На дорозі

Розділ чотирнадцятий

НА СВІТАНКУ мій автобус проносився пустелею Арізо-ни – Індіо, Блайт, Салома (де вона танцювала); безкінечні сухі простори тяглись до мексиканських гір на півдні. Потім ми рвонули на північ'до гір Арізони, до Флагстаф, містечка на скелях. Я мав із собою книжку, яку вкрав із голівудського прилавка, – «Le Grand Meaulnes» Алена-Фурньє, проте мені більше подобалось читати американський пейзаж за вікном. Кожна гірка, підйом, шматок дороги мене втішали. Чорної, як чорнило, ночі ми переїхали Ныо-Мексико; сірого світанку були в Далгарті, Техас; непримітної пообідньої неділі їхали через рівнинні містечка Оклахоми; вночі нас зустрів Канзас. Автобус ревів. Був жовтень, і я повертався додому. Всі повертаються додому в жовтні.

Опівдні ми приїхали в Сент-Луїс. Я пройшовся берегами Місісіпі, спостерігаючи, як пропливають колоди з Мон-тани, на півночі – величезні колоди Одісеї нашої континентальної мрії. Старі пароплави поїла погана погода, вони погрузли в бруді, де кишать щури. Великі пообідні хмари накривали долину Місісіпі. Тієї ночі автобус промчав крізь кукурудзяні поля Індіани; місяць освітлював гострі зібрані гурти; Геловін стояв на порозі. Я познайомився з дівчиною, і ми цілувались усю дорогу до Індіанаполіса. Вона була короткозора. Коли ми вийшли поїсти, мені довелося провести її за руку до прилавка. Вона за мене заплатила; мої бутерброди майже закінчились. Взамін я розповідав їй довгі історії. Вона їхала зі штату Вашингтон, де провела літо, збираючи яблука. А жила на фермі, на півночі штату Нью-Йорк. Вона запросила мене до себе. Так чи інакше, ми домовились про зустріч у ныо-йоркському готелі. Вона вийшла в Колумбусі, Огайо, а я спав аж до Пітсбурга. За всі свої роки я так не втомлювався. Мені залишалось проїхати автостопом до Нью-Йорка триста шістдесят п'ять миль, а в кишені залишався дайм. Я пройшов п'ять миль, щоб вийти з Пітсбурга, і дві машини, вантажівка з яблуками і великий трейлер, довезли мене м'якої дощової ночі посеред бабиного літа в Гаррісбург. Я не зупинявся. Я хотів дістатися дому.

Цієї ночі я зустрів привида Саскуїхани. Привидом був зморщений маленький дідок з паперовим пакетом, він прямував у «Канадію». Він дуже швидко йшов, наказавши мені слідувати за ним, і пояснив, що попереду є міст, який можна перейти. Йому було близько шістдесяти; він не переставав розповідати про те, що він їв, скільки масла йому дали з млинцями, скільки шматків хліба, як якісь діди покликали його з ґанку будинку для престарілих у Мері-ленді та запросили провести там вихідні, як він прийняв гарну теплу ванну перед тим, як піти геть; про те, як знайшов на дорозі новенького капелюха, – він був у нього на голові; про те, як ходив у кожне відділення Червоного Хреста в місті, щоб показати їм свої відзнаки з Другої Світової; про те, що Червоний Хрест у Гарісбурзі був не-достойний своєї назви; про те, як виживав у цьому складному світі. Наскільки я розумів, він був якимось напіврес-пектабельним волоцюгою, котрий обнишпорив усі дикі місця Сходу, заглядав у офіси Червоного Хреста та інколи просив милостиню на розі якоїсь із центральних вулиць. Ми обидва були волоцюгами. Ми пройшли сім миль повз похмуру Саскуїхану. Це була страшна річка. З обох боків її обриви обросли хащами, вони нависали, немов волохаті привиди над незнаними водами. Чорнильна ніч укрила собою все довкола. Час від часу із залізничного депо через річку з'являлось сяйво потяга, освітлюючи страшні скелі. У чоловічка в торбі був гарний пояс, і ми зупинились, щоб він його дістав.

– Я десь купив собі гарний пояс – дістав його у Фре-деріку, Меріленд. Хай йому чорт, чи я його залишив на прилавку в Фредеріксбурзі?

– Ви маєти на увазі Фредерік.

– Ні, ні, Фредеріксбург, Вірджинія!. - Він весь час говорив про Фредерік, Меріленд, та Фредеріксбург, Вірджи-нія. Він виходив прямо на дорогу назустріч машинам і декілька разів його ледве не збили. Я плентався поруч у канаві. У будь-яку хвилину я очікував, що божевільний бідак пролетить повз мене мертвим. Ми так і не знайшли того мосту. Я залишив його біля залізничного переїзду, а оскільки дуже спітнів від дороги, то зняв сорочку і вдягнув два светри; моє жалюгідне намагання освітлювала придорожня забігайлівка. Ціла сім'я йшла дорогою і спостерігала, чим я займався. Найдивнішим був тенор, який видував надзвичайний блюз у цій сільській забігайлівці. Я слухав і стогнав. Почався сильний дощ. Чоловік підвіз мене назад до Гарісбурга і сказав, що я був не на тій дорозі. Раптом я побачив маленького волоцюгу під сумним ліхтарем з висунутою рукою – бідний жалюгідний чоловік, нещасне загублене дитя вчорашнього дня, тепер він – поламаний привид ницих диких країв. Я розповів своєму водієві всю історію, і він зупинився сказати дідку:

– Дивись, друже, ти рухаєшся на захід, а не на схід.

– Е? – промовив маленький привид. – Ти мені вказуєш, що я не знаю дорогу. Я тут уже роками ходжу. Я до Канади прямую.

– Але це не дорога до Канади, це дорога до Пітсбурга й Чикаго. – Маленький чоловік скривився й пішов геть. Востаннє я бачив, як хиталась його маленька біла торбинка, зникаючи в темряві скорботних Аллегеній.

Я думав, що всі дикі простори Америки були на Заході, аж поки привид Саскуїхани не показав мені, що це не так. Ні, на Сході теж є дикі місцевості; ті самі дикі краї, які Бен Франклін орав волами, коли працював почтмейстером, ті краї, де Джорж Вашингтон, немов навіжений, воював із індіанцями, де Даніел Бун розповідав історії про пенсильванські ліхтарі та обіцяв знайти Прохід, коли Бредфорд збудував свою дорогу, і чоловіки святкували це в дерев'яних будиночках. Для маленького чоловічка не було величних арізонських просторів, лише зелені дикі землі Пенсильванії, Меріленду і Вірджинії, сільські доріжки й заасфальтовані шосе, які вихиляються біля скорботних річок Саскуїхана, Мононгахела, Старий Потомак та Моно-касі.

Тієї ночі в Гарісбурзі мені довелося спати на вокзальній лавці; на світанку працівники залізниці викинули мене геть. Чи це не правда, що ми починаємо своє життя солодким дитям з вірою у все, що є під батьківським дахом? Потім настає день Лаодіцей, коли ти розумієш, що ти жалюгідний, нещасний, бідний, сліпий і голий, і з обличчям страшного невдоволеного привида ти плентаєшся через кошмарне існування. Змучений, я вивалився із зупинки; я більше не міг себе котролювати. Все, що я бачив того ранку, була білизна, як білизна могили. Я вмирав з голоду. Як калорії я мав лише залишок льодяників від кашлю, котрі я купив у Шелтоні, Небраска, багато місяців тому; я їх смоктав задля цукру. Я не вмів просити милостиню. Спотикаючись, вибрався з міста, мені ледве вистачило сили, щоб дістатися околиці. Я знав, що мене заарештують, якщо я проведу ще одну ніч у Гарісбурзі. Прокляте місто! Водій машини, яка мене підібрала, був худим чоловіком, який вірив у контрольоване голодування задля здоров'я. Коли дорогою на схід я йому розповів, що вмираю з голоду, він відповів:

– Добре, добре, нема нічого кращого. Я сам нічого не їв уже три дні. Я житиму до ста п'ятдесяти років.

Він був мішком кісток, розхристаною лялькою, поламаним маніяком. Мене міг би підвезти статний товстун, котрий сказав би: «Давай зупинимось у цьому ресторані та поїмо свинячих відбивних з квасолею». Але ні, того ранку мене мав підібрати маніяк, котрий вірив у контрольоване голодування заради здоров'я. Через сто миль він подобрішав і витяг хліб із маслом. Бутерброди були заховані між екземплярами його товару. Він продавав сантехніку по всій Пенсільванії. Я зжер увесь хліб із маслом. Раптом я розсміявся. Я був сам у машині, чекаючи, поки водій зробить робочі дзвінки в Алентаун, і не переставав сміятися. Боже, я був такий змордований життям. Проте цей божевільний довіз мене додому в Нью-Йорк.

Раптом я опинився у Таймс-сквері. Я проїхав вісім тисяч миль через американський континент і був знову в Таймс-сквері; і до того ж просто в годину пік, вдивляючись своїми невинними дорожніми очима в абсолютне божевілля та фантастичну метушню Нью-Йорка з його мільйонами й мільйонами, що намагаються заробити на хліб, безумна мрія – хапати, брати, давати, позіхати, вмирати, лише для того, щоб бути похованим на жахливих міських кладовищах за Лонг-Айлендом. Високі башти країни -інший край країни, де народжується Паперова Америка. Я стояв у дверях метро, намагаючись підібрати гарний довгий бичок, але щоразу коли я зупинявся, пробігав величезний безумний натовп і змітав його з поля зору, і врешті він був затоптаний. Я не мав грошей, щоб поїхати додому автобусом. Патерсон досить далеко від Таймс-сквер. Ви можете уявити, як я йду ці останні милі до Нью-Джерсі через тунель Лінкольна або через міст Вашингтона? Я прошмигнув площею в пошуках Гасела; його не було, він був на острові Райкерзі в барах. Де Дін? Де всі? Де життя? Я мав дім, куди можна повернутись, де можна прихилити голову та вирахувати втрати й виграші. Мені довелося клянчити гроші на автобус. Я нарешті наштовхнувся на грецького священика, який стояв за рогом. Він дав мені двадцять п'ять центів, нервово озираючись. Я поспішив на автобус.

Коли я приїхав додому, то з'їв усе, що було в морозильній камері. Моя тітка підвелася й глянула на мене.

– Бідний маленький Сальваторе, – сказала вона італійською. – Ти худий-худий. Де ти був увесь цей час?

Я мав на собі дві сорочки і два светри; моя полотняна торба вміщала в себе подрані штани з бабовняних полів та розвалені рештки черевиків-гуарача. Ми з тіткою вирішили купити електричний холодильник на гроші, які я їй відсилав з Каліфорнії; він був першим у сім'ї. Вона лягла спати, а пізно вночі я не міг заснути й курив у ліжку. На столі лежав мій напівзавершений рукопис. Був жовтень, я був вдома і знов треба було сідати за роботу. Перші холодні вітри трясли вікна; я добрався саме вчасно. Дін приходив до мене додому, ночував у нас декілька разів, чекав на мене; говорив з моєю тіткою, поки вона працювала над величезним килимом із різних шматків тканини, зробленим з одягу всієї родини, назбираного за багато років; тепер він був готовий і розпростертий на підлозі моєї спальні – складний і багатий, як сам час; за два дні до мого приїзду Дін поїхав у Сан-Франциско, напевно, перетинаючи мої шляхи десь у Пенсильванії чи Огайо. Там він мав иласне життя; Каміл щойно знайшла квартиру. Мені ніколи не спадало на думку зв'язатися з нею, коли я був у Міл-сіті. Тепер було запізно, і я сумував за Діном.