На дорозі

Розділ четвертий

БУВ травень. І як можуть сільські дні в Колорадо, з фермами, іригаційними канавами і прихованими тінню озерцями – місця, де купаються маленькі хлопці -породити комаху, таку комаху, яка вкусила Стена Шепар-да? Він обхопив рукою зламані двері, весело їхав і радісно говорив, коли раптом якась комаха влетіла йому в руку і встромила в неї своє довге жало, той аж закричав. Комаха родом з американського дня. Він шарпав і бив свою руку, дістав жало, а через декілька хвилин рука почала пухнути й боліти. Ми з Діном не могли зрозуміти, що то була за комаха. Ми вирішили почекати й подивитись, чи зійде набряк. Ось ми відчалюємо до незнаних південних земель, і менш ніж за три милі від нашого рідного міста, бідного старого рідного міста нашого дитинства дивна божевільна екзотична комаха повстала із таємних сховищ та вселила страх у наші серця.

– Що це було?

– Я в цих краях ніколи не бачив комахи, від якої так розпухає. Чорт!

Подорож від цього почала здаватись зловісною та приреченою. Ми їхали далі. Рука Стена виглядала гірше. Ми вирішили зупинитись біля першої ліпшої лікарні, щоб йому вкололи пеніцилін. Ми проїхали Кастл-Рок і під вечір прибули в Колорадо-Спрінгс. Величні тіні Пайкс-Пік височіли справа від нас. Ми котились по шосе Пуебло.

– Я тисячі тисячі разів їздив автостопом цією дорогою, – сказав Дін. – Одного вечора я заховався за он тим залізним парканом і раптом зовсім без причини злякався.

Ми вирішили один за одним розповідати свої історії, і Стен був першим.

– Нам ще далеко їхати, – сказав Дін, – тому ти повинен дати собі волю й розібратися з кожною деталлю, яка може прийти на думку – і все одно це буде не все. Спокійно, спокійно. – І застеріг Стена, котрий почав розповідати свою історію:

– Ти також повинен розслабитись.

Стен залетів у свою розповідь, поки ми мчали через пітьму. Він почав зі свого досвіду у Франції, проте, щоб розібратись з наростаючими поясненнями, почав із самого початку, із свого дитинства в Денвері. Вони з Діном порівнювали кількість разів, коли бачили один одного гасаючими на велосипедах.

– Один раз ти забув, я знаю – гараж Арапахо? Пам'ятаєш? Я на розі кинув у тебе м'яч, і ти його відбив кулаком назад до мене, і він полетів у канаву. Шкільні дні. Тепер пам'ятаєш?

Стен був нервовий, як у лихоманці. Він хотів розповісти Діну все. Тепер Дін був арбітром, старий чоловік, суддя, слухач, він дозволяв і хитав головою:

– Так, так, продовжуй.

Ми проїхали Ванзенбург; несподівано минули Тринідад, де Чед Кінг десь сидів біля багаття з групою антропологів, і, як у минулі часи, також розповідав історію свого життя і не мав і гадки, що ми проїжджаємо поряд дорогою в Мексику, розповідаючи власні історії життя. О сумна американська ніч! Потім ми заїхали в Нью-Мексико і проїжджали округлі камені Ратона, і зупинились у забігайлівці, страшенно зголоднілі за гамбургерами, які ми підготували, щоб з'їсти на кордоні.

– Весь вертикальний штат Техас лежить перед нами, Селе, – сказав Дін. – Раніше ми його перетинали горизонтально. І це так само довго. За декілька хвилин ми будемо в Техасі, виїдемо з нього не раніше як завтра в цей самий час, і не зупинятимемося. Подумайте.

Ми поїхали далі. За величезними просторами ночі лежало перше техаське містечко, Далгарт, котре я минув у 1947-му. Воно мерехтіло на темній землі планети, за п'ятдесят миль від нас. Земля під місячним сяйвом була лише заростями мескітів та пустирника. На горизонті сяяв місяць. Він товстішав, ставав великим та іржавим, танув і котився, поки ранкові зорі не заспокоїлись і роси стали залітати в наші вікна, – ми їхали далі. Після Далгарта -малесенького містечка – ми котилися в бік Амаріло і доїхали до нього вранці, посеред трав, зрошених вітрами, які ще декілька років тому хитались навколо бізонячих наметів. Тепер з'явились заправки і нові музичні програвачі 1950-го року з величезними розцяцькованими фасадами, щілинами під десять центів і жахливими піснями. Від Амаріло у Чілдрес, ми з Діном забивали у Стена сюжет за сюжетом з книжок, які ми прочитали, він нас просив і хотів знати. За Чілдрес, на гарячому сонці, ми звернули просто на південь на меншу дорогу і пролетіли через бездонну порожнечу до Падука, Гатрі та Абіліна, Техас. Дін повинен був поспати, і ми зі Стеном сиділи попереду й вели машину. Стара машина горіла, скакала і старалась їхати далі. Величні хмари жорстоких вітрів дули на нас із блискучих просторів. Стен продовжував історії про Монте-Карло, Кан-сюр-Мер і голубі місця біля Ментони, де темношкірі люди блукали повз білі стіни.

Техас незаперечний – ми повільно в'їхали у Абілін, і всі прокинулись, щоб подивитись на нього.

– Уявіть, як жити в цьому містечку за тисячі миль від міст. О, о, он там біля колій, це старий Абілін, ось де відправляли корів, відстрілювались від усякого непотребу й пили самогон. Дивіться, он там! – кричав Дін у вікно, його рот скривився, як У. К. Філдс. Йому було байдуже до Техасу і будь-яких інших місць. Червонолиці техасці не звертали на нього уваги і бігли далі по тротуару. Ми зупинились поїсти на шосе на південь від міста. Ніч здавалася за мільйон миль від нас, і ми поїхали далі в бік Кол-мана і Брейді – серце Техасу, дикі простори, лише інколи з'являється хатка біля спраглого потічка, грунтові дороги по п'ятдесят миль і нестерпна спека.

– Стара добра Мексика ще так далеко, – сонно сказав Дін позаду, – так, що давайте далі, хлопці, і на світанку ми будемо цілувати сеньйорит, бо цей старий «Форд» може їхати, якщо вміти з ним говорити і вмовляти їхати далі, ось тільки, думаю, зад відвалиться, але будемо переживати, коли вже туди дістанемося.

І він знову заснув.

Я сів за кермо і їхав до Фредриксбурга, і тут я знов перетинав стару карту, те саме місце, де ми з Мерілу трималися за руки засніженим ранком 1949-го, і де була Мерілу тепер?

– Дми! – крикнув Дін уві сні, я думаю, йому снився джаз у Фріско та, можливо, мексиканське мамбо.

Стен невпинно говорив; Дін завів його попередньої ночі, і тепер він уже ніколи не зупиниться. Тепер він був у Англії, їхав автостопом англійськими дорогами, з Лондона в Ліверпуль, з довгим волоссям, у подраних штанях, і дивні англійські водії вантажівок підвозили його в темряві європейської порожнечі. Наші очі були червоні від постійних вітрів старого Техасу. У наших животах був камінь, і ми знали, що наближаємось, навіть якщо й повільно. Машина з величезним зусиллям їхала сорок. Після Фреде-риксбурга ми вибрались на грандіозні західні високі простори. Об наше лобове скло розбивалась мошка.

– Тепер ми спускаємось у спекотні краї, хлопці, пустельні щурі та текіла. Це я вперше так далеко на півдні Техасу, – додав Дін із подивом. – Хай йому чорт! Ось куди мій старий приїжджає на зиму, хитрий старий лис.

Наприкінці пагорба заввишки в п'ять миль ми опинилися в абсолютній тропічній спеці, і перед собою побачили світло Сан-Антоніо. Було відчуття, що це справді колись була мексиканська територія. Будинки біля дороги були інші, заправки гірші, вуличних ліхтарів менше. Дін із задоволенням сів за кермо і ввіз нас у Сан-Антоніо. Ми в'їхали в місто в дикості розвалених мексиканських халабуд з підвалами та кріслами-качалками на ґанку і зупинились на божевільній заправці, щоб поміняти масло. Мексиканці стояли навколо під палючим світлом лампочок над головами, які почорніли від літніх жуків долини, вони діставали із коробки пиво й кидали гроші в працівника заправки. Цілі сім'ї тинялася навколо з таким же заняттям. Навкруги були сараї, обвислі дерева, а в повітрі стояв гострий запах кориці. Невгамовні дівчата-підлітки пробігали повз нас із хлопцями.

– Ого! – кричав Дін. – Сі! Маньяна!

Музика лунала з усіх боків, найрізномантніша музика. Ми із Стеном випили пару пляшок пива і сп'яніли. Ми майже виїхали з Америки, проте, очевидно, ще досі були в ній та в центрі її найбожевільніших проявів. Пролітали готроди. Сан-Антоніо, аха-ха!

– Так, чоловіки, слухайте мене: ми можемо покрутитись пару годин у Сан-Антоніо, щоб знайти лікарню для Стенової руки, а ми з тобою, Селе, погуляємо й оцінимо ці вулиці – ти подивись на ці будинки через дорогу: видно просто в передню кімнату, гарненькі дочки валяються з журналом «Справжнє кохання», уіі! Ну, пішли!

Ми безцільно їздили містом та питали людей про найближчу лікарню. Вона була в центрі, де все виглядало більш витончено і по-американськи, декілька напіввисо-ток, багато неонового світла, аптеки, проте машини гасали в темряві, наче не було світлофорів. Ми припаркували машину біля в'їзду в лікарню, і я зі Стеном пішов до стажера, поки Дін перевдягався в машині. Зала чекання лікарні була переповнена бідними мексиканськими жінками, деякі вагітні, деякі хворі або з хворими дітками. Це було сумно. Я згадав про бідну Тері й подумав, чим вона зараз займається. Стен чекав цілу годину, поки на його руку подивиться стажер. Його інфекція мала назву, але нам усім було ліньки її вимовляти. Вони вкололи йому дозу пеніциліну.

Потім ми з Діном пішли знайомитися з вулицями мексиканського Сан-Антоиіо. Місто було пахуче і м'яке -найм'якіше повітря, яке я зустрічав, – темне, загадкове і невпинне. У вируючій темряві несподівано з'являлись фігури дівчат у білих банданах. Дін мовчки крався вулицею.

– Ох, це занадто гарно, аби щось робити! – прошепотів він. – Давай просто будемо крастися далі та на все дивитись. Глянь! Глянь! Божевільна більярдна Сан-Антоніо.

Ми зайшли всередину. Десяток хлопців грали в більярд за трьома столами, всі мексиканці. Ми з Діном купили колу, накидали копійок у музичний автомат і грали Вай-ноні Блюз Гаріс, Ліонела Гемптона, Лакі Міліндера і стрибали. Тим часом Дін привернув мою увагу.

– Подивись тепер краєм ока, поки ми слухаємо, як дме Вайноні про пудинг своєї малої, і вдихаємо м'яке повітря, як ти кажеш, – глянь на того малого, малого каліку, який грає в більярд на одному із столів, над ним усі сміються, бачиш, над ним кепкують усе його життя. Інші типи безжалісні, але вони його люблять.

Малий каліка був якимось деформованим карликом з великим красивим обличчям, занадто великим, на якому блищали вологі коричневі очі.

– Чи ти не бачиш, Селе, що він мексиканський Том Снарк із Сан-Антоніо, та ж сама історія по всьому світу. Бачиш, вони йому по заду дали києм? Ха-ха-ха! Чуєш, як вони сміються? Бачиш, він хоче виграти гру, він поставив чотири штуки. Дивись! Дивись!

Ми дивились, як янгольський карлик намагався влучити. Він промазав. Усі інші хлопці зареготали.

– Ох, чувак, – сказав Дін, – і тепер дивись.

Вони тримали малого за комірець і жартівливо його щипали. Він пищав. Він вийшов у ніч і попрощався сором'язливим, милим поглядом. – Ох, чувак, я б так хотів познайомитися з цим крутим малим і дізнатися, про що він думає і яких має дівчат, – ой, чувак, я оп'янів від цього повітря!

Ми вийшли з бару і пройшли декілька темних, таємничих кварталів. Незліченні будинки ховались за зеленими садами, схожими на джунглі; у вікнах ми бачили відблиски ^:дівчат, бачили дівчат на ганках, дівчат у кущах з хлопцями.

– Я ніколи не знав, яке божевільне Сан-Антоніо! Ти подумай, якою буде Мексика! Поїхали! Поїхали!

Ми побігли назад у лікарню. Стен був готовий і сказав, що йому стало набагато краще. Ми обійняли його і розповіли про все, чим займались.

І тепер ми були готові до останніх ста п'ятдесяти миль до магічного кордону. Ми заскочили в машину й погнали. На той час я був настільки змучений, що спав усю дорогу від Ділі та Енсіналя до Ларедо і не прокинувся, поки вони не припаркувались біля кафе о другій годині ночі.

– Ах, – сказав Дін, – кінець Техасу, кінець Америки, і більше ми не знаємо.

Було надзвичайно спекотно – з нас рікою стікав піт. Не було нічної роси, не можна було вдихнути повітря, нічого, крім мільярда мошок, які розбивалися об лампочки, і низького гнилого запаху гарячої річки поблизу – Ріо Гранде, яка починається у холодних Скелястих Горах та зрошує світові долини, щоб поєднати свою спеку з болотами Місісіпі біля великої Затоки.

Того ранку Ларедо було зловісним містечком. Навколо блукали всілякі таксисти і прикордонні щури, всі в пошуках можливостей. їх було небагато в цей пізній час. Це було дно, піна Америки, де тонули всі її злодії, де дезорієнтовані люди знаходять те інше місце, де можна зникнути. У важкому сироповому повітрі пахло контрабандою. Копи були червонолиці, похмурі, спітнілі, до них так просто не підійти. Офіціантки брудні, з виразом огиди на обличчі. Удалині в нічному повітрі відчувалась велична присутність цілої великої Мексики і запах смажених тортій. Ми не уявляли, якою насправді буде Мексика. Ми знову були на рівні моря, коли перекушували, ледве ковтаючи їжу. Я все одно все замотав у серветки. Нам було страшно і сумно. Проте все змінилось, коли ми переїхали таємничий міст через річку і наші колеса з'їхали на офіційну мексиканську землю, хоча це був лише асфальт для прикордонної перевірки.

Просто через вулицю починались Мексика. Ми дивились із подивом. Несподівано для нас усе виглядало, як Мексика. Була третя година ранку, і хлопці в солом'яних капелюхах і білих штанях десятками вештались біля магазинів.

– Ти подивись на цих типів! – прошепотів Дін. -Оо, – він м'яко видихнув: – Чекай, чекай.

Вийшли мексиканські прикордонники, посміхаючись, і запитали чи ми можемо показати наш багаж. Ми так і зробили. Ми не могли відвести очей від іншого боку вулиці. Нам хотілося побігти туди й загубитись у тих таємничих іспанських вуличках. Це було лише Нуево Ларедо, але для нас це виглядало, як Священна Ласа.

– Чувак, ці хлопці не сплять усю ніч, – прошепотів Дін.

Ми поспішили розібратися з нашими документами. Нас попередили, щоб після кордону не пили воду з крану. Мексиканці байдуже оглянули наші речі. Вони не нагадували офіційних типажів. Вони були ліниві та лагідні. Дін не міг відвести від них погляду. Він обернувся до мене:

– Бачиш, які в цій країні копи. Я в це не вірю! – Він потер свої очі. – Мені сниться сон.

Потім настав час поміняти наші гроші. Ми побачили величезні купи песо на столі та зрозуміли, що вісім песо дорівнюють американському долару або щось приблизне. Ми поміняли більшість своїх грошей та із задоволенням засунули великі пачки в кишені.