НА ДОРОЗІ

Розділ третій

ЦЕ БУЛА звичайна поїздка в автобусі – плакали діти, пекло сонце, люди із периферії підсідали на кожній пенсільванській зупинці, аж поки ми виїхали на простори Огайо і по-справжньому вирвались уперед, повз Аштабулу та вночі навпростець через Індіану. На світанку я приїхав у Чі, зняв кімнату в молодіжному гуртожитку й ліг спати. У кишені залишилось кілька доларів. Я оцінив Чикаго після добрячого сну.

Вітер з озера Мічіган, боп у Петлі, довгі прогулянки Південним Холстедом і Північним Кларком і одна особливо довга прогулянка в джунглі після півночі, де мене переслідувала патрульна машина, вирішивши, що я -якийсь підозрілий персонаж. Тоді, в 1947-му, уся Америка шаленіла від бопу. Музиканти в Петлі грали круто, але якось утомлено, адже боп був десь між «орнітологічним» періодом Чарлі Паркера та іншим періодом, який почався з Майлза Дейвіса. І поки я там сидів, слухаючи той особливий звук ночі, яким боп став для всіх' нас, я думав про всіх моїх друзів з одного кінця країни до іншого та що всі вони на одному задньому дворі – бігають і метушаться. І вперше в житті, наступного дня, я поїхав на Захід. Був теплий і приємний день для автостопу. Аби вибратися з нестерпних чиказьких тягучок, я сів у автобус у Джоліет, Ілінойс, проїхав джоліетську в'язницю, пройшовся зеленими кривими вуличками, знайшов собі місце прямо на виїзді з міста і замахав рукою. Всю дорогу з Нью-Йорка до Джоліета я проїхав автобусом, витративши половину грошей.

Спочатку мене підвезла на тридцять миль углиб зеленого Ілінойсу вантажівка з динамітом, на якій хитався червоний прапорець; водій вантажівки звернув там, де траса 6, по якій ми їхали, перетинається з трасою 66 перед тим, як обидві дороги починають мандрівку далеко на захід. Десь о третій дня, після того, як я пообідав яблучним пирогом з морозивом у придорожному кафе, біля мене зупинилася жінка в маленькому купе. Я відчув вибух радості, поки біг до машини. Жінка виявилась середніх літ і, надодачу, матір'ю синів мого віку. Вона шукала допомоги, щоб добратися до Айови. Я був всіма руками за. Айова! До Денвера близько, а щойно я дістанусь Денвера, нарешті зможу розслабитись. Вона була за кермом перші декілька годин, і на якомусь етапі вмовила мене відвідати стару церкву, наче ми якісь туристи, потім я сів за кермо, і хоча з мене поганенький водій, проїхав залишок Іліной-су, аж до Давенпорта, Айова, повз Рок-Айленд. І там уперше в житті я побачив мою улюблену річку Міссісіпі, пересохлу, в літньому тумані, з низькою водою, з протухлим смородом сирого тіла самої Америки, яку вона омиває. Рок-Айленд – залізничні колії, халабуди, маленький центр; через міст був Давенпорт, таке ж містечко, з запахом тирси на теплому середньозахідному сонці. Тут я вийшов, а жінка поїхала іншою дорогою до свого рідного містечка в Айові.

Сонце сідало. Я випив холодного пива і пройшовся до околиці міста, і це була довга прогулянка. Чоловіки їхали з роботи додому, на них були залізничні кепки, бейсбольні шапки, різноманітні капелюхи, і так само було у кожному містечку у післяробочу пору. Один тип мене підвіз на пагорб і залишив на самотньому перехресті на краю прерій. Там було прекрасно. Проїжджали лише фермерські авто; вони з підозрою дивились на мене і їхали далі; корови поверталися додому. Жодної вантажівки. Повз мене прошмигнуло декілька машин. Проїхав якийсь малий на «хот-роді» з шарфом у повітрі. Сонце цілком зайшло, і я стояв у фіолетовій пітьмі. Мені стало страшно. В айовських просторах не було жодного вогника; за мить мене вже ніхто не зможе розгледіти. На щастя, чоловік дорогою у Давенпорт підкинув мене до центру. І я опинився саме там, звідки починав.

Я посидів на автобусній зупинці й подумав. З'їв ще один яблучний пиріг з морозивом; це майже все, що я їв, поки їхав через країну, я знав, що це поживно і, звичайно ж, смачно. Я вирішив ризикнути. Після півгодинних спостережень за офіціанткою в кафе на автобусній станції я сів у автобус в центрі Давенпорта і поїхав на околицю міста, але цього разу на заправку. Тут гриміли величезні фури, бам, бам, і за пару хвилин одна загальмувала біля мене. Я побіг до неї, і душа моя кричала від щастя. І що то був за водій – велетенський дальнобійник з витріщеними очима і хрипким голосом, він гримав і гуркотів усілякими агрегатами і майже не звертав на мене уваги. Моя стомлена душа трішки відпочила, адже одна з найбільших проблем автостопу – це вимушеність говорити з нескінченною кількістю людей, треба запевняти їх, що вони не помилилися, підібравши вас, і навіть розважати їх, і все це страшенно дістає, КОЛИ плануєш проїхати всю дорогу і не зупинятися в готелях. Водій щось кричав, перекриваючи гуркіт дороги, я кричав у відповідь, і так ми розслабились. Він вів цю штуку аж до Айова-сіті та накрикував смішні історії про те, як він обходив закон щоразу, проїжджаючи місто з несправедливим обмеженням швидкості: «Ці бісові копи не зможуть мій зад піймати!» Щойно ми наблизились до Айова-сіті він побачив позаду іншу фуру, блимнув їй, зупинився, щоб я вискочив, що я і зробив, захопивши свою сумку, і нова фура, усвідомлюючи цей обмін, зупинилась біля мене, і за хвилину я вже сидів у іншому здоровенному таксі, готовий їхати сотні миль крізь ніч; я був такий щасливий! Новий дальнобійник виявився таким же божевільним, як і попередній, він кричав так само багато, і я мав лише відкинутися назад та їхати. Тепер я бачив Денвер, сяючий у далечі, як Земля Обітована, і там далеко під зорями, через прерії Айови і степи Небраски, я бачив величне марево Сан-Франциско, ніби діаманти серед ночі. Кілька годин він гнав щодуху й розказував історії, згодом, у містечку в Айові, де через кілька років нас із Діном зупинили через підозру в крадіжці кади-лака, він поспав декілька годин на своєму сидінні. Я теж спав, а потім пройшовся повз одинокі кам'яні стіни, де-не-де підсвічені ліхтарями, і там у кінці кожної вулиці таїлись прерії, а запах кукурудзи зачаровував, немов нічною росою.

Водій прокинувся на світанку. Ми погнали далі, та за годину з'явився дим Де-Мойна попереду над зеленими полями кукурудзи. Водій хотів поснідати і не збирався поспішати, отож я поїхав далі в Де-Мойн, десь сорок миль, підсівши до двох хлопців з університету штату Айова; поки ми мчали в місто, було дуже дивно сидіти в їхній новенькій машині і слухати розмови про іспити. Тепер я хотів спати весь день. Я пішов до молодіжного гуртожитку, щоб зняти кімнату; у них не було вільних місць, і за інстинктом я пішов залізничними коліями, а їх у Де-Мойні було багато, і опинився в похмурому готелі недалеко від залізничної станції; я проспав увесь день у чистому великому твердому ліжку з непристойними написами, вирізаними на стіні біля моєї подушки, і старими жовтими шторками, натягнутими, щоб затулити задимлений вид депо. Я прокинувся, щойно почало червоніти сонце; і це був єдиний чіткий момент у моєму житті, найдивніша річ, коли я не знав, хто я, – я був далеко від дому, замордований і втомлений поїздкою, у дешевій готельній кімнаті, якої я в житті не бачив, я чув дзюркотіння потічка на вулиці, кректання старого дерев'яного готелю, чиїсь кроки на горі, інші сумні звуки; я подивився на потріскану стелю і п'ятнадцять дивних секунд справді не знав, хто я. Мені не було страшно; я просто був кимось іншим, якимось незнайомцем, все моє життя було якимось жахіттям, життям привида. Я був на півдорозі через усю Америку, на кордоні між Сходом моєї молодості і Заходом мого майбутнього, і може тому це сталось саме там і саме тоді, тієї дивної червоної днини.

Але я мав їхати далі та перестати скиглити, тому я взяв свою сумку, попрощався з працівником готелю, що сидів біля своєї плювальниці, і пішов їсти. Я з'їв яблучний пиріг з морозивом – чим глибше я занурювався в Айову, тим вони ставали смачнішими: пиріг ставав більшим, а морозиво – насиченішим та густішим. Того дня в Де-Мойні, куди не глянь, були зграйки гарненьких дівчат, вони поверталися зі школи, але я не мав часу на такі думки і обіцяв собі розгулятися в Денвері. Карло Маркс уже був у Денвері; Дін був там; Чад Кінг і Тім Грей були там – це було їхнє рідне місто; Мерілу була там; також ходили чутки про круту компанію з Реєм Раулінсом і його прекрасною сестрою, блондинкою Бейб Раулінс; дві офіціантки, знайомі Діна, сестри Бетанкур, і навіть Роланд Мейджор, мій давній університетський друг, також письменник, теж був там. Я з нетерпінням чекав зустрічі з ними усіма. Тому я пробігав повз гарненьких дівчат, а найгарніші дівчата у світі живуть саме в Де-Мойні.

Хлопець із якоюсь слюсарнею на колесах, вантажівка, забита інструментами, якою він керував, стоячи, наче сучасний молочник, підвіз мене далі, там я одразу підсів до фермера і його сина, котрі їхали в Адел, Айова. У цьому містечку, під великим в'язом біля заправки, я познайомився ще з одним автостопером – типовий нью-йоркер, ірландець, більшість свого трудового життя він просидів за кермом поштового фургона, а зараз прямував до дівчини та назустріч новому життю в Денвері. Мені здалося, він від чогось утікав з Нью-Йорка, напевно, від закону. Справжній червононосий молодий пияк, і, як зазвичай, мені б з ним стало нудно, проте зараз я прагнув людського спілкування. Він був одягнений у старий светр і мішкуваті штани; із собою не мав нічого подібного на сумку – тільки зубну щітку та хустинки. Він запропонував їхати разом. Мені варто було б відмовитись, бо вигляд він мав страшний. Але ми залишились разом і підсіли до мовчазного чоловіка дорогою у Стюарт, Айова, містечко, де ми справді застрягли надовго.

У Стюарті ми зупинились навпроти залізничного ангара, чекаючи західного потоку машин, поки не зайшло сонце; чекали ми годин п'ять, намагаючись якось згаяти час; спочатку розповідали про себе, потім він розказував якісь непристойні анекдоти, потім ми просто кидали камінці та видавали різні дурнуваті звуки. Нам стало нудно. Я вирішив витратити долар на пиво; ми пішли у старий стюарт-ський салун і випили пива. Там він напився, так само, як удома ввечері на Дев'ятій авеню, і радісно кричав мені на вухо про всі його огидні мрії. Мені він чомусь подобався; і не тому, що був непоганим хлопцем, як виявилось пізніше, а тому, що він до всього підходив з ентузіазмом. Ми повернулись на дорогу в темряві і, звичайно ж, ніхто не зупинявся і взагалі не було машин. Так тривало до третьої ранку. Деякий час ми намагалися заснути на лавках біля залізничної каси, але телеграф клацав усю ніч і не давав спати, а десь поряд пролітали величезні товарняки. Ми не знали, як заскочити на один із них; такого ми ще ніколи не робили; ми не знали, їдуть вони на схід чи на захід, і не розуміли, як вибрати товарний вагон, платформу чи розморожену холодильну камеру. Тому, коли на світанку проїжджав автобус на Омаху, ми в нього заскочили і приєднались до сонних пасажирів – я заплатив за нього й за себе. Його звали Еді. Він нагадував мені шурина із Бронкса. Тому я з ним і залишився. Наче поряд старий друг, усміхнений добрий хлопець, з яким також можна трошки повеселитись.

На світанку ми приїхали у Каунсіл-Блафс. Я поглянув у вікно. Всю зиму я читав про великі каравани фургонів, які тут збирались перед тим як відчалити в бік Орегону та Санта-Фе. І, звичайно ж, зараз там були лише симпатичні приміські котеджі, розкидані по похмурому сірому ранку. Потім Омаха, і клянусь Богом, перший ковбой, якого я побачив у своєму житті, крокуючий повз непримітні стіни оптових м'ясних складів у десятигалонному капелюсі і ковбойських чоботях, він був схожий на будь-якого виснаженого життям бітника на кам'яних світанках Сходу, якби не його костюм. Ми вийшли з автобуса і пішли горою, яку тисячоліттями створювала могутня Міссурі, на ній збудовано Омаху; ми вийшли в поле і підняли руки. Нас підвіз заможний фермер у десятигалонному капелюсі; він розповів, що долина Платт колись була такою ж величною, як долина Нілу в Єгипті, і поки він це казав, я побачив чудесні дерева вдалині – вони, могутні та зелені, роїлися біля берегів, і я було майже з ним погодився. Згодом, поки ми стояли на ще одному роздоріжжі, почали збиратись хмари, і ще один ковбой, заввишки з шість футів у скромному півгалонному капелюсі, покликав нас і запитав, чи хтось із нас уміє водити. Звичайно ж Еді вмів водити машину і мав права, а я не мав. У ковбоя було дві машини, він повертався до Монтани. Його дружина була у Гранд-Айленді, і він хотів, щоб ми повели одну з машин, а там вона сяде за кермо. Звідти він їхав на північ, і там наші дороги розходились. Але до Небраски було ще добрих сто миль, і, звичайно ж, ми погодились. Еді їхав сам, а ми з ковбоєм услід за ним, і не встигли ми виїхати з міста, як Еді, переповнений почуттями, погнав дев'яносто миль на годину.

– Та щоб мене дідько схопив, що ж цей хлопець робить! – закричав ковбой і погнався за ним. Це було схожим на гонку. На хвилину я вирішив, що Еді зібрався втекти з машиною і, може, він справді хотів це зробити. Ковбой наблизився до нього і посигналив. Еді знизив швидкість. Ковбой дав знак зупинитись.

– Хай йому чорт, хлопче, ти ще шину проб'єш на такій швидкості. Ти що, повільніше не можеш їхати?

– Та щоб я здох, чи я справді так швидко їхав? – сказав Еді. – Я й не помітив на такій гарній дорозі.

– Ти просто повільніше їдь, і ми доїдемо до Гранд-Ай-ленда цілими й неушкодженими.

– Добре.

І ми поїхали далі. Еді заспокоївся і його, напевно, почало хилити на сон. Ми проїхали сто миль через Небраску, повторюючи викрутаси річки Платт з її зеленими полями.

– Під час депресії, – сказав мені ковбой, – я, бувало, раз у місяць застрибував на товарняк. У ті дні можна було побачити сотні чоловіків на платформах чи в товарних вагонах, і вони не були якимись волоцюгами, вони були різними людьми без роботи, які їхали з одного місця в інше, а дехто просто тинявся. Так було по всьому Заходу. Кондуктори в ті дні ніколи не чіплялись. Я не знаю як там все зараз. А на Небраску мені плювати. У тридцяті це все було одною хмарою пилу, куди тільки не глянь. Нічим було дихати. Земля була чорною. Я був тут у ті дні. Як на мене, вони могли б Небраску назад індіанцям віддати. Я ненавиджу це місце найбільше на світі. Мій дім тепер Монтана -Місула. Ти якось приїдь туди і побачиш справжню божу землю.

Пізніше, під вечір, коли він стомився говорити, я заснув; він був цікавим співрозмовником.

Ми зупинились на дорозі, щоб перекусити. Ковбой пішов залатати запасну шину, а ми з Еді сіли в домашньому кафе. Тут я почув чудовий сміх, найкращий сміх на світі; і тут зайшов старий місцевий фермер з ордою молодих хлопців; його хрипкий крик було добре чути через степи, через усе сіре життя тогодення. Навколо нього всі сміялись. Йому весь світ був до лампочки, і водночас він до всіх мав колосальну повагу. Я сказав собі – ти тільки послухай, як цей чолов'яга сміється. Ось тобі Захід, і ось я тут, на цьому Заході. Він залетів у кафе, гукнувши власницю по імені; вона готувала найсолодший вишневий пиріг у Небрасці, і я з'їв невеличкий шматочок із величезною ложкою морозива.

– Мамцю, зроби мені щось перекусити, а то я почну сам себе їсти, або ще якусь дурню зроблю. – І він усівся на стілець і почав: Ха-ха-ха-ха. – І кинь туди трохи бобів.

Дух Заходу сидів поруч зі мною. Якби ж дізнатись про все його нефальшиве життя та що в біса він робив усі ці роки, крім сміху і крику. Е-ех, сказав я своїй душі; повернувся наш ковбой і ми вирушили в Гранд-Айленд.

Ми швидко туди дісталися. Ковбой поїхав забрати дружину, а далі – і назустріч долі, яка чекала на нього, а ми з Еді повернулись на дорогу. Нас підвезла група молодих хлопців, парубчаки, підлітки, і сільські хлопці у старому драндулеті; вони висадили нас десь дорогою під тоненькою завісою дощу. А потім якийсь старий, який ні слова не сказав, – сам бог знає чому він нас підібрав – підвіз нас до Шелтона. Тут Еді відчужено став на дорозі навпроти омаханських індіанців, які не знали, куди себе подіти. Через дорогу лежали рейки і бак з водою з написом ШЕЛТОН.

– Хай йому чорт, – здивовано сказав Еді, – я вже тут був. Це було кілька років тому, під час війни, вночі, пізно вночі, коли всі спали. Я вийшов на платформу покурити, і ось ми були в порожнечі, у пітьмі, і я дивлюся вгору і бачу цей напис, Шелтон, он там на баку з водою. Ми їхали до Тихого океану, всі хроплять, кожен безголовий дурень, і ми стояли лише декілька хвилин, заправляючись чи що, а потім ми поїхали. Чорти б забрали цей Шелтон! Я відтоді ненавиджу це місце!

У Шелтоні ми й застрягли. Так само, як у Давенпорті, усі машини були фермерськими, і час від часу проїжджали машини з туристами, що було ще гірше – чоловіки за кермом, а їхні дружини вказують на різні культурні пам'ятки або зачаровано вивчають карту і геть на все дивляться з підозрою.

Дощ став сильнішим, і Еді змерз; він був легко одягнений. Я витяг зі своєї сумки вовняну шотландку і дав йому. Йому стало трохи краще. Я простудився. У задрипаному індіанському магазині купив льодяники від кашлю. А потім пішов до поштового кіоску і за пені відіслав тітці листівку. Ми повернулись на сіру дорогу. Ось він перед нами – Шелтон, напис на водяному баку. Повз нас пролетів рок-айлендський поїзд. Ми дивились на розмиті обличчя пасажирів. Поїзд просвистів через степи у напрямку наших мрій. Дощ став ще сильнішим.

Високий худий чоловік у талонному капелюсі зупинив свою машину по той бік дороги й підійшов до нас; він був схожий на шерифа. Про всяк випадок ми таємно підготували наші історії. Він повільно йшов до нас.

– Ви, хлопці, кудись їдете чи просто їдете? – Ми не зрозуміли запитання, але це було до біса добре запитання.

– А що? – запитали ми.

– Ну, у мене е невеличкий карнавал, он там за пару миль по дорозі, і я шукаю якихось хлопців, які хотіли б заробити копійку. У мене там є рулетка і дерев'яне колесо, знаєте, таке, на яке чіпляєш ляльки і випробовуєш свою долю. Якщо, хлопці, захочете на мене працювати, можете заробляти тридцять відсотків з виграшу.

– А проживання і їжа?

– Ліжко буде, але не їжа. Харчуватись будете в місті. Ми трохи подорожуємо. – Ми задумались. – Це добра можливість, – сказав він і терпляче чекав, поки ми приймемо рішення. Нам було якось не по собі, ми не знали, що й сказати, тим більше, що я не хотів зав'язуватися з карнавалом. Мені так кортіло добратись до компанії у Денвер.

Я сказав:

– Я не знаю, я поспішаю і в мене обмаль часу. – Еді сказав те саме, і старий, махнувши рукою, пішов до своєї машини й поїхав. Ну й ну! Ми посміялись з усього цього й поміркували, як це все могло бути. Я уявив темні, повні куряви ночі і обличчя небрасківських родин, які проходять повз нас із червонощокими дітьми, які на все дивляться з подивом, і я знаю, що відчув би себе, як сам диявол, заманюючи їх дешевими карнавальними штучками. І чортове колесо, що крутиться в темряві рівнин, і, Господи, ця сумна карусельна музика, і я весь час намагатимусь повернутися до своєї мети, а спатиму я в якомусь позолоченому вагоні на купі картопляних мішків.

Еді виявився досить неуважним попутником. До нас під'їхала смішна стара таратайка, за кермом сидів дідусь; таратайка була зроблена із якогось алюмінію, квадратна, немов коробка, – це був точно трейлер, але безумовно якийсь дивний, божевільний, небрасківський саморобний трейлер. Він їхав дуже повільно і зупинився. Ми підбігли; дідусь сказав, що може взяти тільки одного з нас; без єдиного слова Еді заскочив усередину й повільно погуркотів далі, вдягнений у мою шерстяну шотландку. Ну, що ж, я подумки попрощався з сорочкою; так чи так, вона мала лише сентиментальну цінність. Я дуже довго чекав у нашому власному огидному Шелтоні, десь декілька годин, мені здавалося, що вже вечоріє; але насправді все ще стояв день, лише вкрай темний день. Денвер, Денвер, як же мені добратися до Денвера? Я вже майже здався і сів за чашкою кави, аж раптом зупинилась досить новенька машина, а за кермом був молодий хлопець.

– Тобі куди?

– У Денвер.

– Ну, я тебе можу підвезти на сто миль у той бік.

– Чудово, чудово, ти врятував мені життя.

– Я сам, бувало, мандрував автостопом, тому завжди готовий когсь підвезти.

– Я б теж, якби мав машину. – Ми заговорили, і він розказав мені про своє життя; воно не було дуже цікавим; я ненадовго заснув і прокинувся біля Гетенбурга, де він мене й висадив.