НА ДОРОЗІ

Розділ восьмий

ЗРАНКУ нас пройняла страшна нудота. Спершу Дін пішов через кукурудзяне поле подивитись, чи машина повезе нас на Схід. Я сказав йому ні, проте він усе одно пішов, а повернувся блідий.

– Чувак, там стоїть машина детектива, а кожен відділок у місті знає мої відбитки з того року, коли я вкрав п'ятсот машин. Ти бачиш, що я з ними роблю, я просто хочу поїздити, чувак! Мені треба йти! Слухай, ми потрапимо до тюрми, якщо зараз же не заберемося геть.

– Ти до біса правий, – сказав я, і ми почали збиратись, наскільки швидко нам дозволяли наші руки. Теліпалися краватки, розхристані сорочками, – ми попрощалися з нашою солодкою маленькою сім'єю і поплентались у бік захисної дороги, де нас ніхто не знайде. Маленька Джанет плакала прощаючись із нами, чи зі мною, чи ще з чимось, а Френкі була ввічлива, і я її поцілував і вибачився.

– Він справді божевільний, – сказала вона. – Точно, як мій чоловік, який утік. Просто той самий чоловік. Сподіваюся, що мій Мікі таким не виросте, вони зараз усі такими стають.

Я попрощався з Люсі, яка в руці тримала свого жучка, а маленький Джимі спав. Усе сталось за пару секунд чудесного недільного світанку, поки ми бігли з нашим страшним багажем. Ми поспішали. Щохвилини ми очікували, що за будь-яким сільським поворотом з'явиться кру-зер і поїде за нами.

– Якщо та жінка з рушницею коли-небудь дізнається, нам гаплик, – сказав Дін. – Ми повинні піймати таксі. Тоді ми в безпеці.

Ми збиралися розбудити фермерську сім'ю, щоб скористатись їхнім телефоном, але нас налякав їхній пес. Кожної хвилини все стає дедалі небезпечнішим; купе знайдуть селяни, які рано встають. Нарешті одна мила старенька пані дозволила нам подзвонити з її телефону, і ми викликали таксі з центру Денвера, але воно не приїхало. Ми знов вийшли на дорогу. Почався ранішній потік машин, і кожна машина нагадувала крузер. Раптом ми побачили крузер і я знав, що моєму життю, таким, як я його знав, настав кінець і прийшов новий жахливий етап в'язниць та залізного суму. Але крузер виявився нашим таксі, і з того моменту ми знову летіли на схід.

У бюро подорожей була неймовірна пропозиція повести до Чикаго «Кадилак» лімузин 47-го року. Власник їхав на ньому з Мексико, втомився і посадив усю сім'ю на поїзд. Він лише хотів посвідчення та щоб машина туди доїхала. Мої документи запевнили його, що все буде добре. Я сказав, щоб він не хвилювався. І сказав Діну:

– Ти дивися, не втечи з цією машиною.

Дін скакав від бажання побачити її. Нам треба було почекати годину. Ми лежали на газоні біля церкви, де в 1947-му я провів деякий час з волоцюгами після того, як відвіз Риту Бетанкур додому, і там на газоні я заснув просто від жахливої втоми, відкривши обличчя післяобіднім пташкам. Десь грала органна музика. Дін бігав по місту. Він заговорював якусь офіціантку в забігайлівці, домовився з нею про зустріч у «Кадилаку» після обіду і повернувся, щоб розбудити мене новиною. Тепер мені стало краще. Я прокинувся для нових ускладнень.

Коли приїхав «Кадилак», Дін одразу на ньому від'їхав «заправитись», а чоловік з бюро подорожей подивився на мене і спитав:

– Коли він повернеться? Усі пасажири готові їхати.

Він показав на двох ірландських хлопців зі східної єзуїтської школи, котрі з валізами чекали на лавці.

– Він просто поїхав заправитись. Він зараз повернеться.

Я побіг за ріг і дивився, як Дін із заведеним мотором чекав на офіціантку, котра переодягалась у своїй готельній кімнаті; справді, я бачив її з того місця, де стояв, – вона дивилась у дзеркало, чепурилась, поправляла шовкові панчохи, я мріяв поїхати разом з ними. Вона вибігла й за-стрибнула у «Кадилак». Я повернувся назад, щоб заспокоїти начальника бюро подорожей і пасажирів. Я бачив відблиск «Кадилака», який переїжджав Клівленд плейс із Діном, щасливим, у майці; він розмахував руками, розмовляв з дівчиною та горбився над кермом, тоді як вона сумно й гордо сиділа поряд із ним.

Посеред білого дня вони поїхали на парковку, зупинились біля кам'яної стіни (Дін колись працював на цій парковці), і там, з його слів, він зробив це з нею за лічені хвилини; і не тільки це, він ще й умовив її слідувати за нами на схід, щойно вона отримає зарплату в п'ятницю, приїхати автобусом та зустрітися з нами на квартирі Іана Макартура на Лексінгтон-авеню в Нью-Йорку. Вона погодилась приїхати; звали її Беверлі. За тридцять хвилин Дін закинув дівчину в готель, з поцілунками, прощаннями, обіцянками, і прилетів під бюро подорожей, щоб підібрати команду.

– Ну, ти вчасно! – сказав Бродвейський Сем, начальник бюро подорожей. – Я вже вирішив, ти втік із цим «Кадилаком».

– Це моя відповідальність, – я сказав, – не хвилюйтесь. – Я це сказав, бо Дін так метушився, що всі могли здогадатись про його божевілля. Дін зробив діловий вигляд і поміг хлопцям-єзуїтам з їхнім багажем. Вони ще не встигли всістись, і я ще не попрощався з Денвером, як він уже погнав уперед, – величезний двигун клекотів, як могутній птах. Уже за дві милі від Денвера Дін зламав спідометр і гнав більше ніж сто миль на годину.

– Ну, нема спідометра, то я й не знатиму, як швидко їду. Я просто прижену цю тачку до Чикаго і знатиму по часу. – Здавалось, ми навіть не їхали сімдесят, але на шосе в бік Грілі всі машини залишались позаду нас, немов мертві мухи. – Ми їдемо на південний схід тому, Селе, що нам треба заскочити на ранчо Еда Уола в Стерлінгу, ти повинен з ним познайомитись, побачити його ранчо, а цей човен так летить, що ми без проблем туди доїдемо й доберемся до Чикаго задовго до поїзда того чоловіка. – Добре, – погодився я.

Почав лити дощ, але Дін не зупинявся. Це була чудова велика машина, остання зі старих лімузинів, чорна, з великим продовгуватим тілом, колесами з білими дисками і, напевно, куленепробивними вікнами. Хлопці-єзуїти -Святий Бонавентура – сиділи позаду, задоволені та щасливі, бо були в дорозі й не мали жодного уявлення як швидко ми їхали. Вони спробували поговорити, але Дін їх не підтримав, зняв майку і їхав голий:

– Ох, ця Беверлі – солодка маленька дівчинка – вона приїде до мене в Нью-Йорк – ми одружимось, як тільки я дістану папери про розлучення від Каміл, – усе владнається, Селе, вперед. Так!

Чим скоріше ми залишали Денвер, тим краще я почувався, і робили ми це швидко. Стемніло, коли ми звернули з шосе й поїхали грунтовою дорогою, яка вела нас через суворі простори Східного Колорадо в бік ранчо Еда Уола серединою Койотової Безодні. Дощ не припинявся, багнюка була слизькою, і Дін сповільнився до сімдесяти, але я сказав йому їхати ще повільніше, а то нас занесе, але він відповів:

– Не хвилюйся, чувак, ти ж мене знаєш.

– Не цього разу, – сказав я. – Ти справді їдеш зашвидко.

Та він летів далі по слизькій багнюці, а як тільки я це сказав, ми в'їхали в різкий лівий поворот, Дін крутив кермо, щоб у нього вписатись, але машина полетіла на слизькій поверхні, нас понесло.

– Обережно! – закричав Дін, якому було наплювати; він змагався зі своїм Ангелом, і ми опинилися задом у канаві, а перед машини стирчав на дорозі. Навколо мертва порожнеча. Ми чули, як завивав вітер. Ми були посеред диких прерій. За чверть милі виднілася ферма. Я лаявся безперестанно – я був страшенно злий на Діна, він був мені огидний. Він нічого не сказав і пішов під дощем до ферми шукати допомогу, одягнений у пальто.

– Він твій брат? – запитали хлопці на задньому сидінні. – Він сам чорт з машиною, га? – А як видно з його розповідей, з жінками в нього так само.

– Він божевільний, – сказав я, – і так, він мій брат. Я побачив, як Дін повертається з фермером на тракторі.

Вони прикріпили ланцюги, і фермер витяг нас із канави. Машина була коричневою від бруду, бампер побитий. Фермер узяв із нас п'ять доларів. Його доньки дивились на все під дощем. Найгарніша і найсором'язливіша заховалась далеко в полі, та мала на це добрі причини, бо була вона абсолютно й цілковито найкрасивішою дівчиною, яку ми з Діном бачили в житті. їй було років шістнадцять, обличчя, як у всіх на Преріях, було кольору диких троянд, очі надзвичайної блакиті, найпрекрасніше волосся і скромність та швидкість дикої антилопи. Вона тремтіла від кожного нашого погляду. І стояла, поки могутні вітри із Сас-качевану розвівали її чарівне волосся – кучері немовби оживали. Вона червоніла й червоніла.

Ми закінчили наші справи з фермером, востаннє подивились на янгола Прерій і поїхали далі, цього разу повільніше, поки не стемніло, і Дін сказав, що ранчо Еда Уола прямо попереду.

– Ой, така дівчина мене лякає, – сказав я. – Я б просто йшов і здався їй, а якщо вона мене не захоче, я б кинувся зі скелі. – Єзуїтські хлопці засміялись. Вони були сповнені безглуздих жартів та східноуніверситетських балачок і в їхніх курячих головах не було нічого крім погано засвоєного Аквінського. Ми з Діном геть не звертали на них уваги. Коли ми переїжджали поля, Дін розповідав про свої ковбойські дні, він показав нам шмат дороги, де він провів цілий ранок за їздою; і, щойно ми доїхали до землі Уола, показав нам полагоджений ним паркан; показав, де старший Уол, батько Еда, бігав по полю з батогом і горлав: «Лови його, чорти б його забрали».

– Він купував нову машину кожні шість місяців, – сказав Дін. – Йому просто було байдуже. Коли якась корова відбивалась від стада, він їхав за нею до найближчого потічка, а потім біг за нею пішки. Він рахував кожен зароблений цент і ховав усе в каструлю. Божевільний старий скотар. Я покажу тобі його старі розвалюхи біля будинку. Ось куди я приїхав на виправний термін після останнього разу в тюрмі. Ось де я жив, коли писав ті листи до Чеда Юнга. – Ми звернули з дороги і опинились на доріжці поміж зимових пасовищ. Раптом у світлі наших фар з'явилося стадо скорботних безликих корів. – Ось де вони! Корови Уола! Ми нізащо повз них не проїдемо. Треба вийти і налякати їх! Хі-хі-хі!

Але нам не довелось цього робити, і ми просто прослизнули повз них, часом злегка зачіпляючи, поки вони, наче море, ворушились і мукали навколо дверей машини. Попереду ми побачили світло ранчо Еда Уола. Навколо цього самотнього світла розстилались сотні миль рівнин.

Тотальна темрява, яка покриває таким чином прерії, не зрозуміла людям зі сходу. Не було ні зірок, ні місяця, ні світла, крім світла з кухні місіс Уолл. Те, що лежало поза тінями двору, було нескінченним поглядом на світ, який неможливо було побачити до світанку. Після того, як ми постукали у двері та покликали Еда Уола, котрий доїв корів у хліву, я заглибився в темряву, десь футів на двадцять, не більше. Мені здалося, що я почув койотів. Уол сказав, що це, напевно, десь далеко стогнуть дикі коні. Ед Уол був нашого віку, високий, гострозубий, лаконічний. Вони з Діном любили стояти на Кьортіс-стріт та свистіти дівчатам. Тепер він ввічливо провів нас у свою похмуру, коричневу, нежилу вітальню та нишпорив навколо, поки не знайшов тьмяні лампочки, засвітив їх і сказав Діну:

– Що в біса сталось з твоїм пальцем?

– Я вдарив Мерілу, і він почав так наривати, що довелось ампутувати кінчик.

– Якого чорта ти це зробив? – Було схоже, що він раніше був старшим братом Діна. Він похитав головою; відро з молоком стояло біля його ніг.

– Ти завжди був хворим на голову сучим сином.

Тим часом його молода дружина накрила стіл у великій кухні ранчо. Вона вибачилась за персикове морозиво:

– Це лише персики і вершки, заморожені разом. – Звичайно, це було єдине справжнє морозиво, яке я їв у своєму житті. Вона почала з нічого особливого, а закінчила застіллям богів; поки ми їли, нові тарілки з'являлись на столі. Вона була добре збитою білявкою, але, як усі жінки у преріях, трішки скаржилась на нудьгу. Вона перерахувала всі радіопередачі, які вона слухає в цей час ночі. Ед Уол сидів і дивився на свої руки. Дін невгамовно їв. Він хотів, щоб я підтримав байку про те, що «Кадилак» належить мені, і я дуже заможний чоловік, а він мій друг і шофер. Це аж ніяк не вразило Еда Уола. Кожного разу, коли худоба в хліву видавала якийсь звук, він піднімав голову і слухав.

– Ну, сподіваюсь, що ви, хлопці, доберетесь до Нью-Йорка.

Він не вірив у казку про «Кадилак» і був упевнений у тому, що Дін його вкрав. Ми пробули на ранчо не більше години. Ед Уол втратив віру в Діна так само, як Сем Брейді, – коли він на нього дивився, то дивився з підозрою. У минулому були буремні дні, коли вони тинялися рука в руку по Ларімер і Вайомінг по завершенні сінокосу, проте все це було мертве та забуте.

Дін нервово стрибав у своєму кріслі.

– Ну так, ну так, а тепер, я гадаю, нам слід їхати далі, бо нам треба завтра ввечері бути в Чикаго, і ми вже витратили декілька годин.

Студенти вічливо попрощались з Уолом, і ми знову були в дорозі. Я обернувся подивитись, як кухонне світло зникає в морі пітьми. Потім я нахилився вперед.