На дорозі

Розділ третій

СПОЧАТКУ ми пішли в бар на Маркет-стріт і все вирішили – ми будемо триматися разом і товаришувати до самої смерті. Дін був дуже тихий та занепокоєний, він дивився на старих волоцюг у салоні, які нагадували йому батька:

– Я думаю, що він у Денвері, – цього разу нам украй необхідно знайти його, може, він у місцевій в'язниці, може знов на Лерімер-стріт, але його треба знайти. Домовились?

Усе було домовлено; ми зробимо все, чого ніколи не робили раніше, бо були занадто дурними в минулому. Також ми пообіцяли собі два дні гульок у Сан-Франциско, і звісно, вирішили їхати через бюро подорожей, де платиш тільки за бензин, і економити якомога більше грошей. Дін запевнював мене, що йому більше не потрібна Мерілу, хоча він досі її любив. Ми погодилися, що він знайде собі когось у Нью-Йорку.

Дін одягнув костюм у смужку і спортивну майку, ми запхали наші манатки у камеру схову за десять центів на автобусній станції й пішли зустрітися з Роєм Джонсоном, котрий мав бути нашим водієм на дводенних гульках у Фріско. Ми з Роєм домовились про все по телефону. Він невдовзі з'явився на розі Маркет і Третьої. Тепер Рой жив у Фріско, працював клерком і був одружений з гаренькою білявкою на ім'я Дороті. Дін сказав мені по секрету, що в неї занадто довгий ніс – з якоїсь незрозумілої причини це його дуже дратувало, хоча насправді її ніс був цілком нормальний. Рой Джонсон – худий, смуглий, привабливий хлопець із гострими рисами обличчя та зачесаним волоссям, яке він весь час відкидав назад. Він був надзвичайно щирий і мав чудову посмішку. Як виявилось, його дружина Дороті посварилася з ним через ідею з водійством, і він вирішив показати, хто в домі хазяїн (вони жили в маленькій кімнатці), і дотримав своєї обіцянки, проте з наслідками; його дилема вирішилась гірким мовчанням. Він возив нас із Діном по всьому Фріско, у будь-який час дня і ночі, не промовивши ні слова; він їздив на червоне світло, різкорозвертався на двох колесах, і це краще ніж слова розказувало нам через які муки ми його пропускали. Він був посередині – між проблемами з його новою дружиною та проблемами лідера його старої денверської банди. Дін був задоволений, і така їзда його аж ніяк не хвилювала. Ми геть не звертали увагу на Роя, сиділи позаду та базікали.

Наступним кроком була поїздка в Міл-сіті – спробувати знайти Ремі Бонкьора. На моє здивування, корабля «Адмірал Фрібі» не було в бухті; звісно, виявилося, що Ремі вже не живе в передостанній кімнатці у каньйоні. Замість нього двері нам відчинила красива кольорова дівчина. Ми з Діном довго з нею розмовляли. Рой Джонсон чекав у машині, читаючи «Паризькі таємниці» Ежена Сю. Я востаннє подивився на Міл-сіті і зрозумів, що не слід розкопувати проблемне минуле; ми вирішили поїхати до Галатеї Данкел у пошуках нічлігу. Ед знову її залишив, поїхав у Денвер, але, хай йому чорт, вона й досі обдумувала, як його повернути назад. Ми застали її зі схрещеними ногами в позі лотоса на східному килимі з колодою карт у її чотирикімнатній квартирі на верхній Мішн. Яка гарна дівчинка. Я побачив сумні ознаки того, що тут колись жив Ед Данкел; він залишив її тільки через тимчасове божевілля та неприязнь до такого існування.

– Він повернеться, – казала Галатея. – Цей чоловік неспроможний про себе піклуватися без мене. – Вона люто глянула на Діна та Роя Джонсона. – Цього разу це зробив Томі Снарк. Раніше, коли він приїжджав, Ед був абсолютно щасливий, він працював, і ми гуляли, і все було чудово. Дін, ти ж це знаєш. Потім вони годинами сиділи у ванній, Ед у ванні, а Снарк на унітазі, і говорили, говорили, говорили – такі дурниці.

Дін сміявся. Роками він був головним пророком цієї компанії, а тепер вони вчатся його технологіям. Томі Снарк відростив бороду і його величезні, сповнені суму очі шукали Еда Данкела у Фріско; що справді сталось (і це не брехня) – Томі ампутували мізинець після нещасного випадку в Денвері, завдяки чому він дістав велику суму грощей. Без будь-якої причини вони вирішили залишити Галатею й поїхати в Портланд, Мейн, де жила Снар-кова тітка. Тому, тепер вони або їхали через Денвер, або вже були в Портланді.

– Коли закінчаться гроші Тома – Ед повернеться, -сказала Галатея, роздивляючись свої карти. – Чортів дурень – він нічого не знає і ніколи не знав. Все, що він має робити, – це знати, що я його люблю.

Сидячи на килимі й розкладаючи гадальні карти, Галатея була схожа на дочку греків із сонячним фотоапаратом, її довге волосся спадало до самої підлоги. Вона почала мені подобатись. Того вечора ми навіть, вирішили піти разом послухати джаз, і Дін хотів прихопити із собою шес-тифутову білявку на ім'я Мері, яка жила поряд по вулиці.

Того вечора Галатея, Дін та я пішли забрати Мері. Ця дівчина жила в підвальній квартирі, мала маленьку дочку та стару машину, яка ледве їздила, і яку ми з Діном пхали вулицею, поки дівчата тисли на газ. Ми пішли до Галатеї, і там усі – Марі, її дочка, Галатея, Рой Джонсон, Дороті, його дружина – похмуро розсілись на м'яких меблях, поки я стояв у кутку, тримаючи нейтралітет у проблемах Фріско, а Дін стояв посеред кімнати із своїм роздутим пальцем у повітрі на рівні грудей і реготав.

– Чорт, – сказав він, – ми всі втрачаємо свої пальці -ха-ха-ха.

– Діне, чому ти так по дурному поводишся? – запитала Галатея. – Дзвонила Каміл і сказала, що ти її покинув. Ти хіба не розумієш, що в тебе дочка?

– Він її не покидав, вона його вигнала! – сказав я, припиняючи свій нейтралітет. Вони люто глянули на мене; Дін хитро посміхнувся. – А з цим пальцем, що ви ще очікуєте від цього бідолахи? – додав я.

Вони всі на мене витріщились; особливо Беті Джонсон незадоволено на мене глянула. Все це було лише пліткар-ським кодлом, а в його центрі стояв злодій Дін, відповідальний за всі гріхи. Я виглянув у вікно на нічну вулицю Мішн; хотілося рухатись далі та слухати чудовий джаз Фріско – і не забувайте, що це був лише мій другий вечір у місті.

– Я думаю, що Мерілу дуже, дуже розумно зробила, що тебе вигнала. Діне, – сказала Галатея. – Ти роками ні за кого не відчував відповідальності. Ти зробив стільки жахливих речей, що я навіть не знаю, що тобі сказати.

І в цьому була вся суть, і вони сиділи, дивлячись на Діна з ненавистю, а він стояв на килимі посеред них усіх і сміявся – він просто сміявся і трішки пританцьовував.

Його пов'язка ставала дедалі бруднішою; вона почала розтріпуватись і розв'язуватись. Я раптом зрозумів, що Дін завдяки надзвичайно великій кількості гріхів ставав Дурнем, Блаженним і Святим.

– Тобі геть плювати на всіх, крім себе і твоїх бісових розваг. Ти думаєш тільки про те, що в тебе між ногами і скільки грошей або задоволення ти можеш висмоктати з людей, а потім просто витираєш об них ноги. І не тільки це, ти ведеш себе, як придурок. До тебе ніколи не доходить, що життя – серйозне, і люди намагаються з нього щось зробити, замість того, щоб весь час дуріти.

Ось ким був Дін – Святим Дурнем.

– Каміл усю ніч ридає, але ти навіть не думай, що вона хоче, щоб ти повернувся, вона сказала, що більше ніколи не хоче тебе бачити, і цього разу її рішення остаточне. Але ти й далі тут стоїш і блазнюєш, і я думаю, що в душі тобі на всіх плювати.

Це була брехня; я краще знав, і я міг усім це сказати. Проте я не бачив у цьому сенсу. Я хотів підійти, обійняти Діна за плечі і сказати: «Так, тепер ви всі ось про що подумайте – цей хлопець теж має свої проблеми, і він ніколи не жаліється і вам з ним завжди було весело саме тому, що він був самим собою, але якщо виявляється, що вам цього не досить, відправте його на ешафот, бо саме це ви хочете зробити…»

Галатея Данкел була єдиною зі всієї компанії, хто не боявся Діна, вона могла спокійно привселюдно його вичитувати. Бувало у Денвері, Дін збирав усіх у темряві з дівчатами і просто говорив, і говорив, і говорив голосом, який колись був гіпнотичним і дивним, і міг притягувати дівчат лише своєю силою та змістом сказаного. Тоді йому було п'ятнадцять, шістнадцять. Тепер його учні були одружені, а дружини його учнів викликали його на килим за розпусту і те життя, яке він втілював у реальність. Я слухав далі.

– Тепер ти їдеш на Схід із Селом, – сказала Галатея, – і що ти думаєш із цього вийде? Так, оскільки тебе більше нема, Каміл мусить сидіти вдома з дитиною – як вона тоді зможе працювати? – і вона бачити тебе більше не хоче, і я її за це не звинувачую. Якщо дорогою зутрінеш Еда, ти йому скажи, щоб повернувся, або я його вб'ю.

От так от просто. Це була сумна ніч. Я відчував себе в жалюгідному сні з дивними братами й сестрами. Потім настала тотальна тиша; колись Дін міг би викрутитись балачками, але тепер він сам затих, стоячи перед усіма, подраний, поламаний, безглуздий, прямо під лампочками, його кістляве божевільне обличчя було вкрите потом і пульсуючими венами і він промовив: «Так, так, так», наче в нього весь час вливалися величні відкриття, і зараз я впевнений, що так усе й було; інші теж це підозрювали і були налякані. Він був БІТОВИМ – коренем і душею Бітників. Що він пізнавав? Він використовував усі свої сили, щоб розповісти мені, що він пізнавав, і вони мені заздрили, заздрили, що я поряд із ним, що я його захищаю і всмоктую його, так само, як вони колись намагалися робити. Вони подивилися на мене. Що ж я, незнайомець, робив на Західному Узбережжі цієї чарівної ночі? Мене пересмикнуло від цієї думки.

– Ми їдемо в Італію, – сказав я і вмив від усього цього руки. Також у повітрі було дивне відчуття материнського задоволення, адже дівчата дивились на Діна, як на кохану і неслухняну дитину, і він зі своїм сумним пальцем і всіма своїми відкриттями добре це знав, і саме тому він зміг у мертвій тиші вийти з квартири, не промовивши ні слова, і чекати на мене внизу, щоб ми визначили час. Ось, що ми відчували відносно привида на тротуарі. Я подивився у вікно. Він самотньо стояв біля дверей і вивчав вулицю. Гіркота, критика, поради, моралізаторство, сум – усе було позад нього, а перед ним була гола та екстатична радість буття.

– А ну ж бо, Галатеє, Марі, ходімо гуляти по джазових забігайлівках і про все забудемо. Дін колись буде мертвий. І що ви йому тоді скажете?

– Чим скоріше він помре, тим краще, – сказала Галатея, наче офіційно озвучила думку майже всіх присутніх у кімнаті.

– Ну, дуже добре, – сказав я, – але тепер він живий, і я даю слово, що ви хочете знати, що він зробить далі, і це тому, що він має таємницю, і ми всі вмираємо з цікавості, а вона йому навпіл розколює голову і, якщо він збожеволіє, – не хвилюйтесь, це буде не ваша вина, а вина Бога.

Вони заперечили сказане; вони запевняли, що я не знаю Діна; вони сказали, що він найбільша наволоч, яка тільки існує на світі, і що, на мій превеликий жаль, я про це колись дізнаюсь. Мене втішало чути їхній протест Рой Джонсон став на бік дівчат і сказав, що знає Діна найдовше і що Дін – лише дуже цікавий та веселий злочинець. Я пішов шукати Діна, і ми коротко про все поговорили.

– Ай, чувак, не хвилюйся, все ідеально й чудово. – Він чухав свій живіт і облизував губи.