НА ДОРОЗІ

Розділ одинадцятий

Я ЗАПІЗНЮВАВСЯ на зустріч із Ремі Бонкьором на два тижні. Автобусна подоэож із Денвера до Фріско була без особливих подій, за винятком того, що моє серце калатало тим дужче, чим ближче ми під'їжджали до Фріско. Знову Шаєн, цього разу вдень, а потім гірський масив; ми переїхали Перевал після обіду, приїхали в Солт-Лейк-Сіті на світанку – це було місто водополивалок, найменш вірогідне місце народження Діна; потім уночі дорога до Невади; у Ріно приїхали, щойно стемніло; нас зустріли яскраві китайські вулички; потім угору по Сьєра-Неваді, сосни, зорі, гірські будиночки – це все підкреслювало романтичність Фріско; маленька дівчинка плакала біля своєї мами:

– Мамо, коли ми вже приїдемо додому в Тракі? – І ось:іупинка у Тракі, затишне містечко Тракі, а потім вниз по горах до рівнин Сакраменто. Раптом я усвідомив, що опинився в Каліфорнії. Пальми і тепле пальмове повітря, яке хочеться цілувати. Уздовж славетної річки Сакраменто швидкісною трасою знов в гори; вгору, вниз; і раптом широкі простори затоки (це було на світанку) з гірляндами сонних вогників Фріско попереду. Через міст Окленд-Бей, тут я спав найміцніше з часів Денвера; раптом мене жорстоко підкинуло на автобусній зупинці на Маркет і Четвертій, відзначивши той факт, що я вже був за три тисячі двісті миль від дому тітки в Патерсоні, Нью-Джерсі. Я вийшов, немов обскубаний привид, і ось переді мною Фріско – довгі непримітні вулиці з трамвайними лініями, захованими в тумані та білому сяйві. Я пройшов пару кварталів. Дивакуваті босяки (на розі Мішн і Третьої) клянчили в мене гроші на світанку. Десь лунала музика:

– О це так, я це все пізніше оціню! А зараз треба знайти Ремі Бонкьора.

Міл-сіті, де жив Ремі, був купою халуп у долині – будівлі, збудовані для працівників порту морського флоту під час війни; це було в каньйоні, до того ж досить глибокому, густо порослому деревами. Там були особливі магазини, перукарні і кравці для людей з обслуги. Це була, як кажуть, єдина громада в Америці, де білі та негри жили разом добровільно; так воно й було, такого радісного місця я ще не бачив. На дверях халабуди Ремі висіла записка.

СЕЛ ПАРАДАЙЗ! (великими друкованими літерами) Якщо нікого нема вдома, залазь через вікно.

Підписано:

Ремі Бонкьор.

Записка була пошарпана й сіра.

Я заліз і побачив Ремі – він спав зі своєю дівчиною, Лі-Ен, на ліжку, яке вкрав з торгового корабля, як він мені потім розповів; уявіть палубного механіка торгового судна, що крадеться через борт посеред ночі з ліжком і гребе щосили до берега. Це лише починає пояснювати Ремі Бон-кьора.

Я так детально описую все, що сталося в Сан-Франі, тому, що тут усе переплелося з тим, що було далі. Ми з Ремі познайомились на підготовчих курсах до університету; але насправді нас пов'язувала моя колишня дружина. Ремі познайомився з нею перший. Однієї ночі він зайшов до моєї кімнати в гуртожитку і сказав:

– Парадайз, вставай, старий маестро прийшов тебе відвідати. – Я піднявся і, коли вдягав штани, розсипав копійки. Була четверта година дня; в університеті я спав весь час. – Добре, добре, не розсипай тут своє багатство. Я знайшов найзагубленішу дівчинку на світі і сьогодні ввечері я вирушаю з нею просто в «Пащу Лева». І він потягнув мене з нею знайомитись. Через тиждень вона зустрічалася зі мною. Ремі був високим, смуглим, симпатичним французом (він нагадував двадцятилітнього марсельського торговця); а оскільки він був французом, то говорив джазовою американською мовою; його англійська була ідеальна, і французька також. Він любив гарно вдягатися, трохи в університетському стилі, гуляти з розкішними блондинками і витрачати багато грошей. Він мене ніколи не звинувачував у тому, що я відбив у нього дівчину; навпаки, це нас пов'язувало; цей хлопець був відданий мені, і я таки йому справді подобався, бозна-чому.

Коли я його зустрів у Міл-сіті того ранку, для нього настали справді паскудні дні, які приходять до хлопців десь після двадцяти п'яти. Він тинявся й чекав на корабель, а на життя заробляв, працюючи охоронцем у бараках через каньйон. Його дівчина, Лі-Ен була язиката, і весь час Із ним сварилась. Вони щодня економили кожну копійку, ц в суботу спускали п'ятдесят доларів за три години. По своїй халабуді Ремі розгулював у шортах і божевільній армійські кепці. Лі-Ен ходила в бігуді. І в такому вигляді вони кричали одне на одного весь тиждень. Я за все своє життя не бачив стільки гризні. Проте в суботу, приємно усміхаючись одне одному, вони виходили, немов пара го-лівудських зірок, і їхали гуляти в місто.

Ремі прокинувся й побачив, як я крадусь через вікно. Його чудесний сміх, мабуть, найкращий сміх у світі, задзвенів у моїх вухах:

– Аааааа, Парадайз, він залазить через вікно, він, як солдат, слідує інструкціям. Де ти був, ти спізнився на два тижні! – Він вдарив мене по спині, тицьнув Лі-Ен під ребра, сперся на стіну, сміявся і сварився, гримав по столу так, що було чути по всьому Міл-сіті, і його прекрасне довге «А-а-а-а-а-а» лунало на весь каньйон. – Парадайз! -кричав він. – Один-єдиний, незамінний Парадайз.

Дорогою сюди я проходив маленьке містечко Сосаліто, І перше, що я сказав, було:

– Мабуть, у Сосаліто багато італійців.

– Мабуть, у Сосаліто багато італійців! – кричав він щосили. – А-а-а-а-а-а-а-а! – реготав він і впав на ліжко та мало не скотився на підлогу. – Ти чула, що сказав Парадайз? Мабуть, у Сосаліто багато італійців? А-а-а-а-а-а-а-а-Х-а-а-а-а! Ого! – Він червонів від сміху. – Ти мене вбиваєш, Парадайз, ти найсмішніший чоловік на світі, і ось ти тут, нарешті ти сюди дістався. Він заліз через вікно, ти бачила його, Лі-Ен, він слідував вказівкам і заліз у вікно. Аааа! Ооо!

Найдивніше те, що поряд із Ремі жив негр на ім'я Містер Сноу, і його сміх, клянусь Богом, був справді найкращим у цілому білому світі. Містер Сноу саме почав сміятися за вечерею, коли його стара жінка щось мимохідь сказала; потім він встав, немов подавився, сперся на стіну, подивився в небо і знов почав сміятися; він вийшов з дому, спотикаючись і спираючись на сусідські будинки; він п'янів від сміху і крався крізь тіні Міл-сіті, вклонячись споїм тріумфальним реготом демону, який ним керує; я навіть не знаю, чи він закінчив вечеряти. Можливо, Ремі, сам того не знаючи, заражався сміхом цього чудового чоловіка, Містера Сноу. І, навіть якщо в Ремі були проблеми з роботою і кепське особисте життя з язикатою жінкою, він принаймні навчився сміятися найкраще у світі; я відчув веселощі, які на мене чекали у Фріско.

Ситуація була така: Ремі з Лі-Ен спали на ліжку в іншому кінці кімнати, а я спав на тапчані біля вікна. Мені було заборонено чіплятись до Лі-Ен. Ремі відразу прочитав мені лекцію з цього приводу:

– Я не хочу, щоб ви десь собі гралися, думаючи, що я нічого не бачу. Старого маестро не навчиш нових мелодій. Це я сам вигадав. – Я подивився на Лі-Ен. Вона була ласим шматочком, солодке створіння, але в її очах палала ненависть до нас обох. Вона мріяла одружитися з багатим чоловіком. Вона була з маленького містечка в Орегоні. Лі-Ен проклинала той день, коли зв'язалась із Ремі. У один із його показових вихідних він витратив на неї сто доларів, і вона вирішила, що зустріла якогось спадкоємця. Але вона застрягла в цій халупі, і від нестачі інших варіантів мусила тут залишатися. Вона працювала у Фріско; їй треба було щодня сідати на «Грейхаунд» біля роздоріжжя і їхати в місто. Вона ніколи цього не пробачила Ремі.

Я мав жити в цій халабуді й написати блискучий оригінальний сюжет для голівудської студії. Ремі планував полетіти туди на стратосферному лайнері з арфою під рукою і зробити нас усіх багатими; Лі-Ен поїде з ним; він познайомить її з батьком його приятеля, котрий був відомим режисером і людиною, наближеною до У. К. Філдса. Перший тиждень у Міл-сіті я безупинно писав у сараї якусь похмуру історію з Нью-Йорка, яка, на мою думку, мала б задовольнити голівудського режисера, хоч і була занадто сумна. Ремі, навіть, не міг її читати, проте всеодно захопив її до Голівуду за кілька тижнів. Лі-Ен було дуже нудно і вона дуже нас ненавиділа, щоб читати мій сюжет. Я не одну дощову годину нашкрябував нові рядки й пив каву. Нарешті я сказав Ремі, що так не годиться; мені потрібна була робота; я без них навіть цигарок не міг купити. Розчарування пробігло обличчям Ремі – його завжди розчаровували найдивніші речі. У нього було золоте серце.

Він домовився мені про таку ж роботу, як у нього, – сторож бараків. Я пройшов потрібні процедури і, на мій подив, ця сволота мене взяла. Я дав клятву місцевому шефу поліції, дістав значок, дубинку і став особливим поліцейським. Що сказали б про це все Дін, Карло і Старий Бик Лі? До чорного піджака і поліцейського кашкета мені потрібні були сині штани; перші два тижні я ходив у штанях Ремі; оскільки він був високий і відростив собі живота під велетеньких обідів і нудьги, я поплив у них у перший робочий день, немов Чарлі Чаплін. Ремі дав мені ліхтарик І автоматичний пістолет 32-го калібра.

– Де ти взяв цей пістолет? – спитав я.

– Дорогою на Узбережжя минулого літа я вискочив із поїзда, щоб розім'яти ноги, і що ж я побачив – цей унікальний пістолетик, я його швиденько купив і мало не спізнився на поїзд.

Я намагався йому розповісти про Норт-Плат, про купівлю віскі з хлопцями, а він вдарив мене по спині і сказав, що я був найсмішніший чувак на світі.

Освітлюючи дорогу ліхтариком, я видерся пологими стінами південного каньйону, вийшов на нічне шосе, де ревіли машини дорогою на Фріско, поплентався по іншому боці, мало не впавши, і дійшов до дна ущелини, де біля потічка стояла невеличка фермерська хатинка і де кожної божої ночі на мене гавкав той самий пес. Потім швидка прогулянка по срібній запиленій стежці попід чорнильними деревами Каліфорнії – стежка, як у фільмі «Знак Зор-ро" така, як усі стежки в поганеньких вестернах. Я інколи діставав свій пістолет і в темряві грав у ковбоїв. Далі дерся через наступну гору, там стояли бараки. Ці бараки були тимчасовим житлом для іноземних будівельників. Чоловіки, які проїджали, залишалися там, очікуючи на свій корабель. Більшість із них пливли на Окінаву. Більшість від чогось втікала, частіше за все, від закону. Там були круті банди з Алабами, підозрілі персонажі з Нью-Йорка, були різні люди з усіх-усюд. Вони добре розуміли, як буде жахливо цілий рік працювати на Окінаві, тому пили. Робота особливої охорони полягала в тому, щоб вони не рознесли бараки. Штаб-квартира була в цетрально-му будинку – простенька саморобна будка з панельними стінами. Тут ми сиділи, крутячи пістолетами і позіхаючи, u старі копи розповідали історії.

Це було страшне збіговисько людей – усі чоловіки з душами копів, крім мене та Ремі. Ремі лише хотів заробити на життя, так само, як і я, але ці хлопці хотіли арештовувати і діставати подяку від шефа поліції міста. Вони казали, що, коли принаймні раз на місяць когось не заарештуєш – тебе звільнять. Мене аж пересмикнуло від перспективи когось арештувати. Насправді тієї ночі, коли в бараках усі, немов з ланцюга зірвалися, я був такий п'яний, як і вони.

Це була ніч, коли за графіком я чергував сам шість годин, – єдиний коп на всій території; і тієї ночі всі в бараках понапивалися. Сталось це тому, що корабель відпливав наступного ранку. Вони пили, немов моряки перед підняттям якора. Я сидів у офісі, закинувши ноги на стіл і читаючи «Синю книжку» про подорожі в Орегоні та північних землях, аж раптом почув шум підозрілого руху посеред зазвичай тихої ночі. Я вийшов надвір. Світло горіло майже в кожному бісовому ангарі на території. Усі кричали, бились пляшки. Мені залишалося щось зробити або вмерти. Я взяв свій ліхтарик, пішов до найгаласливіших дверей і постукав. їх хтось прочинив.

– Що тобі треба? Я сказав:

– Я цієї ночі охороняю бараки, і ви, хлопці, мали б сидіти якомога тихіше – або щось на зразок такої дурості. Вони закрили двері просто переді мною. Я стояв і дивився на деревину перед моїм носом. Це було, наче у вестерні; настав час показати, на що я здатний. Я постукав знову. Цього разу вони широко відчинили двері. -Слухайте, – сказав я, – я не хочу приходити і вас, хлопці, діставати, але я втрачу роботу, якщо ви будете так шуміти.

– А ти хто?

– Я тут охоронець.

– Ніколи тебе не бачив.

– Ну, ось мій значок.

– А що ти робиш із пістолетом на сраці?

– Це не мій, – я вибачився. – Я його позичив.

– Та випий ти, до чортової матері. – Я був не проти. І випив двічі.

Я сказав:

– Добре, хлопці? Ви будете тихіше тут, га, чуваки? З мене шкуру здеруть, знаєте.

– Все добре, малий, – вони запевнили. – Іди роби свої обходи. Заходь ще на одну, як схочеш.

Таким чином я обійшов усі будиночки, і був такий п'яний, як і решта. На світанку моїм обов'язком було підняти американський прапор на шестифутовий стовп; цього ранку я його повісив догори ногами і пішов спати. Коли я повернувся ввечері, старі копи похмуро сиділи в офісі.

– Скажи, хлопче, шо це тут був за шум-гам усю ніч? Нам скаржились люди з будинків через весь каньйон.

– Я не знаю, – я сказав. – Зараз наче все тихо.

– Весь контингент відплив. Ти мав тут порядок наводити минулої ночі – на тебе шеф кричить. І ось ще – ти знаєш, що можна у в'язницю загриміти, якщо повісити американський прапор догори ногами на державному стовпі?

– Догори ногами? – мене охопив жах; звичайно, я не здогадувався. Я його механічно вішав щоранку.

– Так точно, – сказав товстий коп, котрий пропрацював двадцять два роки охоронцем на Алькатразі. – За таке можна загриміти в тюрму. – Інші похмуро кивали. Вони завжди сиділи на своїх задах; вони пишалися своєю роботою. Вони гралися своїми пістолетами і розмовляли про них. їм аж свербіло когось пристрелити. Бажано мене та Ремі.

Коп з Алькатразу був пузатий і мав десь шістдесят років, на пенсії, але не в змозі триматися осторонь атмосфери, яка все життя вигодовувала його суху душу. Кожної ночі він приїжджав на робот}' на своєму Форді 35-го року, приїжджав завжди вчасно і сідав за стіл. Він у поті чола працював над папірцями, які треба щовечора заповнювати – обходи, час, що сталось і таке інше. Потім він відкидався на стільці та розказував історії:

– Мав би ти там бути два місяці тому, коли я і Следж (то був інший коп, молоденький хлопець, котрий хотів стати техаським рейнджером, але був змушений задовольнитися тим, що мав) пов'язали пияка в бараці Г. Хлопче, ти мав би бачити, як там лилась кров. Я тебе якось туди поведу і покажу плями на стінах. Ми його кидали від стіни до стіни. Спочатку Следж його вдарив, потім я, потім пін затих і мирно собі пішов. Той чувак клявся, що повбиває нас, як вийде з в'язниці – дістав тридцять днів. Ось уже шістдесят минуло, а він не з'являється. – І це була основна ідея історії. Вони так його налякали, що він побоявся вернутися і їх повбивати.

Старий коп далі з насолодою згадував жахіття Алькат-разу:

– Ми їх, як армійський полк, примушували марширувати на сніданок. Жоден не збивався з маршу. Все працювало, як годинник. Аби ти це побачив. Я там був охоронцем двадцять два роки. Ніколи не мав жодних проблем. Ті хлопці знали, що ми з ними не жартуємо. А тепер візьмемо тебе – з того, що я бачив, ти мені видаєшся занадто поблажливим. – Він підняв свою люльку і прискіпливо на мене зиркнув. – Вони цим, знаєш, скористаються.

Я це знав. Я сказав йому, що працювати копом – не для мене.

– Так, але це робота, на яку ти подався. Тепер ти мусиш вирішити раз і назавжди, або ніколи нічого не досягнеш. Це твій обов'язок. Ти дав клятву. З таким не жартують. Треба обороняти закон і порядок.

Я не знав, що відповісти; він мав рацію; проте мені просто хотілося втекти в ніч і кудись зникнути, ходити країною та дізнаватися, чим усі займаються.

Інший коп, Следж, був високий, мускулистий, з чорним волоссям і військовою зачіскою; у нього нервово сіпалася шия, як у боксера, який весь час б'є один кулак об інший. Він одягався, наче техаський рейнджер старих часів. І носив низько підвішений револьвер разом із патронташем, постійно тягав якогось батіжка, і з нього завжди звисали шматочки шкіри – ніби як ходяча камера тортур: блискучі черевики, довгий піджак, шапка набакир – лише чобіт' не вистачало. Він постійно показував мені бійцівські прийоми – брав мене між ніг і піднімав угору. Щодо сили, я міг би таким же прийомом підкинути його до стелі, я це добре вмів; але я ніколи йому не показував, бо боявся, що він захоче битись. Поєдинок з таким хлопцем, закінчиться перестрілкою. Я впевнений, що він стріляв краще; я ніколи в житті не маз пістолета. Я навіть, боявся його заряджати. А він відчайдушно хотів когось заарештувати. Однієї ночі ми разом чергували, і він залетів у нашу будку червоний від злості.

– Я сказав тим хлопцям сидіти тихо, а вони досі шумлять. Я їм двічі казав. Я завжди даю два шанси. Ідем зі мною, я туди повернусь і їх арештую.

– Ну, давай, я піду і дам їм третій шанс, – сказав я. -Я хотів би з ними поговорити.

– Ні, сер, я ніколи не даю третього шансу. – Я зітхнув. Почалось. Ми пішли до тієї неслухняної кімнати, Следж відкрив двері та наказав усім вийти. Це було принизливо. Ми червоніли. Ось така історія Америки. Всі роблять те, що начебто повинні робити. Що з того, що чоловіки голосно говорять і п'ють цілу ніч? Проте Следж хотів щось довести. Він зумисне взяв мене з собою, раптом щось станеться. Щось могло статися. Вони всі були брати, всі з Алабами. Ми пішли назад на дільницю, Следж попереду, я позаду.

Один із хлопців сказав мені:

– Скажи тому тупому гівнюку, хай з нами полегше. Нас можуть за таке звільнити і ми вже ніколи не доїдемо до Окінави.

– Я з ним поговорю.

У дільниці я попросив Следжа все це забути. Він відповів, червоніючи, щоб усі чули:

– Я нікому не даю більше двох шансів.

– Та якого чорта? – сказав алабамець. – Яка тобі різниця? Ми можемо роботу втратити. – Следж нічого не відповів і виписав ордер на арешт. Він арештував лише одного з них; викликав машину з міста. Вона приїхала і того забрали. Інші брати похмуро пішли геть.

– Що ж скаже мама? – бідкались вони. Один із них попросив мене:

– Ти скажи тому техаському сучому сину, якщо брата завтра ввечері з в'язниці не буде, йому зад вправлять. – Я передав це Следжу, в нейтральних фарбах, і він ніяк не відреагував. Брата відпустили і нічого не сталось. Контингент відплив; і заїхала нова дика банда. Якщо б не Ремі Бонкьор, я б не затримався на цій роботі більше двох годин.

Проте все почалось, коли ми з Ремі Бонкьором були на службі однієї ночі. Ми розслаблено зробили перший обхід, Ремі перевіряв кожні двері, сподіваючись знайти відчинені. Він казав:

– Роками я мрію натренувати пса-суперкрадія, він би заходив у кімнати чуваків і витягав долари з їхніх кишень. Я б навчив його брати лише зелені гроші; я б примушував його нюхати їх увесь день. І якщо було можливо, я б навчив його брати тільки двадцятки. – Ремі був сповнений божевільних планів; він тижнями розповідав про того пса. Лише одного разу він натрапив на незамкнені двері. Мені це все не сподобалось, тому я пішов далі коридором. Ремі беззвучно їх відчинив. Він зустрівся лоб у лоб з наглядачем бараків. Ремі його ненавидів. Він запитав мене:

– Як звали того російського письменника, про якого ти весь час говориш, – той, що пхав газети собі в черевики й ходив у циліндрі, який він знайшов у смітті? – Це було перебільшенням того, що я розповідав Ремі про Достоєв-ського. – А, ось воно – Достіоффський. Того наглядача можна звати лише Достіоффський.

Єдині незамкнені двері, які він знайшов, були Дості-оффського. Д. спав, коли почув, що хтось шарудить ручкою його дверей. Він встав у піжамі. Підійшов до дверей, страшніший ніж завжди. Коли Ремі відчинив двері, він побачив пом'яту пику, перенасичену нанавистю і тупою злістю.

– Що це все значить?

– Я просто перевіряв ці двері. Я думав це, ам, комора. Я швабру шукав.

– Що значить, шукав швабру?

– Ну, гм…

Я вийшов уперед і сказав:

– Там одного знудило у коридорі нагорі. Ми маємо прибрати.

– Це не комора. Це – моя кімната. Ще хоч один подібний випадок, я повішу на вас розслідування і викину геть! Вам добре зрозуміло?

– Там хлопець вирвав нагорі, – повторив я.

– Комора прямо по коридору. Там. – І він показав, куди йти, і чекав, поки ми візьмемо швабру, що ми і зробили і, як дурні, понесли її нагору.

Я сказав:

– Хай йому чорт, Ремі, ти завжди нас затягуєш у якусь халепу. Ти можеш припинити? Чому ти весь час хочеш щось красти?

– Мені світ дещо винен, ось і все. Старого маестро не навчити нових мелодій. Ти далі так базікай, і я почну тебе називати Достіоффський.

Ремі був зовсім як мала дитина. У минулому, в його самотні шкільні роки у Франції, у нього відібрали все; його прийомні батьки запихали його у школи і залишали там; він ображався, і його виганяли з кожного закладу; він уночі бродив французькими дорогами, видумуючи образи із свого невинного словникового запасу. Він хотів отримати назад усе, що втратив; його втратам не було кінця; це триватиме вічно.

Для нас поживою була їдальня бараків. Ми перевіряли, чи хтось дивився, особливо чи наші друзі копи не шпигували за нами; потім я присідав, а Ремі ставав мені на плечі й видирався нагору. Він відкривав завжди незачинене вікно, оскільки піклувався про це звечора, влізав туди і злазив на стіл. Я був гнучкіший, тому просто підскакував і заповзав. Потім ми йшли до лимонадного фонтанчика. Там, відтворюючи мрію мого дитинства, я знімав кришку з шоколадного морозива, засував туди руку по зап'ястя, витягав гору морозива і злизував його. Ми брали коробки, напихали їх морозивом, обливали шоколадним сиропом, інколи полуницями і ходили по кухні, відкриваючи морозильні камери, щоб подивитися, що ще можна в кишенях понести додому. Я інколи відривав шмат ростбіфа і замотував його в хустинку.

– Знаєш, що сказав президент Трумен? – запитав Ремі. – Нам треба зменшити вартість життя.

Якось я довго чекав, поки Ремі наповнював величезну коробку з продуктами. Ми не змогли пропхати її у вікно. Ремі довелось усе розпакувати й покласти на місце. Згодом, уночі, після роботи, коли я був сам на базі, сталося щось дивне. Я йшов старою стежкою каньйону, сподіваючись побачити оленя (Ремі там зустрічав оленів, бо місцевість була дикою навіть у 1947 p.), аж раптом у темряві почув страшний звук. Хтось фиркав і голосно дихав. Мені здалося, що на мене з пітьми йде носорог. Я схопив свій пістолет. У темряві каньйону з'явилась висока фігура; у неї була велетенська голова. І тут я зрозумів, що це Ремі з величезною коробкою їжі на плечах. Він стогнав під її вагою. Якимось чином він знайшов ключ від їдальні та проніс продукти через центральний вхід. Я сказав:

– Ремі, я думав ти вдома; що ти в біса робиш? А він відповів:

– Парадайз, я ж тобі не раз казав, до чого закликає президент Трумен – ми мусимо знизити вартість життя. – Я чув, як він стогнав крізь темряву. Я вже описав страшну стежку назад до нашої халупи, вгору-вниз. Він заховав продукти у високій траві й повернувся до мене. – Сел, я сам не донесу. Я розділю все на два ящики, і ти мені допоможеш.

– Але я на службі.

– Я за всім пригляну, поки тебе нема. Навколо все стає гірше й гірше. Нам треба кінці з кінцями зводити, ось тобі і вся задача. – Він витер обличчя. – Селе, я тобі не раз казав, що ми – друзі, і в цьому лайні ми разом. Іншого варіанта нема. Ці Достіоффські, копи, Лі-Ени і вся сволота світу полюють на наші шкури. А нам треба дбати, щоб з нами нічого не зробили. Вони там мають не одну пастку. Ти це добре пам'ятай. Ти не навчиш старого маестро нових мелодій.

Я нарешті вирішив спитати:

– А що там з виходом у море? – Ми байдики били вже десять тижнів. Я заробляв п'ятдесят баксів на тиждень, з яких приблизно сорок відсилав тітці. За весь час я провів у Сан-Франциско лише один вечір. Моє життя крутилося навколо нашої халабуди, сварок Ремі з Лі-Ен і ночей у бараках.

Ремі зник у темряві по ще одну коробку. Ми з ним намучились на тій старій стежці Зорро. Ми розклали їжу на весь стіл на кухні Лі-Ен. Вона прокинулась і протерла очі.

– Ти знаєш, що казав президент Трумен? – Вона була в захваті. Раптом я усвідомив, що в Америці кожен – природжений крадій. Я сам цим заразився. Я навіть почав перевіряти, чи двері замкнені на ключ. Інші копи спостерігали за нами з підозрою; їм щось було видно у нас в очах; вони інстинктивно знали, що коїться у нас у головах. Роки досвіду навчили їх про таких, як ми з Ремі.

Вдень ми з Ремі вийшли в гори, прихопивши пістолет, і намагалися стріляти куріпок. Ремі підкрався на три фути від птахів, що кудкудакали, і стрільнув по них із 32-го калібра. Він промазав. Його дивовижний сміх покотився через каліфорнійські ліси та через цілу Америку:

– Настав час нам із тобою познайомитися з Банановим Королем.

Була субота; ми причепурилися й пішли до автобусної зупинки на перехресті. Ми поїхали у Сан-Франциско і прогулювалися вулицями. Реготання Ремі лунало всюди, куди ми тільки йшли.

– Ти повинен написати оповідання про Бананового Короля, – попередив він мене. – І без усяких фокусів, не дури старого маестро і не пиши про щось інше. Банановий Король – твоя нажива. Он стоїть Банановий Король. -Банановий Король був дідом, котрий продавав банани на розі вулиці. Мені було геть плювати на нього. Проте Ремі все штиркав мене під ребра й тяг за комір:

– Коли писатимеш про Бананового Короля, пиши про всілякі житейські питання. – Я сказав, що мені глибоко байдуже до Бананового Короля.

– Поки ти не зрозумієш важливість Бананового Короля, ти зовсім нічого не знатимеш про життя в цьому світі, – сказав Ремі розчулено.

У затоці стояла стара іржава баржа, яку використовували як буйок. Ремі хотів туди попливти, тому одного дня Лі-Ен спакувала обід і ми орендували човен. Ремі захопив інструменти. Лі-Ен розляглась і лягла під сонцем на крилі місточка. Я нишком за нею спостерігав. Ремі пішов до бойлерної внизу, де лазили щури, та почав бити і стукати по мідному покриттю, якого там насправді не було. Я сидів у напівзруй-нованій кают-компанії. Корабель був старезний, добре оснащений – меблі з дерев'яною різьбою і вбудованими шафками. Це був привид Джека Лондона в Сан-Франциско. Я дрімав на залитому сонцем столі. Щури бігали у коморі. Колись давно тут вечеряв блакитноокий капітан.

Я приєднався до Ремі внизу. Він шарпав усе, що стирчало:

– Нічого нема. Я думав, тут буде мідь, я думав, тут буде хоча б якась стара ручка. Цей корабель уже обчистили якісь злодюги. – Судно роками стояло на припоні. Мідь украла рука, якої вже давно нема.

Я сказав Ремі:

– Я б так хотів колись тут заночувати, коли здіймається туман і все тріщить, і плач сирени чутно з буйків.

Ремі був вражений; його захоплення мною подвоїлось.

– Селе, я тобі дам п'ять доларів, якщо тобі вистачить сміливості це зробити. Ти ж розумієш, що на цій штуці можуть бути привиди старих морських капітанів? Я не лише дам тобі п'ять баксів, а й спакую тобі обід і дам ковдру та свічки.

– Домовились! – відповів я. Ремі побіг до Лі-Ен. Я хотів стрибнути зі щогли і приземлитися прямо на неї, але дотримався своєї обіцянки Ремі. Я відвів від неї погляд.

Тим часом я зачастив у Фріско; я все на світі перепробував, щоб підчепити дівчину. Я навіть провів цілу ніч до світанку з дівчиною на лавці в парку, і все безрезультатно. Вона була блондинкою з Мінесоти. А там було ще й багато голубих. Декілька разів я їздив у Сан-Фран з пістолетом і, коли якийсь голубий підходив до мене в туалеті в барі, витягав пістолет і казав:

– Ей? Ей? Що ти там робиш? – Він відскочив. Я ніколи не розумів, чому я так робив; я знав голубих по всій країні. Виною була самотність Сан-Франциско і той факт, що в мене був пістолет. Його треба було комусь показати. Я проходив повз ювелірний магазин і раптом відчув бажання прострелити скло, забрати найкоштовніші перстні та браслети і побігти з ними до Лі-Ен. Ми могли б разом втекти в Неваду. Настав час залишити Фріско, інакше я здурію.

Я писав довгі листи Діну й Карло, які жили в хижці Старого Бика на техаських болотах. Вони були готові приєднатися до мене в Сан-Франі, як тільки щось закінчать. Тим часом між мною, Ремі та Лі-Ен усе почало руйнуватись. Прийшли вересневі дощі, а разом із ними з'явилось відчуття порожнечі навколо. Ремі полетів із Лі-Ен у Голі-вуд, захопивши мій жалюгідний сценарій, але безрезультатно. Відомий режисер був п'яний і не звертав на них увагу; вони потусувались у його котеджі на Малібу-Біч; почали сваритися на очах у гостей і повернулися назад.

Останньою краплею стали перегони. Ремі зібрав усі заощаджені гроші, десь із сотню доларів, одягнув мене у свій старий одяг, узяв під руку Лі-Ен, і ми пішли на іподром «Золоті ворота» біля Річмонда, з іншого боку затоки. Щоб зрозуміти, яке в цього хлопця було золоте серце, розповім, як він спакував половину вкраденої нами їжі у величезний коричневий паперовий мішок і відніс її бідній вдові, котра жила біля Річмонда в бідному районі, на зразок нашого, де під каліфорнійським сонцем висіла білизна. Ми пішли з ним. Там жили сумні обдерті діти. Жінка подякувала Ремі. Вона була сестрою якогось моряка, якого Ремі ледве знав:

– Не дякуйте, місіс Картер, – сказав Ремі своїм найелегантнішим тоном. – Там, звідки це взялось, є ще більше.

Потім ми пішли на перегони. Він робив неймовірні двадцятидоларові ставки і ше до початку сьомого заїзду залишився без копійки. Він поставив наші два останні долари, відкладені на їжу, і програв. Нам довелося добиратися назад у Сан-Франциско автостопом. Я знову був на дорозі. Якийсь джентельмен підвіз нас на своїй шикарній машині. Я сидів із ним попереду. Ремі намагався йому наплести історію про те, як він загубив свій гаманець за трибунами.

– Правда в тому, – сказав я, – що ми програли всі наші гроші на перегонах і, щоб більше не їхати з перегонів автостопом, наступного разу підемо до букмекерів, так, Ремі? – Ремі почервонів. Чоловік, нарешті, зізнався, що працював в управлінні іподрому «Золоті ворота». Він висадив нас біля елегантного готелю «Палац»; ми бачили, як він зникає між канделябрами з кишенями, набитими грішми, і з високо піднятою головою.

– Ого-го, – завивав Ремі на нічних вулицях Фріско. -Парадайз їде з чоловіком, який керує перегонами і клянеться переключитись на букмекерів. Лі-Ен, Лі-Ен! – Він штовхав і шарпав її:

– Просто найсмішніший чоловік на світі! Мабуть, у Со-саліто живе багато італійців. Аха-ха-ха-ха! – Він обійняв стовп і реготав.

Того вечора, поки Лі-Ен кидала на нас обох похмурі погляди, пішов дощ. Вдома не залишилось ні цента. Дощ барабанив по даху.

– Він ітиме тиждень, – сказав Ремі. Він зняв свій гарний костюм і був знову в своїх жалюгідних шортах, армійській кепці й майці. Його великі сумні карі очі втупилися в підлогу. На столі лежав пістолет. Ми чули, як десь посеред дощової ночі сміється Містер Сноу.

– Мені так остогид цей сучий син, – гаркнула Лі-Ен. Вона була готова вибухнути і почала чіплятися до Ремі. Він був зайнятий, проглядаючи свій чорний блокнот з іменами людей, більшість моряків, які заборгували йому грошей. Поряд з їхніми іменами він писав лайки червоним чорнилом. Я не хотів побачити той день, коли сам потраплю в цей блокнот. Останнім часом я так багато грошей підсилав своїй тітці, що купував їжі всього на чотири або п'ять доларів на тиждень. Наслідуючи слова президента Трумена, я додав іще декілька доларів. Проте Ремі був переконаний, що моя частка недостатня; тому він вирішив вивішувати чеки із супермаркетів – довгі стрічки з назвами й цінами продуктів – на стіні ванни, щоб я їх бачив і розумів, що до чого. Лі-Ен була впевнена, що Ремі ховає від неї гроші, і я, між іншим, теж. Вона погрожували піти від нього.

Ремі скривився:

– І куди це ти зібралася піти?

– До Джимі.

– Джимі? Касир на перегонах? Ти це чуєш, Селе, Лі-Ен збирається піти й захомутати касира на перегонах. Ти не забудь узяти з собою мітлу, люба, а то коні весь тиждень їстимуть багато вівса на моїх сто доларів.

Усе ставало дедалі гірше; шумів дощ. Лі-Ен поселилась там першою, тому вона наказала Ремі зібрати свої манатки і забиратись геть. Він почав пакувати речі. Я уявив себе наодинці з неприборканою норовливою дівкою в цій сирій халабуді. Я спробував втрутитись. Ремі штовхнув Лі-Ен. Вона стрибнула до пістолета. Ремі віддав мені пістолет і сказав, щоб я його заховав; у обоймі залишалось вісім куль. Лі-Ен почала кричати, доки, нарешті, не вдягнула дощовик і не пішла через болото шукати поліцейського, і що то був за поліцейський, як не наш старий друг Алькат-раз. На щастя, його не було вдома. Вона повернулась зовсім мокра. Я причаївся в кутку, сховавши голову між колінами. Боже, що я робив за три тисячі миль від дому? Навіщо я сюди приїхав? Де був мій повільний човен до Китаю?

– І ось що, сволото, – кричала Лі-Ен. – Сьогодні був останній раз, коли я готувала тобі твій гидкий мозок і яйця, і твоє огидне бараняче карі, щоб ти міг напихати свій гидкий живіт і ставати товстим і огидним у мене на очах.

– Все нормально, – тихо сказав Ремі. – Все абсолютно нормально. Коли я зійшовся з тобою, я не очікував квіточок і місячного сяйва. Я не здивований. Я намагався щось для тебе зробити – я так старався для вас обох; ви обоє мене підвели. Я страшенно, страшно вами розчарований, -він продовжував дуже щиро. – Я думав, з нас разом щось вийде, щось прекрасне і тривале, я старався, я літав у Го-лівуд, я знайшов Селу роботу, я купував тобі гарні сукні, я намагався познайомити вас з найдостойнішими людьми Сан-Франциско. Ви відмовились, ви обоє відмовились викочувати хоча б одне моє бажання. Я нічого у вас не просив у замін. А зараз я маю останнє прохання і потім ніколи нічого не проситиму. Наступної суботи мій вітчим приїжджає у Сан-Франциско. Все, про що я вас прошу, – піти зі мною і вдати, наче все так, як я йому писав. Іншими словами, ти, Лі-Ен, – моя дівчина, а ти, Селе, – мій друг. Я домовився позичити сто доларів на суботу. Я хочу, щоб мій батько гарно провів час і поїхав без жодної причини хвилюватися за мене.

Це мене здивувало. Вітчим Ремі був визнаний лікар, котрий працював у Відні, Парижі та Лондоні. Я сказав:

– Ти хочеш мені сказати, що витратиш сто доларів на свого вітчима? Він має більше грошей ніж ти коли-небудь матимеш! Чувак, ти залізеш у борги!

– Все нормально, – тихо відповів Ремі занепалим голосом. – Я лише одне у тебе прошу, щоб ти принаймні старався вдавати, що все добре і намагався справити гарне враження. Я люблю свого вітчима і поважаю його. Він приїде зі своєю молодою дружиною. Ми повинні йому всіляко догодити. – Був час, коли Ремі справді був найбільшим джентльменом у світі. Лі-Ен була вражена і захотіла познайомитися з його вітчимом; вона думала, що, можливо, їй пощастить із ним, не як з його сином.

Настала субота. Я звільнився зі своєї роботи з копами, перед тим, як мене все одно звільнили б за недостатню кількість арештів; це була моя остання субота. Ремі та Лі-Ен спочатку пішли до його вітчима в готель; у мене були гроші на дорогу і я напився в барі внизу. Потім я приєднався до них, до біса спізнившись. Його батько відкрив двері – витончений високий чоловік у пенсне.

– А, – сказав я, тільки-но його побачив. – Пан Бон-кьор, як ваші справи? Je suis haut! – я викрикнув французькою, маючи на увазі, – я п'яний, я випив, – але, виявляється, французькою це нічого не значить. Лікар був здивованим. Я вже тоді підвів Ремі. Він почервонів.

Ми пішли у шикарний ресторан – «Альфредз», на Норт-Біч, де бідолага Ремі витратив добрих п'ятдесят доларів на пятьох з випивкою і всім іншим. Тоді настав найгірший момент. Хто, як не мій старий приятель Роланд Мейджор, сидів біля стійки в «Альфредзі»! Він щойно приїхав з Денвера і влаштувався працювати в якусь газету в Сан-Франциско. Він був п'яний ущент. Навіть не поголився. Він підбіг і вдарив мене по спині, коли я пригубив. А потім усівся в кабінці поряд з лікарем Бонкьором і нахилився над його супом, щоб зі мною поговорити. Ремі був червоний, як буряк.

– Ти не познайомиш нас зі своїм другом, Селе? – сказав лікар, мляво посміхнувшись.

– Роланд Мейджор, із сан-франциського «Аргуса», – я намагався стримано відповісти. Лі-Ен була розлючена.

Мейджор почав щось плести на вухо месьє.

– Як вам подобається навчати французької в школі? -він кричав.

– Вибачте, але я не викладаю французьку в школі.

– О, а я думав ви викладаєте французьку в школі. -Він був грубим навмисно. Я згадав ту ніч, коли він не дозволив нам провести вечірку в Денвері; але я йому пробачив.

Я всім пробачив, я здався й напився. Я почав залицятися до молодої дружини лікаря. Я був настільки п'яний, що ходив у туалет кожні дві хвилини і для цього мав перестрибувати через лікаря Бонкьора. Все навколо розвалювалось. Моє пребування у Сан-Франциско добігало кінця. Ремі ніколи більше зі мною не розмовлятиме. Це було жахливо, бо я справді любив Ремі та був одним із небагатьох людей у світі, хто знав, яким він був чесним і добрим хлопцем. Йому потрібні будуть роки, щоб заспокоїтись після цього вечора. Це все було катастрофічно порівняно з тим, що я йому писав із Петерсона, плануючи мою подорож червоною лінією шоссе б через Америку. Ось я був на краю Америки – більше землі не було – і нікуди було іти, хіба що назад. Принаймні я вирішив, що моя подорож буде по колу, – я запланував там і тоді поїхати в Голівуд і повернутися назад через Техас, щоб навідати свою банду на болотах; а все інше хай котиться під три чорти.

Мейджора викинули із «Альфредз». Вечеря закінчилась, і я до нього приєднався; тобто, Ремі це запропонував, і я пішов із Мейджором пити. Ми сиділи за столом у «Металевій каструлі» і Мейджор голосно сказав:

– Сем, мені не подобається той педик у барі.

– А, Джейк? – я відповів.

– Сем, – він сказав, – я думаю встати і вирубити його.

– Ні, Джейк, – відповів я, продовжуючи свою пародію на Ґемінгвея. – Ти цілься звідси і дивись, що станеться.

Закінчилось усе тим, що ми хитались на розі якоїсь вулиці.

Уранці, поки Ремі з Лі-Ен спали, а я з сумом дивився на купу брудної білизни, яку ми з Ремі мали прати у пральній машинці «Бендикс» на задньому дворі (це завжди було такою веселою і сонячною процедурою, в оточенні кольорових жінок і Містера Сноу, що радісно реготав), я вирішив поїхати і вийшов на веранду.

– Ні, хай йому чорт, – сказав я собі, я обіцяв собі, що не поїду, поки не вилізу на ту гору. – То був великий бік каньйона і загадково вів до Тихого океану.

Тому я залишився ще на один день. Це була неділя. Стояла спека; день був надзвичайний, сонце почервоніло о третій. Я почав дертися на гору і здолав її о четвертій. Чарівні каліфорнійські тополі та евкаліпти хитались у різні боки. На вершині не було дерев, лише каміння і трава. Худоба паслася на вершині узбережжя. Недалеко, через декілька гір, був Тихий океан, синій і безмежний, з велетенською стіною білизни, котра піднімалася з легендарних картопляних полів, де народжувались тумани Фріско. Через годину вони увірвуться в Золоті Ворота, щоб одягнути романтичне місто в біле, і молодий хлопець триматиме свою дівчину за руку і повільно йтиме довгим білим тротуаром з пляшкою токайського в кишені. Таким було Фріско; і чарівні жінки, що стоять у білих дверях; і Койт-Тауер, і Ембаркадеро, і Маркет-стріт, і одинадцять залюднених пагорбів.

Я дивився на всі боки, поки в мене не закрутилась голова; я думав, що полечу вниз, немов уві сні, просто в прірву. О, де ж та дівчина, яку я кохаю? Я думав і дивився навколо так само, як шукав у маленькому світі внизу. Пе-реді мною був величний сирий шмат мого американського континенту; десь далеко похмурий божевільний Нью-Йорк викидав угору хмари пилу й коричневої пари. На Сході є щось коричневе і святе; а Каліфорнія – біла, немов рядки білизни, і пустоголова – принаймні так я думав тоді.