На дорозі

Розділ сьомий

ТІЄЇ ночі нічого не відбулося; ми пішли спати. Усе сталося наступного дня. Після обіду ми з Діном поїхали в центр Денвера у справах і зайшли в бюро подорожей дізнатись про машину до Нью-Йорка. Увечері дорогою додому ми вирушили в бік Френкі, по Бродвею, і Дін раптом зайшов у спортивний магазин, спокійно взяв бейсбольний м'яч з прилавка і вийшов, підкидаючи його в руці. Ніхто не помітив; ніхто ніколи не помічає подібні речі. Стояв сонний, спекотний день. Ми йшли вулицею та кидались м'ячем.

– Завтра ми точно знайдем машину в бюро подорожей. Одна приятелька подарувала мені величезну кварту

бурбону «Старий дідусь». Ми почали його пити вдома у Френкі. Через кукурудзяне поле жила гарненька молода дівчинка, яку Дін намагався підчепити з того часу, як ми приїхали. Заварювалась біда. Він кинув забагато камінчиків у її вікно і налякав її. Поки ми пили бурбон у засміченій вітальні зі всілякими псами, розкиданими іграшками та сумними розмовами, Дін час від часу вибігав через кухонні двері й перебігав поле кукурузи, щоб покидати камінці у вікно та посвистіти. Час від часу Джанет виходила глянути на те, що відбувалося. Раптом Дін повернувся зблідлий:

– Біда, хлопчику мій. Мама тієї дівчини біжить за мною з рушницею і з собою захопила купу тутешніх школярів, щоб мене побити.

– Що? Де вони?

– За полем кукурудзи, хлопчику мій.

Дін був п'яний і йому було начхати. Ми разом вийшли і в місячному сяйві перетнули кукурудзяне поле. Я помітив гурт людей на темній ґрунтовій дорозі.

– Он вони йдуть! – почув я.

– Почекай хвилинку, – сказав я. – Що сталося, скажіть будь ласка?

Мати бовваніла на задньому плані з великою рушницею в руці.

– Твій чортів друг уже нам остогид. Я не з тих, хто піде по допомогу до закону. Якщо він хоча б раз сюди поткнеться, я стрілятиму і вб'ю його.

Школярі згромадилися з кулаками напоготові. Я був такий п'яний, що мені було байдуже, але я трохи всіх заспокоїв.

Я сказав:

– Він більше не буде. Я простежу; він мій брат і мене слухається. Заберіть свою рушницю і не хвилюйтесь.

– Хоча б один раз! – суворо й похмуро сказала вона в темряві. – Коли батько повернеться, я його за вами відправлю.

– У цьому не має потреби; він вам більше не заважатиме, розумієте. Тепер заспокойтесь, і все буде добре.

Дін стояв за мною і тихенько лаявся. Дівчина виглядала з вікна своєї спальні. Я знав цих людей ще раніше, і вони достатньо мені довіряли, щоб трохи заспокоїтись. Я взяв Діна за руку, і ми пішли назад через засіяне місячним сяйвом кукурудзяне поле.

– Ого! – кричав він. – От я сьогодні нап'юся.

Ми повенулись до Френкі та дітей. Раптом Дін розізлився на платівку, яку грала Джанет, і розламав її на своєму коліні – це була платівка сільської музики. А ще там була рання платівка Дізі Гілеспі, яку Дін цінував – «Конго блюз» з Максом Вестом на барабанах. Я її раніше подарував Джанет і, поки вона ридала, сказав, щоб вона її розбила об голову Діна. Вона так і зробила. Дін лише тупо на неї витріщився, зрозумівши все. Ми всі посміялись. Усе було добре. Потім Френкі-Ма захотіла випити у придорожньому шинку.

– Погнали! – закричав Дін. – От чорт, коли б ти купила машину, яку я тобі показав у вівторок, нам не треба було б іти пішки.

– Мені не сподобалась та чортова машина! – закричала Френкі.

Ой, ай, діти почали плакати. Густа нескінченність, немов нічні метелики, стояла в божевільній похмурій вітальні з сумними шпалерами, рожевою лампою, збудженими обличчями. Маленький Джимі налякався; я вклав його спати на дивані й прив'язав до нього пса. Френкі п'яно замовила таксі та, поки ми на нього чекали, мені подзвонила моя подруга. Вона мала двоюрідного брата середніх літ, який ненавидів мене всією душею, а того дня я написав листа Старому Бику Лі, який був у Мексико-сіті, розповідаючи про наші з Діном подорожі та за яких обставин ми зупинилися у Денвері. Я написав:

– У мене є подруга, яка дає мені віскі, гроші та добре мене годує.

Я – дурень, просто після вечері із смаженим курчам дав цього листа її двоюрідному брату, щоб той його відіслав. Він відкрив його, прочитав і відразу відніс їй, щоб довести, що я – злодій. Тепер вона в сльозах подзвонила мені і сказала, що не хоче мене більше бачити. Потім узяв трубку переможний брат і почав розказувати мені, що я – паскуда. Поки таксі сигналило на вулиці, діти плакали, собаки гавкали, а Дін танцював із Френкі, я кричав усі можливі та неможливі матюкливі слова у трубку і в п'яному божевіллі сказав усім у телефоні піти під три чорти, гримнув трубкою і пішов напиватись.

Ми падали один на одного, вилізаючи з таксі біля сільського шинку в підвір'ї, зайшли всередину й замовили пиво. Все навколо трощилось, і все стало ще більш божевільним, коли якийсь божевільний тип у барі накинувся на Діна й почав скиглити, Дін знов ошаленів, пітніючи та божеволіючи, і все стало невимовно скаженим, коли Дін вискочив на вулицю, вкрав машину просто з парковки, помчав у центр Денвера й повернувся з новою, кращою, машиною. Раптом я побачив у барі копів, і люди збирались надворі перед фарами крузерів, розмовляючи про вкрадену машину.

– Хтось тут наліво й направо краде машини! – казав коп.

Дін стояв навпроти нього, слухав і повторював:

– Ах, так, ах, так.

Копи пішли щось перевіряти. Дін зайшов у бар і качався з бідолахою, який щойно одружився того дня і неймовірно напився, поки його наречена десь на нього чекала.

– Ой, чувак, цей чувак найкращий у світі! – кричав Дін. – Селе, Френкі, я піду і цього разу знайду справді добру машину, і ми всі разом поїдемо, і Тоні теж (божевільний святий), погнали в гори.

Він вибіг з бару. У той самий час коп забіг у бар і сказав, що вкрадена машина з центру Денвера припаркована на вулиці. Люди захоплено перешіптувались. З вікна я побачив, як Дін заскочив у найближчу машину і рвонув геть, і його не помітила жодна душа. За декілька хвилин він повернувся назад у зовсім іншій машині, новенькому кабріолеті.

– Ось це красуня! – він прошептав мені на вухо. – А та забагато кашляла – я залишив її на роздоріжжі, побачив цю гарнюню, припарковану біля якогось будинку. Я проїхався Денвером. Давай, чувак, давай усі поїдемо на прогулянку.

Вся гіркота й божевілля його денверського буття вискакували з нього, немов кинджали. Його обличчя було червоне, спітніле і зле.

– Ні, я нічого не хочу до діла з краденими машинами.

– Ну що ти, чувак! Ось Тоні поїде зі мною, чи не так, чудовий любий Тоні?

А Тоні – худа, темноволоса, ниюча та стогнуча загублена душа, з очима святого – нахилився до Діна і стогнав, і стогнав, бо йому раптом стало погано, а потім з якоїсь інтуїтивної причини злякався Діна та з жахом на обличчі відскочив назад. Дін похилив голову і вкрився потом. Він вибіг і поїхав геть. Ми з Френкі знайшли таксі неподалік і вирішили поїхати додому. Поки таксист їхав нескінченно темним бульваром Аламеда, по якому я блукав не одну ніч у попередні літні місяці, співаючи, нарікаючи, поїдаючи зорі та крапля за краплею розбризкуючи сокисвого серця на гарячий асфальт, Дін раптово під'їхав за нами у краденому кабріолеті та почав кричати й сигналити. Обличчя водія таксі побіліло.

– Це лише мій друг, – сказав я.

Ми враз остогидли Діну, і він помчав дев'яносто миль на годину попереду нас, викидаючи у вихлоп пилюку. Потім він звернув на вулицю Френкі й зупинився перед її будинком; так само швидко він раптом знов кудись поїхав, розвернувся і помчав назад у бік міста, поки ми вилазили з таксі та розплачувались за дорогу. Через кілька хвилин, коли ми схвильовано чекали на темному подвір'ї, він повернувся вже в іншій машині, побитому купе, зупинився у хмарі пилюки перед будинком, просто вивалився з машини, пішов у спальню і смертельно п'яний впав на ліжко. І ось ми залишились із краденою машиною прямісінько на нашому подвір'ї.

Я мав його розбудити; я не міг завести машину, щоб якось її позбутись. Він вивалився з ліжка, одягнений лише в жокейські шорти, і ми разом сіли в машину, поки діти сміялись у вікнах, і покотились, перелітаючи рядки конюшини в кінці дороги, гоп-скок, аж поки машина вже не витримала й завмерла під старою тополею біля фабрики.

– Далі не можу, – сказав Дін просто.

Він вийшов з машини і в самих лише шортах під місячним сяйвом почав іти назад через поле кукурудзи, десь півмилі. Ми повернулись додому, і він уклався спати. Все було в страшенному бедламі – увесь Денвер, моя подруга, машини, діти, бідна Френкі. вітальня, залита пивом і всіяна бляшанками. І я намагався спати. Деякий час мені не давав спати цвіркунець. Уночі в цій частині Заходу зорі, такі, як я їх бачив у Вайомінгу, були величиною з римські зірки, і самотні, немов Принц Дарми, котрий загубив сад своїх предків і подорожує поміж точок Великої Ведмедиці, намагаючись знову його віднайти. Так вони повільно керують ніччю, а задовго до справжнього світанку велике червоне світло з'явилось високо над забутою, змученою землею десь із боку Західного Канзасу, і над Денвером защебетали пташки.