На дорозі

Розділ другий

ВІН підійшов до дверей зовсім голий, йому було начхати, навіть, якщо б там стояв сам президент. Він приймав світ сирим.

– Сел! – сказав він з непідробним здивуванням. – Я не думав, що ти це все ж таки зробиш. Ти нарешті приїхав до мене.

– Ага, – сказав я. – Все в мені розвалилось. А як твої справи?

– Не дуже, не дуже. Але нам треба обговорити мільйон речей. Селе, нарешті настав час нам з тобою поговорити і з усім розібратись.

Ми погодилися, що час настав, і зайшли всередину. Моя поява була, немов прихід дивного злого янгола в дім білосніжних ягнят, і щойно ми з Діном почали збуджено розмовляти на кухні, як це викликало плач нагорі. Все, що я казав Діну, відгукувалось диким тремтінням та шепотом: «Так!» Каміл знала, що станеться. Як виявилось, Дін затих на декілька місяців; тепер з'явився янгол, і Дін знову божеволів.

– Що з нею таке? – прошепотів я. Він сказав:

– Вона стає все гіршою й гіршою, чувак, вона плаче і вчиняє скандали, не дає мені побачити Сліма Гаярда, злиться щоразу, як я запізнююсь, а коли я залишаюся вдома, то не розмовляє зі мною і каже, що я справжнє чудовисько. – Він побіг нагору заспокоїти її. Я чув, як Каміл кричала:

– Ти брехун, ти брехун, ти брехун!

Я використав можливість подивитися на їхній чудовий дім. Це був двоповерховий, кривий, розвалений котедж посеред висоток на верхівці Російської гори з видом на затоку; він мав чотири кімнати, три нагорі і одну велетенську підвальну кухню внизу. Кухонні двері відкривались на зелений двір з натягнутими шнурками білизни. На кухні була комора, де стояли Дійові черевики, досі з ночі вкриті закам'янілим техаським болотом, коли «Гадсон» застряг у річці Бразос. Звичайно «Гадсона» вже не було; Дін далі не зміг його виплачувати. Він узагалі не мав машини. На підході була їхня друга випадкова дитина. Страшно було чути, як ридає Каміл. Ми не могли цього витримати і пішли купити пива та принесли його на кухню. Каміл нарешті заснула або всю ніч тупо дивилась у темряву. Я не уявляв, що наспраді було не так; можливо, Дін довів її до божевілля.

Після мого останнього від'їзду із Сан-Франциско Дін знову божеволів за Мерілу і місяцями стежив за її квартирою на Дівісадеро, куди кожної ночі вона приводила іншого моряка; він заглядав у щілину поштової скриньки та бачив її ліжко. Там він бачив Мерілу, розпростерту біля хлопця. Він, як тінь, ходив за нею містом, бо хотів зібрати незаперечні докази того, що вона справді шльондра. Він любив її, він божеволів від неї. Нарешті зовсім випадково йому до рук потрапила «погана зеленка», як кажуть у цій справі – зелена, необроблена марихуана – і він забагато її викурив.

– У перший день, – розповів він, – я, немов дошка, лежав у ліжку й не міг ні рухатись, ні говорити; я просто дивився, широко розплющивши очі. Я чув у голові якесь гудіння, бачив чудові різнокольорові видіння і відчував себе чудово. На другий день усе до мене прийшло, УСЕ, що я коли-небудь робив, або знав, або читав, або чув, або тільки пропонував, прийшло до мене і реорганізувало себе в моїй голові у новій логічній структурі, але тому, що я не міг нічого думати про внутрішні проблеми, утримати й задовольнити здивування та вдячність, яку я відчував, я весь час казав: «Так, так, так, так». Не голосно. Просто «Так», дуже тихо, і ці видіння на зеленому чаї тривали три дні. За той час я все зрозумів, усе моє життя було вирішене, я знав, що люблю Мерілу, я знав, що повинен знайти свого батька, хоч би де б він був, і врятувати його, я знав, що ти – мій товариш, і таке інше, я знав, наскільки крутий Карло Маркс. Я знав тисячі речей про тисячі людей повсюди. На третій день у мене почались страшні кошмари наяву, і вони були настільки страшні та бридкі, що я просто лежав, тримаючись руками за коліна, я стогнав: «О, о, о, о…» Мене почули сусіди та викликали лікаря. Каміл з дитиною поїхала до своїх батьків. Увесь район був схвильований. Вони зайшли і знайшли мене у ліжку з розкинутими руками. Селе, я побіг до Мерілу із залишками цього чаю. І знаєш, що все те саме сталось з цією дурепою? – Ті самі видіння, та сама логіка, те саме остаточне рішення про все, погляд на правду як один болісний шматок, який приводить до кошмарів і болю, – брр! Тоді я знав, що люблю її так сильно, що хочу її вбити. Я побіг додому і бився головою об стіну. І побіг до Еда Данкела; він повернувся у Фріско з Галатеєю; я запитав у нього про знайомого нам хлопця, в якого є пістолет, я пішов до нього, купив пістолет, побіг назад до Мерілу, заглядав у щілину для листів, вона спала з якимось типом, я мусив відступити й подумати, і вернувся за годину. Я туди увірвався, вона була одна – я дав їй пістолет і наказав мене застрелити. Я попросив її укласти солодкий пакт смерті. Вона не хотіла. Я сказав, що один із нас має померти. Вона сказала – ні. Я бився головою об стіну. Чувак, я був божевільний. Вона тобі розкаже, вона мене відговорила.

– А потім що сталося?

– Це було багато місяців тому – після того, як ти поїхав. Вона врешті вийшла заміж за продавця старих машин, цей козел обіцяв мене вбити, якщо знайде, і, якщо треба, я себе захищатиму, я його вб'ю і сяду в Сан-Квентін, бо, Селе, ще якась біда, яка б вона не була, – мене садять у Сан-Квентін на довічне – і це мій кінець. З поганою рукою і все таке. – Він показав мені свою руку. У всій цій збудженій атмосфері я не помітив, що він мав страшну травму руки. – Я вдарив Мерілу в лоб двадцять шостого лютого о шостій вечора – якщо точніше, о шостій десять, бо я пам'ятаю, що мені треба було на поїзд через годину і двадцять хвилин, – це був останній раз, коли ми бачились і останній раз, коли ми все вирішили, і тепер слухай ось що – мій великий палець відскочив від її лоба і вона навіть синяка не мала, і навіть посміялась, але мій великий палець зламався біля зап'ястя, і якийсь жахливий лікар вправив кості на місце і тричі накладав гіпс; у цілому я провів двадцять три години на твердих лавках, чекаючи, і так далі, і в останньому гіпсі у мій палець був вставлений штифт для витяжки, тому коли в квітні вони зняли гіпс, штифт вніс у кістку інфекцію, і в мене розвинувся остеомієліт, який з часом став хронічним, і після операції, яка була невдалою, та місяця у гіпсі довелося ампутувати маленький шматочок кінчика пальця.

Він розмотав пов'язку й показав мені. Під нігтем не було півдюйма плоті.

– Все ставало гірше й гірше. Мені треба було утримувати Каміл і Емі, тому я працював, якомога швидше – я був формовником на «Фаєрстоуні», я опрацьовував відновлені шини, а потім вантажив велетенські стон'ятдеся-тикілограмові шини – я міг працювати лише здоровою рукою і весь час травмував хвору – знову її зламав, знову її вправляв, і знову вона пухне і запалюється. Тому тепер я доглядаю дитину, а Каміл працює. Бачиш? Яка ж це біда така сталась, мене класифікували три-А; помішаний на джазі Моріарті має хворий зад, його дружина коле йому тричі на день пеніцилін для великого пальця, від чого з'являється кропивниця, бо в нього алергія. Він має за місяць прийняти шістдесят доз соку Флемінга. Він мусить пити таблетки кожні чотири години, щоб боротися з алергією від соку. Він п'є кодеїновий аспірин від болю в пальці. Йому потрібна операція на нозі через запалену кісту. Він встає кожного понеділка о шостій годині ранку, щоб почистити зуби. Він ходить до лікаря двічі на тиждень зі своєю ногою на консультацію. Щовечора він п'є сироп від кашлю. Він весь час шморгає носом, який провалився під сідловиною, там, де кілька років тому зробили операцію. Він втратив великий палець на своїй руці, якою маю кидати. Найкращий кидач м'яча на сімдесят ярдів у історії виправної колонії штата Нью-Мексико. І, не дивлячись на все це, я ніколи не почувався краще і щасливіше, і так чудово бачити, як маленькі дітки граються на сонці, і який я радий бачити тебе, мій дорогий прекрасний Селе, і я знаю, я знаю, що все буде добре. Ти побачиш її завтра, моя чарівна красуня дочка вже може сама стояти по тридцять секунд, вона важить двадцять два фунти і має двадцять дев'ять дюймів у довжину. Я нещодавно дізнався, що вона на тридцять один і чверть відсотка англійка, на двадцять сім з половиною відсотка ірландка, на вісім і три чверті відсотка голландка, на сім з половиною відсотка шотландка і на сто відсотків красуня. – Він щиро привітав мене із завершеною книжкою, яку схвалив видавець. – Ми знаємо дитя, Селе, ми старіємо, кожен із нас, помаленьку, і пізнаємо всілякі речі. Те, що ти мені розповідаєш про своє життя, я добре розумію, я завжди цінував твої почуття, і тепер ти справді готовий зустріти дуже гарну дівчину, якщо ти, звичайно, зможеш її знайти, і зробити її розум твоєю душею, як я сам завжди намагався з моїми бісовими жінками. Чорт! Чорт! Чорт! – кричав він.

Уранці Каміл викинула нас обох із дому, з валізками і всім іншим. Усе почалось, коли ми потелефонували Рою Джонсону, старому денверському Рою, і він прийшов на пиво, коли Дін доглядав дитину, мив посуд і розвішував надворі білизну, але через своє збудження усе робив сяк-так. Джонсон погодився відвести нас у Міл-сіті, щоб знайти Рсмі Бонкьора. Каміл повернулася з роботи у лікарській приймальні і подивилась на нас сумним поглядом змученої життям жінки. Я намагався показати цій нещасні жінці, що не мав ніяких поганих намірів стосовно її дому, тому привітався з нею і говорив якомога тепліше, але вона знала, що це якась підстава, можливо, якийсь трюк, бачений у Діна, тому вона лише мляво посміхнулась. Уранці розігралася страшна сцена – вона лежала на ліжку в істериці, і посеред усього цього мені раптом захотілося в туалет, а пройти туди можна було лише через її кімнату.

– Діне, Діне, – кричав я, – де тут найближчий бар?

– Бар? – здивовано перепитав він; миючи руки в раковині на кухні. Він думав, що я хочу напитись. Я розповів йому мою дилему, і він сказав:

– Давай, іди, не бійся, вона весь час така.

Ні, я так не міг. Я вибіг у пошуках бару; пішов угору і вниз по Російському пагорбу й нічого не знайшов, крім пральних автоматів, хімчисток, лимонадних фонтанів і салонів краси. Я повернувся назад у похилий будиночок. Дін і Каміл кричали одне на одного, я прослизнув повз них із жалюгідною посмішкою й зачинився в туалеті. Через кілька хвилин Каміл викидала Дійові речі на підлогу вітальні й наказувала йому вимітатись. На моє здивування, я побачив над диваном олійний портрет Галатеї Данкел у повний зріст. Я раптом зрозумів, що всі ці жінки разом проводять місяці самотності й жіночності, обговорюючи божевілля своїх чоловіків. Я чув, як маніакальний сміх Діна лунав на весь дім разом із плачем дитини. Потім він літав по дому, як Граучо Маркс, із зламаним пальцем, замотаним величезним білим бинтом, який стирчав, немов бакен, незворушний посеред диких хвиль. Я знову побачив його жалюгідну побиту валізку, з якої стирчали шкарпетки і брудна білизна; він нахилився над нею, запихаючи туди все можливе. Потім він узяв ще одну валізку – найчіткішу валізку в США. Вона була зроблена з паперу, з малюнками, які нагадували шкіру, а зверху було щось на зразок защіпок. На валізці була також якась величезна дірка; Дін обмотав її шнурком. Потім він схопив свою моряцьку сумку і закинув у неї речі. Я схопив свою сумку, спакувався, і поки Каміл лежала на ліжку і кричала- «Брехун! Брехун! Брехун!», ми вискочили з дому й поплентались вулицею до найближчого трамваю – чоловіки з валізками й величезним замотаним пальцем, що стирчав у повітрі.

Цей палець став символом фінальної еволюції Діна. Йому на все було наплювати (як і раніше), проте тепер його також усе на світі турбувало; іншими словами, йому все було однаково, він належав до світу і нічого з цим не вдієш. Він зупинив мене посеред вулиці.

– Так, чувак, я знаю, що тебе, напевно, все дістало; ти щойно приїхав у місто і в перший же день нас викидають із дому, і ти думаєш, чим ти на таке заслужив і так далі – разом зі всіма гидкими проблемами – хе-хе-хе! – але подивись на мене. Будь ласка, Селе, подивися на мене.

Я подивився на нього. Він був у майці, порваних обвислих штанях, подраних черевиках; він був неголений, його волосся – божевільне і брудне, його очі налиті кров'ю, і величезний обмотаний палець стирчав у повітрі на рівні серця (він так мусив його тримати); на його обличчі була найбезглуздіша посмішка. Він ходив по колу і роздивлявся довкола.

– Що бачать мої очі? Ох – синє небо. Лонгфело! – Він хитався і блимав очима. І тер свої очі. – Ти колись роздивлявся вікна? Давай тепер поговоримо про вікна. Я бачив справді божевільні вікна, які на мене кривились, і деякі з них були завішені шторами, тому вони наче підморгували. – 3 моряцької торби він витяг «Паризькі таємниці» Ежена Сю і, поправляючи майку, почав у педантичній манері читати: «А тепер справді, Селе, давай оцінювати все, що ми бачимо…»

Він тут-таки забув про сказане і тупо роззирався навколо. Я зрадів, що приїхав. Зараз я був йому потрібний.

– Чому тебе Каміл викинула? Що ти робитимеш?

– Га? – сказав він. – Га? Га?

Ми думали, куди нам піти і чим зайнятись. Я зрозумів, що рішення було за мною. Бідний, бідний Дін – сам диявол ніколи не падав нижче; безумний, із запаленим пальцем, оточений побитими валізками свого сирітського хворобливого життя, розхристаний птах.

– А ходімо пішки в Нью-Йорк, – сказав він, – і поки йтимемо, вивчатимемо, все, що бачитимемо дорогою, -так.

Я витяг свої гроші, порахував їх і показав йому.

– Тут у мене є, – сказав я, – вісімдесят три долари з копійками, і якщо ти підеш зі мною, то поїдемо в Нью-Йорк, а потім – у Італію.

– В Італію? – спитав він. Його очі палали. – Італія, так, як же ми туди доїдемо, Селе?

Я це обдумав:

– Я зароблю трохи грошей, я дістану тисячу доларів від видавців. Ми поїдемо і будемо клеїти всіх божевільних жінок у Римі, Парижі, повсюди; ми сидітимемо в кафе на тротуарах; житимемо в борделях. Чому б не поїхати в Італію?

– Чому 6 ні, – сказав Дін, який зрозумів, що я не жартую, і глянув на мене краєм ока, бо раніше я ніколи не присвячував себе його обтяжливому існуванню; цей погляд був поглядом чоловіка, який востаннє зважує свої шанси перед тим, як зробити ставку. Я подивився на нього й почервонів.

– Що сталося? – запитав я і при цих словах відчув себе жалюгідним. Він не відповів, але продовжував підозріло коситись на мене.

Я намагався згадати все, що він зробив за своє життя і чи не було там чогось, що могло викликати в нього підозру саме зараз. Упевнено й чітко я повторив сказане:

– Поїхали зі мною в Нью-Йорк; я маю гроші. – Я глянув на нього; мої очі повнилися сліз, мені було прикро. Він і досі пильно на мене витріщався. Тепер його очі були порожні й дивилися крізь мене. Напевно, я став віссю нашої дружби, коли він збагнув, що я справді витратив декілька годин, думаючи про нього та про його проблеми, тож він намагався вмістити це в своїй надзвичайно заплутаній та стражденній структурі мислення. Щось клацнуло в нас обох. У мені це було раптове занепокоєння про чоловіка, який був на п'ять років молодший від мене, і чия доля переплелася з моєю протягом останніх років; у ньому це було те, що я зрозумів лише згодом. Він дуже зрадів і сказав, що все вирішено.

– Чого ти так дивився? – спитав я. Йому було боляче це чути. Він насупився. Дін рідко насуплювався. Ми відчули себе збентеженими та невпевненими. Ми стояли на вершині пагорба, прекрасного сонячного ранку в Сан-Франциско; наші тіні падали на тротуар. З висотки поряд із будинком Каміл вийшло одинадцять грецьких чоловіків та жінок, які одразу стали в ряд на сонячному тротуарі, поки один із них під'їхав вузенькою вулицею та посміхався із-за фотоапарата. Ми, роззявивши рота, дивились на цих древніх людей, які святкували весілля одної з дочок, можливо, тисячної в незламному темному поколінні, що посміхаються на сонці. Вони були добре одягнені, вони були дивні. Ми з Діном з таким самим успіхом могли бути десь на Кіпрі. У блискучому повітрі над нашими головами літали чайки.

– Ну, – сказав Дін сором'язливим і милим голосом. – То поїхали?

– Так, – відповів я. – Поїхали в Італію.

Ми підхопили наші сумки, він узяв велику валізу здоровою рукою, а я все інше, і ми пошкандибали на зупинку трамваю; через хвилину ми котилися з гори, наші ноги звисали; ми були двома розбитими героями західної ночі.