На дорозі

Розділ сьомий

Я ПРОКИНУВСЯ вранці і знайшов Старого Бика та Діна у дворі. Дін допомагав Бику в комбінезоні з бензоколонки. Бик знайшов величезний шматок гнилого дерева і відчайдушно витягав із нього маленькі цвяхи. Ми дивилися на цвяхи; їх було мільйон; вони нагадували маленьких черв'ячків.

– Коли я витягну всі ці цвяхи, то зроблю собі полиці, які протримаються тисячу років] – сказав Бик, кожна його кістка тремтіла від хлоп'ячої радості. – Ох, Селе, ти розумієш, що полиці, які зараз роблять, не витримують і шести місяців під вагою якогось барахла, або взагалі розвалюються? Те ж саме з будинками, те ж саме з одягом. Ця сволота придумала пластмасу, з якої можна робити будинки вічними. І колеса. Щороку американці мільйонами себе вбивають через браковані колеса, які нагріваються на дорозі і вибухають. Вони можуть робити колеса, які ніколи не вибухають. Те ж саме з зубним порошком. Є певна жуйка, яку вони придумали і нікому не показують, і коли її жуєш у дитинстві, то в житті не матимеш карієсу. Те ж саме з одягом. Вони можуть робити одяг, який не зношується вічно. їм подобається робити дешевий одяг, щоб усі продовжували його шити, пробивали картки, організовувались у дурні профспілки і тинялися собі, поки все розбирають у Вашингтоні й Москві. – Він підняв величезний шматок гнилого дерева: – 3 цього вийдуть чудовні полиці, що скажеш?

Був ранній ранок; Бикова енергія досягла піку. Бідолага вкачав стільки дурні у свою систему, що більшу частину дня лише сидів у своєму кріслі з увімкненою лампою; але вранці він був прекрасний. Ми почали кидати ножі в мішень. Він розповів, що в Тунісі бачив араба, який міг на відстані сорок футів виколоти комусь око. З цього він перескочив на тему своєї тітки, яка була в Касбі у тридцятих роках:

– Вона була з групою туристів на чолі з гідом. На мізинці вона мала діамантовий перстень. Тітка на хвилинку сперлась на стіну, щоб відпочити, і не встигла й оком моргнути, як якийсь араб забрав її перстень. Раптом вона зрозуміла, що вже не має мізинця. Хі-хі-хі-хі-хі! – Коли він сміявся, то стискав свої губи – сміх лунав здалека, з глибин його живота – і спирався на коліна. Він довго сміявся. – Ей, Джейн! – радісно кричав він. – Я щойно розказував Діну й Селу про мою тітку в Касбі!

– Я тебе чула, – сказала вона з дверей кухні приємного теплого ранку в Затоці. Величезні красиві хмари летіли над нами, хмари долин створювали відчуття безкрайої давньої священної розваленої Америки – з вуст у вуста і від кінчика до кінчика. Бик був повен сил:

– Селе, я тобі колись розповідав про Делового батька? Він був найсмішнішим старим на світі. Він хворів на парез, який з'їдає передню частину мозку, і ти не відповідаєш за все, що стрельне тобі в голову. Він мав будинок у Техасі, де день і ніч працювали будівельники, добудовуючи нові частини будинку. Він міг прокинутись серед ночі і сказати: «Я не хочу цього чортового нового крила; робіть його он там». Будівельники мали все переробляти і починати спочатку. На світанку вони вже пітніли над новим крилом. Потім старий нудився і казав: «Хай йому чорт, хочу поїхати у Мейн!» і сідав у свою машину, їхав сто миль на годину – хмари курячого пір'я летіли за ним сотні миль. І зупиняв свою машину посеред якогось техаського містечка, щоб купити віскі. Навколо могли сигналити машини, а він виходив і кричав: «Зупиніть сей шортів гам, банда филупків!» Він шепелявив; коли в тебе парез – ти пешелявиш, тобто ти шепелявиш. Одного вечора, він приїхав до мене додому в Цинцинаті, посигналив і сказав: «Виходь, поїдемо в Техас до Дейла». Він повертався з Мейна, казав, що купив будинок – ох, ми написали про нього оповідання в університеті, у ньому тоне корабель і люди у воді намагаються триматися за рятувальний човен, а там сидить старий з мачете і відрубує їм пальці: «Ідіть геть, кляті филупки, це мій фовен!» Ох, він був жахливий. Я міг би весь день розповідати про нього історії. Чи це не чудесний день?

День справді був чудесний. М'якенький вітерець дмухнув від дамби; це було варто подорожі. Ми пішли за Биком у дім, щоб заміряти стіну для полиць. Він показав нам стіл, який змайстрував сам. Він був зроблений із дерева шириною в шість дюймів.

– Цей стіл простоїть тисячу років! – сказав Бик, маніакально витріщаючись на нас своїм довгим худим обличчям, і постукав по столу.

Вечорами він сидів за цим столом, колупався в їжі й кидав кістками в котів. У нього було сім котів:

– Я обожнюю котів. Я особливо люблю котів, які пищать, коли їх тримаєш над ванною. – Він наполіг, щоб нам це продемонструвати; хтось був у ванній. – Ну, – він сказав, – зараз ми не можемо. О, я вже давно сварюсь із сусідами.

Він розповів нам про сусідів; це була величезна компанія з нахабними дітьми, які кидали камінням через повалену загорожу в Доді, Рея та інколи в Старого Бика. Він якось наказав їм припинити; їхній старий вискочив і щось кричав португальською. Бик пішов у будинок і вийшов із рушницею, легенько спираючись на неї; під широкими крисами капелюха розгулювала задоволена посмішка, все тіло сором'язливо крутилось, поки він чекав – гротескний, довгий, самотній клоун попід хмарами. Португалець, напевно, подумав, що він з'явився з якогось страшного кошмару.

Ми тинялися по двору в пошуках якогось заняття. Бик працював над величезною загорожею, щоб відділитися від нахабних сусідів; він її ніколи не закінчить, робота занадто велика. Він покачав огорожу взад і вперед, щоб показати її міцність. Раптом він став втомленим і мовчазним, пішов до хати і зник у туалеті для своєї дообідньої дози, а вийшов спокійний, зі скляним поглядом і сів біля увімкненої лампи. Сонячні промені ліниво пробивались крізь штори.

– А ну, хлопці, спробуйте мій оргонний акумулятор! Він віллє у ваші кістки трохи соку. Я завжди зриваюсь і жену всі дев'яносто до найближчого борделю, хо-хо-хо! -Це був його «сміх», сміх, коли він насправді не сміявся. Оргонний аккумулятор – звичайна коробка, достатньо велика, щоб у ній сидів чоловік на стільці, – дерево і метал – щоб збирати органи з атмосфери і тримати їх, аби людське тіло ввібрало в себе більше, ніж завжди. За Рай-хом, органи – вібруючі атмосферні атоми життєвого принципу. Люди хворіють на рак, бо їм бракує органів. Старий Бик думав, що поліпшить свій органний акумулятор, якщо зробить його з найбільш органічного дерева, тому він прив'язав пухнасті гілки і патички з дерев дельти до свого містичного туалету. Прилад стояв посеред гарячого рівного двору – облуплена машина, переповнена і забита маніакальними пристосуваннями. Старий Бик роздягався і заходив усередину, щоб витріщитися на власний пуп.

– Скажи, Селе, давай разом підемо після обіду поставити на коників у Гретні. – Він був неперевершений. Він дрімав після обіду у своєму кріслі, з рушницею в руках, а маленький Рей спав, скрутившись у клубочок навколо його шиї. Це було чудово, батько та син, батько, з яким ніколи не бував нудно, коли мова заходить про те, чим зайнятись і про що поговорити. Він прокинувся і подивився на мене. Йому потрібна була хвилина, щоб зрозуміти, хто я такий. – Селе, навіщо ти їдеш на Узбережжя? – запитав він і знову заснув.

Після обіду ми поїхали у Гретну, лише я та Бик. Ми поїхали у його старому «Шеві». «Гадсон» Діна був низьким і витонченим; «Шеві» Бика був високим і розхристаним. Усе нагадувало 1910 р. Букмекерська контора містилася біля набережної у величезному хромовано-шкіряному барі, де позаду був широченний хол із написами й цифрами на стіні. Луїзіанські типи сиділи з перегонними формулярами. Ми з Биком випили пива, і Бик, як ні в чому не бувало, підійшов до грального автомату і вкинув півдола-рову монету. Лічильники клацнули «Банк» – «Банк» -«Банк» – і останній «Банк» повис на секунду й перекрутився назад на «вишеньку». Бик виграв би сотню, а може, й більше, він був лише на якусь волосинку від цього.

– Чорт! – кричав Бик. – Вони ці штуки відрегулювали. Це зразу було видно. У мене був «Банк» і механізм клацнув назад. Ну, що ж тут удієш. – Ми проаналізували пе-регонний формуляр. Я роками не ставив на коней і був вражений усіма новими іменами. Був кінь на ім'я Великий Тато, що навело на мене тимчасовий транс, спогади про мого батька, який водив мене на перегони. Я саме збирався розповісти це Старому Бику, коли він сказав:

– Ну, я думаю, що поставлю на Ебенового Корсара. Тут я нарешті промовив:

– Великий Тато нагадує мені про мого батька.

Він на мить замислився, його світлі блакитні очі гіпнотично дивились на мене, я навіть не знав, що він думає або де знаходиться. Потім він зробив ставку на Ебенового Корсара. Великий Тато виграв, і виплата була п'ятдесят до одного.

– От чорт! – сказав Бик. – Я мав би краще знати, я вже з таким мав досвід. Ой, коли ж ми навчимось?

– Ти про що?

– Я про Великого Тата. Ти, хлопче, мав видіння. Тільки справжні дурні не звертають увагу на видіння. Як ти знаєш, що твій батько, старий гравець, не з'явився тобі сказати, що Великий Тато виграє загін? Ім'я пробудило в тобі відчуття, а він використав можливість тобі щось сказати. Ось, що я думав, коли ти мені це сказав. Мій двоюрідний брат у Місурі якось поставив на коня з іменем, яке нагадувало його матір, кінь виграв і приніс добрячий виграш. Те саме сталося сьогодні. – Він похитав головою: – Ет, ходімо. Востаннє я з тобою ставитиму на коней; всі ці видіння мене зводять з розуму. – У машині дорогою додому, він сказав: – Людство колись зрозуміє, що ми насправді підписали контракт із мертвими світом, хоч би чим він був; зараз, ми могли б передбачити, якщо б мали досить волі, що станеться в наступні сто років, і запобігти всіляким катастрофам. Коли людина помирає, її мозок му-тує, про що ми майже нічого не знаємо, але колись все стане ясно, якщо науковці до цього додумаються. Ця сволота тільки й хоче побачити, чи зможе підірвати світ.

Ми розповіли про це Джейн. Вона шморгнула носом:

– Дурня якась.

Вона замітала на кухні. Бик пішов у ванну на обідню ширку.

На дорозі Дін та Ед Данкел грали в баскетбол м'ячем Доді, з відром, прив'язаним до вуличного ліхтаря. Я приєднався. Потім ми перейшли до атлетичних подвигів. Дін мене цілковито вразив. Він змусив мене та Еда тримати металеву палицю на рівні пояса, а сам з місця її перестрибував, підбираючи ноги.

– Ану ж, піднімайте вище. – Ми все піднімали її, аж поки вона досягла рівня грудей. Однак він легко її перестрибував. Потім він спробував стрибати в довжину, і стрибнув, не менше ніж на двадцять футів, може, й більше. Потім я бігав з ним наввипередки на дорозі. Я можу пробігти стометрівку за 10,5. Він промчав повз мене, як вітер. Поки ми бігли, я мав божевільне видіння того, як Дін таким самим чином біжить через усе своє життя – його кістляве обличчя дивиться просто назустріч життю, його руки задіяні в русі, чоло стікає потом, ноги маячать, немов Граучо Маркс, він кричить:

– Так! Так, чувак, ти справді добре бігаєш! – Проте ніхто не бігав швидше за нього, і це була правда. Потім вийшов Бик з парою ножів і почав учити нас, як роззброїти можливого злодія в темному провулку. Я, в свою чергу, показав йому дуже добрий трюк – падаєш на землю перед твоїм супротивником, хапаєш його за ноги, завалюєш на землю і хапаєш його зап'ястки повним нельсоном. Він сказав, що це трюк досить непоганий, і продемонстрував трохи джиу-джитсу. Маленька Доді покликала свою маму на веранду і сказала:

– Подивись на дурних чоловіків.

Вона була такою маленькою симпатичною нахабною штучкою, що Дін не міг відвести від неї очей.

– Ого. Ось почекай поки вона виросте! Уяви, як вона гуляє по Канал-стріт з її гарненькими очима. Ай! Ох! – шипів він крізь зуби.

Ми провели божевільний день у центрі Нового Орлеана, гуляючи з Данкелами. Дін того дня з'їхав з глузду. Коли він побачив у депо вантажні поїзди техаської та но-воорлеанської ліній, то захотів одразу мені все показати:

– Дай я з тобою закінчу, і ти в мене зразу станеш гальмівним кондуктором! – Він, я і Ед Данкел перебігали колії та тричі застрибували на поїзди; Мерілу й Галатея чекали в машині. Ми проїхалися з півмилі до пірсів, махаючи стрілочникам і кондукторам. Вони мені показали правильний спосіб зістрибування з поїзда – спочатку виставляєш ногу, потім віддаляєшся від поїзда і ставиш іншу ногу. Вони показали мені морозильні вагони, льодові камери, в яких добре їхати зимовими ночами, коли поїзд порожній.

– Пам'ятаєш, що я тобі розповідав про поїздку з Ел-Ей в Мексику? – кричав Дін. – Ось так і тримався…

Ми повернулись до дівчат, спізнившись на годину, і вони, звичайно; були розлючені. Ед та Галатея вирішили зняти кімнати в Новому Орлеані, залишитись там і працювати. Бик був тільки за, бо йому вже насточортіла вся ця банда. Запрошення приїхати від самого початку було лише для мене. У передній кімнаті, де спали Дін та Мері-лу, на підлозі були плями від варення й кави та розкидані порожні баночки бензедрину; найгірше те, що це була майстерня Бика, і він не міг працювати над своїми полицями. Бідна Джейн божеволіла від постійного стрибання й біганини Діна. Ми чекали на мій наступний солдатський чек, тітка мала його переслати. Після цього ми знову зірвались у дорогу, троє з нас – Дін, Мерілу та я. Коли прийшов чек, я зрозумів, що мені не хочеться так швидко залишати чудесний дім Бика, але Дін був сповнений енергії і готовий їхати.

У сумних червоних сутінках ми нарешті сіли в машину, а Джейн, Доді, маленький хлопчик Рей, Бик, Ед та Галатея стояли у високій траві, посміхаючись. Це було прощання. В останній момент Дін із Биком почали сварку за гроші; Дін хотів трохи позичити, Бик сказав, що це виключено. Ці почуття повертались до техаських днів. Злочинець Дін відштовхував від себе людей поетапно. Він маніакально реготав і йому було наплювати; він почухав свою ширінку, засунув палець у сукню Мерілу, пробіг рукою по її коліну, його рот запінився; і він сказав:

– Люба, ти знаєш і я знаю, що все між нами нарешті -чітко, поза будь-якою абстрактною дефініцією в метафізичному розумінні або будь-якому розумінні, яке б ти хотіла уточнити, або ласкаво нав'язати або відокремити… -І так далі, а машина летіла, і ми знову були на дорозі в Каліфорнію.