у нас із тобою була така машина. Ти знаєш, що є дорога, яке веде вниз до Мексики і аж до самої Панами? І, можливо, аж у самий низ Південної Америки, де живуть семифутові індіанці, які в горах поїдають кокаїн? Так! Ти і я, Селе, ми б роздивилися весь світ з такою машиною, тому що, чувак, дорога має коли-небудь вивести до всього світу. Нікуди більше вона не поведе – правильно? О, чи ми не об'їдемо старий Чі з цією штукою? Подумай тільки, Селе, я за все своє життя ні разу не був у Чикаго, ніколи тут не зупинявся.

– У цьому «Кадилаку» ми заїдемо туди, як гангстери!

– Так! І дівчата! Ми можемо клеїти дівчат. Між іншим, Селе, я вирішив їхати екстра швидко, щоб ми мали цілий вечір розваг на цій штуці. Тепер ти просто розслабся, а я гнатиму всю дорогу.

– Ну, а тепер як швидко ти їдеш?

– Думаю, постійні сто десять – навіть не помітно. Ми ще маємо весь день на Айову, а потім я за мізер проїду старий Ілінойс. – Хлопці заснули, і ми розмовляли всю ніч.

Було неймовірно, як Дін міг дуріти, а потім раптово пізнавати свою душу – яка, мені здається, захована у швидкій машині, на узбережжі, до якого треба доїхати, і в дівчині в кінці дороги – спокійно та розмірено, наче нічого не сталось.

– Тепер я таким стаю щораз у Денвері – я вже більше не можу в тому місті. Дін – дурень. Зум! – Я сказав йому, що проїжджав цією небраскинською дорогою в 47-му році. Він також.

– Селе, коли я працював у пральні «Нова ера» у Лос-Анджелесі, у 1944-му, набрехавши про свій вік, я поїхав на швидкісній у Індіанаполіс із єдиною метою – побачити перегони на меморіальний день; туди я їхав автостопом, а вночі крав машини, щоб вчасно доїхати назад. Також у Ел-Ей у мене був «Бьюїк» за двадцять доларів, моя перша машина, вона не проходила інспекцію гальм та світла, тому я вирішив дістати посвідчення поза штатом, щоб їздити на машині без проблем, тож приїхав сюди по документи. Поки я їхав автостопом через одне з оцих самих містечок, з номерами, захованими під плащем, до мене причепився уштипливий шериф, бо вирішив, що я занадто малий, щоб їхати автостопом. Він знайшов номер і закинув мене в камеру з місцевим рецидивістом, якому слід було бути в домі для престарілих, бо він не міг сам себе годувати (його годувала дружина шерифа), він сидів, пускаючи слину. Після розслідування, яке складалося з дурнуватих розмов, як батьківський допит, а потім спроби мене залякати, аналізу мого почерку і так далі, я, щоб звітди вибратись, виголосив найкращу промову свого життя, про те, що я набрехав про своє минуле викрадання машин, і що я просто шукаю свого батька, який у цих краях працює на фермі, і шериф мене відпустив. Ясна річ, я пропустив перегони. Наступної осені, я зробив те саме, щоб побачити гру Нотр-Дам – Каліфорнія у Саус-Бенді, Індіана, – цього разу без проблем і, Селе, я мав гроші лише на квиток і більше ні цента, я нічого не їв дорогою туди й назад крім того, що зміг виклянчити у всіляких божевільних типів, яких зустрічав по дорозі, та ще й до дівчат чіплявся. Єдиний хлопець у Сполучених Штатах Америки, який стільки натерпівся, щоб побачити гру.

Я запитав, яким чином він опинився у Ел-Ей у 1944-му.

– Мене заарештували в Аризоні, тюрма там була найгіршою тюрмою в моєму житті. Я мав утекти і задумав найкрутішу втечу свого життя, а щодо втеч, розумієш, усе загально. У лісі, знаєш, я повз через болота – он там навколо гірських країв. Гумові шланги і все таке, на мене чекала випадкова смерть, я мусив пробратись через ліс по хребту, щоб триматись подалі від стежок і доріг. Мені треба було позбутись одягу з каталажки, і я дуже майстерно вкрав сорочку й штани на заправці біля Флагстафа, за два дні приїхав у Ел-Ей одягнений, як працівник бензоколонки, пішов на першу ліпшу станцію, влаштувався на роботу, знайшов собі кімнату, поміняв імя (Лі Бульє) і провів цілий неймовірний рік у Ел-Ей, враховуючи цілу компанію нових друзів і дуже шикарних дівчат, цей сезон закінчився тоді, коли однієї ночі ми всі їхали по Голівудському бульвару, і я сказав своєму товаришу потримати кермо, поки я цілував дівчину – я був за кермом, розумієш – а він мене не почув і ми врізались прямо в стовп, хоч їхали ми тільки двадцять, і я зламав свій ніс. Ти ж уже бачив мій ніс -кривий грецький горб ось тут. Після того я поїхав у Денвер і тієї весни познайомився з Мерілу біля лимонадного фонтанчика. Ох, чувак, їй було лише п'ятнадцять, вона була в джинсах і просто чекала, щоб її хтось підібрав. Три дні та три ночі розмов у готелі Туз, третій поверх, південно-східна кутова кімната, священні хвилини в тій кімнаті та святі сцени мого життя – тоді вона була така мила, така молода, гмм, ах! Але ж, ти подивись туди вниз, гоп-гоп, купа старих волоцюг навколо вогню біля колій, хай їм чорт. – Він майже зупинився. – Бачиш, я ніколи не знаю, чи мій батько там чи ні. – Біля колій, перед вогнищем, погойдувались якісь постаті. – Я ніколи не знаю, питати чи ні. Він може бути де завгодно.

Ми їхали далі. Десь позаду або попереду нас, у великій ночі, його батько лежить п'яний під кущем, у мокрих штанях, сірка у вухах, рани на носі, можливо, у волоссі кров, і місяць світить на його тіло.

Я взяв Діна за руку.

– Ох, чувак, ми справді їдемо додому. – Нью-Йорк вперше стане його постійним домом. Він аж тремтів; він не міг дочекатись. – Ти тільки подумай, Селе, коли ми приїдемо в Пенсі, ми почуємо цей шалений східний боп від усіх дискжокеїв. Гей, лети, старе судно, лети!

Феноменальна машина примушувала вітер ревти; рівнини розгортались, немов рулони паперу; машина незадово-лено відкидала позаду себе гарячу смолу – царське авто. Я відкрив очі назустріч світанку, що розгортався, наче віяло; ми летіли прямо на нього. Кам'яне зосереджене обличчя Діна, як завжди, було нахилене над панеллю приладів з власною кістлявою метою.

– Про що ти думаєш, старий?

– Аха-ха-ха-ха, та все те саме, знаєш – дівчата, дівчата, дівчата.

Я заснув і прокинувся сухого, спекотного недільного ранку в липневій Айові, а тим часом Дін усе їхав і їхав, не знижуючи швидкість; він підкорював повороти кукурудзяних полів Айови на швидкості мінімум вісімдесят, а прямі шматки, як завжди, їхав 110, якщо рух з обох боків не примушував його триматись лінії та повзти жалюгідні шістдесят. Коли випала нагода, він вилітав уперед і обганяв з десяток машин та залишав їх за собою у хмарі пилу. Якийсь божевільний на новенькому «Бьюїку» все це побачив і вирішив із нами поганятись. Коли Дін збирався обігнати машину, цей хлопець пролетів повз нас, посигналив і заблимав задніми фарами, роблячи нам виклик. Ми погналися за ним, немов велетенський птах.

– Тепер чекай, – сміявся Дін, – я подражню цього сучого сина з десяток миль. Дивись.

Він дозволив «Бьюїку» проїхати вперед, а потім урізав і дуже некультурно його наздогнав. Божевільний «Бьюїк» шаленів; він витиснув сто. Ми змогли його роздивитись. Він був схожий на чиказького хіпстера, який подорожує з жінкою достатньо дорослою, щоб бути – і, напевно, так воно й було – його матір'ю. Один Бог знає, чи вона скаржилась на його їзду, але він гнав далі. Його волосся було темне й дике, італієць зі старого Чі; він був у спортивній сорочці. Може, йому в голову стукнуло, що ми були новою бандою з Ел-Ей, яка вривається в Чикаго, може, хлопці Мікі Коєна, лімузин саме так виглядав і номер був каліфорнійський. Загалом, це були дорожні розваги. Він страшенно ризикував, щоб їхати перед нами; він обганяв машини на поворотах і ледве вивертався від вантажівок, які з'являлись на шляху. Ми так проїхали вісімдесят миль Айови, і гонитва була настільки цікавою, що я навіть не встиг перелякатись. Згодом божевільний тип здався, зупинився на заправці, напевно, за наказом старої дами, а ми задоволено пролетіли повз них. Ми погнали далі, Дін без сорочки, я з ногами на панелі, а студенти спали позаду. Зупинились поснідати в забігайліці, якою керувала білява жіночка, котра дала нам особливо великі порції картоплі, а церковні дзвони лунали з містечка поблизу. І знов ми були в дорозі.

– Діне, не їдь так швидко вдень.

– Не хвилюйся, чувак, я знаю, що роблю.

Мене почало пересмикувати. Немов Янгол Жаху, Дін обганяв ряди машин. Він ніби підштовхував їх, аби втиснутись. Він дражнив їхні бампери, крутився, пхався й вихилявся, щоб побачити поворот, потім йому піддавалась наша величезна машина, і він ішов на обгін, і завжди на волосинку від біди ми поверталися у свій ряд, поки інші машини вишиковувались у протележному напрямку; мене й далі пересмикувало. Я більше не витримував. Украй рідко зустрічається пряма ділянка шосе в напрямку Небраски в Айові, та коли ми нарешті на один із них потрапили, Дін знову їхав свої 110, а повз мене пролетіло декілька сцен, які я пам'ятав з 1947-го – довгий відтинок, де ми з Еді застрягли на дві години. Стара дорога мрійливого минулого розгорталась, немов перевернулась чаша життя і все навколо збожеволіло. Мої очі боліли від кошмарного дня.

– Ну, чорт, Діне, я йду назад, я вже більше не витримую, не можу більше дивитись.

– Хе-хе-хе! – хіхікав Дін, він обігнав машину на вузенькому мосту, крутонув у пилюці й погнав далі.

Я заскочив на заднє сидіння і скрутився в клубок, щоб заснути. Один із хлопців стрибнув уперед розважитись. Божевільні кошмари того, що ми розіб'ємося того ранку, оволоділи мною, я ліг на підлогу, заплющив очі й намагався заснути. Коли я був моряком, то думав про хвилі, які мчать під судно та пливуть у бездонні простори – тепер я відчував дорогу за двадцять дюймів під собою, як вона розгортається, летить, шипить на неймовірних швидкостях крізь кряхтіння континенту з божевільним Ахавом за кермом. Коли я заплющував очі, я бачив лише дорогу, що розкривається мені. Коли я розплющував очі, то бачив мерехтіння тіней дерев, вібруюче на підлозі машини. Неможливо було втекти. Я віддався всьому. Дін їхав далі, він і не думав про сон до самого Чикаго. Після обіду ми знов проїхали старий Де-Мойн. Тут ми, звичайно ж, застрягли в заторі і мали сповільнити рух, і я знов сів на переднє сидіння. Саме тут відбулась дивна жалюгідна аварія. Товстий кольоровий чоловік їхав зі своєю родиною в седані перед нами; на його задньому бампері висів полотняний мішок з водою, який продають туристам у пустелі. Він різко загальмував, Дін говорив з хлопцями і не помітив, тому ми в'їхали на швидкості п'ять миль за годину прямо в мішок з водою, котрий тріснув, немов водянка і розприскав воду в повітря. Жодного пошкодження крім ум'ятого бампера. Ми з Діном вийшли з ним поговорити. Усе обійшлося обміном адрес та балачками, а Дін не відривав погляду від дружини того чоловіка, від її прекрасних коричневих грудей ледве прикритих вільною бавовняною блузкою.

– Такк, Такк.

Ми дали йому адресу нашого чиказького барона й поїхали далі.

На іншому кінці Де-Мойпа копівський крузер поїхав за нами із сиреною, наказуючи зупинитись.

– А тепер що? Коп вийшов:

– Ви були в аварії на в'їзді?

– Аварія? Ми на розвилці розірвали чоловіку мішок з водою.

– Він каже, що в нього в'їхала, а потім утекла група на краденій машині. Це була одна із тих ситуацій, коли ми з Діном знали, що негр поводить себе, як підозріливий старий дурень. Це нас так здивувало, що ми засміялись. Нам довелося слідувати за патрульним до відділка, і там ми годину прочекали на газоні, поки вони телефонували в Чикаго й дізнавались у власника «Кадилака» про наше становище. Пан Барон сказав копу:

– Так, це моя машина, але я не відповідаю їй за що інше, що могли зробити ці хлопці.

– В Де-Мойні сталася невеличка аварія.

– Так, ви це мені вже сказали – я маю на увазі те, що я не ручаюсь за те, що вони наробили в минулому.

Все вирішилось, і ми погнали далі. У Ньютоні, Айова, я в 1947-му пройшовся під місяцем. Після обіду ми знову проїхали старий сонний Давенпорт і мілководну Місісіпі у її солом'яному ложі; потім Рок-Айленд, декілька хвилин у пробці, сонце червоніло, випадкове світло чарівних маленьких притоків м'яко протікало поміж магічних дерев та зелені середньо-американського Ілінойсу. Все навколо нагадувало м'який приємний Схід; великий сухий Захід був завершений та залишився позаду. Штат Ілінойс розкрився перед нашими очима одним великим рухом і тривав години, поки Дін гнав з однаковою швидкістю. Через свою втому він більше ризикував. На вузькому мосту, який перетинав одну з тих чарівних річок, він в'їхав у майже неможливу ситуацію. Дві повільні машини повзли через міст; на нас їхала величезна вантажівка-трейлер, водій якої виміряв, скільки часу потрібно повільним машинам, щоб перетнути міст, і, за його підрахунками, поки він туди доїде, вони вже переповзуть. На мосту взагалі не було місця для вантажівки і машин, які їдуть у протилежний бік. За вантажівкою їхали машини, видивляючись можливість об'їхати її. Серед повільних були інші повільні машини, які бажали обігнати. Дорога була переповнена, і всі вибухали від бажання об'їхати це місце. Дін без зайвих сумнівів в'їхав у все це зі швидкостю 110 миль за годину. Він об'їхав повільні машини, і майже врізався в огорожу мосту, поїхав назустріч тіні неспинної вантажівки, різко вивернув праворуч, ледве оминаючи ліве переднє колесо вантажівки, майже врізався в першу повільну машину, від'їхав, щоб знову обганяти, а потім знов звернув назад, коли ще одна машина вивернула за вантажівкою, все це сталось за секунди дві; пролітаючи повз машини та залишаючи за собою лише хмару пилюки, замість страшної п'ятикратної аварії, з машинами з усіх боків та перевернутою вантажівкою; і все це смертельного кривавого ілінойського дня, закутаного дрімаючими полями. Я не міг викинути з голови той факт, що нещодавно відомий боповий кларнетист загинув у ілі-нойській автокатастрофі, можливо такого ж дня. Я знову сів позаду.

Хлопці також сиділи там. Дій будь-що хотів приїхати в Чикаго до ночі. На залізничному перехресті ми підібрали двох волоцюг, котрі нашкребли півдолара на бензин. Хвилину тому вони сиділи на купах залізничних коліс, допиваючи рештки вина, а тепер були в брудному, але шикарному лімузині «Кадилак», який невпинно прямував до Чикаго. Волоцюга, що сидів попереду, біля Діна, не зводив очей з дороги й молився своїми дурнуватими бідацькими молитвами.

– Ну, – казали вони, – ми ніколи не думали, що так швидко доберемся до Чикаго.

У сонних ілінойських містечках, які ми проїжджали і в яких люди знають про чиказькі банди, котрі так само щодня проїжджають на лімузинах, ми були справжнім видовищем – усі неголені, водій з оголеним торсом, двоє волоцюг, а я на задньому сидінні тримаюсь за ремінь та, прихиливши голову до подушки, роздивляюсь краєвид, – ми, як нова банда з Каліфорнії, котра приїхала позмагатися за чиказькі трофеї, банда десперадос, що втекла з ув'язнення в Юті. Коли ми зупинились випити коли та заправитись на станції в маленькому містечку, люди виходили подивитись на нас, не промовивши ні слова, і я думаю, що вони запам'ятовували наші прикмети для майбутніх потреб. Для бізнес-трансакції з дівчиною, котра працювала на заправці, Дін лише накинув на себе майку, як шарф, був різким та малослівним, заскочив назад у машину, і ми полетіли далі. Досить скоро червоне сонце стало пурпуровим, остання з зачарованих річок прошмигнула позаду нас, і в далечі ми побачили дим Чикаго. Ми приїхали з Денвера в Чикаго, через ранчо Еда Уола, 1180 миль, рівно за сімнадцять годин, не рахуючи дві години в канаві, три години на ранчо і дві години з поліцією у Ньютоні, Айова, тримаючись середньої швидкості сімдесят миль на годину, лише з одним водієм. Це доволі божевільний рекорд.