На дорозі

Розділ третій

ДІН приїхав, як у старомодному кіно. Я сидів удома в Бейб посеред золотого дня. Пару слів про будинок. її мати була в Європі. Тітку-наглядачку звали Черіті; їй було сімдесят п'ять, і вона була моторна, мов курча. У сім'ї Рау-лінзів, яка простягалась по всьому Заходу, вона постійно переходила з одного дому в інший, повсюди чимось допомагаючи. Колись вона мала десятки синів. Усі вони зникли; вони всі її покинули. Вона була стара, проте її цікавило все, що ми робили й казали. Вона сумно дивилася на нас, коли ми пили віскі у вітальні:

– Так, юначе, ідіть і пийте це на дворі.

Нагорі – це був якийсь гуртожиток того літа – жив тип на ім'я Том, котрий був безнадійно закоханий у Бейб. З їхніх слів, він був з Вермонту, з багатої сім'ї, на нього вдома чекала кар'єра і все таке, проте йому подобалось бути поряд із Бейб. Вечорами він сидів у вітальні, його лице палало за газетою, і кожного разу, коли хтось із нас щось казав, він не подавав знаку, але все чув. Його лице особливо червоніло, коли говорила Бейб. Коли ми примушували його відкласти газету, він дивився на нас із неймовірною нудьгою і стражданням.

– Е? А, ну так, думаю, що так і є. – Зазвичай казав він щось подібне.

Черіті сиділа в кутку, вона пильнувала нас орлиним зором, її роботою було наглядати, і вона стежила, щоб ніхто не лаявся. Бейб сиділа на дивані та сміялась. Тім Грей, Стен Шепард і я розляглись у кріслах. Бідний Том страждав від тортур. Він піднявся, позіхнув і сказав:

– Ну, ще один день, ще один долар, доброї ночі, – і зник нагорі.

Бейб він не цікавив як коханець. Вона була закохана в Тіма Грея; він, немов вуж, вислизав з її обіймів. Ось так ми сиділи сонячного дня, чекаючи на вечерю, коли під'їхав Дін на своїй таратайці й вискочив у твідовому костюмі з камізелькою й годинником на ланцюжку.

– Гоп! Гоп! – чув я з вулиці. Він був з Роєм Джонсоном, котрий нещодавно повернувся з дружиною з Фріско в Денвер. Повернулись також Данкел і Галатея Данкел, та Том Снарк. Усі знову були в Денвері. Я вийшов на ґанок.

– Ну, хлопче мій, – сказав Дін, простягаючи руку. – Бачу, на цьому кінці палиці все чудово. Добрий, добрий, -сказав він усім.

– О, так, Тім Грей, Стен Шепард, як ваші справи? -Ми познайомили його з Черіті. – О, так, як ваші справи? Це мій товариш Рой Джонсон, він мене супроводжував, агем! Агам! Майор Гупл, сер, – сказав він, простягаючи руку Тому, котрий на нього витріщався. – Так, так. Ну, Селе, старий друже, що в нас за плани, коли вириваємось у Мексику? Завтра після обіду? Добре, добре. Ага! Тепер, Селе, у мене є рівно шістнадцять хвилин, щоб доїхати до будинку Еда Данкела, де я маю забрати свій старий залізничний годинник, котрий я здам у ломбард на Ларімер-стріт до його закриття, а потім я мушу швидко пролетіти й подивитись, якщо дозволить час, чи є мій батько у Буфеті Джигса або в якомусь іншому барі, а потім у мене зустріч з перукарем, до якого мені радив піти Дол, а сам я не змінився за ці роки і цю політику міняти не буду -агам! Агм! Рівно о шостій – рівно, чуєш мене? – я хочу, щоб ти був ось тут, коли я приїду за тобою, і ми заскочимо до Роя Джонсона, послухаємо Гілеспі та вибрані бонові платівки, це буде годинка відпочинку перед подальшим вечором, який ти, і Тім, і Стен, і Бейб запланували на сьогодні, незалежно від мого прибуття, яке між іншим відбулось рівно сорок п'ять хвилин тому, в моєму старому Форді тридцять сьомого року, бачите, он він припаркований, я сюди приїхав з довгою зупинкою в Канзас-сіті, я відвідував свого двоюрідного брата, не Сема Брейді, молодшого… – Розповідаючи оце все у вітальні, схований від усіх, він діловито перевдягався з костюма в майку і перекладав годинник у іншу пару штанів, які дістав з тієї самої побитої валізки.

– А Інез? – запитав я. – Що сталося в Нью-Йорку?

– Офіційно, Селе, це подорож, щоб дістати мексиканське розлучення, дешевше та швидше за будь-яке. Я нарешті дістав згоду від Каміл і все нормально, і все добре, і все чудово, і тепер ми знаємо, що нас нічогісінько не хвилює, правда, Селе?

Ну, добре, я завжди готовий слідувати за Діном, і ми поспішили взятися за новий план та організували вечір, і та ніч була незабутня. У брата Еда Данкела була вечірка. Двоє його старших братів – водії автобуса. Вони сиділи й дивились на все з подивом. Стіл був накритий чудово, з тортами і випивкою. Ед Данкел здавався щасливим та успішним.

– Ну, як у вас там із Галатеєю, все нормально?

– Так, сер, – сказав Ед, – я впевнений. Я думаю піти в денверський університет, я і Рой.

– Що ви будете там вчити?

– Ой, соціологію і все таке, ти знаєш. А скажи, Дін щороку стає божевільнішим, чи не так?

– Це точно.

Там була Галатея Данкел. Вона намагалася з кимось порозмовляти, але Дін перейняв усю увагу на себе. Він стояв і грав для Шепарда, Тіма, Бейб, для мене, всі сиділи один біля одного на кухонних стільцях. Ед Данкел нервово крутився за його спиною. Його бідного брата закинуло на задній план.

– Гоп! Гоп! – казав Дін, крутив свою майку, чухав живіт і підстрибував. – Так, ну – ось ми всі тепер разом і багато років уже пробігло, але жоден із нас особливо не змінився, ось що вражає найбільше – витривалість, справді, тут у мене є колода карт, з нею я можу досить точно розповісти про ваше майбутнє.

Це була непристойна колода. Дороті Джонсон і Рой Джонсон незворушно сиділи в кутку. Вечірка була трагічною. Потім Дін раптово стих і сів між мною та Стеном на кухні і дивився вперед закам'янілим поглядом собаки, не звертаючи ні на кого уваги. Він просто зник на пару хвилин, щоб набратися енергії. Якщо до нього доторкнутись, він захитається, немов камінь, що ледве тримається на скелі. Він міг звалитися вниз або просто хитатись, як брила. Потім каменюка вибухнула, немов квітка, і його обличчя зайнялося чудовою усмішкою, він роздивлявся навколо, немов щойно прокинувся, і сказав:

– Ай, ви тільки гляньте на всіх гарних людей, які зі мною тут сидять. Як же це гарно! Селе, чому, як я вже казав Міну на днях, чому, агам, а так! – Він встав і пішов через усю кімнату з простягнутою рукою до одного з водіїв автобуса.

– Як ваші справи? Мене звати Дін Моріарті. Так, я вас добре пам'ятаю. Все добре? Ну, ну. Подивіться тільки на цей чудовий торт. Ой, а можна мені трошки? Тільки мені? Нещасному мені? – Сестра Еда дозволила.

– Ой, як чудово. Люди такі гарні. Торти і гарні маленькі речі, розставлені на столі, і все заради прекрасних маленьких радощів та задоволень. Гмм, а, так, чудово, прекрасно, егем, агам! – Дін стояв посеред кімнати, похитуючись, поїдаючи торт і дивлячись на всіх із здивуванням. Він повернувся й поглянув назад. Усе його дивувало, усе, що він бачив. Люди групками розмовляли по всій кімнаті, і він сказав:

– Так! Так точно! – Побачивши картину на стіні, він завмер. Потім підійшов, придивився, відступив назад, присів, підстрибнув, він хотів її побачити з усіх можливих рівнів та ракурсів і тягнув свою майку з подивом. – Чорт!

Він не уявляв, яке він справляє враження і йому було байдуже. Тепер люди почали дивитись на Діна з материнською та батьківською турботою. Нарешті він був Янголом, яким – я завжди думав – він стане; але, як будь-який Янгол, він уміє злитися й лютувати, і тієї ночі, коли ми всі покинули вечірку та однією дикою бандою перемістились у бар «Віндзор», серафим-Дін невгамовно й демонічно напився.

Знайте, що «Віндзор», під час Золотої Лихоманки най-славетніший готель Денвера і просто цікаве місце, – у великому залі внизу досі в стінах є дірки від куль – був колись домом Діна. Він тут жив з батьком у одній з кімнат нагорі. Він не був туристом. І ось тепер він пив у цьому барі, немов привид свого батька; він, як воду, вливав у себе вино, пиво, віскі. Його лице почервоніло та спітніло, а він нив і кричав на весь бар, потім поплентався через танцювальний майданчик, де з дівчатами витанцьовували пронози заходу, і намагався пограти на піаніно, і обнімався з колишніми в'язнями, і перекрикував увесь галас. Тим часом уся наша тусовка сиділа разом за двома величезними столами. Там були Денвер Д. Дол, Дороті та Рой Джонсони, дівчина з Бафало, Вайомінг, подруга Дороті, Стен, Тім Грей, Бейб, я, Ед Данкел, Том Снарк, ще декілька людей, тринадцять загалом. Долу було дуже весело – він поставив на стіл автомат для горішків, кидав туди копійки та їв горішки. Він запропонував, щоб ми всі щось написали на листівці й відіслали її Карло Марксу в Нью-Йорк. Ми писали божевільні речі. Музика скрипок лунала крізь ніч Ларімер-стріт.

– Чи це не весело? – кричав Дол.

У чоловічому туалеті ми з Діном хотіли вибити двері, але вони були товщиною з дюйм. Я поламав кістку пальця та навіть, нічого не помітив до наступного ранку. Ми були несамовито п'яні. У якийсь момент на столі було п'ятдесят склянок пива. Все, що треба було робити, – це бігати туди-сюди і пити з кожної. Колишні в'язні з Каньйон-сіті гуляли й розмовляли з нами. У фойє, біля салуну, сиділи старі – колишні наглядачі – вони дрімали, опершись на свої палички під старим годинником, що цокав. Колись давно вони теж знали подібне божевілля. Усе навколо крутилося. Повсюди відбувалися гулянки. Була навіть вечірка в замку, куди ми всі поїхали – крім Діна, котрий кудись зник, – у замку ми сиділи за велетенським столом і кричали. На вулиці був басейн і печери. Я нарешті знайшов замок, з якого мав незабаром повстати могутній змій світу.

Потім пізно вночі залишились лише Дін, я, Стен Ше-пард, Тім Грей, Ед Данкел і Томі Снарк, ми були в одній машині з цілим світом попереду. Ми поїхали в Мексиканський квартал, потім до Файв-Пойнтс, ми блукали повсюди. Стен Шепард дурів від задоволення. Він весь час кричав: «Сучий ти син! Хай йому чорт! – високим писклявим голосом і тряс колінами. Дін на нього злився. Він повторював усе, що казав Стен, плювався й витирав з обличчя піт.

– Ми будемо розважатися, Селе, подорожуючи туди до Мексики з цим малим Стеном? Так!

Це була наша остання ніч у священному Денвері, ми її зробили великою та божевільною. Все закінчилось у підвалі, з вином при свічках, а Черіті нишпорила нагорі з ліхтариком. Тепер з нами був кольоровий тип, він звав себе Гомезом. Він кружляв навколо Файв-Пойнтс і йому було на все наплювати. Коли ми його побачили, Томі Снарк крикнув:

– Ей, тебе звати Джоні?

Гомез відійшов, знову пройшов повз нас і кинув:

– Повтори, що ти сказав.

– Я сказав, ти той тип, якого називають Джоні? Гомез поплив назад і знов попробував.

– А ось так на нього схожий? Бо я стараюсь бути схожим на Джоні, але не знаю, як краще.

– Ну, чувак, поїхали з нами! – закричав Дін, Гомез застрибнув і ми поїхали. Ми безперестану шепотіли в підвалі, щоб не сваритися з сусідами. О дев'ятій ранку всі пішли, крім Діна та Шепарда, котрі досі маніакально базікали. Люди піднялися готувати сніданок і чули дивні, підземні голоси:

– Так! Так!

Бейб приготувала величезний сніданок. Час їхати в Мексику наближався.

Дін повів машину на найближчу станцію і перевірив, щоб усе було нормально. Це був «Форд» седан 37-го року, праві бокові двері злетіли і були прив'язані до каркаса.

– Так само, як Мін і Біл, – сказав Дін. – Ми покашляємо й поскачемо вперед у Мексику; це в нас забере кілька днів.

Я подивився на карту – разом було тисячу миль, більшість дороги через Техас, до кордону в Ларедо, потім ще 767 миль через Мексику до великого міста біля тріснутих висот Істмус та Оаксакан. Я навіть не уявляв цю подорож. Це було щось казкове. Це вже не був схід-захід, а магічний південь. Ми уявляли, як уся Західна півкуля ребрами сходить до Вогняної Землі, а ми летимо по лінії землі до інших тропіків та інших світів.

– Чувак, це нарешті приведе нас до ЦЬОГО! – сказав Дін з цілковитою вірою. Він ударив мене по руці. – Ти тільки почекай. Ого! Ура!

Я пішов із Шепардом залагодити решту його денвер-ських справ і познайомився з його бідним дідусем, який стояв у дверях дому й казав:

– Стен-Стен-Стен.

– Що таке, діду?

– Не йди.

– Ой, усе вже вирішено, тепер я мушу їхати; навіщо ти так робиш?

Старий мав сиве волосся, великі мигдалеві очі та напружену божевільну шию.

– Стене, – сказав він прямо, – не їдь. Не примушуй плакати свого старого діда. Не залишай мене знову самого.

Від цієї розмови у мене розривалось серце.

– Селе, – звернувся до мене старий, – не забирай від мене мого Стена. Я водив його в парк, коли він був маленьким і розповідав йому про лебедів. Потім його менша сестра втопилась у тому самому озері. Я не хочу, щоб ти забирав від мене мого хлопчика.

– Ні, – сказав Стен, – ми їдемо. До побачення. – Біль розривав його із середини.

Дідусь узяв його за руку:

– Стен, Стен, Стен, не йди, не йди, не йди.

Ми втекли з похиленими головами, а старий і далі стогнав у дверях свого денверського котеджу на боковій вуличці, буси мерехтіли у дверях, а з переповненої вітальні виглядали меблі. Дід був білий, як аркуш паперу. Він продовжував кликати Стена. У його рухах було щось паралізоване, він не відходив від дверей, просто стояв і бурмотав: «Стен» і «Не йди», – і нервово дивився на нас, поки ми завертали за ріг.

– Боже, Шеп, я навіть не знаю, що сказати.

– Нічого страшного! – пробурмотів Стен. – Він завжди був таким.

Ми зустріли Стенову маму біля банку, де вона знімала для нього гроші. Вона була чарівною білявою жінкою, досі молодою на вигляд. Вона та її син стояли на мрамуровій підлозі банку й перешіптувались. Стен був одягнений у одяг лівайс, піджак і все таке, і виглядав як чоловік, котрий справді їде в Мексику. Тут було його ніжне денвер-ське існування, і він від'їжджав з палаючим тираном Діном. Дін вискочив із-за рогу і вчасно з нами зустрівся. Місіс Шепард наполягла на тому, щоб пригостити нас усіх кавою.

– Бережіть мого Стена, – сказала вона. – Ніхто не знає, що може статись у тій країні.

– Ми всі приглядатимемо один за одним, – сказав я.

Стен з мамою пішли вперед, а я йшов позаду з божевільним Діном; він мені розповідав про написи, видряпані на стінах туалетів Сходу та Заходу.

– Вони абсолютно різні; на Сході вони дурнувато жартують і сміються із звичайних речей, патологічні шматки інформації; на Заході вони просто пишуть свої імена, Ред Огара, Влаффтаун Монтана, був тут, дата, дуже просто, по типу, скажімо, Ед Данкел, і причина вся в страшенній самотності, яка відрізняється лише на тон або зрізану волосинку, коли переїжджаєш Місісіпі.

Перед нами йшов самотній хлопець, його мама була чудовою матір'ю, і вона не хотіла відпускати сина, але знала, що він повинен їхати. Я бачив, що він втікав від свого діда. Нас було троє – Дін шукав свого батька, мій помер, Стен утікав від старого, і разом ми йшли назустріч ночі. Стен поцілував на прощання свою маму посеред натовпу 17-ої вулиці, вона сіла в таксі й помахала нам. Прощавай, прощавай.

Вдома у Бейб ми сіли в машину і попрощалися з нею. Тім поїхав з нами до свого дому за містом. Того дня Бейб була прекрасна: її волосся довге, біле і шведське, на сонці видно її веснянки. Вона виглядала точно, як маленька дівчинка, якою вона й була насправді. У її очах стояв туман. Може, вона приїде до нас пізніше з Тімом – але цього не сталося. Прощавай. Прощавай.

Ми погнали в дорогу. Тіма висадили в його дворі на Рівнинах на околиці міста, і я дивився, як Тім Грей зникає з поля зору. Цей дивний хлопець стояв і цілі дві хвилини дивився, як ми від'їжджаємо і думав бозна-що сльозливе. Він ставав усе меншим і меншим, і все одно стояв незворушно, з одною рукою на шнурку для білизни, немов капітан, а я викручувався, щоб побачити Тіма Грея більше, аж поки у просторі не залишилось нічого крім порожнечі, а простір лежав на схід у бік Канзаса, і тягся аж до мого дому в Атланті.

Тепер ми спрямували наше гримуче рило на південь і їхали в бік Кастл-Рок, Колорадо, поки сонце ставало червоним, а камінь скель на заході ставав схожим на бруклін-ську броварню в сутінках листопада. У далечі у фіолетових тінях каменю хтось ішов, ішов, але ми не могли роздивитись; може, це той білоголовий старий, котрого я відчув у вершинах багато років тому. Джек із Закатека. Проте він наближався до мене, навіть, якщо був позаду. А Денвер зникав за нами, немов місто із солі, його дим танув у повітрі та щезав з поля зору.