НА ДОРОЗІ

Розділ четвертий

Д ІВЧАТА спустились униз, і ми розпочали нашу грандіозну ніч, знову пхаючи машину вулицею.

– Ого-о-о! Погнали! – кричав Дін, і ми застрибнули на заднє сидіння та помчали до маленького Гарлему на Фол-сом-стріт.

Ми вистрибнули посеред теплої, божевільної ночі, слухаючи відголоски дикого тенора, що співав: «Іі-яя! Іі-яя! Іі-яя!», плескання рук під біт музики і крики: «Давай, давай, давай!» Дін мчався вулицею зі своїм пальцем у повітрі, з криками:

– Жени, чувак, жени! – Гурт кольорових чоловіків у вихідних костюмах ревів у перших рядах. Це був салун, укритий тирсою, з маленькою сценою, на якій музиканти тіснилися в капелюхах, граючи над головами людей; таке божевільне місце; безумні розхристані жінки інколи блукали в самих халатах, у сусідніх закапелках билися пляшки. За забігайлівкою, у темному проході за брудними туалетами групи чоловіків та жінок стояли біля стіни, вони пили вино-сподіоді та плювали на зірки – вино та віскі. Тенор без капелюха грав на самому піку чудесної вільної ідеї – підйом та спад від «Іі-яя!» до божевільного «Іі-ді-ліі-яя!», і все це поряд із невпинним громом наляканих до смерті барабанів, на яких вибивав величезний брутальний негр, йому було начхати на все крім своїх порепаних бочок, бай, ратл-ті-бум, бац. Ревіла музика, і тенор це мав і всі знали, що він це мав. Дін схопився за голову посеред натовпу, а натовп був божевільний. Божевільними очима та криками присутні заохочували тенора тримати це далі, і він уставав із колін і знову видував, розливаючись чітким криком над фурором. Шестифутова худа негритянка крутила кістками перед самою дудкою чоловіка, і він просто підставив її до неї: «Іі! Іі! іі!»

Всі хитались і кричали. Гаталея та Марі стояли на стільцях з пивом у руках, вони тряслись і стрибали. Гурти кольорових чоловіків завалювалися з вулиці, навалюючись один на одного, щоб зайти.

– Тримайся, старий – кричав чоловік з голосом, немов тромбон, і так страшно загарчав, що його напевно почули в Сакраменто, а-ха-ха!

– Ого-о! – сказав Дін. Вій чухав свої груди й живіт; піт стікав рікою з його обличчя.

Бум, бам, той барабанщик вибивав свої барабани до самого низу і прокочувався по них назад у гору своїми смертельними паличками, ратліті-бум! Великий товстий чоловік стрибав на платформі, від чого вона прогиналась і тріщала:

– Йо-о!

Піаніст бив по клавішах розпростертими орлиними пазурами лише в інтервалах, коли величний тенор вдихав повітря для наступного заходу – китайські клавіші розбивали піаніно по кожній дощечці – чінк, і дотику – боньк! Тенор зіскочив з платформи і стояв посеред натовпу, граючи навколо себе; капелюх зліз йому на очі; хтось підтягнув його вгору. Тенор відкинувся назад, гупнув по землі ногою і видав жорсткий, дикий вибух, вдихнув, підняв свій ріг, повітря наповнилось високим, широким криком. Дін був прямо перед ним і його лице було опущене над розтрубом, він аплодував та капав своїм потом на ключі чоловіка, і чоловік помітив і сміявся у свій ріг довгим тремтячим божевільним сміхом; усі навколо теж почали сміятись; вони розкачувались і розкачувались; нарешті тенор вирішив зірвати собі дах, він зігнувся і довго тримав високе «Мі», поки все навколо руйнувалось, крики зростали, і я думав, що з найближчої дільниці прилетять копи. Дін був у трансі. Очі тенора дивились прямо на нього; перед ним був божевільний, який не просто розумів, але був небайдужим і хотів розуміти більше, набагато більше ніж можливо, і вони почали за це змагатися; все виходило з рога, більше не було фраз, лише крики і крики, «Бау» і вниз до «Біп» і вгору до «Ііііі!», і вниз до клацання та бокового відлуння звуків рога. Він пробував усе – вгору, вниз, вбоки, догори ногами, горизонтально, на тридцять градусів, на сорок градусів, і нарешті він впав комусь на руки і здався; всі проштовхувалися з криками:

– Такі Такі Оце він видав! Дін витерся хустинкою.

Потім тенор піднявся й попросив повільний біт та з сумом подивився над головами людей на відчинені двері й почав співати «Заплющ очі». На мить усе затихло. Тенор був одягнений у пошарпаний замшевий костюм, фіолетову сорочку, подрані черевики і невипрасувані штани, йому було байдуже. Він був подібний до негритянського Гасела. Його величезні карі очі перейнялися смутком та співом довгих пісень з тривалими виваженими паузами. Але на другому куплеті він прокинувся, схопив мікрофон, зістрибнув зі сцени й нахилився. Щоб видути ноту, він доторкнувся до черевика і витяг ЇЇ вгору до видиха, і видихнув так сильно, що аж захитався і оговтався аж на наступній ноті. «Му-у-у-у-узика гра-а-а-а-ай!» Він відхилися назад обличчям до стелі, низько тримаючи мікрофон. Він трясся і хитався. Потім він нахилився вперед, майже падаючи лицем на мікрофон. «Грай дрімливо для танців» -і він подивився на вулицю, незадоволено скрививши лице, типова крута посмішка Білі Голідей. «Поки ми з тобою коханці» – він хитався в різні боки – «Відпочинок кохання» – він з огидою до всього світу похитав головою – «Все нам буде здаватися» – чим буде здаватися? Всі чекали; він похмуро відповів: «Чудовим». Піаніст узяв акорд. «Крихітка, ти просто заплющ свої гарненькі оченята» – його рот затремтів, він подивився на нас, на мене та Діна, з виразом обличчя, яке наче казало: «Ей, що ж ми всі робимо на цьому сумному коричневому світі?» Потім настав кінець пісні і для цього мала бути довжелезна підготовка, за час якої можна було відправити всі можливі листи до Гарсії навколо світу дванадцять разів, та хіба це когось обходить? Бо тут ми мали справу з кісточками та соком бідного бітового життя на богом забутих вулицях людства; він це сказав і співав: «Заплющ свої…» і видихнув до самої стелі та крізь зорі в далечінь, «Оо-о-о-о-очі!» Похитуючись, зійшов зі сцени, занурившись у свої думки. Він сидів у кутку в гурті хлопців і не звертав на них уваги. Він дивився вниз і плакав. Він був найвеличніший з усіх.

Ми з Діном підійшли з ним поговорити. Ми запросили його до нас у машину. У машині він раптом закричав:

– Так! Нічого не люблю більше ніж гарні гулянки! Куди поїдемо? – Дін скакав і маніакально реготав.

– Потім! Потім! – сказав тенор. – Я попрошу свого хлопця підкинути нас до «Схову Джеймсона», мені треба співати. Чувак, я живу, щоб співати. Співаю «Заплющ свої очі» вже близько двох тижнів – нічого іншого співати не хочу. А чим ви, хлопці, займаєтесь?

Ми розповіли, що через два дні поїдемо в Нью-Йорк.

– Боже, я ніколи не був у Нью-Йорку, а кажуть там справді чітке місто, але мені гріх нарікати на те, де я зараз. Я, знаєте, одружений.

– О, справді? – зрадів Дін. – І де ж твоя кохана сьогодні?

– Ти про що? – сказав тенор, скоса глянувши на нього. – Я тобі сказав, що з нею одружений, чи ні?

– А, так, так, – відповів Дін. – Я просто запитав. Може, у неї є подруги? Або сестри? Гулянка, знаєш, я просто хочу гуляти.

– Ага, яка ж користь від гулянок, життя занадто сумне, щоб увесь час гуляти, – сказав тенор, похиливши погляд на вулицю. – Чо-о-орт! Я без гроша і сьогодні мені плювати.

Ми зайшли назад по добавку. Дівчата настільки розізлилися на нас із Діном за те, що ми відірвались і пішли геть, що пішки подалися до «Схову Джеймсона»; машина все одно не заводилась. У барі ми побачили жахливу сцену: зайшов білий хіпстер-педик, одягнений у гавайську сорочку, і спитав у великого барабанщика, чи йому можна пограти. Музиканти підозріло подивились на нього:

– А ти дуєш? – Він, схвильовано, відповів: «Так». Вони подивились один на одного і сказали: – Ага, ага, саме цим цей тип займається, чо-о-орт!

Педик сів за барабани, і вони заграли джамповий номер, а той почав дурновато погладжувати головний барабан, витягуючи шию, немов у проаналізованому Рейхом екстазі, що нічого не означає крім трави, м'якої їжі та дурнуватих модних забав. Але йому було начхати. Він радісно посміхався у простір і підтримував біт, хоча й м'яко, з бопо-вими нюансами, радісний бурхливий фон для серйозного блюзу, який грали хлопці, забувши про нього. Великий негр з шиєю бика сидів і чекав на свою чергу.

– Що цей тип робить? – сказав він. – Давай грай музику! Що за біс? Чо-о-орт! – І він з огидою відвернувся.

З'явився хлопець тенора; він був маленьким підтягнутим негром з великим гарним «Кадилаком». Ми заскочили в машину. Він згорбився над кермом і погнав просто через Фріско, без жодної зупинки, сімдесят миль на годину, просто через дорожній рух, його навіть ніхто не помітив, він був настільки крутий. Дін нетямився в екстазі:

– Поглянь на цього типа, чувак! Поглянь, як він сидить і в нього ані рисочка не здригнеться, і просто пре і може всю ніч ось так говорити, тільки він не дуже хоче говорити, ой, чувак, всі речі, всі речі, які б я міг – я хотів – о, так. Давай, давай не зупинятись – погнали! Так!

Хлопець звернув, привіз нас прямо під «Схов Джеймсо-на» і припаркувався. Під'їхало таксі; з нього вискочив худий підстаркуватий негр-проповідник, він кинув долар таксисту і закричав:

– Дми! – він забіг у клуб і пролетів крізь бар на першому поверсі, із криком: «Дми! Дми! Дми!» спотикаючись, піднявся нагору, мало не падаючи лицем на підлогу, вибив двері й увірвався в зал джазових сейшенів, тримаючи руки перед собою, аби ні на що не впасти, і впав просто на Абажура, котрий працював того сезону в «Схові», музика грала на всю і він стояв у дверях з криком: «Дми заради мене, чувак, дми!»

Хлопець був маленьким невисоким негром з альт-горном, і Дін одразу сказав, що той очевидно живе зі своєю бабусею, як Том Снарк, весь день спить і грає всю ніч. Хлопець грав сотню приспівів перед тим, як виходити за гроші, і саме це він зараз робив.

– Це ж Карло Маркс! – закричав Дін над хаосом.

Так і було. Цей маленький бабусин онучок з немов приклеєним альтом та блискучими оченятами; з маленькими кривими ніжками зі своїм ріжком, копав ногами й пильно дивився на глядачів (а вони лише сміялись за десятком столів, кімната була тридцять на тридцять футів з низькою стелею), і ніколи не зупинявся. Його ідеї були дуже прості. Йому подобалась несподіваність простої нової варіації приспіву. Він ішов від «та-туп-тадер-рара… та-туп-тадер-рара», повторюючи його і стрибаючи під нього, цілуючи свій ріг та посміхаючись у нього, далі переходив до «та-туп-ІІ-да-дадера-РУП! та-туп-ІІ-да-дадера-РУП!», і все це були чудесні моменти сміху та розуміння. Його тон був виразний, немов дзвін – високий, чистий, він дув просто нам в обличчя на відстані двох футів. Дін стояв напроти нього, не думаючи ні про що, нахиливши голову, склавши руки, все його тіло тремтіло і піт – завжди піт -лився та хлюпав по його вимученому комірцю, щоб впасти у калюжу біля його ніг. Галатея та Марі були там, і ми це зрозуміли лише через п'ять хвилин. Ого, ночі Фріско кінець континенту і кінець сумніву, прощавайте всі сумніви і вся клоунада. Абажур гасав навколо з підносами з пивом; усе, що він робив, відбувалося в ритмі; він з бітом закричав на офіціантку:

– Ей, ти, крихітка, відійди, відійди, Абажур проходить, – і немов ураган, пролетів повз неї з пивом у повітрі, потанцював з кухарями і спітнілий повернувся назад. Трубач з рогом зовсім незворушно сидів за кутовим столом з неторкнутим напоєм перед собою, втупивши божевільний погляд у простір, його руки звисали по боках, майже дістаючи до підлоги, його ноги були розпростерті, як роззявлені язики, його тіло скрутилось у тотальний страх та глибоку печаль, і все, що могло бути у нього в душі – чоловік, який щоночі вирубував себе і дозволяв іншим себе убивати. Все крутилось навколо нього, немов хмара. Цей маленький бабусин альт, цей маленький Карло Маркс стрибав і витанцьовував, як мавпа, зі своїм магічним рогом і видув двісті приспівів блюзу, кожен божевільніший за попередній, і він не подавав ознак утоми або бажання припинити. Все приміщення тремтіло.

Через годину я стояв з Едом Фурньє на розі Четвертої та Фолсом, він був сан-франциським альтистом, котрий чекав зі мною, поки Дін дзвонив із салуна до Роя Джонсона, щоб той нас забрав. Ми просто говорили, аж раптом побачили щось дуже дивне й божевільне. Це був Дін. Він хотів дати Рою адресу бару, а тому попросив його почекати хвилинку на лінії, а сам пішов дізнаватися, та для цього йому треба було пробігти через увесь довгий бар, напханий галасливими п'яницями в білих сорочках, вийти на середину вулиці й подивитись на дорожні знаки. Так він і зробив, низько зігнувшись, немов Граучо Маркс, його ноги з неймовірною швидкістю винесли його з бару, немов видіння з роздутим пальцем посеред ночі, він вилетів і зупинився посеред дороги, всюди шукаючи знаки. їх було важко побачити в темряві, тому він з десяток разів крутився круг себе, з пальцем у повітрі, у навіженій схвильованій тиші, божевільно-волохатий чоловік з роздутим пальцем, піднятим, немов велична небесна гуска, крутячись та крутячись у темряві, тоді як інша рука була в штанях. Ед Фурньє казав:

– Я видуваю чіткий звук, куди б я не пішов, і якщо комусь не подобається, я нічим цьому не можу зарадити.

А скажи, чувак, цей твій товариш справді божевільний тип, ти подивись на нього, оп там?

Ми подивились. Стояла тиша, поки Дій дивився на знаки, тоді помчав назад у бар, майже збиваючи тих, хто виходив з бару, і так швидко прошмигнув через бар, що всім довелось примружитись, щоб його роздивитись. Незабаром з'явився Рой Джонсон, з тісю ж неймовірною швидкістю. Дін беззвучно прослизнув через дорогу і сів у машину. Ми знов були в дорозі.

– Тепер, Рою, я знаю, що ти весь у всяких штуках зі своєю дружиною через все оце, але нам дуже треба приїхати, за неймовірні три хвилини, на Сорок Шосту та Гірі, або все втрачено. Агам! Так! (Кахи-кахи.) Вранці Сел та я їдемо в Нью-Йорк, і це наша остання ніч розваг, і я знаю, що ти не проти.

Ні, Рой був не проти; він лише проїжджав на кожне червоне світло і підганяв нас у нашій дурості. На світанку він пішов додому спати. Ми з Діном закінчили свій вечір з кольоровим типом на ім'я Уолтер, котрий замовляв у барі випивку і виставляв її в ряд зі словами:

– Винний-сподіоді! – Це – шот вина, шот віскі та шот портвейну. – Гарний солодкий піджачок для всього цього поганого віскі! – кричав він.

Уолтер запросив нас додому на пляшку пива. Він жив у нетрях за Говардом. Його дружина спала, коли ми зайшли. Єдине світло в квартирі -лампочка над ліжком. Нам потрібно було стати на стілець, щоб її викрутити, поки дружина усміхалася в ліжку; Дін це зробив, тремтячи повіками. Вона була десь на п'ятнадцять років старша за Уолтера, наймиліша жінка на світі. Нам також треба було увімкнути подовжувач над її ліжком, а вона все усміхалась. Вона не запитала Уолтера, де він був, котра година, нічого. Нарешті ми посідали на кухні навколо скромного столу, пили пиво і розповідали історії. Світанок. Настав час іти, повернути на місце подовжувач та вкрутити лампочку. Дружина Уолтера усміхалась і усміхалась, поки ми повторювали божевільний процес. Вона ні разу не вимовила ані слова.

На вулиці, на світанку, Дін сказав:

– Тепер бачиш, чувак, ось тобі справжня жінка. Жодного злого слова, жодної скарги, нічогісінько; її старий може прийти додому коли завгодно уночі, з ким завгодно і говорити на кухні, пити пиво і коли завгодно піти геть. Це спражпій чоловік, і це його замок. – Він показав пальцем на будинок.

Ми поплентались геть. Велика ніч закінчилась. «Кру-зер» з копами підозріло слідував за нами декілька кварталів. Ми купили свіжі донати в кондитерській на Третій вулиці і з'їли їх на сирій пошарпаній вулиці. Високий, гарно одягений чоловік у окулярах вивалився на вулицю з негром у кепці водія вантажівки. Вони були дивною парою. Величезна вантажівка промчала повз них, і негр радісно на неї показував та намагався розповісти про свої почуття. Високий білий чоловік нишком подивився назад і порахував свої гроші.

– Це Старий Бик Лі! – сміявся Дін. – Рахує гроші і про все хвилюється, а той інший хлопець просто хоче говорити про вантажівки і те, що знає.

Ми трохи пройшли слідом за ними.

Священний цвіт парував у повітрі – всі змучені обличчя на світанку Джазової Америки.

Нам треба було поспати; про Галатею Данкел не могло бути мови. Дін знав залізничника на ім'я Ернест Бьорк, котрий жив з батьком у готелі на Третій вулиці. Колись він був з ними в добрих стосунках, але останнім часом, усе було не так добре, а ідея полягала в тому, щоб я їх умовив дозволити нам поспати у них на підлозі. Це було жахливо. Я мусив телефонувати з ранкової забігайлівки. Старий підозріло взяв трубку. Він пам'ятав мене зі слів свого сина. На наш подив він спустився вниз та впустив нас усередину. Це був сумний старий коричневий готель у Фріско. Ми піднялись нагору, і старий був настільки добрим, що дозволив нам спати в ліжку.

– Мені все одно треба вставати, – сказав він і пішов на маленьку кухню заварювати каву, а потім почав розповідати історії про минулі дні на залізниці. Він нагадав мені мого батька. Я не спав і слухав історії. Дін, не слухаючи, чистив зуби і крутився зі словами «Так, це правильно» на все, що той казав. Нарешті ми заснули, а вранці Ернест повернувся з роботи на Західній Дивізії і перейняв ліжко, коли ми з Діном встали. Тепер старий містер Бьорк чепурився перед зустріччю зі своєю коханою середніх літ. Він одягнув зелений твідовий костюм, полотняну кепку, також зелену, і встромив квітку собі в петельку.

– Ці романтичні, старі розбиті фрісканські залізничники живуть своїм сумним, але бурхливим життям, – сказав я Діну в туалеті. – Було дуже шляхетно з його боку дозволити нам тут спати.

– Так-к, так-к, – сказав Дін, не слухаючи.

Він вибіг домовитись про машину в бюро подорожей. Моя робота полягала в тому, щоб піти до Галатеї Данкел за нашими речами. Вона сиділа на підлозі, розклавши га-дальні карти.

– Ну, прощавай, Галатеє, сподіваюсь, усе буде добре.

– Коли Ед повернеться, я кожного вечора водитиму його до «Схову Джеймсона», щоб він дістав свою дозу божевілля. Думаєш це спрацює, Селе? Я не знаю, що робити.

– А що кажуть карти?

– Піковий туз від нього далеко. Чирви завжди навколо нього – червона королева завжди поруч. Бачиш цей піковий валет? Це – Дін, він зажди неподалік.

– Ну, за годину ми виїжджаємо в Нью-Йорк.

– Колись Дін поїде в одну зі своїх подорожей і ніколи не повернеться.

Вона дозволила мені прийняти душ і поголитись, потім я попрощався зніс речі й піймав фрісканську маршрутку, це була звичайна маршрутка, яка їздила певним маршрутом, за п'ятнадцять центів можна проїхати квартал; вона була забита пасажирами, як автобус, але всі говорили й жартували. Мішн-стріт того останнього дня була насичена будівництвом, дітьми на майданчиках, криками негрів, котрі повертались з роботи, пилюкою, збудженням, величним шумом 1 вібраціями всього того, що насправді було найбільш збудженим містом Америки, – над головами височіло чисте блакитне небо і радість туманного моря, яка завжди запливає під вечір і примушує всіх зголодніти та ще більше збудитись. Я ненавидів те, що треба було їхати геть; моє перебування тривало близько шістдесяти годин. З божевільним Діном я летів крізь життя, не маючи можливості його роздивитись. Після обіду ми їхали в бік Сакраменто, знову на схід.