На дорозі

Розділ третій

МИ ЗАЙШЛИ в мій дім у Петерсоні й полягали спати. Я прокинувся першим, пізно по обіді. Дін та Мерілу спали в моєму ліжку, ми з Едом – у ліжку моєї тітки. Обідрана розкрита валізка Діна валялась на підлозі, з неї стирчали шкарпетки. Пролунав дзінок з аптеки внизу. Я побіг униз; дзвонили з Нового Орлеана. Це був Старий Бик Лі, котрий переїхав у Новий Орлеан. Старий Бик Лі своїм різким ниючим голосом намагався скаржитися. Виявилося, що дівчина на ім'я Галатея Данкел нещодавно з'явилася в нього вдома, шукаючи хлопця на ім'я Ед Данкел; Бик не мав поняття, ким були всі ці люди. Галатея була повною невдахою. Я попросив Бика запевнити її, що Данкел зі мною та Діном і, напевно, ми її підберемо з Нового Орлеана дорогою на Узбережжя. Потім дівчина сама взяла трубку. Вона хотіла знати, як Ед. Вона цілковито переймалася його щастям.

– Як ти добралася з Туксона в Новий Орлеан? – запитав я. Вона сказала, що їй вислали гроші, і вона сіла на автобус. Вона палала бажанням наздогнати Еда, тому що була в нього закохана. Я пішов нагору й розказав усе Великому Еду. Він схвильовано сидів на стільці, ну не чоловік, а янгол, справді.

– Добре, – сказав Дін, котрий раптово прокинувся й вистрибнув із ліжка, – що нам треба – це негайно поїсти. Мерілу, подивись, що там є на кухні. Селе, ми з тобою йдемо вниз дзвонити Карло. Еде, ти йди подивись, що можна зробити по дому. – Я спустився вниз за Діном.

Чоловік, який працював у аптеці, сказав:

– Вам щойно знову дзвонили – цього разу із Сан-Франциско – хотіли хлопця на ім'я Дін Моріарті. Я сказав, що тут такого нема. – Це була солодка Каміл, вона шукала Діна. Аптекар, Сем, мій високий, спокійний товариш, подивися на мене і почухав свою голову:

– Господи, що у вас там, міжнародний бордель? Дін маніакально сміявся:

– Чувак, я тебе зацінюю! – Він стрибнув до телефонної будки і подзвонив своїм коштом у Сан-Франциско. Потім ми подзвонили додому Карло в Лонг-Айленд та сказали йому їхати до нас. Карло з'явився за дві години. Тим часом ми з Діном зібрались у зворотну подорож у Вірджи-нію, щоб забрати залишок меблів і привезти назад мою тітку. Приїхав Карло Маркс зі збіркою віршів під рукою, сів у крісло-качалку і цупким поглядом дивився на нас. Перші півгодини він відмовлявся говорити; хай як, а він себе до нас не прив'язував. Він заспокоївся з часів денвер-ської хандри; а на це вплинула дакарська хандра. У Дакарі він блукав, бородатий, чорними вулицями з маленькими дітьми, які привели його до чаклуна, і той розказав його майбутнє. Він мав фотографії божевільних вулиць із хатками з очерету – крутий район Дакара. Він сказав, що дорогою назад мало не вистрибнув з корабля, немов Гарт Крейн. Дін сидів на підлозі з музичним програвачем і з неймовірним подивом слухав пісню: «Прекрасна романтика».

– Тихеньке дринчання дзвіночків. Ой! Послухай! Ми всі нахилимось і подивимось у центр музичного програвача, поки не дізнаємось про таємниці – цок-цок-цок, ох-х. -Ед Данкел також сидів на підлозі; він тримав мої барабанні палички; він раптом почав тихесенько вистукувати мелодію в такт з музичною коробкою, ми її ледве чули.

– Тік… так… тік-так… так-так. – Дін підніс до вуха долоню чашечкою; його рот був широко роззявлений. Дін вигукуквав:

– Ой! Ура!

Карло косо спостерігав за цим безглуздим божевіллям. Нарешті, він ляснув себе по коліну і сказав:

– Я маю зробити оголошення.

– Ну? Ну?

– У чому сенс цієї подорожі в Нью-Йорк? Що за темні справи вас поглинули? Тобто, чоловіче, куди ви прете? Куди летиш, Америко, вночі, в машині срібній?

– Куди летиш? – повторив Дін, розкривши рота. Ми сиділи й не знали, що казати; більше не було про що говорити. Треба було лише їхати. Дін підскочив і сказав, що ми готові повертатися у Вірджинію. Він умився, я зварив величезну миску рису з усім, що було вдома, Мерілу зашила його шкарпетки, і ми були готові вирушати. Дін, Карло та я влетіли в Нью-Йорк. Ми обіцяли побачити Карло за тридцять годин, як раз на Новий Рік. Була ніч.

Ми висадили його на Таймс-сквер, поїхали назад через дорогий тунель Нью-Джерсі і вибрались на дорогу. Змінюючи один одного за кермом, ми доїхали у Вірджинію за десять годин.

– Це перший раз за всі роки, коли ми на самоті та можемо говорити, – сказав Дій. Він говорив усю ніч. Неначе уві сні, ми летіли назад через сонний Вашингтон, назад у хащі Вірджинії, перетинаючи річку Апоматокс на світанку і під'їхали до дому мого брата о восьмій ранку. Весь час Дін був надзвичайно збуджений усім, що бачив, про що говорив, його хвилювала кожна деталь кожної хвильки життя. Він нетямився від своїх переконань.

– Звичайно, тепер нам ніхто не може сказати, що Бога не існує. Ми перебрали всі форми. Ти пам'ятаєш, Селе, коли я вперше приїхав у Нью-Йорк і хотів, щоб Чед Кінґ навчив мене про Ніцше. Бач, як це було давно? Все добре, Бог існує, ми тепер знаємо. Все з часів греків було передбачене неправильно. Неможливо існувати на геометрії і геометричних системах мислення. Все це ось тут\ – Він обхопив палець кулаком; машина прямо та правдиво обійняла смугу. – І не тільки в цьому річ, просто ми обидва знаємо, і я не маю часу пояснювати, чому ми знаємо, що Бог існує.

Я на якомусь етапі скаржився на життєві проблеми -яка бідна моя сім'я, як я хотів допомогти Люсіль, яка теж була бідною і мала дочку.

– Бачиш, проблеми – це всеохопна суть того, у чому існує Бог. Головне не зациклюватись. Моя голова дзвенить! – Він закричав, хапаючись за голову, і вибіг із машини по цигарки, як Ґраучо Маркс – люто, немов обіймаючи землю, ідучи з розвіяними фалдами, хіба що фалд у нього не було.

– З часів Денвера, Селе, багато чого – о, багато всього – я обдумав. Я був у виправній колонії, був малим бовдуром, намагаючись утвердити себе – я крав машини, хотів довести щось самому собі. Всі мої тюремні проблеми зараз досить зрозумілі. Я певен, я ніколи більше не потраплю до в'язниці. Усе інше не моя вина.

Ми минули малого, який кидав каміння в машини.

– Ти тільки подумай, – сказав Дін. – Колись він кине камінь у лобове скло якогось чоловіка і той розіб'ється й помре – і все через того малого. Ти розумієш мене? Бог без сумніву існує. Поки ми так їдемо, я цілковито впевнений, що в нас усе буде добре – і навіть ти, наляканий кермом – (я ненавидів бути за кермом і кермував обережно) – машина сама їхатиме, і ти не з'їдеш з дороги, а я спатиму. Більше того, ми знаємо Америку, ми тут удома; в Америці я можу їхати куди завгодно і хотіти, чого завгодно, бо в кожному кутку все однакове, я знаю людей і знаю, чим вони займаються. Ми даємо й беремо, та в солодких проблемних хвилинах вихиляємося в різні боки.-Все, що він казав, було незрозумілим, але те, що він прагнув сказати якимось чином, ставало чистим і зрозумілим. Він досить часто казав слово «чистий». Я й не думав, що Дін колись стане містиком. Це були ранні дні його містицизму, які приведуть його згодом до дивної та безсумнівної праведності В. К. Філдса.

Навіть моя тітка зацікавлено прислухалась до його тирад, поки ми гнали назад на північ у Нью-Йорк тієї самої ночі з меблями на задньому сидінні. Тепер, коли в машині була моя тітка, Дін почав розповідати про своє робітниче життя в Сан-Франциско. Ми обсмоктали кожну деталь обов'язків гальмівного кондуктора, з прикладами, проїжджаючи повз кожне депо, і якось він навіть вискочив, щоб показати мені як гальмівник дає сигнал «вільна дорога». Моя тітка заснула на задньому сидінні. У Вашингтоні о четвертій ранку він знову подзвонив Каміл у Фріско своїм коштом. Невдовзі, шойно ми виїхали з Вашингтона, нас зупинили копи і виписали штраф за перевищення швидкості, дарма що ми не їхали більше тридцяти. Проблема була в каліфорнійських номерах.

– Ви думаєте, що можете тут гнати, як вам захочеться, тільки тому, що ви з Каліфорнії? – сказав коп.

Я пішов з Діном до сержанта, і ми намагались пояснити, що в нас немає грошей. Вони відповіли, що Діну доведеться провести ніч за гратами, якщо ми не нашкребем грошей. Звичайно, гроші були в моєї тітки – п'ятнадцять доларів; вона всього мала двадцять, і все мало добре закінчитись. І виявляється, поки ми сперечалися з копами, один із них пішов глянути на мою тітку, котра сиділа ззаду. Вона його побачила.

– Не хвилюйтесь, я не якась грабіжниця. Якщо хочете обшукати машину – вперед. Я їду з племінником додому, а ці меблі ми не вкрали; вони моєї племінниці, вона недавно народила дитину і переїхала в новий будинок. – Шокований Шерлок пішов назад до станції. Моя тітка заплатила штраф за Діна, інакше ми застрягли б у Вашингтоні; я не мав прав. Він обіцяв повернути гроші і, на превеликий подив моєї тітки, справді їх повернув, рівно через півтора року. Моя тітка – поважна жінка – застрягла в цьому сумному світі і знала його дуже добре. Вона розповіла нам про копа:

– Він ховався за деревом, щоб побачити, як я виглядаю. Я сказала йому – сказала обшукати машину, якщо так йому хочеться. Мені нічого соромитись.

Вона знала, що Дін мав чого соромитись, і я також, бо був разом із Діном, і ми удвох із цим печально змирились.

Моя тітка якось сказала, що світ ніколи не знайде спокою, поки чоловіки не впадуть жінкам до ніг і не проситимуть пробачення. Проте Дін це й так знав і неодноразово це згадував:

– Я благав і благав Мерілу знайти між нами мирне солодке розуміння чистого кохання, назавжди, без усяких проблем – вона це розуміє; її розум схиблений на чомусь іншому – вона хоче моєї крові; вона не розуміє, наскільки сильно я її кохаю, вона планує мою смерть.

– Та річ у тім, що ми не розуміємо наших жінок; ми їх звинувачуємо, а провина – наша, – сказав я.

– Але не все так просто, – застеріг Дін. – Мир настає раптово, ми не розуміємо, коли це стається, – чуєш, чувак?

Він вів машину через Нью-Джерсі нервово й повільно; на світанку я в'їхав у Патерсон, поки він спав позаду. Ми приїхали додому о восьмій ранку, знайшовши Мерілу та Еда Данкела, які докурювали бички з попільнички; вони не їли з того часу, як ми з Діном поїхали. Моя тітка купила їжу і приготувала вражаючий сніданок.