На дорозі

Розділ шостий

ОДРАЗУ після Грегорії дорога пішла вниз, великі дерева повстали з кожного боку, а в зелені, коли стемніло, ми чули гучне дзижчання мільярда комах, які звучали, як один невпинний високочастотний скрегіт.

– Ого! – сказав Дін, і ввімкнув передні фари, але вони не працювали. – Що? Що? Чорт, що тепер? – Він злився і бив по панелі. – Боже ж мій, нам доведеться їхати через джунглі без фар, ви подумайте про цей жах, мені буде видно лише коли їхатиме інша машина, а машин нема! І звичайно нема світла! Чорт, що ж нам робити?

– Просто їдемо далі. А може, нам краще повернутись назад?

– Ні, ніколи, ніколи! їдемо далі. Я ледве бачу дорогу. Ми доїдемо. – Тепер ми їхали через чорнильну темряву крізь плач комах, і на нас спустився страшний, гидкий, майже гнилий запах, і ми згадали, що по карті зразу після Грегорії починається Тропік Рака. – Ми в нових тропіках! Не дивно, що так смердить! Понюхай!

Я висунув голову з вікна; комахи розбивались об моє лице; здійнявся шалений скрегіт, щойно я підставив вухо вітру. Раптом наші фари знов запрацювали, і машина дивилася вперед, освітлюючи самотню дорогу, котра пробігала між суцільними стінами спадаючих дерев, заввишки більше ста футів.

– Сучий син! – крикнув Стен ззаду. – Хай йому чорт! Він досі був дуже накурений. Ми раптом зрозуміли, що

він досі був накурений, а джунглі та проблеми зовсім не впливали на його радісну душу. Ми всі почали сміятись.

– До біса все! Ми просто закинемо себе у бісові джунглі, ми тут сьогодні заночуємо, погнали! – крикнув Дін. -Старий Стен має рацію. Старому Стену наплювати! Він настільки накурений тими жінками, і тою травою, і тим безтямним, несусвітнім, неможливим для сприйняття мам-бо, яке так рубає, що в мене досі тріщать від нього барабанні перетинки – уіі! Він настільки накурений, що знає, чим займається!

Ми скинули наші майки і, напівголі, з ревінням мчали через джунглі. Не було міст, нічого, загублені джунглі, миля за милею, вниз, де ставало гарячіше, комахи дзижчали голосніше, рослинність ставала вищою, запах гидкіший і гарячіший, поки ми до нього не звикли, аж він нам сподобався.

– Я просто б хотів роздягтися й валятися, валятися в тих джунглях, – сказав Дін. – Ні, чорт, чувак, я саме це і зроблю, щойно знайду гарне місце.

Раптом перед нами виник Лімон, містечко в джунглях, декілька коричневих ліхтарів, темні тіні, величне небо над нами та гурт чоловіків, скупчених перед халабудами – перехрестя у тропіках.

Ми зупинились у неймовірній м'якості. Було жарко, немов у печі липневого вечора в Новому Орлеані. На вулиці в темряві сиділи цілі сім'ї, розмовляли; час від часу проходили дівчата, проте дуже юні та лише щоб подивитись, які ми на вигляд. Вони були босоногі та брудні. Ми сперлись на дерев'яну лавку облупленого гастронома, де на прилавку стояли мішки з борошном і гнилими ананасами, над якими літали мухи. Усередині висіла олійна лампа, а на вулиці ще декілька коричневих ліхтарів, усе решта було чорним, чорним, чорним. Тепер, очевидно, ми були настільки змучені, що хотіли одразу заснути, тож поставили машину за декілька миль на ґрунтовій дорозі за містом. Було так нестерпно жарко, що неможливо було спати. Тому Дін постелив плед на м'якому гарячому піску на дорозі і заснув. Стен розлігся на передньому сидінні «Форда», відчинивши всі двері для протягу, але не було навіть натяку на вітер. Я на задньому сидінні мучився в калюжі поту, тож вийшов з машини й тинявся в темряві. Усе місто раптово заснуло; залишився єдиний звук – гавкіт собак. Як же я міг заснути? Тисячі комарів уже покусали нас у груди та за руки. Потім мені в голову прийшла розумна ідея – я вискочив на сталевий дах машини і ліг на спину. Там теж не було вітерця, проте сталь давала хоч трохи прохолоди і сушила піт на моїй спині, розчиняючи тисячі мертвих комах на моїй шкірі, і я зрозумів, що джунглі мене всмоктують у себе, і я стаю їхньою частиною. Лежати на машині обличчям до чорного неба було наче лежати в закритому багажнику літнім вечором. Уперше в моєму житті погода мене не чіпала, не ніжила мене, не морозила й не кидала в піт, вона стала мною. Я став єдиним цілим з атмосферою. М'який безконечний дощ мікроскопічних комах обдував моє лице, поки я спав, і він був надзвичайно приємний та заспокійливий. Небо було без зірок, невидиме й тяжке. Я міг там лежати всю ніч з лицем, відкритим небу, і мені це спричинило не більше шкоди, ніж укритись оксамитовим покривалом. Мертві комахи метушились у моїй крові; живі комарі продовжували пити нові порції крові; мене почало трясти, і я запах бридкими, гнилими, гарячими джунглями, від волосся та обличчя до ніг та кінчиків пальців. Звичайно ж, я був босий. Щоб звести потіння до мінімуму я накинув майку, вкриту комахами, і знову ліг. Купка темряви на чорній дорозі вказувала на місце, де спав Дін. Я чув, як він хропе. Стен також хропів.

Час від часу в містечку запалювалось туманне світло, це був шериф; оглядаючи місцевість із слабеньким ліхтариком, він щось про себе бурмотів посеред ночі в джунглях. Потім я побачив, як його світло хитається в наш бік, і чув, як він м'яко підходить по траві та піску. Він зупинився й посвітив на машину. Я встав і глянув на нього. Тремтячим, майже жалібним, і надзвичайно ніжним голосом він сказав:

– Dormiendo? - вказуючи на Діна посеред дороги. Я знав, що це означає «спати».

– Si, dormiendo.

– Bueno, bueno, - сказав він тихенько та з сумом і без охоти продовжив свій самотній обхід. Таких чудових поліцейських Бог ніколи не давав Америці. Ніяких підозр, ніяких проблем, ніяких зауважень – він був опікуном сплячого містечка, оце й усе.

Я повернувся до свого сталевого ліжка й розлігся з розпростертими руками і навіть не знав, чи наді мною гілки, чи відкрите небо, мені було все одно. Я відкрив рота і глибоко вдихнув атмосферу джунглів. Це не було повітря, ніяке не повітря, це був відчутний і живий подих дерев і боліт. Я не міг спати. Десь далеко півні кукурікали про світанок. Досі не було повітря, вітерця, роси, був лише той самий тягар Тропіка Рака, що нас усіх прикував до землі, на якій ми лежали та здригались. У небесах не було ознак світанку. Раптом у темряві я почув страшенний гавкіт, потім віддалений тупіт кінських копит. Звуки чулися ближче й ближче. Що за безумний нічний вершник? Потім я побачив видіння – дикий кінь, білий, немов привид, скакав дорогою в бік Діна. За ним бігли та гавкали собаки. Я їх не бачив, вони були старі брудні пси із джунглів, проте кінь був білосніжний, величезний і майже фосфоричний, його було легко розгледіти. Я не хвилювався за Діна. Кінь його побачив і проскакав біля його голови, обігнув машину, немов корабель, м'яко завертаючи, і поскакав далі через місто, роздратований псами, попотів назад на інший бік джунглів, і я лише чув, як віддаляється звук копит у ліси. Собаки заспокоїлись і сіли облизувати себе. Що то був за кінь? Що за міф, привид, що за дух? Я розповів про це Діну, коли він прокинувся. Він думав, що це мені наснилося. Потім він почав віддалено згадувати, що йому снився білий кінь, і я сказав йому, що це був не сон. Стен Шепард ліниво прокинувся. Декілька рухів, і ми знову страшенно спітніли. Як і раніше, стояла неймовірна пітьма.

– Давайте заведемо машину і подмемо трохи повітря! – просив я. – Я вмираю від задухи.

– Добре!

Ми виїхали з містечка і подалися по божевільному шосе, наше волосся розвівалося на вітрі. Крізь сірий туман прокрався світанок, він відкрив густі болота з обох боків, з високими давніми лісами, що спираються на зарості підліску та кланяються їм. Ми деякий час котились повз залізничні колії. Дивна антена радіостанції Куїдад-Мадре постала перед нами, наче ми були в Небрасці. Ми знайшли заправку і залили бак, якраз коли остання нічна комашня крутилась чорною масою біля лампочок і мертво падала нам у ноги величезними групами спіралей, деякі з них з крилами завдовжки в чотири дюйми, інші були страшними бабками, достатньо великими, щоб з'їсти птаха, і тисячі великих комарів та несказанних павукоподібних комах. Я стрибав по тротуару, наляканий ними; нарешті я опинився в машині, тримаючись руками за ноги й перелякано дивлячись на підлогу, де навколо коліс роїлася комашня.

– Поїхали! – закричав я. Дійові та Стену комахи аж ніяк не докучали; вони спокійно пили з пляшки «Мішн-Орендж» і ногами відкидали їх від охолоджувача води. їхні сорочки та штани, так само, як і мої речі, були вкриті кров'ю та тисячами мертвих комах. Ми глибоко відчували запах нашого одягу.

– Знаєте, мені цей запах починає подобатись, – сказав Стен. – Я більше не відчуваю свого запаху.

– Це дивний, добрий запах, – додав Дін. – Я не перевдягатиму свою майку аж до Мексико-сіті, я хочу все в себе всмоктати і все пам'ятати.

Ми погнали далі, створюючи вітерець для наших закам'янілих гарячих облич.

Потім попереду виросли гори, цілковито зелені. Після цього підйому ми знову мали бути на великому центральному плато і готові гнати в Мексико-сіті. За короткий час ми піднялись на п'ять тисяч футів посеред туманних перевалів, які оглядали бурхливі жовті річки в милі під нами. Це була велична ріка Моктазума. Індіанці біля дороги ставали дуже дивними. Вони були окремою нацією, гірські індіанці, закриті від усього, крім Панамериканської магістралі. Вони були короткі та маленькі, з поганими зубами, і носили величезні ноші на своїх спинах. Через величезні зелені ущелини ми бачили клаптики сільських угідь на пологих схилах. Індіанці ходили вгору і вниз по кручах та обробляли землю. Дін вів машину п'ять миль на годину, щоб роздивитись.

– Уііі, я не думав, що таке існує! – Угорі на найвищій вершині, заввишки як будь-яка вершина Скелястих гір, ми бачили, як ростуть банани. Дін вийшов з машини, щоб показати їх нам і стояв, чухаючи свій живіт. Ми були на гірському виступі, де над проваллям світу трималася маленька хижка. Сонце створювало золотий туман, закриваючи Моктезуму, тепер річка була більш ніж за милю від нас.

У дворі біля хижі стояла маленька трирічна дівчинка з пальцем у роті, роздивляючись нас великими коричневими очима.

– Вона, мабуть, у житті не бачила, як тут хтось парку-ється! – видихнув Дін. – Привіт, маленька! Як справи? Ми тобі подобаємося? – Маленька дівчинка сором'язливо відвернулась і надула губки. Ми почали говорити, і вона знову розглядала нас із пальцем у роті. – Ех, я б так хотів їй щось дати! Подумайте тільки, народитись і жити над цим проваллям -це провалля означає все, що ти знаєш у житті. Її батько, мабуть, лазить по ущелині з мотузкою, збирає свої ананаси в печеру, рубає деревину під кутом вісімдесят градусів і все дно знаходиться у нього під ногами. Вона ніколи, ніколи не залишить цього місця і не дізнається щось про зовнішній світ. Оце нація. Подумайте тільки, якого безумного вождя вони мусять мати! Мабуть, вони, отам далі від дороги, за тими схилами, за кілька миль від нас, ще більш дикі та дивні, ага, бо Панамериканська магістраль майже цивілізує цей народ біля дороги. Подивіться на піт на її чолі, – показав Дін з болем на обличчі. – Це не такий піт, як у нас, він жирний, і він завжди є, бо завжди задуха, цілий рік, і вона нічого не знає про життя без поту, вона народилася з потом і помре з потом. – Піт на її маленьких бровах був важкий та слизький; він не капав; він просто стояв та сяяв, немов довершена оливкова олія. – Що воно робить з їхньою душею? Які вони, мабуть, дивні у своїх особистих проблемах, аналізах і бажаннях!

Дін їхав далі десять миль на годину, роззявивши рота від подиву і бажаючи побачити кожну можливу людину на дорозі. Ми дерлися вгору.

Поки ми піднімались, повітря стало холоднішим, а індіанські дівчата на дорозі закутали голови та плечі шали-ками. Вони відчайдушно махали нам; ми зупинились подивитись. Вони хотіли продати нам маленькі шматочки гірського кришталю. їхні великі невинні коричневі очі дивились на нас із такою душевною силою, що жоден із нас не мав про них сексуальних думок; тим більше, вони були дуже малі, деяким було одинадцять, проте на вигляд тридцять.

– Подивись на ці очі! – дихав Дін.

Вони були, немов очі Діви Марії, коли та була дитиною. У них ми побачили ніжний пробачливий погляд Ісуса. Вони незворушно дивилися в наші душі. Ми потирали наші нервові сині очі й дивились в них знову. Вони й далі проймали нас сумним та гіпнотичним сяйвом. Коли вони говорили, то ставали надокучливими і майже дурненькими. У мовчанні вони були собою.

– Вони лише недавно навчилися продавати кристали, оскільки шосе побудували років десять тому – до того часу ця ціла нація, мабуть, мовчала!

Дівчата торохтіли навколо машини. Одна особливо душевна дитина схопила спітнілу руку Діна. Вона щось цокотіла індіанською.

– Ах, так, ах так, люба, – сказав Дін ніжно та трохи сумно.

Він вийшов з машини і пішов щось виловити з побитої валізки позаду – та сама стражденна американська валіза – і витяг годинника. Він показав його дитині. Вона пищала від щастя. Інші купчились навколо зі здивуванням. Потім Дін порився в долоні маленької дівчинки, щоб знайти «найсолодший, найчистіший та найменший кристалик, який вона особисто підібрала для мене в горах». Він знайшов кристалик завбільшки з ягоду. І вручив їй годинник. Роти дівчат розкрились, немов роти дітей у хорі. Щаслива дівчинка притиснула його до своєї обідраної одежини. Вони гладили Діна та дякували йому. Він стояв серед них, його пом'яте обличчя дивилось у небо, шукаючи наступний вищий фінальний перевал, і він був схожий на їхнього пророка. Та ось він сів у машину. Вони не хотіли, щоб ми від'їжджали. Дуже довго вони бігли за нами й махали на прощання, поки ми повзли по перевалу. Дорога звернула вбік, і нам їх не було видно, а вони все бігли за нами.

– Ох, це розбиває мені серце! – крикнув Дін, вдаривши себе кулаком у груди. – Як довго вони продовжуватимуть із цією подякою та подивом? Вони бігтимуть за машиною аж до Мексико-сіті, якщо ми їхатимемо достатньо повільно?

– Так, – сказав я, бо я знав.

Ми ввійшли в незбагненні висоти Східної Сьєрра-Мад-ре. У тумані сяяли золотом бананові дерева. Великі тумани стояли над кам'яними стінами, що тяглися уздовж краю ущелини. Моктазума тонкою золотою ниткою, вилася внизу по зеленій підстилці джунглів. Повз нас котилися дивні тістечка на перехресті цієї вершини, а індіанці в накидках спостерігали за нами з-під своїх капелюхів і rebozos.

Життя тут було суцільним, темним та стародавнім. Яструбиними очима індіанці дивилися на Діна, урочистого й зайнятого у своїй несамовитій їзді. Всі простягали до нас руки. Вони зійшли з дальніх гір і з високих селищ, щоб простягнути руки за тим, хто, на їхню думку, може запропонувати цивілізацію, їм ніколи і приснитися не міг смуток і жалюгідні розбиті ілюзії. Вони не знали, що існує бомба, від якої всі мости та дороги можуть розірватись і перетворитися на купи сміття, а ми можемо одного разу самі стати такими ж жебраками, як і вони, і простягати свої рученята так само, як вони. Наш поламаний «Форд», старенький «Форд» Америки тридцятих років, яка йшла до процвітання, пробіг крізь них і сховався у хмарі пилу.

Ми дістались останнього плато. Сонце стало червоним, повітря – гострим та синім, а пустеля з її випадковими річечками була багатством піщаного палючого простору і раптових біблійних тіней. Дін тепер спав, а Стен вів машину. З'явилися пастухи, одягнені як у доісторичні часи, у довгі балахони, жінки несли золоті тюки, чоловіки були з палицями. Під величезними деревами сиділи пастухи посеред мерехтливої пустелі і радилися, вівці товпилися на підгір'ї і здіймали за собою пил.

– Чувак, чувак, – кричав я Діну, – прокинься й подивися на пастухів, прокинься й подивись на цей золотий світ, з якого вийшов Христос, дивись на це власними очима!

Він відірвав голову від сидіння, обвів поглядом всю цю картину в згасаючих променях червоного сонця і ліг знову. Прокинувшись, він мені детально описав усю картину:

– Так, чувак, я радий, що ти мене збудив. Ох, Господи Боже, що ж мені робити? Куди іти? – Він чухав свій живіт, зводив почервонілі очі до небес і майже плакав.

Невідворотно наближався кінець нашої подорожі. З обох боків тяглися широкі поля; шляхетний вітер наскрізь продував величезні дерева в розкиданих гаях і пролітав над старими місіонерськими будівлями, помаранчово-ро-жевими, у пізньому світлі сонця. Хмари висіли близько та велично.

– Мехіко на заході сонця!

Ми це зробили – дев'ятнадцять сотень миль, від дворів Денвера до стародавніх просторів світу, а зараз наближалися до кінця дороги.

– А чи не зняти нам майки в комахах?

– Ні-і, давайте в'їдемо отак просто в місто, і ну його все до біса. – І ми в'їхали так у Мехіко.

Недовгий гірський прохід несподівано вивів нас на висоту, з якої відкривався вид на все Мехіко, розпростерте у своєму вулканічному кратері під нами; воно викидало стовпи міського диму, засіяне вогниками, що палали в ранніх сутінках. Ми полетіли вниз, до нього, по бульвару Інсургенцій, до самого серця міста – Реформи. На величезних майданчиках хлопці грали у футбол і піднімали в повітря хмари пилу. Нас підганяли таксисти і цікавилися, чи не потрібні нам дівчатка. Ні, дівчатка нам зараз були не потрібні.

Рівниною тяглися довгі нетрі, вони наче гойдалися; у мерехтінні провулочків ми бачили якісь самотні фігури. Скоро настане ніч. Але місто заревіло, і ми поїхали повз забуті кафе, театри, всюди безліч вогнів. Кричали хлопча-ки-газетярі. Тинялися механіки, босоніж, з ключами й домкратами. Божевільні босоногі індіанці-шофери проскакували у нас під носом, оточували нас, гуділи і перетворювали вуличний рух на справжній хаос. Шум стояв несамовитий. На мексиканські машини не ставлять глушників. Сигналять усі довго та із задоволенням.

– Уїі! – кричав Дін. – Стережися! – Він зигзагом кинув «Форд» крізь загальний потік, граючись зі всіма. Він вів машину, як індіанець. Виїхав на круглий парадний проїзд по бульвару Реформи і покотився ним, і всі вісім спиць цього гігантського колеса вистрілювали в нас машинами в усіх напрямках, зліва, справа, izquiedra, просто в лоб, а він кричав і підстрибував від захоплення:

– Ось про такий вуличний рух я завжди мріяв! Всі їдуть!

Вихором промайнула швидка допомога. Американські швидкі рвуться вперед і прослизають у потоці машин із завиванням сирен, а прекрасні знамениті карети індіанців-фелахів просто проносяться міськими вулицями на вісімдесяти милях на годину, і іншим доводиться лише ухилятися, а ті не гальмують ні перед ким і ні за яких обставин, і пролітають наскрізь.

Ми бачили, як швидка щезала з очей у щільній вуличній штовханині на своїх розхитаних колесах. Всі водії були індіанці. Пішоходи, навіть старенькі, швидко бігли до автобусів, які ніколи не зупинялися. Молоді дідки Мехіко наздоганяли автобуси і по спортивному заскакували в них на ходу. Шофери автобусів були босі, божевільні, вони криво посміхалися і, згорбившись, щільно сиділи у своїх майках за здоровенними низькими кермовими колесами. Над ними горіли ікони. Світло в автобусах було коричневим і зеленуватим, а темні особи на дерев'яних лавах були, немов чітко окреслені.

У центрі Мехіко по головному променаду гуляли тисячі хіпстерів у солом'яних капелюхах і піджаках з довгими лацканами, вдягнутих на голе тіло: деякі торгували розп'яттями, а в провулках – травою, деякі молилися в бітових капличках поряд із сараями мексиканських вар'єте. Деякі завулки були просто смітниками з відкритими стічними канавами, а з них маленькі дверці вели просто в саманні бари розміром із стінну шафу. Щоб узяти келих, доводилося перестрибувати канаву, а на дні цього рову лежало стародавнє озеро ацтеків. З бару на вулицю можна було вибратися, лише притискаючись спиною до стіни.

Каву тут варили з ромом і мускатним горіхом. Звідусіль ревіло мамбо. Сотні повій шикувалися уздовж темних і вузьких вулиць, а їхні скорботні очі блищали нам серед ночі. Ми бродили, як у лихоманці, як сновиди. Ми їли чудові біфштекси по сорок вісім центів у мексиканському кафетерії, викладеному дивними кахлями, де кілька поколінь музикантів стояли за однією величезною марімбою, і співали бродячі гітаристи, і люди похилого віку дуділи в труби. По кислому смороду пізнавалися забігайлівки, де давали пульку – гранчасту склянку кактусового соку, всього за два центи. Нічого не зупинялося; вулиці жили всю ніч. Жебраки спали, загорнувшись у зідрані з огорож афіші. Вони цілими сім'ями сиділи на тротуарах, граючи на маленьких дудочках і хмикаючи безперервно собі всю ніч.

Стирчали їхні босі п'яти, горіли каламутні свічки, все Мехіко було одним величезним богемним табором. На перехрестях старі жінки розрізали варені яловичі голови, обертали шматочки тортильями і подавали їх з гарячим соусом на серветках із газет. Це було великим, остаточно диким, не знаючим заборон, дитинне місто фелахів, яке, як ми знаємо, ми обов'язково мали знайти в кінці дороги. Дін ішов, і руки теліпалися в нього з боків, як у зомбі, рот був розкритий, очі блищали – це було його дране і святе паломництво, що тривало до самого світанку, коли посеред поля якийсь хлопчисько в солом'яному капелюсі реготав, базікав і хотів поганяти з нами в м'яч, бо нічого ніколи не кінчається.

Потім мене кинуло в жар, я став марити і знепритомнів. Дизентерія. Я виринув із темної круговерті свого розуму і зрозумів, що лежу на ліжку на висоті вісім тисяч футів над рівнем моря, на даху світу; я знав, що прожив ціле життя і ще безліч інших життів у тлінній атомістичній шкарлупі власної плоті та що побачив уже всі свої сни. Я також бачив, як Дін схилився над кухонним столом. Це було через декілька ночей, він уже залишав Мехіко.

– Що ти робиш, чувак? – простогнав я.

– Бідний Сел, бідний Сел, ти захворів. Нічого, Стен про тебе подбає. А зараз слухай, якщо можеш почути крізь свою хворобу, тут я все-таки отримав розлучення від Каміл і тепер повернуся до Інез у Нью-Йорк, я їду сьогодні увечері, якщо машина витримає.

– І все це заново? – закричав я.

– І все це заново, друже. Треба повертатися до власного життя. Хотілося б залишитися з тобою. Буду молитись, щоб спробувати повернутися.

Мене схопили спазми в животі, я скорчився і застогнав. Коли ж я знову підвів очі, шляхетний хоробрий Дін стояв зі своєю старою поламаною валізою і дивився на мене згори. Я більше не знав хто він є, і він це знав, і співчував мені, і накрив мої плечі ковдрою.

– Так, так, так. Я вже повинен їхати. Це – стара лихоманка, Селе, бувай.

І він пішов. За дванадцять годин, у своїй жалюгідній лихоманці я, нарешті, прийшов до розуміння того, що його немає. Він саме в цей нічний час наодинці гнав машину назад по бананових горах.

Коли мені стало краще, я усвідомив, що він за щур, але тоді мені довелося зрозуміти неймовірну складність усього його життя; як він змушений мене тут кинути, хворого, щоб залагодити все зі своїми дружинами і своїми бідами.

– Так і має бути, старина Діне, я нічого не скажу.