ЧАСТИНА П'ЯТА

ДІН виїхав з Мехіко і в Грегорії знову зустрівся з Віктором. Він допхав своє корито до самого Лейк-Чарлза, Луїзіана, де задня частина врешті-решт остаточно відвалилася просто на дорогу, як він завжди й очікував. Тому Дін послав Інез телеграму, та відправила йому грошей на авіаквиток, і решту шляху він пролетів. Прибувши в Нью-Йорк із свідоцтвом про розлучення на руках, він з Інез негайно попрямував до Ньюарку і там з нею одружився, і тієї ж ночі сказав, що все гаразд, і щоб вона не турбувалася, і зробив логічним те, в чому не було ні порядку, ні логіки, а тільки нечіткі сумні проблеми; потім стрибнув у автобус і відчалив через увесь жахливий континент до Сан-Франциско, знову до Каміл і до двох дівчаток-маля-ток. Отже, тепер він був тричі одружений, двічі розлучений і жив зі своєю другою дружиною.

Восени я й сам вирушив додому з Мехіко, і якось уночі, відразу за ларедським кордоном, в Ділі, Техас, я стояв на гарячій дорозі під ліхтарем, об який билися літні метелики, аж раптом почув кроки з темряви, бачу, шкандибає високий старий із сивиною, що розвівається, і мішком за спиною; запримітивши мене, він сказав:

– Іди, оплакуй людину. – І згинув у пітьмі.

Чи означало це, що мені нарешті слід пішки вирушити у своє паломництво по всіх темних дорогах Америки? Мене перетрясло, і я поспішив до Нью-Йорка, і одного разу вночі, стоячи на темній вулиці Мангетена, я закричав у вікно квартири, де, як вважав, гуляють мої друзі. Але з вікна висунулася голівка чарівної дівчини і запитала:

– Так? Хто там?

– Сел Парадайз, – відповів я і почув, як ім'я моє луною рознеслося по сумній і порожній вулиці.

– Піднімайся, – сказала вона. – Я саме варю гарячий шоколад.

Я піднявся, і там була вона – дівчина з чистими й невинними милими очима, які я завжди шукав, і до того ж так довго. Ми домовилися шалено кохати одне одного. Взимку ми збиралися переїхати в Сан-Франциско зі всіма нашими бітовими пожитками та ламаними меблями на якій-небудь вантажівочці. Я написав Діну і розповів йому про це. У відповідь він надіслав величезного листа завдовжки у вісімнадцять тисяч слів, усе про свої молоді роки в Денвері, і сказав, що приїде за мною і особисто вибере нам стару вантажівку та відвезе нас додому. У нас залишалося шість тижнів, щоб заощадити на машину, ми почали працювати і рахувати кожен цент. Несподівано Дін усе ж приїхав, на п'ять з половиною тижнів раніше, і ніхто не мав грошей, щоб здійснити цей план.

Я якось вийшов погуляти серед ночі й повернувся до моєї дівчинки, щоб розповісти їй, що я надумав за прогулянку. Вона зустріла мене в темному маленькому коридорі з дивною усмішкою. Я щось почав їй розповідати, як раптом помітив незвичайну тишу в кімнаті, обернувся й побачив на радіо пошарпану книжку. Я знав, що це була «висока полуденна вічність» Діна – Пруст. Немов уві сні, я побачив, як він виходить навшпиньки з кімнати в одних лише шкарпетках. Він уже не міг розмовляти. Він підстрибував і сміявся, він заїкався, махав руками й казав:

– Ох… ох… ви повинні слухати й почути. – Ми слухали, нагостривши вуха. Але він забув, що хотів сказати. – Насправді, послухайте… гмм. Дивися, дорогою Селе… мила Лаура… я приїхав… мене нема… але почекайте, ох, так. – І він з кам'яною печаллю втупився у свої руки. – Не можу більше говорити… ви розумієте, що це… або може бути… Але слухайте! – Ми слухали. – Ви ж бачите… більше не потрібно розмовляти… і далі.

– Але чому ти приїхав так рано, Діне?

– Ох, – відповів він, глянувши на мене неначе вперше, – так рано, так. Ми, ми дізнаємося… тобто, я не знаю. Я їхав поїздами… у теплушках… у старих жорстких вагонах… Техас… усю дорогу грав на флейті і на дерев'яній окаріне. – Він витяг свою нову дудочку, зіграв на ній декілька скрипучих нот і підстрибнув у шкарпетках.

– Але, звичайно ж, Селе, я можу розмовляти так само, як завжди, і мені є багато чого тобі розказати, насправді, я все читав і читав цього чіткого Пруста дорогою через усю країну і врубався у величезну кількість речей, про які розповісти тобі в мене просто не буде ЧАСУ, а ми все ще не поговорили про Мехіко і про те, як ми там розлучилися з тобою в лихоманці, – але не потрібно ні про що говорити. Так?

– Добре, не будемо.

І він почав розповідати історію про те, чим займався весь цей час в Ел-Ей, зі всіма мислимими й немислимими подробицями, як він відвідував якусь сім'ю, обідав, розмовляв з батьком, із синами, з сестрами, як вони виглядали, що їли, яка в них обстановка, їхні думки, їхні інтереси, їхні душі; таке докладне тлумачення зайняло в нього три години, а закінчивши, він сказав:

– Ох, але чи бачиш, те, що я НАСПРАВДІ хотів тобі сказати, набагато пізніше… Арканзас, коли я їхав поїздом… грав на флейті… грав з хлопцями в карти моєю непристойною колодою… виграв грошей, видав соло на окаріне для моряків. Довга, довга, жахлива подорож, п'ять днів і п'ять ночей, тільки щоб побачитися з тобою, Селе.

– А як щодо Каміл?

– Звичайно… чекає мене. У нас із Каміл тепер усе навіки правильно.

– А Інез?

– Я… я… я хочу, щоб вона повернулася зі мною у Фріско і жила б на іншому кінці міста, як ти думаєш? І навіщо я тільки приїхав?

Пізніше він сказав у раптову мить очманілого подиву:

– Н-ну і, так, звичайно, я хотів побачити твою милу дівчинку і тебе… радий за вас… люблю вас, як і раніше. -Він пробув у Нью-Йорку три дні, квапливо готувався сісти на зворотний потяг, діставав залізничні квитки, щоб знову перетнути континент, п'ять днів і п'ять ночей у запорошених вагонах і купе з жорсткими полицями, а у нас, звичайно, не було грошей на вантажівку, і ми не могли поїхати з ним. З Інез він провів одну лише ніч, пояснював, пітнів і бився, і вона його вигнала геть. Йому прийшов лист на мою адресу. Я його бачив. Він був від Каміл:

«Моє серце розірвалось, коли ти пішов через рейки зі своєю сумкою. Я все молюся й молюся, щоб ти повернувся неушкодженим… Я дуже хочу, щоб Сел і його подруга приїхали й жили на нашій вулиці… Я знаю, що в тебе все вийде, але не можу не хвилюватися, тепер, коли я все вирішила… Діне, це кінець першої половини століття. З любов'ю і поцілунками, дуже просимо прожити з нами разом і другу половину. Ми всі чекаємо тебе». Підпис – Каміл, Еймі і маленька Джоані. Отже, життя Дінове утряслося в найгіршій гіркоті, яка коштувала більше за все, і кращою дружиною була Каміл, вона знала його, і я подякував за це Господу.

Востаннє я побачив його за сумних і дивних обставин. До Нью-Йорка приїхав Ремі Бонкьор, після того, як кілька разів об'їхав на суднах навколо світу. Я хотів, щоб вони зустрілись, і він познайомився з Діном. Вони дійсно зустрілися, але Дін уже не міг говорити і нічого не сказав, і Ремі від нього відвернувся. Ремі дістав квитки на концерт Дюка Елінгтона в Метрополітен-опера і наполіг, щоб ми з Лаурою пішли туди з ним і його подружкою. Ремі тепер став товстим і сумним, але як і раніше залишався тим же поривчастим і вихованим джентльменом і хотів робити все правильно, як він це постійно підкреслював. Тому він примусив свого букмекера підвезти нас на концерт на «Кади-лаку». Стояв холодний зимовий вечір. Ми сиділи в машині, збираючись від'їхати. Дін зі своєю сумкою стояв на вулиці, готовий їхати на вокзал Пен-Стейшн і далі, через усю землю.

– До побачення, Діне, – сказав я. – Шкода, що мені треба йти на концерт.

– Як ти думаєш, можна мені з вами доїхати до Сорокової вулиці? – прошепотів він. – Я хочу побути з тобою подовше, мій хлопчику, і крім усього іншого, тут така диявольська холодрига в цьому вашому Ню-Екі… – Я пере-шепнувся з Ремі. Але ні, навіщо йому це, йому подобаюся я, а не мої друзі-ідіоти. Не збираюся ж я знову паскудити його заплановані вечори, як я це вже зробив у 1947 році в «Альфредз» із Роландом Мейджором.

– Про це не може бути й мови, Селе! – Бідолаха Ремі, він спеціально для цього вечора замовив собі краватку, на ній були зображені квитки на концерт, наші імена – Сел, Лаура, Ремі і Вікі, його подруга – разом із купою тужливих приколів і його улюблених приказок, типу «Старого маестро не навчити нової мелодії». Отже, Дін не міг доїхати з нами на околицю, і мені залишалося тільки помахати йому із заднього сидіння «Кадилака». Жук за кермом теж не хотів мати з ним ніяких справ. Дін, обірваний, у поїденому міллю пальто, яке привіз спеціально для східних морозів, пішов геть, один, і останнє, що я бачив, це як він зайшов за ріг Сьомої Авеню, знову спрямувавши погляд на вулицю, і я підкорився. Бідна маленька Лаура, моє малятко, якій я все про Діна розповів, мало не розплакалася.

– Ох, не можна, щоб він ось так пішов. Що ж нам робити?

Старого Діна немає, подумав я, а вголос сказав:

– З ним буде все гаразд. – І ми без вагань поїхали на той сумний концерт, очі б мої його не бачили, і я весь час думав про Діна, про те, як він знову сідає в поїзд і їде три тисячі миль по цій жахливій землі, не знаючи, навіщо взагалі приїжджав, окрім того, щоб побачитися зі мною.

Тому в Америці, коли заходить сонце, а я сиджу на старому, поламаному річковому пірсі та дивлюся на довгі, довгі небеса над Нью-Джерсі, я відчуваю всю цю грубу землю, що котиться одним неймовірно величезним горбом до Західного Узбережжя, і всю ту дорогу, що відводить туди всіх людей, які бачать сни в її неймовірній величності, та знаю, що в Айові тепер, мабуть, плаче дітвора, у тій землі, де дітям дозволяють плакати, і сьогодні вночі на небі висиплять зорі, і хіба ви не знали, що Господь Бог -це плюшеве ведмежа Віні-Пух? Вечірня зірка, напевно, вже хилиться донизу і ллє свій мерехтливий серпанок на прерії, які от-от чекають приходу цілковитої ночі, що благословляє землю, затемняє всі річки, вінчає вершини і обгортає останній берег, і ніхто, ніхто не знає, що зі всіма трапиться, якщо не брати до уваги забутого ганчір'я старості, я думаю про Діна Моріарті, я навіть думаю про Старого Діна Моріарті, про батька, якого ми так ніколи і не знайшли, я думаю про Діна Моріарті.

Загрузка...