НА ДОРОЗІ

Розділ шостий

НА ПОЧАТКУ нашої подорожі накрапав дощ і було таємниче. Я думав, що все буде однією великою сагою туману.

– Ур-а-а-а! – закричав Дін. – Починається! – Він згорбився над кермом і дав газу; всі знали, що він повернувся у свою стихію. Ми були задоволені, ми усвідомлювали, що полишали хаос і дурниці та виконували нашу єдину шляхетну функцію часу – рух. І ми рухались! Уночі, десь у Нью-Джерсі, ми прослизнули повз теємничі білі знаки, які вказували ПІВДЕНЬ (стрілочкою) і ЗАХІД (стрілочкою) та вибрали той, що на південь. Новий Орлеан! Він палав у наших головах. Від брудних снігів «морозного міста гомиків», як Дін називав Нью-Йорк, до зелені та запаху річки старого Нового Орлеана на підмитому заді Америки; далі Захід. Ед спав на задньому сидінні; Мерілу, Дін і я сиділи спереду і вели теплі бесіди про доброту та радість життя. Раптом Дін ніжно сказав:

– Тепер, хай йому чорт, слухай, усі ви, усі ми, маємо визнати, що все добре і немає жодної причини в житті, переживати і насправді нам треба зрозуміти, що для нас означало б РОЗУМІТИ, що ми всі НАСПРАВДІ ні за що не переживаємо. Чи не так? – Ми всі погодились. – Ось ми їдемо, всі разом… Що ми робили в Нью-Йорку? Давайте все пробачимо. – У нас у всіх були якісь сварки. Це позаду, в милях і намірах. Тепер ми їдемо в Новий Орлеан поглянути на Старого Бика Лі, чи це не буде просто клас, і послухайте, як завиває цей тенор – він врубав радіо на повну, машина аж тріщала, – і слухайте його історію і вбирайте справжню розслабленість і знання.

Ми погодились і підстрибували під музику. Чистота дороги. Біла смуга посередині дороги розкривалась і обіймала наше ліве переднє колесо, немов приклеєне до нашої тусовки. Дін згорбив свою м'язисту шию; посеред зимової ночі він був лише в майці і гнав машину вперед. Він наполіг на тому, щоб я вів через Балтимор для практики у вуличному русі; було б півбіди, але Дін та Мерілу також хотіли вести машину, цілуючись і бавлячись. Це було божевілля; радіо верещало на повну. Дін барабанив по дошці приладів, поки на ній не утворилась величезна вмятина; я також барабанив. Бідний «Гадсон» – повільний човен у Китай – страждав.

– О, чувак, який клас! – кричав Дін. – Тепер Мерілу – справді слухай, люба, ти знаєш, що я, як ніхто інший, можу робити все зразу і маю невичерпну енергію – тепер у Сан-Франциско ми маємо й далі жити разом. Я вже знаю для тебе місце, у кінці маршруту в'язнів-втікачів, я буду вдома тільки трішки менше ніж кожні два дні і по дванадцять годин за раз, і, боже, ти добре знаєш, що ми можем зробити за дванадцять годин, люба. Тим часом, я далі житиму з Каміл наче все нормально, бачиш, і вона нічого не буде знати. Ми це зробимо, ми вже раніше так жили. – Мерілу все влаштовувало, вона хотіла крові Каміл. Я думав, що у Фріско Мерілу переключиться на мене, але тепер починав розуміти, що вони будуть разом, а я залишусь сам на своїй дупі на іншому кінці континенту. Але навіщо про це думати, коли перед тобою золота земля і на тебе чекають непередбачені події, щоб здивувати і примусити радіти, що ти дожив до цього дня?

На світанку ми приїхали у Вашингтон. Це був день інавгурації Гарі Трумена на його другий термін. Велетенська виставка військової потуги проходила на Пенсиль-ванській авеню, поки ми проїжджали повз неї на нашому побитому судні. Там були Б-28-i, торпедні човни, артилерія, всілякий воєнний матеріал, який виглядав смертоносно на засніженій траві; останньою був звичайний маленький рятувальний човен – мізерний і дурний. Дін пригальмував подивитись на нього. Він з подивом хитав головою.

– Що ці люди роблять? Гарі спить десь у цьому місті… Добрий старий Гарі… Чоловік з Місурі, як я… Це, напевно, його човен.

Дін мав спати позаду, Данкел сів за кермо. Ми дали йому особливі вказівки не дуріти. Не встигли ми заплющити очі, як він уже гнав вісімдесят, з поганими гальмами і всіма іншими неполадками, він обігнав три машини відразу, саме там, де коп сперечався з мотоциклістом – він їхав у четвертій смузі чотирисмугової дороги, рухаючись у протилежний бік. Звичайно, коп з виттям сирени погнався за нами. Нас зупинили. Він наказав нам поїхати з ним у дільницю. Там був злий коп, якому відразу не сподобався Дін; він чув від нього дух в'язниці. Від вислав свою підмогу особисто поговорити зі мною та Мерілу. Вони хотіли знати, скільки їй було років, аби прокрутити ідею з актом Мена. Але у неї було її свідоцтво про шлюб. Вони відвели мене в бік і допитувались, хто спить з Мерілу.

– Її чоловік, – відповів я досить просто. їм було цікаво. І підозріло. Вони намагались аматорськи погратися в Шерлока Холмса, двічі запитуючи одне й те саме, сподіваючись, що ми проговоримся. Я сказав: – Ці два хлопці вертаються працювати на залізницю в Каліфорнії, це дружина коротшого, а я їхній товариш, на двотижневих канікулах в університеті.

Коп посміхнувся і сказав:

– Ага? А це справді ваш гаманець?

Нарешті злий коп оштрафував Діна на двадцять п'ять доларів. Ми сказали, що маємо всього сорок на всю дорогу на Узбережжя; вони сказали, що їм байдуже. Коли Дін запротестував, злий коп пригрозив відправити його назад у Пенсильванію й додати особливе звинувачення.

– Яке звинувачення?

– Ти краще не питай, яке. Ти про це не хвилюйсь, мудрий знайшовся.

Нам треба було їм віддати двадцять п'ять доларів. Проте спочатку Ед Данкел, винуватець, запропонував сісти до в'язниці. Дін над цим замислився. Коп шаленів від злості; він сказав:

– Якщо даси своєму партнеру сісти до в'язниці, я тебе відразу повезу в Пенсильванію. Ти мене чуєш? – Ми лише хотіли швидше звідти поїхати. – Ще один штраф за перевищення швидкості у Вірджинії, і ти втратиш свою машину, – сказав злий коп на прощання. Дін був червоним від люті. Ми мовчки поїхали. Це було наче запрошення вкрасти у нас гроші на подорож. Вони знали, що ми не мали ні копійки, що у нас не було дорогою родичів або когось, хто б нам переслав грошей. Американська поліція була задіяна в психологічній війні з американцями, які не можуть їх налякати паперами й погрозами. Це вікторіан-ська поліцейська сила; вона визирає із запітнілих вікон, хоче знати і може в своє задоволення придумати злочин, якого нема.

– Дев'ять ліній злочину, одна лінія нудьги, – казав Лу-їс-Фердінанд Селін. Дін був настільки злий, що хотів повернутися й застрелити копа, щойно в нього з'явиться пістолет.

– Пенсильванія! – хмикнув він. – Хотів би я знати, що це було б за звинувачення! Напевно – безпритульний; вони забирають усі мої гроші і роблять із мене волоцюгу. Цим типам так легко все дається. Вони ще візьмуть і пристрелять тебе, якщо нарікатимеш. – Нічого було робити, лише веселішати і забути про те, що сталось. Проїхавши Річмонд, ми почали забувати цю ситуацію, і скоро все мало бути краще.

Тепер у нас залишалось п'ятнадцять доларів на всю дорогу. Ми змушені були підбирати попутників і просити в них гроші на бензин. Раптом, у диких лісах Вірджинії, ми побачили на дорозі чоловіка. Дін зупинився. Я озирнувся і сказав, що він якийсь волоцюга і, напевно, без грошей.

– Ми його підберемо просто так, погнали! – Дін сміявся. Чоловік був безумним обідраним типом у окулярах, він ішов дорогою, читаючи брудну обмотану папером книжку, яку знайшов у кюветі біля дороги. Він сів у машину і продовжував читати; він був надзвичайно брудний і вкритий ранами. Він сказав, що його звати Хайман Соломон і що він обійшов усю Америку, стукаючи та, інколи, вла-муючись у єврейські двері, вимагаючи грошей: «Дайте мені гроші на їжу, я – єврей!»

Він казав, що це спрацьовувало на ура, і йому колись за це перепаде. Ми запитали його, що він читав. Він не знав. Він не дивився на титульну сторінку. Він дивився лише на текст, наче знайшов істинну Тору там, де вона й мала бути – в диких лісах.

– Бачиш? Бачиш? Бачиш? – сміявся Дін, штрикаючи мене під ребра. – Я казав тобі, що буде весело. Чувак, гнати можна з усього на світі! – Ми довезли Соломона аж до Тестамента. На той час мій брат був уже в іншому кінці міста в новому будинку. Тут ми знову виїхали на довгу похмуру вулицю з коліями, які пробігали посередині, а сумна сувора південна братія бігала біля торговельних рундуків і побутових магазинів.

Соломон сказав:

– Я бачу, що вам треба трохи грошей, щоб продовжити вашу подорож. Ви на мене почекайте, а я піду поклянчу пару доларів у якомусь єврейському домі й поїду з вами аж до Алабами. Дін божеволів від щастя; ми з ним побігли купити хліба та сирну мазанку для обіду. Мерілу та Ед чекали в машині. Ми дві години прочекали на Соломона в Тестаменті; десь у місті він вибивав собі на хліб, але ми його не бачили. Сонце ставало багряним.

Соломон так і не з'явився, і ми залишили Тестамент.

– Тепер бачиш, Селе, Бог існує, бо ми постійно застрягаєм у цьому містечку, хоч би як старались, і ти мав би помітити його дивну біблійну назву і цей дивний біблійний персонаж, який нас знову примусив тут зупинитись, і всі ці речі переплітаються, як дощ, зв'язуючи всіх на світі… – Дін торохтів і торохтів; він був збуджений та сповнений радості. Для нас із ним країна була, як устриця, яку треба було відкрити, а там ховалась перлина, там точно була перлина. Ми погнали на південь, і підібрали ще одного попутника. Це був сумний малий, який казав, що його тітка – власниця продуктового магазину в Дані, Південна Кароліна, просто біля Феєтвіля.

– Коли ми туди доїдемо, випросиш в неї долар? Так? Добре! Поїхали!

Ми були в Дані за годину, у сутінках, і приїхали туди, де був магазин тітки. Це була сумна маленька вуличка, яка впиралася в стіну фабрики. Магазин там був, але тітки не було. Ми поцікавились, що взагалі наговорив цей малий. Ми запитали його, як далеко він збирався їхати; він не знав. Він усе придумав; колись у якісь давній забутій пригоді він бачив цей продуктовий магазин у Дані, і це перше, що стрельнуло в його неорганізовану божевільну голову. Ми купили йому хот-дог, проте Дін вирішив, що ми не можемо брати його із собою, бо нам потрібне місце для сну і місце для попутників, які б оплачували пальне. Це було сумною, але чистою правдою. Ми залишили його вночі у Дані.

Я поїхав через Південну Кароліну, за Мейкон, Джорд-жія, поки Дін, Мерілу і Ед спали. Вночі, на самоті, я мав свої власні думки і тримав машину біля білої смуги на священній дорозі. Що я робив? Куди їхав? Я скоро мав дізнатись. Я втомився після Мейкона і розбудив Діна, щоб той продовжив. Ми вийшли з машини подихати повітрям і раптом обидва сп'яніли від щастя, відчувши навколо нас, у темряві, пахучу зелену траву, запах свіжого перегною і теплі води.

– Ми на півдні! Ми залишили зиму!

Ніжний світанок освітлював зелені паростки біля дороги. Я глибоко вдихнув; у темряві просвистів поїзд, напрямком на Мобайл. Так само, як і ми. Я зняв свою сорочку і глибоко вдихнув. За десять миль Дін в'їхав на заправку з вимкненим двигуном, помітив, що працівник міцно спить на столом, вискочив, тихенько набрав бак, пересвідчився, що не задзвонить дзіночок, і від'їхав, немов якийсь араб з бензином на п'ять доларів для нашого паломництва.

Я прокинувся від божевільних екзальтованих звуків музики, розмов Діна та Мерілу й побачив, як пролітають величні зелені поля:

– Де ми?

– Тільки-но в'їхали у Флориду, чувак – це називається Фломатон. – Флорида! Ми летіли до величних приморських рівнин і Мобайлу; попереду повисли великі хмари Мексиканської затоки. Пройшло лише тридцять дві години з того часу, як ми попрощалися з усіма у брудних снігах Півночі. Ми зупинились на заправці, і там, навколо колонок, Дін бігав, тримаючи Мерілу на плечах, а Данкел зайшов усередину і без зайвих вагань украв три пачки цигарок. Ми знов пожвавішали. В'їжджаючи у Мобайл по довгому крутому шосе, ми зняли наш зимовий одяг і насолоджувались південною температурою. Саме тоді Дін почав розказувати історію свого життя, а за Мобайлом, на роздоріжжі, в'їхав у затор та замість того, щоб просковзну-ти повз машини, посто промчав через стоянку і поїхав далі, не збавляючи свої стійкі сімдесят миль на годину. Він продовжував свою оповідь:

– Я вам кажу, що це правда, я почав у дев'ять, з дівчиною на ім'я Мілі Мейфер за гаражем Рода на Грант-стріт, це та сама вулиця, на якій жив Карло в Денвері. Це тоді, коли мій батько ще трохи працював у Смітіз. Я пам'ятаю, як моя тітка кричала у вікно: «Що ти там робиш у гаражі?» Ой, сонце, Мерілу, якщо б я тільки знав тебе тоді! Ого! Яка ж ти, напевно, була солоденька в дев'ять». Він маніакально бубонів; засунув свій палець їй в рот і облизав його; він взяв її руку і тер нею по своєму тілу. Вона задоволено посміхалась.

Великий довгий Ед сидів, дивлячись у вікно, і розмовляв сам із собою:

– Так, сер, я думав, що тієї ночі я був привидом. – Він також думав, що йому скаже Галатея Данкел у Новому Орлеані.

Дін продовжував:

– Якось я поїхав на вантажному поїзді з Нью-Мексико просто в Ел-Ей – мені було одинадцять, я загубив свого батька на пересадці, ми всі жили в джунглях волоцюг, я був з чоловіком на ім'я Великий Ред, мій батько був п'яний у якомусь вагоні – поїзд почав рухатись – ми з Великим Редом на нього не встигли, – я місяцями не бачив свого батька. Я їхав на довгому товарняку просто в Каліфорнію, ми летіли, то був першокласний товарняк, пустельний Зіпер. Всю дорогу їхав на зв'язках – можна тільки уявити, як це було небезпечно, я був іще дитиною, я нічого не знав – однією рукою я тримав буханець хліба, а другою вчепився в гальмівну палицю. Це вам не казочка, все – чиста правда. Коли я приїхав у Ел-Ей, то був настільки зголоднілим за молоком і вершками, що пішов на роботу до молочника і першим же ділом випив дві кварти жирних вершків і все вирвав.

– Бідний Дін, – сказала Мерілу і поцілувала його. Він гордо дивився вперед. Він її любив.

Ми їхали повз голубі води Затоки, і раптом почалось хвилинне божевілля на радіо; це була діджейська передача «Джазовий курник» з Новго Орлеана – лише божевільні платівки, кольорові платівки, і діджей казав: «Не переживайте пі за що\» - 3 радістю вночі попереду ми побачили Новий Орлеан. Дін тер кермо руками:

– От тепер ми спрадві гульнемо! – У сутінках ми в'їхали в гудіння вулиць Новго Орлеана. – Ох, ти тільки понюхай людей! – кричав Дін, висунувши голову у вікно, щоб понюхати: – Ах! Боже! Життя! – Він обігнав тролейбус. – Так! – Він гнав машину й дивився в усі боки на дівчат. – Ти подивись на неї!

Повітря у Новому Орлеані було солодке, наче вкрите шовковими простирадлами; і як тільки твій ніс забуває сухі морози північної зими, чути запах річки, і, справді, чути запах людей, і бруду, і цукрового сиропу, і всіляких тропічних ароматів. Ми підскакували на сидіннях.

– Поглянь на неї! – кричав Дін, показуючи на іншу жінку. – Ох, я люблю, люблю, люблю жінок! Я вважаю, жінки – прекрасні! Обожнюю жінок.

Він плюнув у вікно; він стогнав і хапався за голову. Величезні краплини поту котилися з його чола від чистого звуження і втоми.

Ми застрибнули на алжирський пором і почали перепливати річку Місісіпі.

– Тепер ми всі мусимо вийти й розглянутись на річку й людей і нюхати світ, – наказав Дін, наряджений в окуляри й цигарки, вискакуючи з машини, немов лялька.

Ми прямували за ним, ми сперлись на перила й дивились на могутнього коричневого батька води, що ллється із середини Америки, немов потік зламаних душ, - переносячи стовбури Монтани, глини Монтани, долини Айови і все, що затонуло у Трі-Форкс, де в кризі народжуються таємниці. Туманний Новий Орлеан мерехтів на іншому боці; старий сонний Алжир, замотаний у ліси, підштовхував нас із іншого. Негри працювали в пообідній спеці, заправляючи печі порому, які палали червоним і надавали пашим колесам своєрідного запаху. Дін їх роздивлявся, стрибаючи на спеці. Він бігав по палубі, вгору-вниз, у своїх обвислих під животом штанях. Раптом я побачив, як він потягується на містку. Мені здалося, що в нього виростуть крила і він полетить. Його божевільний сміх лунав по всьому судну: «Хе-хе-хе-хе-хе!» Мерілу була з ним. Він за хвилину все оббіг, повернувся з історією про все навколо, застрибнув у машину і, коли всі збирались, ми просковз-нули вперед у вузькому коридорі, об'їхали дві чи три машини та помчали в Алжир.

– Куди? Куди? – Дін весь час кричав.

На заправці ми вирішили привести себе в порядок і дізнатись, де був Бик. Маленькі діти гралися на лінивому заході сонця; дівчата проходили повз нас, у банданах, котонових блузках і з оголеними ногами. Дін побіг вулицею, щоб усе побачити. Він роздивлявся навколо, він кивав і чухав свій живіт. Великий Ед сидів у машині в шапці, натягнутій на очі, і усміхався Діну. Я сидів на крилі авто. Мерілу була в жіночому туалеті. З густих берегів, де з патичками рибалили десятки чоловіків, і з дельт, які тяг-лися повз червоні землі, велика згорблена річка обгортала Алжир, немов змія в безіменному оркестрі звуків. Сонний півострів Алжир із бджолами й нетрями, можливо, колись зникне під водою. Сонце котилося в бік, комахи розлітались, страшні води неймовірно стогнали.

Ми пішли до будинку Старого Бика Лі, який знаходився на околиці міста біля греблі річки. Будинок стояв при дорозі, яка перетинала болотяне поле. Це була стара роз-валюха з розбитою верандою і плакучими вербами у дворі; трава була по пояс, стара загорожа похилилась, сараї цілковито розвалилися. Не було ні душі. Ми заїхали просто на подвір'я і побачили старі балії на задній веранді. Я виліз з машини й підійшов до дверей. Джейн-Лі стояла в дверях, мружачись від сонця.

– Джейн, – сказав я. – Це я. Це ми. Вона відповіла:

– Так, я знаю. Бика нема. Це не вогонь горить там далі? – Ми удвох подивились в бік сонця.

– Ти маєш на увазі сонце?

– Яке в біса сонце – я звідти чула сирени. Ти що, не бачиш таке дивне світло? – Це було на боці Нового Орлеана; не небі висіли дивні хмари.

– Я нічого не бачу, – відповів я. Джейн шморгнула носом:

– Той самий старий Парадайз.

Так ми привітались після чотирьох років; Джейн раніше жила зі мною і моєю дружиною в Нью-Йорку.

– А Галатея Данкел тут? – запитав я. Джейн продовжувала шукати свою пожежу; у ті дні вона з'їдала по три банки бензедрину в день, її лице, колись пухке, германське й гарненьке, стало закам'янілим, червоним і хворобливим. У Новому Орлеані вона підхопила поліомієліт і почала трошки шкутильгати. Дін і компанія покірно вийшли з машини й відчули себе більш-менш вдома. Галатея Данкел покинула своє вельможне ув'язнення за будинком, щоб зутріти свого мучителя. Галатея – серйозна дівчина. Вона була бліда й заплакана. Великий Ед, пробіг рукою по своєму волоссю і привітався. Вона незворушно дивилась на нього.

– Де ти був? Навіщо ти це зі мною зробив? – Вона люто глянула на Діна; вона знала, що до чого. Дін геть на неї не зважав; тепер він хотів лише їсти; він запитав Джейн, чи в неї щось є. І тут почався хаос.

Бідний Бик приїхав додому у своєму старому техаському «Шеві» і побачив, що в його дім вдерлися маніяки; тим не менше, він мене привітав з приємним теплом, якого я давно не сподівався. Він купив цей будинок за гроші, які заробив, вирощуючи чорну квасолю в Техасі зі своїм університетським товаришем, батько якого, божевільний па-ретик, помер і залишив величезний статок. Бик діставав лише п'ятдесят доларів на тиждень від своєї сім'ї, що було непогано, якщо б щотижня він не витрачав стільки ж на наркотики – і дружина йому теж влітала в копійку; запи-хаючи в себе бензедрину на десять доларів у тиждень. їхні витрати на харчі були найзлиденнішими в країні; вони майже ніколи не їли; не їли також їхні діти – їм було все одно. Вони мали двох чудових діток – Доді, восьми років, і маленького однорічного Рея. Рей бігав голий по двору -маленьке біляве дитя веселки. Бик називав його «Мале Чудовисько», на честь В. К. Філдса. Бик заїхав на подвір'я і вивалився з машини, втомлено підійшов у сонцезахисних окулярах, фетровій шапці, пошарпаному костюмі – довгий, підтягнутий і лаконічний – і сказав:

– О, Селе, нарешті ти сюди доїхав; ходімо всередину та вип'ємо.

Про Старого Бика Лі можна розказувати всю ніч; досить підкреслити, що він був учителем, і також можна сказати, що він мав повне право навчати, бо весь свій час учився сам; і те, чому він навчався, він називав «факти життя», які він учив не лише через потребу, а тому, що хотів. У свій час, він протягнув своє довге худе тіло через усю Америку та більшу частину Європи й Північної Африки, щоб побачити, що там відбувається; у Югославії у 30-х роках він одружився на білогвардійській графині, щоб урятувати її від нацистів; є фотографії його з міжнародною кокаїновою тусовкою – люди з божевільними зачісками спираються одне на одного; є й інші фотографії, де він у панамці розглядає вулиці Алжира; він більше ніколи не бачив білогвардійської графині. Він працював дезінсектором у Чикаго, барменом у Нью-Йорку, розносив повістки у Ньюарку. У Парижі він сидів у кафе, роздивляючись суворі обличчя перехожих французів. У Афінах від визирав із-за узо на, як він казав, найогидніших людей у світі. У Стамбулі він блукав крізь натовпи опіумних наркоманів і продавців килимів, шукаючи факти. В англійських готелях він читав Шпенглера і Маркіза де Сада. У Чикаго він вирішив обікрасти турецьку баню, на хвилину загальмував, щоб випити, залишився з двома доларами і мусив утікати. Він робив це все лише задля пережитого досвіду. Тепер його фінальним вивченням була наркоманія. Тепер він був у Новому Орлеані, блукаючи вулицями з підозрілими персонажами і засиджуючись у різних кублищах.

Є дивна історія з його університетських часів, яка по-іншому його розкриває: якось він запросив друзів на коктейль у свою гарно обставлену кімнату, аж раптом його домашній тхір вибіг і вкусив елегантного педика за кісточку і всі, галасуючи, викинули тхора за двері. Старий Бик Лі підскочив, схопив свою помпову рушницю і сказав:

«Знов він винюхав цього старого щура, – і прострелив дірку в стіні розміром з п'ятдесят щурів. На стіні висіла картина старого негарного будинку на Кейп-Коді. Його друзі запитали: – Чого в тебе висить ця гидота? – І Бик відповів: «Мені вона подобається, бо вона гидка».

І все його життя можна пояснити цим реченням. Якось я постукав у його двері в нетрях на 69-й вулиці Нью-Йорка, він відчинив, у котелку, жилеті на голе тіло і в довгих смугастих піжонських штанях; у руках – каструля, в якій було насіння для птахів, яке він хотів потовкти і з нього скрутити цигарку. Він також екпериментував з варінням кодеїнового сиропу – утворювалась чорна рідина, та з цього нічого не виходило. Він проводив довгі години, читаючи Шекспіра, «Безсмертного пісняра», як він його називав. У Новому Орлеані він почав проводити багато часу з кодексами майя, і навіть поки він розмовляв з нами, книжка лежала розгорнута на його колінах. Я якось сказав:

– Що з нами буде, коли ми помремо? І він відповів:

– Коли ти помреш, ти просто будеш мертвий, ось і все.

У його кімнаті були ланцюги, які, як він казав, він використовував зі своїм психоаналітиком; вони експериментували з наркоаналізом і виявили, що Старий Бик – це сім різних особистостей, кожна з яких деградує, аж поки він не стане безумним ідіотом і має бути зв'язаний ланцюгами. Найвища особистість була англійським лордом, найнижча – дурнем. Десь посередині він був старим негром, який стояв у черзі та казав:

– Хтось – сволота, хтось – ні – ось яка штука.

Бик був сентиментальним стосовно старих днів Америки, особливо 1910 p., коли в аптеці можна було купити морфій без лікарського рецепту, увечері китайці у вікнах курили опіум, і країна була дика, сварлива і вільна, переповнена всілякими свободами. Він більше за все ненавидів вашингтонську бюрократію; потім ішли ліберали; потім копи. Він весь час говорив і всіх повчав. Джейн сиділа у нього в ногах; я теж; так само і Дін; а колись навіть Карло Маркс. Ми всі від нього чогось навчилися. Він був сірий, невиразний хлопець, якого тяжко примітити на вулиці, якщо не придивитись, щоб побачити його божевільний кістлявий череп з якоюсь дивною юністю – канзаський священик з екзотичними, феноменальними вогнями й таємницями. Він вивчав медицину у Відні; вчив антропологію, перечитав усе, і тепер закінчував вивчення звичних речей на вулицях життя і ночі. Він сидів у своєму кріслі; Джейн принесла випивку, мартіні. Штори біля його крісла завжди були задерті, вдень і вночі; у будинку це був його власний куток. На колінах він тримав кодекси майя і помпову гвинтівку, яку він час від часу піднімав, щоб посунути банки бензедрину. Я весь час бігав, підставляючи нові баночки. Ми пили і розмовляли. Бик цікавився причиною нашої подорожі. Він пильно дивився на нас і шморгнув носом, фумп, як звук у сухому баці:

' – Ну так, Діне, я хочу, щоб ти хвилинку тихо посидів і сказав, нащо ти так роз'їжджаєш країною? Дін почервонів і сказав:

– Ет, ти ж знаєш, як воно буває.

– Селе, навіщо ти їдеш на Узбережжя?

– Я лише на пару днів. Я потім вертаюсь до університету.

– А що з цим Едом Данкелем? Що він за тип? – У той момент у спальні Ед залагоджував свою провину перед Галатеєю; і це не забрало багато часу. Ми не знали, що сказати Бику про Еда Данкела. Бик, розуміючи, що ми нічого не знали самі про себе, витяг три палички чаю і сказав: «Вперед», отже, скоро буде вечеря.

– Нема нічого кращого на світі для апетиту. Я колись з'їв жахливий гамбургер у кіоску і думав, що це найсмачніша штука на світі. Я лише минулого тижня повернувся з Ґ'юстона, а їздив до Дейла стосовно чорної квасолі. Якось уранці я спав у мотелі й мене винесло з ліжка. Якийсь придурок застрелив свою дружину в сусідньому номері. Всі в паніці стояли, а він сів у свою машину і поїхав, залишивши рушницю на підлозі для шерифа. Невдовзі його піймали в Гумі, п'яним ущент. Чувак, уже стало небезпечно жити в цій країні без пістолета. – Він розкрив своє пальто і показав нам револьвер. Потім він відчинив шухляду і показав увесь свій арсенал. Якось у Нью-Йорку він тримав під ліжком автомат. – Зараз у мене є дещо краще – німецький газовий пістолет «Шейнгот»^ви тільки гляньте на цього красеня, але в мене є лише один патрон. З цього пістолета я можу вирубати сотню, і мати повно часу, щоб утекти. Єдина проблема, що є лише один патрон.

– Сподіваюсь, що мене не буде поряд, коли ти почнеш його випробовувати, – сказала Джейн із кухні.

– А ти взагалі звідки знаєш, що таке газовий патрон? -фиркнув Бик; він ніколи не звертав уваги на її зауваження, але добре їх чув.

Його стосунки з дружиною були надзвичайно дивні -вони розмовляли до пізньої ночі; Бик любив говорити, він бубонів своїм монотонним голосом, а вона намагалася щось додати, але в неї ніколи не виходило; на світанку він втомлювався, тоді говорила Джейн, а він слухав, шморгаючи носом. Вона до нестями його любила, але якось безглуздо; не було ніякого сюсюкання, лише відверта розмова і глибока дружба, яку нам ніколи не пізнати. Між ними було щось безжалісне й холодне, наче якийсь жарт, через який вони передавали свої непомітні вібрації. Кохання -це все; Джейн не відходила від Бика більше ніж на десять футів і не пропускала жодного сказаного ним слова, а говорив він, між іншим, дуже тихо.

Ми з Діном благали про гучну ніч у Новому Орлеані, та хотіли, щоб Бик показав нам місто. Він відразу розкритикував нашу ідею:

– У Новому Орлеані дуже нудно. Ходити в кольорові квартали – незаконно. Бари надзвичайно нудні.

Я сказав:

– Напевно в місті є справді ідеальні бари.

– В Америці не існує ідеального бару. Ідеальний бар -це щось за межами нашої свідомості. У 1910-му бар був місцем, де чоловіки зустрічались після або під час роботи, там була лише довга стійка, мідні перила, плювальниці, піаніст, декілька вікон, бочки з віскі по дестять центів за чарку та бочки пива по п'ять центів за кухоль. А зараз усе, що там є, – хром, п'яні жінки, педики, напривітні бармени, нервові власники, які весь час патрулюють приміщення, думаючи про свої шкіряні крісла і закон; багато крику в неправильний час і мертва тиша, коли зайде якийсь назна-йомець.

Ми сперечалися про бари:

– Добре, добре, – сказав він, – я поведу вас увечері в Новий Орлеан і покажу, що маю на увазі. – І він навмисно повів нас у найнудніші бари. Ми залишили Джейн із дітьми; вечеря закінчилась; вона читала оголошення про роботу в новоорлеанській «Таймс-Пікаюн». Я запитав чи вона шукала роботу, вона відповіла, що це найцікавіша частина газети. Бик поїхав з нами в місто, продовжуючи говорити:

– Не нервуйся, Діне, ми туди доберемся, я сподіваюсь; гоп, ось і пором, не треба в'їжджати просто в річку. – Він тримався.

Дін став гіршим, і Бик мені зізнався:

– Здається, він прямує до своєї ідеальної долі – ком-пульсивний психоз з каплею психопатичної безвідповідальності та жорстокості. – Він косо зиркнув на Діна. -Якщо поїдеш у Каліфорнію з цим божевільним, то ніколи не виживеш. Чому б тобі не залишитись у Новому Орлеані зі мною? Будемо ставити на коників, там, у Гретні, і розслаблятись на моєму дворі. У мене гарний набір ножів, і я вже будую мішень. В центрі також є гарненькі лялечки, якщо звичайно, це ще тобі до смаку. – Він шморгнув носом. На поромі Дін вискочив, щоб нахилитися над перилами. Я пішов за ним, а Бик так і сидів у машині, шморгаючи носом. Тієї ночі над коричневими водами розлігся таємничий туман; попереду горів Новий Орлеан яскравим помаранчевим світлом, темні кораблі стояли на вході в місто – каравели, закутані в туман та привиди, іспанські балкони і розфарбовані напівкаюти, а ближче стояли сухо-вози зі Швеції та Панами. Посеред ночі горіло світло порому; ті ж самі негри засипали вугілля і співали. Старий Великий Слім Газард колись працював матросом на алжирському поромі; я згадав Місісіпі Джина; і поки річка текла із серця Америки під яскравими зорями, я знав, знав, наче божевільний, що бсє, що я знав і знатиму, стало єдиним. Дивно подумати, що тієї ночі, коли ми перепливали на поромі з Биком Лі, дівчина покінчила життя самогубством, стрибнувши у воду; це сталось чи до нас, чи то після нас; ми прочитали про це в газеті наступного дня.

Ми пройшлися всіма нудними барами французького кварталу зі Старим Биком і повернулись додому опівночі. Тієї ночі Мерілу зірвалася з ланцюга – вона попробувала чай, колеса, бенні, кір і навіть попросила Бика дати їй М., чого він, звісно, не зробив; проте він дав їй мартіні. Вона була настільки накачена всілякими речовинами, що просто завмерла на веранді. У Бика була чудова веранда. Вона обгортала будинок; у місячному сяйві, біля плакучих верб, будинок нагадував старий південний маєток, який пережив свої кращі дні. Джейн сиділа у вітальні та читала оголошення про роботу; Бик ширявся у ванні, прикусуючи свою чорну краватку і забиваючи голку в свою нешасну руку з тисячами дір; Ед Данкел розлігся з Галатеєю у величезній спальні, яку Старий Бик і Джейн ніколи не використовували; Дін крутив косяка; а ми з Мерілу розігрували південних аристократів.

– Ох, міс Лу, цього вечора ви виглядаєте просто неперевершено.

– Ох, дякую вам, Кроуфорде, я безмежно вдячна за ваші щирі слова.

На кривій веранді постійно гримали двері – персонажі нашої сумної драми американської ночі визирали, щоб дізнатися, де інші. Нарешті я наодинці пройшовся до дамби. Я хотів сісти на брудний берег і подивитися на Місі-сіпі; натомість я дивився на неї через металевий пліт. Що ж буде, коли відділити народ від його річок? «Бюрократія!» – сказав би Старий Бик; він сидить із Кафкою на колінах, над ним горить лампа, він шморгає носом. Його старий будинок скрипить. А величною чорною рікою пливуть уночі величезні колоди з Монтани.

– Все це бюрократія. І профспілки! Особливо профспілки! – Але темний сміх лунає знову.