На дорозі

Розділ п'ятий

Я ВСІХ залишив і пішов додому відпочити. Моя тітка сказала, що я марную час, тиняючись із Діном і його компанією. Я й сам знав, що так воно і є. Життя є життя, а натура є натура. Я хотів зробити ще одну фантастичну подорож на Західне Узбережжя і повернутися вчасно на весняний семестр навчання. І що це видалась за подорож! Я поїхав лише прогулятися й побачити, що ще витворить Дін, а до того ж, знаючи, що у Фріско Дін повернеться до Каміл, я хотів покрутити роман з Мерілу. Ми збиралися знову перетнути континент. Я забрав свій солдатський чек і дав Діну вісімнадцять доларів, щоб той відправив його своїй дружині; вона чекала, коли він повернеться додому і не мала ні гроша. Що думала Мерілу, я не знав. Ед Данкел, як завжди, просто йшов слідом.

Перед тим як поїхати, ми провели довгі, смішні дні у квартирі Карло. Він ходив по дому в халаті й виголошував папівіронічні промови:

– Ну, не думайте, шо я прагну припинити ваші снобські забави, але мені здається, що настав час вирішити, хто ви і що ви робитимете. – Карло працював друкарем у офісі. -Я хочу знати, що має означати все це сидіння вдома увесь день. Що це за базікання і що ви думаєте робити. Діне, чому ти покинув Каміл і підібрав Мерілу? – Відповіді не було – лише хіхікання. – Мерілу, чому ти їздиш ось так по країні та які твої жіночі наміри стосовно покрову? -Така ж відповідь. – Ед Данкел, чому ти покинув свою дружину в Туксоні та що ти робиш тут, розсівшись на своїй товстій жирній дупі? – Ед Данкел нахилив голову, щиро спантеличений. – Селе, як так сталось, що ти останнім часом просто тиняєшся і що ти зробив з Люсіль? – Він поправив халат і сів, дивлячись на нас. – Дні катастрофи ще попереду. Надувна кулька вас недовго триматиме. І справа не тільки в цьому, бо кулька – поняття абстрактне. Ви всі полетите на Західне Узбережжя і приповзе-' те назад у пошуках свого каменя.

У ці дні Карло виробив своєрідний тон, котрий, як він сподівався нагадує голос, що він його називав Голосом Каменя; ідея полягала в тому, щоб шокувати людей розумінням каменя.

– Дракона ви причепите собі на капелюх, – попердив він нас. – 3 кажанами сядете в льох. – Його божевільні очі виблискували в наш бік. З часів Дакарських Збентежень, він пройшов через жахливий період, який він називав Священною Хандрою, або Гарлемською Хандрою, коли жив посеред літа в Гарлемі та якось серед ночі прокинувся у своїй самотній кімнаті й почув «велику машину», що спускалась з неба; він ішов по 125-й вулиці «під водою» зі всіма іншими рибами. Його мозок просвітляла революція блискучих ідей. Він наказував Мерілу сидіти в нього на колінах і виконувати його вказівки. І сказав Діну:

– Чому б тобі просто не сісти і заспокоїтись? Чого ти весь час скачеш? – Дін крутився, насипаючи цукор в каву, і казав:

– Так! Так! Так! – Уночі Ед Данкел спав на підлозі на подушках, Дін та Мерілу випхали Карло з ліжка, і Карло сидів на кухні над супом із чечевиці, бурмочучи під ніс передбачення каменя. Я приходив до них і за всім цим спостерігав.

Ед Данкел сказав мені:

– Минулої ночі я пішов на Таймс-сквер і, щойно туди прийшов, зрозумів, що я – привид – це мій привид ішов тротуаром. – Він все це мені повідомив, без зайвих коментарів, з розумінням хитаючи головою. Через десять годин, посеред чиєїсь розмови, Ед сказав:

– Ага, це був мій привид на тротуарі. Раптом Дін нахилився до мене і сказав:

– Селе, я хочу щось тебе спитати – щось дуже важливе – я не знаю, як ти відреагуєш, – ми ж друзі, правда?

– Звичайно, Дін. – Він майже почервонів. Нарешті він сказав – він хотів, щоб я спав з Мерілу. Я не питав чому, бо знав, що він хотів побачити, яка вона з іншим чоловіком. Ми сиділи в барі «Ріц», коли він це запропонував; ми годину ходили по Таймс-сквер, шукаючи Гасела. Бар «Ріц» -кубло вулиць навколо Таймс-сквер; він щороку міняє назву. Якщо зайти всередину, не видно жодної дівчини, навіть у кабінках, лише натовпи хлопців, одягнутих у всілякий хуліганський одяг, від червоних сорочок до саржевих костюмів. Цей бар для проституток – хлопців, які ночами на Восьмій авеню заробляли на життя серед жалюгідних старих педиків. Дін зайшов туди з примруженими очима, щоб побачити кожне обличчя. Там були божевільні старі не-гри-геї, суворі персонажі з пістолетами, моряки з фінками, соціальні наркомани, а час від часу з'являвся добре одягнений детектив середнього віку, граючи роль букмекера; пін тусувався там як з цікавості, так і по роботі. Це було типове місце для того, щоб Дін виклав свою пропозицію. Всілякі жахливі плани народжуються у барі «Ріц» – це відчутно в повітрі – і всілякі божевільні сексуальні рутини йдуть з ними в комплекті. Ведмідь не лише пропонує малому хулігану квартиру на 14-ій вулиці, а ще й спати разом. Кінсі провів багато часу в барі «Ріц», він брав інтерв'ю у деяких хлопців; я був тієї ночі, коли в 1945-му туди прийшов його асистент. У Гасела й Карло взяли інтерв'ю.

Ми з Діном повернулися на квартиру і знайшли Мерілу в ліжку. Данкел вигулював свій привид по Нью-Йорку. Дін розповів їй наше рішення. Вона сказала, що була задоволена. Я не був цього певен. Я мав довести, що дійду до кінця. Ліжко було смертельним ложем великого чоловіка з ямою посередині. Мерілу лежала в центрі, а ми з Діном примостились з обох боків, на затертих кінцях матрацу, не знаючи, що сказати. Я витиснув із себе:

– Е,хай йому чорт, я не можу цього зробити.

– Давай, чувак, ти ж обіцяв! – підганяв Дін.

– А що скаже Мерілу? – сказав я. – Ну, Мерілу, що ти думаєш?

– Вперед, – мовила вона.

Мерілу обняла мене, а я намагався забути, що старий Дін поруч. Кожен раз, коли я згадував, що він був тут, у темряві, слухаючи кожний звук, я міг лише сміятися. Це було жахливо.

– Нам усім треба розслабитись, – сказав Дін.

– Я думаю, я не зможу. Чому б тобі на хвилинку не піти на кухню?

Дін так і зробив. Мерілу була така чарівна, що я прошепотів:

– Чекай, ми станемо коханцями в Сан-Франциско; моє серце не тут. – Це була правда, і вона це знала. Троє дітей землі намагалися щось вирішити вночі, з усім тягарем минулих століть, що плавав у темряві над ними. У квартирі стояла дивна тиша. Я пішов до Діна, ляснув його по спині і сказав, щоб він повертався до Мерілу, а сам пішов на диван. Я чув Діна, щасливого, він щось белькотав і невпинно гойдався. Тільки хлопець, який провів п'ять років у в'язниці, може йти на такі маніакальні безпомічні крайнощі; благаючи біля джерела м'якості, збожеволівши від усвідомлення початку життя в насолоді; він сліпо бажав повернутись туди, звідки прийшов. Це результат років проглядання еротичних картинок за гратами; бачити ніжки і груди жінок у популярних журналах; аналізувати міцність сталевих келій і м'якість жінки, якої там нема. У в'язниці ти обіцяєш собі право на життя. Дін ніколи не бачив обличчя своєї матері. Кожна нова дівчина, кожна нова дружина, кожна нова дитина – додаток до його нещасної скупості. Де був його батько? Старий волоцюга Дін Моріарті, бляхар, десь на торгових поїздах, він, працюючи на побігеньках на залізниці, падає, розвалюється в темних закапелках, вилазить на купи вугілля, губить один за одним свої жовті зуби на смітниках Заходу. Дін мав повне право помирати солодкою смертю цілковитого кохання з Мерілу. Я не хотів заважати, хотів лише слідувати за ним.

Зайшов Карло і вдягнув свій халат. Цими днями він майже не спав.

– Ех! – закричав він. Він дурів від безладу на підлозі -розкидані штани і сукні, бички від сигарет, брудний посуд, розгорнуті книжки – у нас був справді фантастичний форум. Кожен день світ стогнав, кружляючи, а ми продовжували свої мерзенні вивчення ночі. Мерілу світила синяками після якоїсь сварки з Діном; його обличчя було подряпане. Це був час їхати.

Ми поїхали до мене додому, вся компанія з десяти, щоб забрати мою сумку і потелефонувати Старому Бику Лі в Новий Орлеан, з телефона в барі, де ми з Діном кілька років тому вперше говорили, коли він прийшов під мої двері вчитися писати. Ми чули ниття Бика за тисячу вісімсот миль:

– Скажіть, що ви думаєте я маю робити з цією Гала-теєю Данкел? Вона тут уже два тижні, ховається у своїй кімнаті та відмовляється говорити і зі мною, і з Джейн. Цей тип, Ед Данкел, з вами? Заради Бога, привезіть його сюди і заберіть її геть. Вона спить у нашій найкращій спальні й витратила всі свої гроші. Це вам не готель. -Дін заспокоював Бика криками і верещанням у трубку – Дін, Мерілу, Карло, Данкел, я, Іан МакАкртур, його дружина, Том Сейбрук, бог знає хто ще – всі кричали й пили пиво над телефоном, і це спантеличило Бика, який понад усе не любив хаосу.

– Добре, – сказав він, – може, ви будете більш розбірливими, коли сюди приїдете, якщо приїдете.

Я попрощався зі своєю тіткою, обіцяв повернутися за два тижні і знов вирушив у Каліфорнію.