На дорозі

Розділ одинадцятий

ДЛЯ НАС настав час рухатись далі. Ми сіли в автобус до Детройта. Гроші закінчувались. Ми тягали наш нещасний багаж по станції. На цей час бинт на Дійовому пальці розв'язався і став чорним, як вугілля. Ми виглядали так нещасно, як і будь-хто інший після подібних пригод. Вимучений, Дін заснув у автобусі, що мчав через штат Мічиган. Я заговорив з чарівною селянською дівчиною, одягненою в бавовняну блузу з низьким вирізом, який де-монстував чудесну засмагу її грудей. Вона була нудною, розповідала, як вечорами в селі робить попкорн. Колись це порадувало б моє серце, але тому, що її серце не раділо, коли вона про це розповідала, я знав, що там нічого нема, крім ідеї, і що хтось щось повинен робити.

– А що ще ти робиш для розваги? – Я намагався заговорити про хлопців і секс. її великі темні очі роздивлялись мене з порожнечею і якоюсь прикрістю, яка корінилась глибоко в попередніх поколіннях її роду, від того, що не робилося те, що хотілося, що б це не було, і всі знали, що це таке. – Чого ти хочеш від життя? – Я хотів зненацька витягти це з неї. Вона й гадки не мала, чого хотіла. Бурмотіла про роботу, кіно, літні відвідини бабусі, бажання поїхати в Нью-Йорк та побачити Роксі, про те, що б вона туди одягла, – щось схоже на її одяг минулого Великодня, біла шапочка, троянди, червоні туфлі та лавандове габардинове пальто.

– Чим ти займаєшся по неділях після обіду? – запитав я. Вона сидить на ґанку. Хлопці проїжджають на велосипедах і зупиняються, щоб поговорити. Вона читає комікси, лежить у гамаку.

– А чим ти займаєшся теплими літніми вечорами? -Вона сидить на ґанку, дивиться, як дорогою проїжджають машини. З мамою робить попкорн.

– А чим займається твій батько теплого літнього вечора? – Він працює, він працює всю ніч на бойлерному заводі, він усе життя годує жінку і її дітей без слова подяки або любові.

– А чим займається твій брат теплими літніми вечорами?

– Він їздить на велосипеді, гуляє біля лимонадного фонтанчика.

– А чим він хоче займатись? Чим ми хочемо займатись? Чого ми хочемо?

Вона не знала. Вона позіхнула. Вона була сонна. Це було занадто. Ніхто не може сказати. Ніхто ніколи не зможе сказати. Всьому настав кінець. їй було вісімнадцять, і вона була чарівною і втраченою.

Ми з Діном, обшарпані та брудні, наче жили на саранчі, вивалилися з автобуса в Детройті. Ми вирішили не спати всю ніч і дивитися фільми на Скід-роу. Було занадто холодно для парків. Гасел бував на Скід-роу, своїми темними очима він не раз оцінював кожний тир і кожен безглуздий бар. Його привид нас переслідував. Ми більше ніколи його не знайдемо на Таймс-сквер. Ми думали, можливо, тут випадково був старий Дін Моріарті, але його не було. По тридцять п'ять центів за квиток ми зайшли в обшарпаний старий кінотеатр і сиділи на балконі до ранку, поки нас не випхали вниз. Люди в тому нічному кіно були кінчені. Забиті негри, які, повіривши в чутки, приїхали з Алабами працювати на автозаводах; старі білі волоцюги; молоді довговолосі хіпстери, що досягли кінця свого шляху й пили вино; шльондри, звичайні пари, домогосподарки, яким нічим було зайнятись, нікуди піти, ні в кого повірити. Якщо процідити весь Детройт через друшляк, то не збереш кращі обпитай. Показували «Співаючий ковбой» з Еді Діном і його галантним білим конем Блупом, це був перший фільм; другий був двосерійний фільм про Джоржа Рафта, Сіді Грінстріта і Пітера Лора в стрічці про Стамбул. За ніч ми подивились ці фільми шість разів. Ми бачили, як у фільмах ходять, ми чули, як вони сплять, ми відчували їхні сни, і коли настав ранок, ми цілковито змішалися З дивним західним Міфом Грея і дивним темним Міфом Сходу. З того часу всі мої рухи були надиктовані цим моїм підсвідомим жахливим осмотичним переживанням. Я сотні разів чув смішок Грінстріт; чув похмурі претензії Пітера Лора; був з Джорджем Рафтом у його пара-ноїдальних страхах; їздив і співав з Еді Діном і багато разів стріляв у крадіїв худоби. Люди вилизували пляшки і дивились у темряві по боках, щоб знайти собі якесь заняття, з кимось поговорити. У душі всі тихо відчували провину, ніхто не говорив. У сірому ранку, який, немов привид, дихав за вікном тбатру та обіймав його карнизи, я спав, поклавши голову на дерев'яний підлокітник, поки шестеро працівників кінотеатру об'єднали зібрані за ніч купи сміття і створили величезну гору, яка діставала до мого носа, а я хропів, похиливши голову, і вони мало не змели мене із сміттям. Це мені доповів Дін, який дивився десять місць назад. Усі бички, пляшки, коробочки сірників, усе, що прийшло та зникло, все було зметено в цю купу. Якщо б вони забрали мене з нею, Дін мене б ніколи більше не побачив. Йому довелося б шукати по всіх Сполучених Штатах і дивитись у кожний сміттєвий ящик від узбережжя до узбережжя, поки він знайшов би мене, ембріонічно скрученого, у смітті свого життя, його життя та життя усіх зацікавлених і незацікавлених. Щоб я йому сказав з утроби сміття?

– Не рухай мене, чувак. Мені тут добре. Ти загубив мене вночі у Детройті в серпні 1949-го. Яке ти маєш право приходити сюди і тривожити мої думи в блювотному ба-ці? – У 1942-му я був зіркою в одній з наймерзотніших драм усіх часів. Я був моряком, і пішов у Імперське Кафе на Сколей-сквер у Бостоні, щоб випити; я випив шістдесят склянок пива і пішов у туалет, де обійняв унітаз і заснув. Уночі не менше сотні різноманітних цивільних зайшли та вилили на мене свою основну суть, так що мене неможливо було впізнати. Яка взагалі різниця? Анонімність у світі людей краща ніж слава на небесах, чим би не були небеса. Чим би не була земля. Все в голові.

На світанку в лихоманці ми з Діном вивалилися з цієї кошмарної діри й пішли шукати машину в бюро подорожей. Після того, як ми провели більшу частину ранку в негритянських барах, бігали за дівчатами і слухали джазові платівки на програвачах, ми проповзли п'ять миль у місцевих автобусах із нашими божевільними причандалами й дістались додому до чоловіка, який хотів з кожного по чотири долари за дорогу до Нью-Йорка. Це був білявий тип у окулярах, з дружиною, дитиною і гарним будинком. Ми чекали на подвір'ї, поки він збирався. Його чарівна дружина у бавовняній кухонній сукні запропонувала нам каву, проте ми були занадто зайняті розмовою. На цей момент Дін був настільки вимучений та несповна розуму, що його радувало все навколо. Він досягав іще одного священного божевілля. Він пітнів і пітнів. На той момент, коли ми вже були в новому «Крайслері» по дорозі до Нью-Йорка, бідний чоловік усвідомив, що підібрав двох маніяків, проте він не виглядав пригніченим і, між іншим, звик до нас, поки ми проїжджали стадіон Брігс і говорили про «Детройтських Тигрів» наступного року.

Туманної ночі ми перетнули Толедо і їхали далі через старий Огайо. Я збагнув, що почав проїжджати та переїжджати міста в Америці, наче був подорожуючим продавцем, – пошарпане мандрування, старий товар, гнила квасоля на дні моєї торби з лахміттям, ніхто нічого не купував. Біля Пенсильванії чоловік утомився від їзди, і Дін перейняв кермо та їхав усю дорогу до Нью-Йорка, і ми почали слухати передачу симфонічного Сида по радіо, з найновішим бопом, і в'їжджали у величне та фінальне місто Америки. Ми туди доїхали рано вранці. Таймс-сквер розривало, адже Нью-Йорк ніколи не спить. Ми автоматично видивлялись Гасела.

За годину ми з Діном були на квартирі моєї тітки в Лонг-Айленді, та коли ми спотикалися сходами, приїхавши із Сан-Франциско, вона була поглинута розмовою з малярами, друзями сім'ї, і сперечалася з ними про ціну.

– Селе, – сказала моя тітка, – Дін тут може зупинитись лише на декілька днів, а після того він має забиратися, ти мене розумієш?

Подорож закінчилась. Того вечора ми з Діном пройшлись поміж баків з бензином, залізничних мостів і туманних ламп Лонг-Айленда. Я пам'ятаю, як він стояв під вуличним ліхтарем.

– Коли ми проходили під іншим ліхтарем, я збирався тобі щось сказати, Селе, але тепер я в дужках продовжу нову думку, а коли ми дійдемо до наступної, я повернусь до оригінальної теми, домовились?

Звичайно, я погодився. Ми так звикли подорожувати, що хотіли обійти весь Лонг-Айленд, але більше не було суші, лише Атлантичний океан і було нікуди йти. Ми взялись за руки й домовились бути друзями назавжди.

Менше ніж за п'ять днів ми пішли на вечірку в Нью-Йорку, і я зустрів дівчину на ім'я Інез і розповів їй, що в мене є друг, з яким вона повинна коли-небудь познайомитись. Я був п'яний і сказав, що він – ковбой.

– Ой, я завжди хотіла познайомитись з ковбоєм.

– Дін? – Я кричав через весь натовп – там були Ангел Луз Гарсія, поет, Уолтер Еванз, Віктор Вілануева, венесуельський поет; Джині Джоунз, моє колишнє кохання, Карло Маркс, Джин Декстер і ще багато інших людей. – Іди сюди, чувак.

Дін сором'язливо підійшов. Через годину, в оп'янінні та веселості вечірки (це було, звичайно ж, на честь завершення літа) він стояв на колінах, його підборіддя торкалось її живота і, пітніючи, він обіцяв їй усе. Вона була пухкенькою сексуальною брюнеткою, як казав Гарсія, – щось прямо з Дега; загалом, немов красива паризька кокетка. За декілька днів він на відстані вже розбирався з Каміл, вимагаючи документи для розлучення, щоб знов міг одружитись. До того ж за декілька місяців Каміл народила другу дитину Діна – результат спілкувань протягом декількох ночей того ж року. Ще через кілька місяців, дитину народила Інез. Із одною позашлюбною дитиною десь на заході Дін мав чотирьох маленьких діток, ні цента в кишені та, як завжди, купу проблем, екстазу і швидкості. Ми не поїхали в Італію.