На дорозі

Розділ другий

У ЧЕРВНІ 1947, назбиравши близько п'ятдесяти доларів із старих ветеранських пільг, я був готовий поїхати на Західне Узбережжя. Мій друг Ремі Бонкьор написав мені листа із Сан-Франциско, запрошуючи приїхати в гості та відчалити з ним на навколосвітньому лайнері. Він клявся, що зможе влаштувати мене в машинне відділення. Я відписав, що мені вистачить будь-якої старої баржі, головне, щоб я проплавав кілька тихоокеанських подорожей і повернувся з достатньою кількістю грошей, аби прожити в будинку своєї тітки і завершити книжку. Він написав, що живе в халупі в Міл-сіті і я зможу там писати досхочу, поки він влаштовується працювати на судно. Він жив з дівчиною на ім'я Лі-Ен; він писав, що вона чудово готує і все буде класно. Ремі був моїм давнім другом з підготовчих курсів до університету, француз, вихований у Парижі та страшенно божевільний хлопець, – а тоді я ще не усвідомлював, наскільки він був божевільним. Він чекав на мене за десять днів. Тітка була не проти моєї подорожі на Захід; вона сказала, що відпустка піде мені на користь і що я так тяжко і так багато працював усю зиму; вона, навіть не заперечувала, коли я сказав, що інколи мандруватиму автостопом. Лише хотіла, щоб я повернувся назад цілим і неушкодженим. Врешті, залишивши на столі частину свого рукопису та одного ранку востаннє склавши білизну до шафи, я вийшов з дому з полотняною сумкою, в яку напхав усі важливі речі, й вирушив до Тихого океану з півсотнею доларів у кишені.

У Патерсоні я місяцями сидів над картами Сполучених Штатів, навіть читав книжки про піонерів і всотував у себе назви, як Плат і Сімарон, і так далі; на дорожній карті була одна довга червона лінія під назвою «Траса 6», вона йшла від кінчика миса Кейп-Код аж до самої Елі, штату Невада, там вона пірнала в Лос-Анджелес. Я сказав собі, що буду триматися «шостої», прямо до Елі. Аби вибратися на «шосту», треба було дістатись Ведмежої гори. Сповнений мрій про все, що робитиму в Чикаго та Денвері, а згодом у Сан-Франциско, я сів у метро з Сьомої Авеню і аж до кінця лінії на 242-й вулиці і звідти трамваєм поїхав у Йонкерс; у центрі Йонкерса я пересів на міжміський трамвай і доїхав до межі міста на східному березі Гудзона. Якщо кинути троянду у води річки Гудзон, біля її таємного гирла в Андірондаках, то уявіть, через якими місцями вона подорожуватиме на шляху до моря у вічність, – слід замислитись про прекрасну долину Гудзон. Я почав пробиратися нею автостопом. П'ять пересадок докинули мене до потрібного мосту біля Ведмежої гори, де Траса 6 відвертала від Нової Англії. Як тільки мене там висадили, почалася злива. Навколо були гори. Траса 6 ішла через річку, закручувалась повз кільцевий поворот, і зникала в хащах. На дорозі не було жодної машини, ще й дощ лив, немов із відра, і ніде було сховатися. Я побіг під сосни, щоб хоч якось накритись, але це не допомогло; я плакав, матюкався і бив себе по голові за те, що виявися таким дурнем. Я був за сорок миль від Нью-Йорка; всю цю дорогу я хвилювався, що у свій перший тріумфальний день я рухався лише на північ замість довгоочікуваного заходу. Тепер я застряг на найпівнічнішому шматку дороги. Я пробіг четверть милі до покинутої мальовничої заправки в англійському стилі та став під мокрими вербами. Високо над головою велична волохата Ведмежа гора розкидала громовиці, які вселяли в мене страх Господній. Я бачив лише затуманені дерева й безумне гнітюче безлюддя, що здіймалось у небо. «Що ж у біса я тут роблю?» – я сварився і плакав за Чикаго. «От зараз їм там усім весело, вони щось роблять, а я тут, і коли ж я туди доберусь!» -І так далі. Нарешті на безлюдній заправці зупинилася машина; у ній був чоловік та двоє жінок, вони вивчали карту. Я підійшов і помахав руками; вони порадились; я, звісно, був схожий на маніяка, з мокрим волоссям та хлюпаючими черевиками. Мої черевики, бо ж я був справжнім придурком, були мексиканськими гуарачами, рослинними друшляками, непридатними для дощової американської ночі та сирих ночей на дорозі. Але люди впустили мене до себе і довезли на північ до Ньюбурга, це була краща альтернатива ніж застрягнути у пастці біля Ведмежої гори на всю ніч.

– Тим більше, – сказав чоловік, – на шостій трасі немає машин. Як хочеш доїхати до Чикаго, то краще поїдь через тунель Холанд у Нью-Йорку і бери курс на Пітсбург, – і я знав, що він має рацію. Моя мрія все спаскудила, дурна гнила ідея, що було б так чудово триматися одної-єдиної прекрасної червоної смуги через усю Америку, замість того, щоб випробовувати різні дороги і траси.

У Ньюбурзі дощ вщух. Я дійшов до річки, і звідти автобусом з делегацією вчителів поїхав назад у Нью-Йорк, вони поверталися з вихідних у горах – безкінечне ля-ля-ля язиками, а я весь час марно бідкався про витрачені гроші та час і казав собі: ось, хотів поїхати на захід, а сам весь день і всю ніч перся вгору-вниз, то на північ, то на південь, як двигун, який ніяк не заведеться. Я поклявся, що завтра буду в Чикаго, і тому купив квитка на автобус до Чикаго, витративши більшу частину моїх грошей, та мені було плювати, головне, щоб завтра я опинився у Чикаго.