Розділ п'ятий

Я ЗАЛИШИВСЯ з Монтаною Слімом, і ми рушили вештатись барами. У мене було сім доларів, п'ять з яких я здуру протринькав у ту ніч. Спочатку ми крутилися в барах, біля входів і на тротуарах, з усіма туристами, які повиряджались ковбоями, з нафтовиками, і фермерами; потім я протряс Сліма, котрий від усього пива і віскі – а він був саме таким пияком – п'яний тинявся вулицями міста: очі скляніють, і вже за хвилину він виливає душу першому ліпшому незнайомцю. Я зайшов у кафе, де готують чилі, а там працювала надзвичайно гарненька офіціантка. Я поїв, а потім написав їй коротеньку любовну записку на звороті купюри. У кафе не було ні душі; всі були де-інде, всі пили. Я попросив, щоб вона перевернула купюру. Вона прочитала і засміялась. Це був невеличкий ніршик про те, як я хочу, щоб вона пішла зі мною, і ми разом пізнаємо ніч.

– Я б з радістю, Чікіто, але я маю побачення зі своїм хлопцем.

– А ти не можеш його позбутися?

– Ні, ні, не можу, – вона сказала засмучено, і мені надзвичайно сподобалося, як вона це сказала.

– Ну хай іншим разом, я сюди зайду, – сказав я, і вона відповіла:

– Коли завгодно, малий.

Я все одно там ще трохи посидів, просто щоб нею помилуватись, і випив ще одну чашку кави. її хлопець зайшов похмуро і запитав, коли вона звільняється з роботи. Вона метушилася, щоб швидше закрити кафе. Мені слід було піти. Виходячи, я їй усміхнувся. На вулиці свято не стихало, лише товстуни ставали ще п'янішими і кричали ще голосніше. Це було смішно. Індіанські вожді вешталися у величезних головних уборах і виглядали дуже спокійно поряд із п'яними червоними пиками. Попереду я побачив Сліма і приєднався до нього.

Він сказав:

– Я щойно написав листівку батьку в Монтану. Слухай, ти не міг би знайти поштову скриньку і туди вкинути її?


Дивне прохання; він дав мені листівку і прошмигнув у відчинені двері салуна. Я взяв листівку, пішов до скриньки і глянув на неї. «Дорогий тату, я буду дома в середу. У мене все добре, і сподіваюсь, у тебе так само. Річард». У мене склалось про нього інше враження; він був таким ніжним і ввічливим зі своїм батьком. Я зайшов у бар і приєднався до нього. Він підчепив двох дівчат, гарненьку молоду блондинку і товсту брюнетку. Вони були дурні та нудні, але ми все одно хотіли з ними щось витворити. Ми повели їх у якийсь паскудний нічний клуб, який закривався, і я витратив все, крім двох доларів, на скоч для них і пиво для нас. Я напивався і мені було на все плювати; все було добре. Все моє єство і помисли були спрямовані на маленьку блондинку. Я хотів проникнути в неї всіма своїми силами. Я обняв її і хотів це їй сказати. Нічний клуб закрився, і ми тинялись розбитими брудними вулицями. Я подивився на небо; чисті, прекрасні зорі все ще яскраво палали. Дівчата хотіли піти на автобусну зупинку, і ми пішли туди разом, але виявилось, що вони збирались зустрітися з якимось моряком, котрий там на них чекав, двоюрідний брат товстухи, і він був із друзями. Я спитав у білявки:

– У чому річ? – Вона відповіла, що хоче додому, в Колорадо, на південь через кордон від Шаєна.

– Я повезу тебе в автобусі, – сказав я.

– Ні, автобус зупиняється на шосе, а потім мені доведеться самій іти через прерію. Я цілий день на неї дивлюся і не планую сьогодні через неї йти.

– Ну, послухай, ми гарненько пройдемось через польові квіточки.

– Там нема ніяких квіточок, – сказала вона. – Я хочу поїхати у Нью-Йорк. Мені все це остогидло. Крім Шаєна нікуди піти, а в Шаєні нічого робити.

– У Нью-Йорку теж нічого робити.

– Чорта з два – нічого робити, – скривила вона губки.

Автобусна станція була забита до дверей. Найрізноманітніші люди чекали на автобуси або просто вештались; було багато індіанців, які за всім спостерігали своїми кам'яними очима. Білявка відірвалась від нашої розмови і приєдналась до моряка та його друзів. Слім дрімав на лавці. Я сів біля нього. Підлога на автобусних станціях однакова по всій країні – завжди вкрита бичками і плювотиною, і все це створювало доволі сумне враження, властиве виключно автобусним станціям. На мить усе стало таким самим, як у Ньюарку, за винятком величних просторів, які мені дуже подобались. Я оплакував те, що мені довелося порушити чистоту своєї подорожі, не заощадивши ні дайма, я тягнув час і не рухався далі, займався якимись дурницями з цією насупленою білявкою і тринькаючи на неї всі свої гроші. Мене від цього нудило. Я так давно не спав, що був занадто втомлений, щоб гніватись і скаржитись, тому вирішив поспати; я скрутився на лавці, підмостивши свою парусинову сумку замість подушки, і спав до восьмої ранку серед сонних звуків станції та сотень людей, які проходили повз.

Я прокинувся зі страшним головним болем. Слім зник, напевно, подався до Монтани. Я вийшов на вулицю. І там, далеко в блакитному повітрі, я вперше побачив величні засніжені вершини Скелястих гір. Я глибоко вдихнув повітря. Я хотів зараз же бути у Денвері. Спочатку я скромно поснідав тостами, кавою і одним яйцем, а потім вирушив із міста в бік шосе. Фестиваль Дикого заходу тривав; там було родео, а крики та веселощі от-от мали початися заново. Я все залишив позаду. Я хотів побачити свою компанію у Денвері. Я перейшов залізничні колії і дійшов якихось халуп на роздоріжжі двох автострад, що вели на Денвер. Я вибрав ту, яка ближча до гір, аби ними милуватись. Мене одразу підібрав юнак з Конектікута, який їхав країною у своїй тарантайці та малював; він був сином редактора на сході. Він говорив і говорив; мене нудило він випитого і висоти. В якийсь момент я мало не висунув голову у вікно. Проте, коли він мене висадив у Лонгмонті, Колорадо, я знову відчував себе добре, навіть, почав йому розповідати про свою подорож. Він побажав мені удачі.

У Лонгмонті було чудово. Під величезним старим деревом біля заправки стояло ліжко із зеленої трави. Я запитав у робітника чи можу там поспати, він дозволив; я постелив на землю шерстяну сорочку, впав на неї обличчям, виставив лікоть, і під жарким сонцем, одним оком глянув на Скелясті гори. Я спав дві чудесні години, і єдиним дискомфортом були колорадські мурахи. І ось я у Колорадо! Я був щасливим. Чорт! Чорт! Чорт! Я вже майже там! Після освіжаючого сну, сповненого павутинням думок про моє минуле життя на Сході, я встав, умився в туалеті заправки і пішов далі, свіженький та розслаблений; потім купив собі густий молочний коктейль у придорожному кафе, щоб хоч якось охолодити свій гарячий і стомлений живіт.Зовсім випадково коктейль зробила дуже гарненька колорадська дівчина; вона весь час усміхалась; я був вдячний, і це цілком компенсувало минулу ніч. Я сказав собі: Ого! Яким же буде Денвер! Я вийшов на дорогу й поїхав далі в новенькій машині денверського бізнесмена приблизно тридцяти п'яти років. Він їхав сімдесят. Мене аж трясло; я рахував хвилини й віднімав милі. Попереду, за пологими полями пшениці, осяяними золотом далеких снігів Естес, я нарешті побачу старий Денвер. Я уявив себе вночі у денверському барі, зі всією компанією, і для них я виглядатиму дивним та обшарпаним, немов той пророк, що блукав через усю землю, щоб донести темне Слово, і єдине слово у мене на вустах було «Ого!» У нас із бізнесменом була довга, приємна розмова про наші відповідні плани на життя, і не встиг я оком змигнути, як ми вже їхали повз фруктові базари на околицях Денвера; навколо здіймалися димові труби, дим, залізничні депо, будинки з червоної цегли і віддалені сіро-камянні будівлі центру, ось я і в Денвері. Він висадив мене на Ларімер-стріт. Я поплівся далі, щасливий, з найбожевільнішою посмішкою на світі, злившись зі старими лайдаками і виснаженими ковбоями Ларімер-стріт.

Загрузка...