На дорозі

Розділ четвертий

НАЙКРУТІША подорож мого життя ось-ось мала розпочатись: вантажівка з відкритим кузовом, у ньому розляглося шестеро чи семеро хлопців, а водії – двоє білявих фермерів із Мінесоти – підбирали кожну душу, яку зустрічали дорогою; найусміхненіша, весела пара привабливих селянських хлопців, про зустріч з якою можна лише мріяти; обидва вдягнені в бавовняні сорочки й комбінезони; обидва зі здоровенними зап'ястями і відкритими, широкими усмішками для всіх і всього, що зустрічалось їм на шляху. Я підбіг:

– Чи є ще місце? – Вони відповіли:

– Звичайно ж, застрибуй, місце є для всіх.

Я не встиг схопитись за задній борт, як вантажівка рвонула далі; я зігнувся, мене підхопив один із хлопців, і я сів. Хтось передав пляшку сивухи з рештками на дні. Я влив у себе ковток на дикому, ліричному і зволоженому дощем повітрі.

– У-у-х, погнали! – крикнув хлопець у бейсбольній кепці, і вони розігнали вантажівку аж до сімдесяти, обганяючи всіх дорогою. – Ми вже їдемо на цій бісові штуці з самого Де-Мойна. Ці хлопці ніколи не зупиняються. Час від часу треба крикнути, щоб злізти відлити, інакше треба відливати в повітря, і тримайся, брате, тримайся.

Я роздивився всю цю компанію. Там було два молоді фермери з Північної Дакоти в червоних бейсбольних кепках, це і є стандартна кепка для північно-дакотського фермера, вони прямували на врожаї; їхні батьки відпустили їх у дорогу на літо. Там також було два молодих міських хлопця з Колумбуса, Огайо, шкільні футбольні гравці, вони жували жуйку, підморгували, співали на вітерці й розповіли, що на літо їдуть автостопом через Америку.

– Ми їдемо у Ел-Ей! – крикнули вони.

– А що там?

– А чорт його знає. Яка в біса різниця?

Також там був високий худорлявий хлопець із підозріливим поглядом.

– А ти звідки? – запитав я. Я лежав біля нього на платформі; неможливо було сидіти не підскакуючи, бо платформа була без перил. Він повільно повернувся в мій бік і сказав:

– Мон-та-на.

І, нарешті, там був Місісіпі Джин і його підопічний. Мі-сісіпі Джин був невеличким смаглявим хлопцем, який їздив на товарняках по країні, тридцятилітній лоботряс із моложавим лицем, і скільки йому років сказати було складно. Він сидів на дошках, схрестивши ноги, мовчки дивлячись на поля вже сотні миль, аж поки, нарешті, повернувся до мене й запитав:

– А куди ти їдеш?

Я відповів, що в Денвер.

– У мене там сестра, але я вже декілька років її не бачив. – Його мова була мелодійна і повільна. Він був терплячий. Його підопічний був шістнадцятилітнім високим молодим хлопцем і, як решта, він був одягнений у якесь лахміття; тобто, на них був старий одяг, який почорнів від сажі з колій, бруду з товарних вагонів і ночівель на землі. Підопічний білявий хлопець також був мовчазним і, вдавалося, він від чогось тікає, напевно, це так і було, зважаючи на його погляд у далечінь і те, як він схвильовано облизує губи. Монтана Слім інколи говорив із ними, злісно посміхався. Вони на нього не звертали увагу. Я боявся його дивакуватої посмішки, якою він залазив тобі просто и обличчя й дурнувато витріщався.

– Маєш гроші? – запитав він у мене.

– Та ти що, може, вистачить на півлітра віскі, поки доберусь до Денвера. А в тебе?

– А я знаю, де можна трохи дістати. -Де?

– Та де-небудь. Завжди можна затягти якогось дурня у провулок, хіба ні?

– Ну, наче так.

– Якщо треба трохи грошенят, я перед таким не зупинюсь. Прямую побачити батька в Монтані. Мені треба буде злізти з цієї баржі в Шаєні і добиратись якось інакше. Ці божевільні хлопці їдуть у Лос-Анджелес.

– Прямо туди?

– Всю дорогу прямо туди – як хочеш в Ел-Ей, маєш із ким їхати.

Я все обдумав; думка мчати всю ніч через Небраску, Вайомінг, і вранці їхати через пустелю Юти, і потім, напевно, по обіді, через пустелю Невади, і, чесно кажучи, можливість скоро опинитись у Лос-Анджелесі майже змінювала всі мої плани. Але мені треба було в Денвер. Доведеться зійти у Шаєні та проїхати автостопом дев'яносто миль на південь до Денвера.

Я зрадів, коли мінесотські хлопці, яким належала вантажівка, вирішили зупинитися поїсти в Норт-Платі; я хотів на них подивитись. Вони вийшли з машини й усміхнулися усім нам.

– Іду відлити! – сказав один.

– Час поїсти! – додав другий. Але зі всієї компанії лише вони мали гроші на їжу. Ми поплентались за ними у ресторан, прошмигнули повз групу жінок і сіли біля величезних гамбургерів з кавою, поки хлопці ковтали величезні порції, наче їли на кухні своєї мами. Вони були братами; транспортували агротехніку з Лос-Анджелеса до Міне-соти і заробляли на цьому добрі гроші. Тому, їдучи порожняком, дорогою на узбережжя, вони підбирали всіх, хто стояв на дорозі. Вони вже так робили разів п'ять; і їм це страшенно подобалось. Вони не переставали сміятися. Я спробував із ними поговорити – доволі дурна спроба з мого боку потоваришувати з капітанами нашого корабля – і єдина відповідь, яку я отримав, – дві сонячні усмішки й величезні білі зуби, виплекані на кукурудзі.

Усі приєднались до них у ресторані; всі, крім двох волоцюг – Джина і його малого. Коли ми повернулись, вони сиділи у вантажівці, покинуті й нещасні. Сутеніло. Водії курили; я скористався можливістю купити пляшку віскі, щоб зігрітися на холодному нічному повітрі. Вони усміхнулись:

– Давай, швиденько.

– Я вам дам пару ковтків! – запевнив я.

– О ні, ми не п'ємо, давай сам.

Монтана Слім і двоє школярів блукали зі мною вулицями Норт-Плата, поки я знайшов магазин, де продається віскі. Вони скинулись грішми, Слім також докинув, і я купив квінту. Високі стримані чоловіки спостерігали за нами з будинків зі штучними фасадами; центральна вулиця була засіяна квадратними коробкоподібними будинками. З кожної сумної вулиці відкривалась величезна панорама рівнин. У повітрі Норт-Плата я відчув щось дивне і не міг зрозуміти, що воно таке. Через п'ять хвилин мені стало зрозуміло. Темніло швидко. Ми випили по ковтку, раптом я озирнувся, і зелені поля Плата зникли з очей, а замість них, аж до самого горизонту, тяглись довжелезні оголені рівнини піску й полину. Я був вражений.

– Що це в біса таке? – крикнув я Сліму.

– Хлопче, це початок пасовищ. Ану, дай мені ще ковток.

– Ур-ра-а-а! – закричали школярі. – Прощавай, Ко-лумбус! Щоб Спаркі з хлопцями сказали, були б вони тут. Й-оу!

Спереду водії помінялися місцями; свіжий брат давав газу, як тільки міг. Дорога також змінилась – посередині були горби, пологі краї й рови в чотири фути з обох боків були такі, що вантажівка підскакувала й гойдалася в обидва боки, на диво, лише тоді, коли на протилежній смузі не було машин – і я був впевнений, що нас перекине. Але нони були крутими водіями. Як вони тільки об'їхали неб-расківську шишку – шишку, яка стирчить на все Колорадо! Скоро я зрозумів, що був у Колорадо, і хоча офіційно ми ще в нього не в'їхали, залишалося прямувати на південний захід до Денвера лише декілька сотень миль. Я кричав від щастя. Ми передавали пляшку. Величні сяючі зорі зійшли на небо, а піщані дюни праворуч посмурніли. Я відчув себе стрілою, яка летить просто в ціль.

Раптом Місісіпі Джин повернувся до мене, прокинувшись зі своєї схрещеної, терпеливої пози і сказав:

– Ці степи нагадують мені Техас.

– А ви з Техасу?

– Ні, сер, я з Грін-вела Міззі-сіпі. – Саме так він це сказав.

– А той малий звідки?

– Він вскочив у якусь халепу в Місісіпі, тож я вирішив йому допомогти. Хлопець з міста ніколи не виїжджав. Я дбаю про нього, як можу, він ще дитя. – Хоча Дін був білим, у ньому було щось від мудрого змученого, старого негра і щось дуже схоже на Елмера Хасела, нью-йорксько-го наркомана, такий собі залізничний Хасел, подорожуючий епічний Хасел, котрий перетинає країну щороку, на південь узимку і на північ улітку, і все це тільки тому, що нема такого місця, яке б йому не остогидло і тому, що мандрувати можна не кудись, а всюди, мандрувати під зорями, і бажано зорями Заходу.

– Я був у Ога-дені декілька разів. Як хочеш їхати в Огаден, я маю пару друзів, до яких можна заскочити.

– Я їду в Денвер із Шаєна.

– Чорт, ну тоді їдь прямо туди, так їхати щодня не випадає.

Це також була приваблива пропозиція. Що ж було в Огадені?

– А що таке – Огаден?

– Це місце, через яке більшість хлопців проїжджає і завжди там зустрічаються; ти там завжди кого-небудь зустрінеш.

Раніше я ходив у море з високим кістлявим хлопцем з Луїзіани на ім'я Великий Слім Газард, Вільям Голмз Га-зард, і був він волоцюгою із власної волі. Коли він був маленький, то бачив, як до його матері причепився волоцюга і попросив шматочок пирога, вона його пригостила, а коли волоцюга пішов геть, малий спитав:

– Ма, а що це за чоловік?

– А-а, це волоцюга.

– Ма, я хочу колись стати волоцюгою.

– Закрий рота, Газарди таким не займаються. – Але він ніколи не забув той день, і коли виріс, після недовгої футбольної кар'єри за команду університету Луїзіани, почав бродяжити. Великий Слім і я провели не одну ніч, розказуючи історії, плюючись тютюном у паперові стаканчики. У поведінці Місісіпі Джина було щось схоже на Великого Сліма Газарда, тому я запитав:

– Чи тобі не доводилось десь зустрічати хлопця на ім'я Великий Слім Газард?

Він відповів:

– Маєш на увазі такого високого хлопця, котрий голосно сміється?

– Ну, це його нагадує. Він сам з Рустона, Луїзіана.

– Точно. Звати його Луїзіана Слім. Я справді зустрічав Великого Сліма.

– І він колись працював на нафторозробках у східному Техасі?

– Так, у східному Техасі. А тепер переганяє худобу.

І це було абсолютно точно; все-таки я не міг повірити, що Джин справді знає Сліма, котрого я шукав роками.

– А ще працював на буксирах у Нью-Йорку?

– Ну, цього вже я не знаю.

– Ти, напевно, знав його лише на заході.

– Може бути. А я ніколи не був у Нью-Йорку.

– Ну, чорт, я вражений, що ти його знаєш. Це велика країна. Але я знав, що, напевно, ти його знаєш.

– Так точно, сер, я знаю Великого Сліма дуже добре. Завжди щедрий з грішми, поки вони в нього є. Такий здоровий, сильний хлопець; я бачив, як він одним ударом нирубив копа в Шаєні.

Це було схоже на Великого Сліма; він завжди відтрено-нував цей один удар у повітрі; він був подібним на Джека Демпсі або скоріше на молодого Джека Демпсі, котрий любив випити.

– От гад! – закричав я в повітря, випив іще ковток і нідчув себе досить непогано. Потоки вітру у відкритій вантажівці стирали кожен ковток, вони стирали погані наслідки випитого, а добрі засідали глибоко в животі. – Шаєн, ось і я! – співав я. – Денвер, стережись свого хлопця.

Монтана Слім повернувся до мене, тицьнув пальцем на мої черевики і гостро пожартував, без жодного натяку на посмішку:

– Ти думаєш, якщо їх посадити в землю, щось із них виросте? – Інші хлопці почули його й засміялись. Це справді були найбезглуздіші черевики в Америці; я їх узяв навмисно, бо не хотів, щоб пітніли ноги на спекотній дорозі і, коли не брати до уваги Ведмежу гору, вони виявились найкращим взуттям для моєї подорожі. Я посміявся разом з ними. Черевики уже розвалювались, шматочки фарбованої шкіри стирчали, немов шкірка свіжого ананаса, і з дір вилазили пальці. Тож ми випили ще по ковтку і знову посміялись. Неначе уві сні, ми пролітали містечка в повній пітьмі, проїжджали довгі смуги врожайної землі й ковбоїв серед ночі. Вони не встигали голову повернути, як ми пролітали повз них і бачили, вже з другого, так само темного краю містечка, як вони ляскають себе по нозі: ми були доволі смішною компанією.

У той час на цих землях було до біса народу – настала пора збору врожаю. Хлопці з Дакоти занервувались.

– Думаю, ми зійдемо на наступній зупинці відлити; тут начебто всюди багато роботи.

– Ви ото собі рухайтесь на північ, коли тут усе закінчиться, – радив Монтана Слім. – Просто йдіть слідом за врожаєм, поки не дістанетесь Канади. – Хлопці мляво кивнули; їх не дуже цікавили його поради.

Тим часом білявий утікач сидів незворушно; час від часу Джин нахилявся зі свого буддистського трансу через пливучі темні поля і щось ніжно казав хлопцеві на вухо. Малий хитав головою. Джин доглядав за ним, переймався його настроєм і його страхами. Я думав, куди ж у біса вони підуть і що там робитимуть. У них не було цигарок. Я витратив на них усю свою пачку, бо так їх полюбив. Вони були вдячні й добродушні. Вони ніколи мене не просили, я їм сам пропонував. У Монтана Сліма була пачка, але він ніколи не пригощав. Ми пролетіли крізь ще одне перехрестя, повз іще одну ширенгу високих худих чоловіків у джинсах – у туманному світлі вони були неначе пустельні метелики – і знову занурились у тотальну пітьму; зорі були чисті й ясні, а повітря дедалі рідше, ми піднімались довгим схилом західного плато, як кажуть, по футу щомилі, і дерева ніде не закривали нам зорі. Одного разу я на льоту побачив самотню сумну корову в полину біля дороги. Ми немовби їхали поїздом, так само стійко і так само прямо.

Незабаром ми наблизились до містечка, зупинились, і Монтана Слім сказав:

– Треба відлити, – але мінесотці не зупинились і поїхали далі. – Чорт, я не витерплю, – сказав Слім.

– А ти через борт, – кинув хтось.

– Ну, що ж, – сказав він і повільно, під нашими поглядами, відповз у кінець платформи, тримаючись з усіх сил, і звісив ноги з вантажівки. Хтось постукав у віконце кабіни, щоб донести новину до братів. Вони обернулись і весело посміхнулись. І як тільки Слім був готовий приступити до діла, і так доволі небезпечного, вони почали гнати зигзагом на швидкості сімдесят миль на годину. Він одразу відкинувся назад; ми побачили китовий фонтан; Слім знову спробував сісти. А брати знову почали розхитувати авто. Бум – і він полетів убік, і весь обмочився. У ревінні двигуна ми чули віддалену лайку, наче хтось кричить із-за гір:

– Чорт… чорт…

Він не знав, що ми це робимо зумисно; він лише боровся, мужньо, як Йов. Коли він закінчив, не знаю як, він був увесь мокрий, і тепер мав приповзти назад, зі стражденним виглядом, а всі реготали, крім сумного білявого хлопця, а мінесотці заливались від сміху в кабіні. Я подав йому пляшку, щоб хоч якось розрадити його.

– Прокляття, – сказав він, – вони це що, зумисне робили?

– Саме так.

– Ну, хай йому чорт, я цього не знав. Пригадую, що вже пробував у Небрасці і було значно простіше.

Аж раптом ми вскочили в містечко Огалалу, і тут хлопці з кабіни з величезним задоволенням крикнули:

– Зупинка відлити!

Слім похмуро стояв біля вантажівки, шкодуючи за втраченою можливістю. Двоє хлопців з Дакоти з усіма попрощались і вирішили почати врожаювати просто там. Ми дивились, як вони зникають у ніч, прямуючи до краю міста, де було світло, і де нічний сторож скаже, як знайти роботу. Я хотів купити цигарок. Джин і білявий малий пішли слідом за мною, щоб розім'яти ноги. Я зайшов у найменш вірогідне місце на світі, щось на зразок лимонадної кафешки для місцевих підлітків. Дехто танцював під музичний автомат. Коли ми зайшли, саме була перерва. Джин і білявий малий просто стояли й ні на кого не дивились; вони лише хотіли цигарок. Там також були гарненькі дівчата. Одна з них стрільнула очима на білявого, а він навіть не помітив, а якщо б і помітив, то йому було байдуже – настільки він був сумний і загублений.

Я кожному з них купив по пачці; вони подякували. Машина була готова від'їхати. Уже було близько півночі, стало холодно. Джин, об'їхавши всю країну більше разів, ніж міг порахувати на пальцях рук і ніг, сказав, що найкраще було б усім залізти під великий шмат брезенту, інакше змерзнемо. Саме так, і з допомогою решти в пляшці ми зігрілись, а повітря ставало крижаним і пощипувало нас за вуха. Зорі здавалися яскравішими, чим вище ми видирались високими рівнинами. Зараз ми були у Вайомінгу. Я лежав на спині й дивився на величну твердь просторів, насолоджуючись проробленим шляхом і як усе-таки далеко опинився від мізерної Ведмежої гори, та я аж тремтів від думки про Денвер, хоч би що там на мене чекало. Місісіпі Джин почав наспівувати пісню. Він співав її мелодійно й тихо, з місісіпським акцентом, пісенька було проста, лише: «Я маю гарненьку дівчинку, і їй тільки шістнадцять, а кращої в світі не знайти, хоч як старайся», це повторювалось і додавались інші рядки, про те, як далеко він був і бажав повернутися до неї, але все було втрачено. Я сказав: – Джине, це така чудова пісня.

– Це найкраща пісня, яку я знаю, – відповів він, усміхнувшись.

– Я сподіваюсь, ти доїдеш туди, куди хочеш, і будеш щасливим, коли це станеться.

– Хай там як, я завжди вибираюсь із будь-якої халепи і даю собі раду.

Монтана Слім спав. Коли він прокинувся, то сказав мені:

– Ей, Чорнявий, може б нам з тобою дослідити Шаєн перед тим, як ти поїдеш у Денвер?

– Ну, звичайно. – Я був такий п'яний, що погодився б на будь-яку авантюру.

Наша вантажівка в'їхала на околицю Шаєна, ми побачили у висоті червоний вогник місцевої радіостанції і раптом ми занурились у величезний натовп людей по обидва боки дороги.

– А щоб тебе біс побрав, це ж Тиждень Дикого Заходу, -сказав Слім. Отари товстих бізнесменів у чоботах і деся-тигалонних капелюхах прогулювались зі своїми гладкими дружинами, вирядженими, як ковбойки; вони метушились і раділи на тротуарах старого Шаєна; далі було видно смужки бульварних ліхтарів у центрі нового Шаєна, проте святкування точилося у Старому місті. Гвинтівки стрельнули холостими зарядами. Салуни були напхані до самого тротуару. Я був вражений, але водночас усе це мені здавалося абсурдним: уперше на Заході я побачив, якими дурнуватими трюками доводиться берегти його горді традиції. Ми хотіли вискочити з машини й попрощатись; мінесотці не збиралися там затримуватись. Було сумно бачити, як вони від'їжджають, і я усвідомлював, що вже ніколи нікого з них не побачу, але так мало бути.

– Ви відморозите собі зади вночі, – попередив я. – А потім наступного дня спалите їх у пустелі.

– Нічого, мені б вибратись із цієї холодної ночі, – відповів Джин. Вантажівка поїхала, пробираючись крізь стовпотворіння, і ніхто не звертав уваги на дивакуватих хлопців, закутаних у брезент, схожих на немовлят у колясці. Я спостерігав, як машина зникає в ночі.