НА ДОРОЗІ

Розділ восьмий

ЩО ЦЕ за відчуття, коли ти від'їжджаєш від людей, а вони віддаляються з поля зору, поки, немов піщинки, цілковито зникають? – Цей занадто великий світ замикає нас, і це – прощання. Проте ми йдемо до наступної божевільної пригоди під небесами.

Ми їхали через старе світло Алжиру, назад на пором, назад до вкритих брудом, старих кораблів через річку від нас, назад на канал, і взагалі геть; на двосмугову дорогу до Батон-Руж у пурпуровій темряві; там звернули на захід, переїхали Місісіпі в місті під назвою Порт-Ален. Порт-Ален – там, де річка, дощ і троянди в туманній темряві, там у жовтому сяйві ми розгорнулись на кільцевій розвилці та раптом побачили величезне чорне тіло під мостом і знов перетнули вічність. Що ж таке річка Місісіпі? – маса, яку омивають дощі, м'який плюскіт з обвислих берегів Місурі, розчинення, подорож на припливі до вічного водяного ложа, додаток до коричневої піни, мандрівка поза нескінченними долинами, деревами й дамбами, нижче та нижче, повз Мемфіс, Грінвіль, Юдору, Віксбург, Натшез, Порт-Аллен, Порт-Орлеан і Порт-Дельт, повз Поташ, Венецію, і Велику Затоку Ночей, і взагалі геть.

Слухаючи якусь дивну детективну програму по радіо та виглядаючи у вікно, я побачив знак, на якому написано ВИКОРИСТОВУЙТЕ ФАРБУ КУПЕРА, і сказав собі: «Добре, буду». Ми пролітали ніч луїзіанських рівнин -Лоутел, Юніс, Кіндер і Де-Квінсі, західні розвалені містечка, все більше схожі на рукави дельти, чим ближче ми наближались до Сабіни. У Старих Опелузах я пішов у магазин купити хліба та сиру, поки Дін заправлявся. Це був хлів; я чув, як сім'я вечеряє. Я почекав хвилину; вони продовжували говорити. Я взяв хліб і сир та вискочив на вулицю. Нам ледве вистачало грошей, щоб доїхати до Фріско. Тим часом на заправці Дін узяв блок сигарет, і ми були повністю забезпечені для подорожі – бензин, олія, цигарки і їжа. Пройдисвітам завжди всього мало. Він їхав прямо по дорозі.

Десь біля Старкса, ми побачили в небі попереду нас величезне червоне сяйво; що ж це таке? За хвилину ми проїжджали повз нього. Це був вогонь за деревами; на дорозі стояло багато машин. Можливо, там смажили рибу, проте, з іншого боку, там могло бути що завгодно. Біля Дьюївіла землі ставали дивними й темними. Несподівано ми опинились на болотах.

– Чувак, ти тільки уяви, якщо б ми знайшли джазову забігайлівку в цих болотах, з величезними чорними чуваками, котрі грають гітарний блюз, сьорбають зміїний сік і показуюють нам якісь знаки?

– Так!

Навколо були таємниці. Машина переїжджала грушівку, яка піднімалася над болотами, що тяглися з обох боків, укриті ліанами. Ми проїхали повз привида – негр у білій сорочці йшов дорогою, простягаючи руки до чорнильної землі. Напевно, він молився або читав прокляття. Ми промчали повз нього; я виглянув у вікно, щоб побачити його білі очі.

– Ого-о! – сказав Дін. – Обережніше. Нам у цих краях краще не зупинятись. – На якомусь етапі ми застрягли на роздоріжжі і всеодно зупинились. Дін увімкнув фари. Нас оточував величний ліс, укритий ліанами, в якому ми майже чули, як повзуть мільйони мокасинових змій. Усе, що ми бачили, – це мерехтіння червоної лампочки живлення «Гадсона». Мерілу пищала від страху. Ми також були перелякані. Ми хотіли забратися геть із володінь змії, з цієї повислої пітьми, і рухатись до звичної американської землі та коров'ячих пасовищ. У повітрі був запах нафти та мертвої води. Це був рукопис ночі, який ми не могли прочитати. Десь пугукала сова. Ми ризикнули повернути на одну з бокових доріг, і досить скоро переїхали стару та злу річку Сабіну, матір усіх цих боліт. Із подивом ми побачили попереду великі структури світла.

– Техас! Це Техас! Нафтове містечко Бомонт! – Велетенські нафтові цистерни і переробні заводи височіли, немов міста, у насиченому нафтою повітрі.

– Я рада, що ми звідти вибрались, – сказала Мерілу. -Послухаймо ще якісь детективні програми.

Ми пролетіли Бомонт, річку Трініті в Ліберті і доїхали до Гюстона. Тепер Дін заговорив про свої г'юстонські часи в 1947-му:

– Гасел! Цей божевільний Гасел! Я всюди його шукаю і ніяк не можу знайти. Вій, бувало так, зациклювався в Техасі. Ми могли їхати в магазин по продукти з Биком, а Гасел міг зникнути. Ми його розшукували' в кожному тирі міста. – Машина в'їхала у Г'юстон. – Частіше за все нам доводилось шукати його в бандитській частині міста. Чувак, він лаявся з кожною божевільною повією, яку тільки міг знайти. Однієї ночі ми його загубили, тож зняли номер у готелі. Ми повинні були привезти Джейн льоду, бо в неї псувалися продукти, але два дні мусили шукати Гасела. Я сам із глузду з'їхаз – я обкрадав жінок у магазинах серед білого дня, просто тут, у центрі – ми пролетіли через порожню ніч – і я зустрів справді пропащу безмовну дівчинку, яка була неспора розуму і просто гуляла, намагаючись украсти апельсин. Вона була з Вайомінгу. її прекрасне тіло гармоніювало лише з її тупим розумом. Коли я знайшов її, вона щось бурмотіла собі під ніс, і я забрав її до нас у кімнату. Бик був п'яний, намагаючись споїти якогось малого мексиканця. Карло писав вірші під героїном. Гасел не з'являвся у джипі аж до півночі. Коли ми його знайшли, він уже спав на задньому сидінні. Весь лід розтав. Гасел сказав, що випив п'ять снодійних. Чувак, коли б мене не підводила пам'ять, я б тобі розказав кожну деталь того, що ми витворяли. Ох, але ж і час не чекає. Все за себе само дбає. Я міг би заплющити очі, і ця стара машина сама б поїхала.

На порожній г'юстонській вулиці о четвертій ранку раптом промчав на мотоциклі якийсь малий – весь розцяцькований і обвішаний яскравими ґудзиками, у мотоциклетних окулярах, у шикарному шкіряному піджаку – техаський нічний поет, з дівчиною на спині, її волосся розлітається у повітрі, він їхав прямо, співаючи:

– Г'юстон, Остін, Форт-Уорт, Далас – а інколи Канзас-сіті – а інколи старий Ентоун, ах-ха-а-а-а! – Вони зникли з поля зору. – Ого! Зважте на ту малу в нього на мотоциклі! Погнали! – Дін намагався їх наздогнати: – Було б так шикарно, якщо б ми могли всі зібратись разом і справді повеселитись, усі такі милі, і чудові, і приємні, без якихось проблем, без інфантильних протестів і образ? Ой! Але ж і час не чекає. – Він нахилився і гнав далі.

За Г'юстоном його енергійність, хочби якою нескінченною вона здавалась, вичерпалась, і я сів за кермо. Щойно я повів машину, почався дощ. Тепер ми були на великих техаських рівнинах і, як сказав Дін:

– Ти їдеш і їдеш, і завтра все одно ще будеш у Техасі. -Дощ лив, як з відра. Я їхав крізь розвалене фермерське містечко з брудною головною вулицею і зрозумів, що опинився в глухому куті: – Гей, що мені робити? – Вони спали. Я розвернувся й поповз назад через місто. На вулиці не було ні душі, не горів жоден ліхтарик. Раптом перед моїми фарами з'явився вершник у дощовику. Це був шериф. Його десятигалонний капелюх стікав водою.

– Як доїхати в Остін? – Він увічливо пояснив мені, і я поїхав далі. На виїзді з міста я раптом побачив, як просто на мене, під диким дощем, їдуть чиїсь фари. Ух, подумав я, чи я на тій смузі; я звернув праворуч і побачив, що з'їжджаю з дороги в болото; я повернувся на дорогу. Фари знову їхали на мене. В останню мить, я зрозумів, що це інший водій їде неправильно і сам того не знає. На швидкості тридцять я звернув з дороги в багно; слава Богу, було рівно, ніякої канави. Під страшною зливою машина-порушник здала назад. Чотири суворі польові робітники втекли від праці пиячити в полі – всі в білих сорочках з брудними коричневими руками, вони сиділи і тупо дивились на мене посеред ночі. Водій був п'яний ущент.

Він сказав:

– А куди Гюстон?

Я ткнув пальцем назад. Мене, як грім, ударила думка, що вони це все зробили навмисно, щоб запитати дорогу, так само, як жебрак наступає прямо на тебе, загороджуючи тобі шлях. Вони розгублено витріщались на підлогу своєї машини, де валялись і грюкотіли порожні пляшки. Я завів машину; вона на фут застрягла в багнюці. Я глибоко вдихнув повітря дощових диких техаських країв.

– Дін, – сказав я, – прокидайся.

– Що?

– Ми застрягли в багнюці.

– Що сталось?

Я йому розповів. Він вилаявся. Ми взулися у старе взуття, вдягли светри та вийшли з машини під зливу. Я сперся спиною на задній бампер, піднімав машину і стогнав; Дін запихав ланцюги під слизькі колеса. За хвилину ми були з голови до п'ят у багнюці. Ми розбудили Мерілу і примусили її заводити машину, поки ми штовхали. Нещасний «Гадсон» страждав. Раптом він височив і поїхав через дорогу. Мерілу вчасно загальмувала, і ми стрибнули в салон. Ось і все – робота зайняла тридцять хвилин, і ми були мокрі й жалюгідні.

Я заснув перемазаний болотом; на ранок, коли я прокинувся, болото закам'яніло, а на вулиці лежав сніг. Ми були біля Фредеріксбурга, на високих рівнинах. Це була одна з найгірших зим у історії Техасу і Заходу, коли худоба зникала в снігових бурях, а сніг випав у Сан-Франциско та Ел-Ей. Ми були нещасні. Ми хотіли знову опинитися в Новому Орлеані з Едом Данкелем. Мерілу сиділа за кермом; Дін спав. Вона однією рукою вела, а другою діставала мене на задньому сидінні й нашіптувала солодкі обіцянки про Сан-Франциско. Я, як раб, корився їй. О десятій я сів за кермо – Дін вирубався на кілька годин – і їхав декілька сотень утомливих миль через пухкі сніги та облізлі пагорби, укриті полином. Повсюди ходили ковбої в бейсбольних кепках та навушниках, шукаючи своїх корів. На дорозі раз-по-раз з'являлися зручні маленькі будиночки з коминами. Я так хотів, щоб ми кудись зайшли та поїли квасолі з ряжанкою перед каміном.

У Сонорі я знову пригостив себе безкоштовним сиром та хлібом, поки хазяїн розмовляв з фермером у іншому кінці магазину. Дін верещав від щастя; він був голодний. Ми не могли ані цента витрачати на їжу.

– Так-к, так-к, – казав Дін, дивлячись на фермерів, котрі розгулювали по головній вулиці Сонори, – кожен із них чортів мільйонер, тисячі голів худоби, чорнороби, будинки, гроші в банку. Якщо б я тут жив, то був би дурнем у кущах, був би зайцем, я б облизував гілки й ганявся за гарненькими ковбойськими дівчатками – хі-хі-хі-хі-хі! Чорт! Вам! – Він стукнув себе кулаком: – Так! Правильно! Ох!

Ми вже не знали, про що він говорить. Він сів за кермо і пролетів решту Техасу, десь п'ятсот миль, аж до Ель-Па-со, приїхавши туди в сутінках, не зупиняючись, крім одного разу, коли роздягнувся біля Озона і з криками пострибав у кущі полину. Машини пролітали повз нас і не помічали його. Він повернувся до машини й поїхав.

– Так-от, Селе, Мерілу, я хочу, щоб ви зробили так само, як я, – звільніть себе від усього цього одягу – який у ньому сенс? Ось, що я маю на увазі – і засмагайте разом зі мною. Давайте! – Ми їхали на захід до сонця; воно заглядало до нас крізь лобове скло. – Відкрийтесь йому! – Мерілу підкорилась без зайвих слів, я теж. Ми сиділи попереду, всі троє. Мерілу діставала холодний крем і мазала нас. Час від часу повз нас мчали величезні вантажівки; водії у високих кабінах помічали золоту красуню, голу з двома голими чоловіками – було видно, як їх трохи кидало вбік, коли вони зникали в нашому дзеркалі дальнього виду. Безкраї поля полину, тепер безсніжні, котилися повз нас. Скоро ми опинились у краях каньйону Пекос із оранжевими скелями. У небі голубі простори відкривались. Ми вийшли з машини подивитися на давні індіанські руїни. Дін вийшов геть голий. Мерілу та я накинули куртки. Ми бродили поміж старих каменів, охаючи та ахаючи. Якісь туристи на рівнині побачили голого Діна, проте не повірили своїм очам і пошкандибали далі.

Дін та Мерілу припаркували машину біля Ван-Горна і кохалися, поки я спав. Я прокинувся, коли ми летіли по незрівнянній долині Ріо-Гранде через Клінт та Ізлету в бік Ель-Пасо. Мерілу стрибнула на заднє сидіння, я – на переднє, і ми рушили далі. Наліво від нас через широченні простори Ріо-Гранде були вересково-червоні вершини мексиканського кордону – земля Тарахумаре; м'які сутінки грали на верхів'ях. Прямо перед нами лежали далекі вогні Ель-Пасо та Хуареса, вшиті в розкішну долину, настільки велику, що водночас було видно, як у різні сторони пихтять декілька залізниць, неначе це була Долина світу. Ми в неї занурились.

– Клінт, Техас! – сказав Дін.

Радіо було налаштоване на станції Клінта. Вони ставили платівки кожних п'ятнадцять хвилин; увесь інший час крутили реклами заочного курсу старших класів. – Ця програма іде через увесь Захід, – радісно кричав Дін. -Чувак, я слухав її вдень і вночі у виправній колонії та тюрмі. Ми туди всі раніше писали. Ти можеш отримати шкільний атестат поштою, факсимільним підписом, якщо складеш іспит. Усі молоді пастухи на Заході, байдуже хто, у якийсь час пишуть туди; це все, що вони чують; ти вмикаєш радіо у Стерлінгу, Колорадо, Ласку, Вайомінгу, плювати де, і ловиш Клінт, Техас, Клінт, Техас. І ця музика -завжди співають якісь ковбойські селюки або мексиканці, найгірша передача в історії країни, і ніхто нічого не може з цим зробити. У них дивовижний передавач; вони всю країну пов'язали. – Ми побачили високу антену за нетрями Клінта. – Ох, чувак, що б я тобі міг розказати! – кричав Дін, майже в сльозах. Поглядом націлені на Фріско і Узбережжя, ми приїхали в Ель-Пасо, як стемніло, не маючи ні копійки. Нам украй потрібні були гроші на бензин, інакше ми ніколи туди не доїдемо.

Ми все перепробували. Ми дзвонили в бюро подорожей, але тієї ночі ніхто не їхав на захід. Бюро подорожей – контора, куди йдеш, щоб поїхати з кимось, хто оплатить бензин; це було легально на Заході. Там чекали підозрілі типи з побитими валізками. Ми пішли на грей-хаундську автобусну станцію вмовити когось дати нам гроші замість того, щоб їхати на Узбережжя автобусом. Ми були занадто сором'язливі, щоб до когось підходити, тож сумно бродили станцією. Надворі було холодно. Якийсь студент млів від одного погляду на солодку Мерілу, але намагався вдавати байдужого. Ми з Діном порадились, проте вирішили, що ми не сутенери. Раптом якийсь шалений малий придурок, просто з виправної колонії, приклеївся до нас, і вони з Діном побігли по пиво:

– Давай, чувак, ідем натовчем комусь морду та заберем у нього гроші!

– О, я тебе поважаю, чувак! – закричав Дін. Вони помчали. На мить я занепокоївся; проте Дін лише хотів роздивитись вулиці Ель-Пасо з малим і подуріти. Ми з Мерілу чекали в машині. Вона мене обняла.

Я сказав:

– Хай йому чорт, Лу, почекай поки ми доїдемо у Фріско.

– Мені плювати. Дін усе одно мене кине.

– Коли ти повертаєшся в Денвер?

– Я не знаю. Мені байдуже. Я можу повернутися з тобою на схід?

– У Фріско нам треба дістати якісь гроші.

– Я знаю, де ти можеш дістати роботу в кафе-вагончику за прилавком, а я буду офіціанткою. Я знаю готель, де ми можемо жити в кредит. Будемо триматися разом. Ох, як мені сумно.

– Чому тобі сумно, мала?

– Мені від усього сумно. Чорт, я б так хотіла, щоб Дін не був таким божевільним, як зараз. – Дін прибіг назад і, регочучи, ускочив у машину.

– О це був божевільний тип, ото! Як я його розумію! Я колись знав тисячі таких хлопців, вони всі однакові, їхній мозок працює, як стандартний годинник, о, безкінечні розгалуження, нема часу, нема часу… – Він завів машину, згорбився над кермом і погнав геть з Ель-Пасо. – Нам залишається підбирати автостоперів. Упевнений, що когось знайдемо. Гоп! Гоп! Поїхали. Обережно! – крикнув він мотоциклісту, обігнав його, прослизнув повз вантажівку, і вискочив за межі міста.

За річкою сяяли дорогоцінні вогники Хуареза, і сумна суха земля, і дорогоцінні зорі Чіхуахуа. Мерілу краєм ока дивилась на Діна, так само, як дивилась на нього через усю країну і назад, – похмуро й сумно, наче хотіла відрізати його голову і заховати її у своїй шафі, із заздрісним та болісним коханням до нього, настільки вражаюче самовідданого, цілковито несамовитого і нервового, і божевільного, усмішка її була сповнена лагідного безумства і темної заздрості, вона мене в ній лякала, кохання, яке ніколи не дасть плодів, і вона це знала, бо, коли дивилась на його кістляве обличчя шибеника, замкнуте й неуважне, вона знала, що він занадто шалений. Дін був упевнений, що Мерілу – шльондра; він якось мені сказав, що вона була па-талогічною брехухою. Проте, коли вона так на нього дивилась, це таки була любов; і коли Дін це помічав, він завжди звертав до неї свою штучну кокетливу посмішку, тремтів віями, оголював білосніжні зуби, хоча лише недавно дрімав у своїй вічності. Потім ми з Мерілу засміялись – і Дін не виглядав заклопотаним, лише дурнувато посміхнувся, наче сказав: «Чи нам усім так весело?» Ось і все.

На виїзді з Ель-Пасо, у темряві, ми побачили маленьку згорблену постать з витягнутою рукою. Це був наш обіцяний автостопер. Ми зупинились і здали назад до хлопця.

– Скільки в тебе грошей, малий? – Малий не мав грошей; йому було сімнадцять – блідий, дивний, з одною недорозвинутою покаліченою рукою і без валізки.

– Чи він не милий? – сказав Дін, серйозно на мене глянувши. – Давай, сідай, хлопче, ми тебе довезем. – Малий відчув свій шанс. Він сказав, що має тітку в Туларі, Каліфорнія, якій належав продуктовий магазин і, як тільки ми туди доберемось, дасть нам грошей. Дін качався по підлозі від сміху, все так нагадувало малого з Північної Кароліни. – Так! Так! – кричав Дін. – У нас у всіх є тітки; ну, давай, давай поїдемо і заглянемо по дорозі до всіх тіток і дядьків у продуктових магазинах! – Таким чином у нас з'явився новий пасажир, і, як виявилось, він був чудовим малим. Він ні слова не промовив і лише слухав нас. Після хвилини Дінових балачок він, напевно, думав, що сів у машину психів. Він розповів, що їхав автостопом з Алабами в Орегону, де був його дім. Ми запитали, що він робив у Алабамі.

– Я поїхав навідатись до свого дядька; він сказав, що має для мене роботу на лісопилці. З роботою нічого не вийшло, ось я й повертаюсь додому.

– Повертаєшся додому, – сказав Дін, – повертаєшся додому, так, я знаю, ми довезем тебе додому, як мінімум до Фріско.

Але в нас не було грошей. Тоді я згадав, що можу позичити п'ять доларів у мого давнього товариша Хела Хінгема в Туксоні, Арізона. Одразу Дін сказав, що все вирішено, і ми їдемо в Арізону. Так і сталось.

Вночі ми проїхали Лас-Кручес, Нью-Мексико і на світанку приїхали в Арізону. Я прокинувся з глибокого сну й побачив, що всі сплять, немов ягнята, а машина припаркована чорт-зна де, бо я не міг роздивитись через запітнілі вікна. Я вийшов з машини. Ми були в горах – світанок був, як у раю, прохолодне пурпурове повітря, червоні гори, смарагдові пасовища в долинах, роса і мінливі хмари золота; на землі – нори ховрашків, кактуси, мескітні дерева. Настав час мені сідати за кермо. Я посунув Діна та малого і спустився з гори на нейтралці, щоб заощадити бензин. Так я в'їхав у Бенсон, Арізона. Я згадав, що в мене є кишеньковий годинник, який Роко нещодавно мені подарував на день народження, він коштував чотири долари. На заправці я запитав, чи в Бенсоні є ломбард. Він був біля заправки. Я постукав, хтось устав із ліжка, і за хвилину я отримав долар. Гроші пішли в бак. Тепер ми мали досить бензину, щоб доїхати до Туксона. Але раптом, щойно я збирався поїхати, з'явився величезний патрульний з пістолетом і попросив мої документи.

– Права у цього хлопця позаду, – сказав я.

Дін та Мерілу спали під покривалом. Коп наказав Діну вийти. Раптом він вихопив пістолет і закричав:

– Руки вгору!

– Офіцере, – я чув, як говорив Дін сміховинним і нервовим тоном, – офіцере, я тільки застібав ширінку.

Навіть коп майже посміхнувся. Дін вийшов – брудний, обшарпаний, у майці, чухаючи живіт і лаючись, перебираючи всю машину в пошуках своїх прав. Коп порився в нашому багажнику. З документами був порядок.

– Я лише перевіряю, – сказав він, широко посміхаючись. – Можете їхати далі. Бенсон справді непогане містечко; вам, можливо, сподобається, якщо тут поснідаєте.

– Так, так, так, – сказав Дін, зовсім не звертаючи на нього увагу, і від'їхав.

Ми всі зітхнули з полегшенням. Поліція підозріло дивиться на молодь, яка приїжджає в нових машинах без копійки в кишені та здає годинники в ломбард.

– Вони завжди заважають, – сказав Дін. – Але цей значно кращий, ніж той щур у Вірджинії. Вони хочуть своїми арештами в новини потрапляти; думають, що кожна машина – якась велика банда з Чикаго. їм більше нічого робити.

Ми поїхали далі в Туксон.

Туксон знаходиться у мальовничій річковій долині, укритій мескітними заростями; над ним височіє засніжений хребет Каталіна. Місто було цілковито перерите будівництвом; люди – тимчасові, дикі, амбіційні, зайняті та щасливі; шнурки з білизною, трейлери; хаотичний центр, обвішаний плакатами; все було дуже каліфорнійське. By-лиця Форт-Лоуелл-Роуд, де жив Хінгем, тяглася поміж чарівних річкових дерев посеред плоскої пустелі. Ми побачили Хінгема, він самотньо тинявся двором. Він був письменником; приїхав працювати в тиші над своєю книжкою – високий, мускулистий, сором'язливий сатирик, котрий зажди щось бубонить, відвернувши голову, і завжди каже смішні речі. Його дружина й дитина були з ним у глиняній хатинці – маленький будиночок, збудований його вітчимом-індіанцем. Його мати жила за два будинки у своєму власному домі. Це була енергійна американська жінка, яка любила кераміку, прикраси та книжки. Хінгем чув про Діна з листів із Нью-Йорка. Ми опустились на нього, немов хмара, кожен із нас був голодний, навіть Альфред, каліка-автостопер. Хінгем був у старому светрі та курив люльку на різкому пустельному повітрі. Вийшла його мама і запросила нас на кухню поїсти. Ми зварили локшину в величезному баняку, а потім поїхали на роздоріжжя в алкогольну лавку, де Хінгем поміняв чек на п'ять доларів і дав мені гроші. Прощання було коротким.

– Мені справді було приємно, – сказав Хінгем, дивлячись убік.

За деревами, через піски, червоним світлом горіла велика неонова вивіска придорожнього трактиру. Хінгем завжди ходив туди на пиво, коли втомлювався писати. Він був дуже самотній і хотів повернутися назад у Нью-Йорк. Було сумно бачити, як у темряві зникає його висока постать, поки ми від'їжджали, так само, як усі ті інші силуети у Нью-Йорку та Новому Орлеані, – вони невпевнено стоять під безкраїми небесами, в яких усе тоне. Куди їхати? Що робити? Навіщо? – Спати. Проте ця дурна шайка гнала далі.