На дорозі

Розділ шостий

ТЕПЕР нам треба було в Денвері розібратися з купою обставин, і вони цілковито відрізнялись від тих, що були в 1947-му. Ми могли спіймати ще одну машину з бюро подорожей або залишитися на пару днів, порозважатись і пошукати Дійового батька.

Ми були брудні та змучені. Я стояв біля пісуара, в туалеті ресторану, загороджуючи дорогу Діну до умивальника, тому я відійшов не закічивши, а закінчив у іншому пісуарі і сказав Діну:

– Оціни цей трюк.

– Так, чувак, – сказав він, миючи руки в умивальнику, – це дуже гарний трюк, але жахливий для наших нирок, і ти стаєш трохи старшим, тому кожен раз, коли ти це робиш, вилазитиме роками мук у твоїй старості – жахливі болі в нирках у ті дні, коли ти сидітимеш на лавочці в парку.

Це мене розлютило:

– Хто це старий? Я не настільки вже старший за тебе!

– Я не це мав на увазі, чувак!

– Ага, – сказав я, – ти весь час жартуєш над моїм віком. Я не якийсь старий педик, як той старий педик, ти мене не застерігай про мої нирки.

Ми повернулися до кабінки в ресторані і, щойно з'явилась офіціантка з гарячими сендвічами з ростбіфом – Дін зазвичай стрибнув би на них, як вовк, – і я сказав, тамуючи гнів:

– Я більше нічого подібного не хочу чути.

Раптом Дійові очі налилися сльозами, він встав, залишив свою гарячу їжу і вийшов з ресторану. Може, він пішов назавжди. Та мені було байдуже, я був лютий – мене просто переклинило, і я зірвався на Діна. Але вигляд його неторканої їжі засмутив мене більше ніж будь-що за останні роки. Не слід було так говорити… він так любить поїсти… він так ніколи не залишав свою їжу… що за чорт. Ну, та що вже… тепер він знатиме.

Дін стояв навпроти ресторану рівно п'ять хвилин, потім повернувся і сів на місце.

– Ну, – сказав я, – що ти там робив, зубами скрипів? Сварився на мене, придумував нові жарти про мої нирки?

Дін мовчки похитав головою:

– Ні, чувак, ні, чувак, все неправильно ти кажеш. Якщо гобі цікаво, то, – ну…

– Ну, давай, розповідай.

Я це казав, не відірваючи погляду від тарілки. І відчув себе чудовиськом.

– Я плакав, – сказав Дін.

– Та, чорт з тобою, ти ніколи не плачеш.

– Ти так кажеш? Чому ти думаєш, що я ніколи не плачу?

– Ти не зовсім помираєш, щоб плакати.

Кожне моє слово було ножем у самого себе. Все, що я приховував проти свого брата, виходило назовні – я був гидотний, і який же бруд я знаходив у глибинах своєї безчесної психології.

Дін хитав головою:

– Ні, чувак, я плакав.

– Ну, припини, я впевнений, ти так розізлився, що просто мав вийти.

– Повір мені, Селе, справді повір мені, якщо ти хоч раз вірив у мене.

Я знав, що він каже правду, але мені було начхати на правду і, коли я на нього подивився, то думаю, мене перекосило від потрісканих внутрішиих перекручень у моєму жахливому животі. Тоді я зрозумів, що не мав рації:

– Ну, чувак, Діне, пробач мені, я так ніколи з тобою не поводився. Ну, тепер ти мене знаєш. Ти знаєш, що в мене більше ні з ким немає близьких стосунків – я не знаю, що мені з цим усім робити. Я тримаю речі в руках, як шматки гівна, і не знаю де їх покласти. Давай забудемо. – Священний злочинець почав їсти. – Це не моя провина! Це не моя провина! – сказав я йому. – Я ні в чому не винен у цьому паскудному світі, хіба ти не розумієш? Я цього не хочу і так бути не може і не буде.

– Так, чувак, так, чувак. Але, будь ласка, заспокойся і повір мені.

– Я тобі вірю, правда.

Це була печальна історія того дня. Аж ось ускладнення з'явились тієї ночі, коли ми з Діном ночували із сім'єю сезонників.

Вони були моїми сусідами в часи мого двотижневого самітництва в Денвері. Мати була чудова жінка в джинсах, вона зимою водила вантажівки з вугіллям, щоб прогодувати своїх дітей, всього їх було четверо, а чоловік покинув її кілька років тому, коли вони подорожували країною у трейлері. У тому трейлері вони проїхали з Індіани аж у Ел-Ей. Після багатьох веселих ночей, загульних недільних п'янок у придорожніх барах, сміху та пісень під гітару посеред ночі, той паскуда раптово зник через темні поля і ніколи не повернувся. її діти були чудові. Найстаршого хлопця саме тепер не було, бо він поїхав у табір у горах; далі йшла чарівна тринадцятилітня донька, вона писала вірші, збирала в полі квіти й хотіла стати актрисою в Го-лівуді, звали її Джанет; потім ішли меньшенькі – маленький Джимі, який увечері сидів біля вогнища і плакав за своєю «ка-топелькою», поки та ще була сирою, і маленька Люсі, котра товаришувала з черв'яками, ропухами, жуками та всім, що повзало; вона давала їм імена і робила їм хатки. Родина мала четверо собак. Жила вона своїм бідацьким та радісним життям на маленькій новій вуличці і весь час була предметом насмішок напівреспектабельних сусідів через їхнє відчуття того, що, так і має бути, якщо чоловік покинув цю бідну жінку, а ще тому, що двір у неї занедбаний. Вночі все світло Денвера лежало, немов величезне колесо, будинок стояв у тій частині Заходу, де гори підніжжям скочуються на рівнини і де в стародавні часи м'які хвилі, мабуть, випливали з могутньої Місісіпі, щоб створити такі круглі й ідеальні табуретки для островів-пі-ків, як Еванз, Пайн і Лонгс. Дін, звичайно, геть упрів та зрадів, щойно побачив їх усіх, особливо Джанет, але я попередив, щоб він її не чіпав, хоча, напевно, міг цього й не робити. Жінка добре знала чоловіків і їй зразу сподобався Дін, а вона йому, але вона була сором'язлива, і він також соромився. Вона сказала, що Дін нагадує їй колишнього чоловіка:

– Такий же, як він, ой, він був божевільний, скажу я вам!

Результатом цього було нестримне пиття пива в засміченій вітальні, крикливі вечері та галас радіо «Самотній Вершник». Труднощі виринали, немов хмаринки метеликів, – жінка, всі звали її Френкі, от-от збиралася купити собі таратайку, вона роками погрожувала це зробити і нещодавно назбирала пару доларів саме для цієї мети. Дін одразу взяв на себе відповідальність вибрати машину та її ціну, бо хотів сам її використовувати, щоб клеїти старшокласниць, які виходять із занять, та везти їх у гори. Бідна невинна Френкі завжди на все погоджувалась. Та коли вони прийшли на стоянку і опинилась перед продавцем, вона злякалася того, що має розпрощатися зі своїми грішми. Дін сів посеред брудного бульвару Аламеда і бив себе кулаками по голові:

– Ти за сто доларів не знайдеш нічого кращого!

Він клявся, що більше ніколи з нею не говоритиме, сварився, поки не посинів, і все одно був на межі того, щоб застрибнути в машину й поїхати геть.

– Ох, ці тупі, тупі, тупі сезонники, вони ніколи не зміняться; це абсолютно неймовірно тупо, як тільки настає момент діяти, цей параліч, переляк, істерія, їх нічого так не лякає, як те, чого вони хочуть, – це мій батько, мій батько, знову мій батько!

Того вечора Дін був дуже збуджений, бо ми мали зустрітися з його двоюрідним братом Семом Брейді в барі. Дін був у чистій майці і весь аж світився:

– Тепер слухай, Селе, я повинен тобі розповісти про Сема – він мій двоюрідний брат.

– Між іншим, чувак, ти ж шукав свого батька?

– Сьогодні, чувак, я пішов до буфету Джигса, де він любив випити розливного пива в легкому сп'янінні та вічно отримував від начальника і йшов геть, – ні – я пішов до старого цирульника біля Віндзора – ні, там нема – якийсь старий думав, що він – ти тільки подумай! – працює в їдальні залізниці або щось робить для «Бостон і Мейн» у Новій Англії! Але я йому не вірю, вони за пів цента навидумують шмат якоїсь байки. Тепер слухай ось що. У дитинстві Сем Брейді, мій двоюрідний брат, був для мене справжнім героєм. Він нелегально торгував віскі в горах і якось страшенно замісився на кулаках зі своїм братом -тривало це дві години у дворі, а жінки кричали, бо були налякані до смерті. Ми спали разом. Єдиний чоловік у сім'ї, який ніжно про мене піклувався. І сьогодні я побачу його вперше за сім років, він щойно повернувся з Місурі.

– І в чому штука?

– Ні в чому, чувак, я лише хочу дізнатися, що відбувалося в сім'ї, – я ж маю сім'ю, пам'ятаєш – і найважливіше, Селе, я хочу, щоб він мені розповів те, що я забув зі свого дитинства. Я хочу згадати, згадати, я хочу! – Я ніколи не бачив Діна таким щасливим та збудженим. Поки ми чекали на його двоюрідного брата у барі, він багато говорив із солодкими хіпстерами і хастлерами з центру та дізнавався про нові банди й тусовки. Він дізнався про Мерілу, оскільки вона нещодавно була в місті. – Селе, у мої юні дні, коли я приходив на ріг вулиці, щоб украсти дрібних грошей з газетного прилавка собі на м'ясний супець, он той страшний тип нічого крім убивства не мав у своєму серці, потрапляв у одну бійку за одною, я навіть пам'ятаю його рубці, поки роки й роки стояння на тому розі нарешті його не розм'якшили і жорстоко не осідлали, і ось він став цілковито милим, приємним і спокійним зі всіма, він став, немов статуя на розі, ти бачиш, як все буває?

Потім з'явився Сем, жилавий, кучерявий чоловік тридцяти п'яти років з руками, вимученими роботою. Дін з повагою став перед ним.

– Ні, – сказав Сем Брейді, – я більше не п'ю.

– Бачиш? Бачиш? – прошептав Дін мені на вухо. -Він більше не п'є, а раніше був одним з найбільших п'яниць у місті, тепер він знайшов релігію, він мені по телефону сказав, заціни його, заціни, як він змінився -мій герой став таким дивним.

Сем Брейді з підозрою дивився на свого меншого брата. Він повіз нас прогулятись у старому розваленому купе і одразу висвітлив своє ставлення до Діна.

– Дивись, Діне, я тобі більше не вірю і не повірю всьому тому, що ти намагатмешся мені розповісти. Я прийшов сьогодні, бо я хочу, щоб ти підписав один папірець для родини. Ми більше не згадуємо твого батька і не хочемо мати з ним нічого спільного, і, мені дуже жаль, з тобою так само.

Я подивився на Діна. Його лице почорніло.

– Так, так, – сказав він.

Його брат продовжував нас возити і навіть купив нам морозива. Тим не менше Дін закидав його безкінечними запитаннями про минуле, його брат відповідав, і скоро Дін майже почав пітніти від збудження. Ох, де ж тієї ночі був його пропащий батько? Його брат висадив нас біля сумного світла карнавалу на бульварі Аламеда та Федерал.

Він домовився з Діном про підписання документа наступного дня і поїхав. Я сказав Діну, що мені шкода, що він не має нікого на світі, хто б у нього вірив.

– Пам'ятай, що я в тебе вірю. Я безмежно шкодую через те, що по-дурному образив тебе вчора.

– Добре, чувак, все нормально, – сказав Дін.

Ми разом подивилися карнавал. Там були атракціони, чортові колеса, попкорн, рулетки, тирса та сотні денвер-ської молоді, яка прогулювалась у джинсах. Дін був у тісних вимитих лівайсах та майці і скидався на справжнього денверського типа. Там були малі на мотоциклах з шоломами, вусами й розшитими куртками, – вони тусувались біля наметів з гарненькими дівчатами у лівайсах та рожевих сорочках. Також було багато мексиканок, одна фантастична дівчинка десь зо три фути заввишки, майже ліліпутка, з найчарівнішим та найніжнішим обличчям на світі, повернулась до свого супутника і сказала:

– Слухай, давай знайдемо Гомеса й заберемося геть. Дін її побачив і завмер. Могутній ніж вдарив його із

нічної темряви. – Чувак, я її люблю, ой, як же я її люблю…

Ми довго за нею ходили. Нарешті вона перейшла через дорогу, щоб потелефонувати з мотельної телефонної будки, а Дін вдав, що продивляється сторінки телефонної книжки, тоді як насправді дивився на неї. Я спробував завести розмову з друзями красуні-лялечки, але вони не звертали на нас уваги. Гомес з'явився на старій вантажівці і забрав дівчат. Дін стояв на дорозі, тримаючись за груди:

– Ой, чувак, я мало не вмер…

– Чому ж ти в біса з нею не поговорив?

– Я не можу, я не міг…

Ми вирішили купити пива й піти до Френкі слухати платівки. Ми вирушили в дорогу з мішком пива. Маленька Джанет, тринадцятилітня донька Френкі, була найгар-нішою дівчинкою на світі і от-от мала стати шикарною жінкою. Найкращими були її довгі, тоненькі, ніжні пальці, з якими вона весь час розмовляла, немов Клеопатра в танку на Нілі. Дін сидів у найвіддаленішому кутку кімнати й дивився на неї з-під лоба, повторюючи: «Так, так, так». Джанет його помітила; вона звернулась до мене по захист. У попередні місяці я провів з нею багато часу, розмовляючи про книжки та всілякі дрібниці, які її цікавили.