На дорозі

Розділ п'ятий

МИ сором'язливо та з подивом розглядали Мексику, тоді як десятки мексиканців стежили за нами з-під таємничих брилів. Далі було чутно музику і цілодобові ресторани з димом, який виповзає у двері.

– Уіі, – м'яко прошепотів Дін.

– От і все! – усміхнувся мексиканський прикордонник. – Ви, хлопці, готові. їдьте далі. Вітає вас Мехіко. Гарно вам розважитись. Дивіться за своїми грішми. Будьте уважні за кермом. Я вам особисто це все кажу, я – Ред, всі мене звуть Редом. Питайте Реда. Гарно їжте. Не хвилюйтесь. Усе добре. В Мехіко не складно добре провести час.

– Так! – здригнувся Дін, і ми м'яко перейшли дорогу в Мексику, припаркували машину й пішли іспанською вулицею в тьмяне коричневе світло.

Старі чоловіки сиділи вночі на стільцях і були схожі на східних наркоманів та пророків. Ніхто за нами не стежив, проте всі знали, що ми робимо. Ми різко завернули у задимлену їдальню і ввійшли в музику кампо гітаристів з американського програвача 30-х років. Мексиканські таксисти в сорочках з короткими рукавами та мексиканські хіпстери сиділи на табуретках і поїдали безформенні маси тортилій, бобів та ще чогось. Ми купили три пляшки холодного пива – cerveza - приблизно за тридцять мексиканських центів або десять американських центів за пляшку. А ще й пачки мексиканських сигарет по шість центів кожна. Ми дивувалися й дивувалися з наших мексиканських грошей, яких так надовго вистачало, грались ними, роздивлялись навколо і всім усміхалися. Позаду нас лежала вся Америка і все, що ми з Діном знали про життя загалом та про життя на дорозі. Ми нарешті знайшли магічну землю наприкінці дороги, і ми ніколи не уявляли, наскільки це буде чудово.

– Ти подумай, як ці типи не сплять усю ніч, – прошепотів Дін. – І подумай про цей величезний континент перед нами, з цими неймовірними горами Сьєрра-Мадре, які ми бачили в кіно, джунглі аж там далеко і ціле пустельне плато, завбільшки як наше, воно дістає прямо до Гватемали і бозна-куди, ого! Що ж нам робити? Що ж нам робити? Погнали!

Ми вийшли й попрямували до машини. Останній погляд на Америку поза гарячим світлом мосту Ріо Гранде, і ми повернулись до неї спиною та багажником і помчали вперед.

Одразу ми опинилсь у пустелі і на п'ятдесяти милях рівнини не побачили ні вогника, ні машини. І раптом над Мексиканською затокою почало світати, і з усіх боків ми побачили форми кактуса юка і органних труб, які нагадували привидів.

– Що за дика країна! – сказав я. Ми з Діном остаточно прокинулись. А в Ларедо ми були напівмертві. Стен, котрий вже бував у інших країнах, спокійно спав позаду. Перед! мною та Діном була ціла Мексика.

– Тепер, Селе, ми все залишаємо позаду і входимо в нову та невідому фазу речей. Усі ці роки проблем і розваг – і тепер це! Щоб ми могли безпечно думати ні про що інше і просто їхати далі з відкритими обличчями, як бачиш, розуміти світ правдиво та чесно, як інші американці раніше не розуміли – вони ж тут були, правда? Мексиканська війна. Пролетіти, як куля.

– Ця дорога, – я йому сказав, – це також дорога старих американських злочинців, які перескакували через кордон і їхали аж до старого Монтерею, і, якщо ти подивишся в сивину пустелі та уявиш привид якогось могильного демона, який самотньо скаче в незнані простори, то ти далі побачиш…

– Це світ, – сказав Дін. – Боже! – закричав він, вдаривши рукою кермо. – Це весь світ! Ми можемо їхати просто в Південну Америку, якщо туди є дорога. Ти тільки подумай! Сучий син! Хай йому чорт!

– Ми летіли далі. Світанок миттєво розповсюдився, і ми побачили білий пісок, а час від часу вдалині від дороги з'являлись маленькі хатинки. Дін зупинився, щоб подивитись на них.

– Справжні побиті халупи, чувак, такі ти знайдеш лише в Долині Смерті і ще гірші. Цим людям плювати на зовнішній вигляд.

Перше місто, відзначене на карті, було Сабінас-Гідальго. Ми захоплено чекали на нього.

– I дорога не так уже й відрізняється від американської, – кричав Дін, – крім одної божевільної штуки і, якщо ти помітив, то тут знаки написані в кілометрах і вони вказують відстань до Мексико-сіті. Бачиш, це єдине місто у всій країні, все туди вказує. – До цього метропо-ліса залишалось 767 миль; у кілометрах відстань була за тисячу. – Чорт! Мені туди треба! – кричав Дін.

На якийсь час я заплющив очі від цілковитої втоми і тільки чув, як Дін б'є кермо кулаком і каже: «Чорт», і «Що за гульня!» і «Що за країна!» і «Так!» Ми приїхали в Са-бінас-Гідальго, через пустелю, приблизно о сьомій годині ранку і ми повністю сповільнили рух, щоб його побачити. Розбудили Стена. Посідали прямо, щоб усе роздивитися. Головна вулиця була в багнюці та ямах. З обох боків тяг-лися брудні обшарпані фасади. Проходили віслюки з вантажем. Босоногі жінки виглядали на нас із темних дверей. Уся вулиця була забита людьми, які починають новий день у мексиканському селі. На нас витріщались старі чоловіки з величезними вусами. їх особливо цікавив наш вигляд – бородатих, пошарпаних американських хлопців, а не гарно одягнених туристів. Ми стрибали центральною вулицею на швидкості десять миль на годину, усе в себе всмоктуючи. Група дівчат пройшла перед нами. Коли ми проїжджали повз з них, одна запитала:

– Куди ти їдеш, красунчику?

Я з подивом повернувся до Діна:

– Ти чув, що вона сказала?

Дін був настільки вражений, що продовжував повільно їхати і сказав:

– Так, я чув, що вона сказала, я дуже добре все розчув, ой боже, я навіть не знаю, що сказати, я такий збуджений і мені так солодко в цьому ранковому світі. Ми нарешті потрапили в рай. Не може бути крутіше, краще, не може бути ніяк інакше.

– Ну, давай вернемось і підберемо їх! – сказав я.

– Так, – мовив Дін і покотився п'ять миль на годину. Він був спантеличений, він не робив звичайних речей, які робив у Америці. – їх мільйони на дорозі! – додав він.

Тим не менше він розвернувся і знов під'їхав до дівчат. Вони йшли на роботу в поле; вони нам усміхнулись. Дін дивився на них закам'янілими очима.

– Чорт, – вимовив він ледь чутно. – Ох! Це занадто круто, щоб бути правдою. Дівчата, дівчата. І між іншим, зараз, у моєму стані, Селе, я оглядаю інтер'єри цих будинків, поки ми повз них проїжджаємо – ці поламані двері, ти дивишся всередину, а там ліжка із соломи, і на них сплять маленькі коричневі діти, вони крутяться перед тим, як прокинутись, їхні думки густішають від порожнечі сну, вони встають, їхні мами готують їм сніданок у залізних каструлях, і поглянь на ці віконниці замість вікон, а дідусі, ці дідусі такі круті та величні, їх нічого не хвилює. Тут нема жодної підозри, нічого такого. Усі круті, всі на тебе дивляться прямо, своїми коричневими очима, і вони нічого не кажуть, просто дивляться, і в цьому погляді всі людські риси – м'які та контрольовані, вони всі там. Пригадай усі ті дурні історії про Мексику, про сплячого грінго і всю ту дурню – і той маразм про чорномазих і так далі – а тут люди прямолінійні, добрі, вони не терплять нічого. Мене це так вражає!

Навчений сирими ночами на дорозі, він прийшов у цей світ, щоб це побачити. Він нахилився над кермом, подивився в обидва боки і повільно поїхав далі. На іншому кінці Сабінас-Гідальго ми зупинилися заправитись. Тут, перед антикварною заправкою, гарчали й жартували місцеві фермери у солом'яних капелюхах і з велетенськими вусами. Через поле дідусь орав землю віслюком, підганяючи його патичком. Сонце встало чисто на древню правдиву людську працю.

Тепер ми продовжили нашу дорогу в Монтерей. Великі засніжені гори постали перед нами; ми котились просто до них. Розкрився гірський прохід, і ми крізь нього проїхали, та за кілька хвилин виїхали з москитової пустелі й подерлися вгору посеред прохолодного повітря дорогою з кам'яною стіною біля обриву та білими прізвищами президентів на скелях – Алеман! Ми нікого не зустріли на цій високій дорозі. Вона крутилася посеред хмар і вивела нас на плато високо в горах. На цьому плато велике промислове місто Монтерей пускало дим у блакитні небеса з величезними хмарами затоки, які закутують небо, наче светр. В'їжджати в Монтерей – немов в'їжджати в Детройт, навколо великі стіни заводів, тільки тут вражали віслюки, котрі паслись на зеленій траві, та густі квартали з тисячами підозрілих хіпстерів біля дверей, шльондр, які виглядали з вікон, і дивні магазини, які, мабуть, продавали що завгодно, а ще вузькі тротуари, забиті людьми, ніби в Гонконгу.

– Йоу! – крикнув Дін. – І все на тому сонці. Ти оцінив це мексиканське сонце, Селе? Від нього п'янієш. Ого! Я хочу їхати і їхати – ця дорога веде мене!!!

Ми обговорювали можливість затриматись у Монтереї, але Дін хотів якомога швидше доїхати до Мексико-сіті, тим більше він знав, що дорога стане цікавішою, особливо попереду, завжди попереду. Він їхав, як маньяк, і ніколи не відпочивав. Ми зі Стеном були виснажені, дали йому кермо і хотіли спати. Я подивився вгору на виїзді з Мон-терея, і побачив величезні дивні подвійні висоти понад старим Монтереєм, там, куди тікали злочинці.

Попереду лежав Монтеморелос і ще один спуск у спе-котні широти. Ставало спекотніше й дивніше. Дін, не зважаючи ні на що, вирішив мене розбудити:

– Дивись, Селе, ти не можеш цього пропустити.

Я подивився. Ми їхали через болота, і біля дороги йшли дивні обідрані мексиканці з мачете, прив'язаними до їхніх мотузяних поясів, дехто зрізав кущі. Вони всі зупинились подивитися на нас порожніми поглядами. Крізь густі кущі ми час від часу помічали халупки зі стінами, наче з африканського бамбука, халупки просто з патичків. Дивні молоді дівчата, темні, немов місяць, дивились із таємничих вкритих зеленню дверей.

– Ой, чувак, я хотів би зупинитись і побазікати з цими дівчатками, – кричав Дін, – але знайте, що стара або старий завжди десь поряд, десь за сто ярдів, збирає хмиз або пасе худобу. Вони ніколи не самі. Ніхто ніколи не сам у цій країні. Поки ти спав, я зацінив цю дорогу і цю країну, і якби я тільки міг розповісти про всі свої думки, чувак! -Він спітнів. Його очі були червоні та божевільні, а проте смиренні й ніжні – він знайшов людей, подібних до себе. Ми котились через безкінечні болота сорок миль на годину:

– Селе, я думаю, що ця країна ще не скоро зміниться. Якщо ти поведеш, я тепер посплю.

Я сів за кермо і їхав у власних думках через Лінерес, через гарячі краї боліт, через палаюче Ріо-Сото-ла-Маріна біля Гідальго і так далі. Велика зелена долина, немов джунглі, укрита нивами, відкрилася переді мною. Гурти чоловіків дивились, як ми переїжджаємо по вузькому старомодному мосту. Під ним протікала гаряча річка. Потім ми піднялись вище, і знов з'явились пустельні краї. Попереду було місто Грегорія. Хлопці спали, і я був за кермом на самоті, у вічності, а дорога бігла прямо, немов стріла. Це не те що їхати через Кароліну, Техас, Аризону, або Ілінойс; це ніби їдеш через увесь світ, у місця, де ми нарешті пізнаємо себе серед світових Індіанців Фелахів, де знайдеться найважливіша частина базової примітивності, людство, яке протікає поясом через екваторіальний живіт світу від Малаї (довгий ніготь Китаю) до Індії – великий субконтинент від Аравії до Мароко, до тих самих пустель і джунглів Мексики, і через хвилі до Полінезії, до містичного Сіаму, закутаного в жовтий халат, і знов по колу, по колу, доки не почуєш трагічний плач біля стін Кадіса в Іспанії, котрий чутно за 12000 миль у глибинах Столиці Світу – Бенаресі. Ті люди безсумнівно індіанці, і зовсім не Педри й Пончі з дурних американських байок – у них високі вилиці, косі очі та м'яка поведінка; вони не дурні, вони не клоуни; вони чудові, серйозні індіанці, і вони є родовищем людства та його батьками. Хвилі китайців, проте земля – штука індіанців. Вони така ж невід'ємна частина «історії» пустелі, як каміння на пустельній землі. І вони це знали, коли ми проїжджали, начебто важливі американці-багатії, що гуляють їхніми землями; вони знали, хто батько і хто син античного життя на землі, проте нічого не казали. Коли руїна прийде на світ «історії» та Апокаліпсис фелахів укотре повернеться, люди будуть знову дивитись тими ж очима з печер Мексики та Балі, де все почалось і де Адама вигодували та навчили знати. Ці думки наростали, поки ми їхали в машині до спекотного залитого сонцем міста Грегорії.

До цього, у Сан-Антоніо, я обіцяв Діну жартома, що дістану йому дівчину. Це було парі та виклик. Коли я заїхав на заправку біля сонячної Грегорії, якийсь малий перейшов босими ногами дорогу з величезною сонцезахисною пластиною і запитав, чи хотів би я її купити:

– Подобається? Шістдесят песо. Наblа Espanol? Sesenta peso. Мене звати Віктор.

– Мм-ніі, – сказав я жартівливо, – купити сеньоріта.

– Добре, добре! – закричав він радісно. – Я дістану вам дівчат, коли завгодно. Зараз дуже пече, – додав він скрушно. – Нема гарних дівчат, у спекотний день. Чекайте на вечір. Подобається тінь?

Я не хотів захисту від тіні, але хотів дівчат і розбудив Діна.

– Ей, чувак, я сказав у Техасі, що дістану тобі дівчину, – так ось, розтрусіть свої кістки і прокидайтесь, хлопці; нас чекають дівчата.

– Що? Що? – заволав Дін, підскочивши весь розхристаний. – Де? Де?

– Цей хлопець Віктор покаже нам, де.

– Ну так, давай, давай! – Дін вискочив з машини й потиснув Вікторові руку. Навколо станції крутився гурт хлопців, вони сміялись, половина була боса, всі в обвислих солом'яних капелюхах.

– Чувак, – сказав мені Дін, – чи це не гарний спосіб провести день? Це набагато краще від денверських більярдних. Вікторе, ти маєш дівчат? Де? A donde? - крикнув він іспанською. – Чуєш, Селе, я розмовляю іспанською.

– Запитай, чи він може дістати трави. Ей, малий, у тебе є ма-ри-ху-ана?

Малий серйозно кивнув головою:

– О, коли завгодно, чувак. Ходімо зі мною.

– Ііі! Уііі! Ооо! – кричав Дін. Він зовсім прокинувся і стрибав на сонній мексиканській вулиці. – Ходімо разом!

Я давав «Лакі Страйкс» іншим хлопцям. Вони діставали море задоволення від нас, особливо від Діна. Вони повертались один до одного, прикриваючись долонями, і торохтіли про божевільного американця.

– Бачиш, Селе, вони говорять про нас і регочуть. О боже мій, що за світ!

Віктор сів з нами в машину, і ми поїхали. Стен Шепард міцно спав і прокинувся саме під час цього божевілля.

Ми виїхали в пустелю на інший кінець міста і звернули на розбиту дорогу, від якої машину трясло, як ніколи. Попереду був дім Віктора. Малесенька халупка стояла на краю рівнини, вкритої кактусами та кількома деревами, а на ґанку сиділо декілька чоловіків.

– Хто це? – збуджено крикнув Дін.

– Це мої брати. Моя мама теж там. Сестра теж. То моя сім'я. Я одружений, живу в центрі.

– О, що там з твоєю мамою? – здригнувся Дін. – Що вона скаже про марихуану?

– Ой, вона мені її дістане.

Поки ми чекали в машині, Віктор вийшов, побіг до будинку, сказав пару слів старій жінці, котра відразу почала збирати сухий цвіт марихуани, який зірвали з рослин та залишили сушитися на пустельному сонці. Тим часом брати Віктора вишкірялись на нас із-під дерева. Вони хотіли підійти до нас знайомитись, проте в них забрало би багато часу підвестись та пройтись. Віктор повернувся, солодко усміхаючись.

– Чувак, – сказав Дін, – цей Віктор – наймиліший, иайкрутіший, найбожевільніший малий демон, якого я бачив у своєму житті. Ти тільки подивись на нього, як він круто повільно йде. Тут не треба поспішати.

Постійний, невгамовний пустельний вітерець задував у машину. Було дуже жарко.

– Бачите, як жарко? – сказав Віктор, сідаючи біля Діна на передньому сидінні та показуючи на розжарений дах «Форду». – Маєте ма-ри-ху-ану і вже не так жарко. Чекайте.

– Так, – сказав Дін, поправляючи свої темні окуляри, – я чекаю. Звичайно, Вікторе, хлопчику мій.

У цей час високий брат Віктора плентався до нас із горою трави на газеті. Він скинув її на руки Віктору, обперся на двері машини, щоб кивнути нам, посміхнутись і сказати: «Привіт». Дін теж кивнув і приємно йому посміхнувся. Ніхто не говорив; усе було добре. Віктор скрутив косяк небаченого розміру. Він скрутив (використовуючи коричневий паперовий мішок) виличезну сигару «Корона» із трави. Косяк був велетенський. Дін дивився на нього витріщеними очима. Потім підпалив і передав далі. Тягти з цієї штуки було наче нахилятись над каміном та вдихати. Воно заходило в горло одним великим ударом тепла. Ми тримали дим у собі та майже одночасно видихали. Ми одразу накурились. Піт замерз у нас на лобі, і раптом ми відчули себе на пляжі в Акапулько. Я подивився в заднє скло, там був ще один брат, найдивніший з братів Віктора – високий індіанець-перуанець із торбою через плече, – він спирався на стовп, занадто сором'язливий, щоб підійти та потиснути руку. Здавалось, наче машина оточена братами, бо з'явився ще один з боку Діна. Сталась най-дивніша річ. Усі так накурились, що звичайні формальності були безглузді, і всі зосередились на речах, які цікавили невідкладно, і тепер були лише дивні американці та мексиканці, котрі базікають між собою в пустелі, та дивна можливість близько бачити обличчя, пори шкіри, мозолі на пальцях, та сконтужені вилиці іншого світу. Індіанські брати почали тихо говорити про нас та коментувати; ми бачили, як вони роздивляються й порівнюють враження, або поправляють чи змінюють погляд: «Ага, ага», – поки Дін, Стен та я говорили про них англійською.

– Подивіться на того дивного брата он там позаду, який ні на йоту не зрушив від стовпа і не зменшив силу своєї задоволеної смішної сором'язливої усмішки. І ось цей, зліва від мене, старший, більш упевнений у собі, але сумний, на чомусь зациклений, може; він волоцюга в місті, тоді як Віктор щасливо жонатий, він як якийсь чортів єгипетський король. Ці чуваки справжні чорти. Я такого ніколи не бачив. І вони говорять про нас і цікавляться нами, бачите? Так само, як і ми, але зі своїми відмінностями, їхня цікавість, мабуть, зациклена на тому, як ми одягнені, – як і наша, якщо подумати, – але їм дивні речі, які в нашій машині, та наш сміх і, можливо, те, що ми інакше пахнемо. Тим не менше, я б око віддав, щоб дізнатися, що вони про мене говорять. – І Дін попробував. – Гей, Вікторе, чувак, що тільки-но сказав твій брат?

Віктор повернув до Діна сумні накурені коричневі очі:

– Ага, ага.

– Ні, ти не зрозумів моє запитання. Про що говорять хлопці?

– А, – здивувся Віктор, – тобі не подобається ця ма-ри-уана?

– Та ні, все добре! Про що ви розмовляєте?

– Розмовляєте? Так, розмовляємо. Як вам Мексика?

Було важко дати собі раду без спільної мови. І всі стихли і стали спокійними і знов накуреними, всі просто насолоджувались пустельним вітерцем та обдумували різноманітні національні, етнічні й особисті думи вічності.

Настав час для дівчат. Брати повернулись на свою базу під деревом, мати дивилась зі свого сонячного ганку, а ми повільно поїхали назад у місто.

Цього разу погойдування машини не було неприємним; це була найприємніша та найграціозніша подорож на світі, наче через блакитне море, а Дінове обличчя було залите незвичайним світлом, немов золото, і він нам казав розуміти пружини машини та оцінити подорож. Ми підстрибували, і навіть Віктор усе розумів і сміявся. Потім він показав ліворуч, куди треба їхати до дівчат, і Дін, дивлячись вліво з неймовірним задоволенням, нахилився в той бік, покрутив кермо й повіз нас м'яко і впевнено до нашої мети, водночас слухаючи спроби Віктора говорити і грандіозно та небагатослівно промовляючи:

– Так, звичайно! Я в житті б не сумнівався! Вирішено, чувак! О, саме так! Чому ж, боже милий, ти мені кажеш найприємніші речі? Звичайно! Так! Поїхали! – На це Віктор відповідав суворо з феноменальною іспанською красномовністю. Одну божевільну мить я думав Дін розуміє все, що той говорив, із справжньою природною інтуїцією, а Дінове палюче щастя незбагненним чином пробудило у ньому генія миттєвого розуміння. А ще в таку мить він був надзвичайно схожий на Франкліна Делано Рузвельта -якась ілюзія в моїх палаючих очах та розплавленому мозку – я аж підскочив зі свого місця й ахнув від подиву. Крізь міліарди голочок райського сяйва я намагався роздивитися фігуру Діна, він виглядав, немов Господь Бог. Я був такий накурений, що мусив обпертися головою на спинку крісла; стрибки машини пробивали мене судомами екстазу. Сама думка про те, щоб подивитись у вікно на Мексику – яка на той момент була чимось іншим у моїй голові, – означала видертися з якоїсь блискучої валізи з коштовностями, в яку страшно заглянути очима, а скарбів та багатства в ній занадто багато, щоб сприйняти все одразу. Я ковтнув слину. Я бачив, як потоки золота течуть крізь небо прямо крізь подраний дах старої бідної машини, крізь мої очі, вони в них уливалися; вони були повсюди. Я глянув у вікно на гарячі сонячні вулиці й побачив у дверях жінку і подумав, що вона чує кожне наше слово й киває головою – рутинні параноїдальні видіння після трави. Проте потік золота не припинявся. На якийсь час я перестав усвідомлювати розумом те, чим ми займаємось, і оговтався лише пізніше, коли виглянув із вогнища й тиші, наче вийшов зі сну у світ чи з порожнечі в сон, і хлопці пояснили мені, що ми припаркувались біля дому Віктора, і він уже стоїть біля дверей машини із своїм маленьким сином на руках, і ось показує його нам.

– Бачите мою дитину? Його звати Перез, йому шість місяців.

– Та ну, – сказав Дін, його обличчя було й досі, як у святого, від зливи надзвичайного задоволення та блаженства, – він найгарніша дитина, яку я коли-небудь бачив. Подивіться на ці очі. Тепер, Селе й Стене, – продовжував він, повернувшись до нас із серйозним та ніжним поглядом, – я хочу, щоб ви звернули особливу увагу на очі цього маленького мексиканського хлопчика, сина нашого чудового друга Віктора, та уявіть, як він ввійде в життя дорослого чоловіка з такою душею, котра розповість про себе через вікна, якими є його очі, а такі чарівні очі справді вказують на найдобрішу душу.

Це була прекрасна промова. І це була прекрасна дитина. Віктор сумно подивився на свого янгола. Ми всі хотіли мати такого сина. Наше здивування душею хлопчика було таким сильним, що він щось відчув та почав кривитись і гірко плакати через якесь невідоме горе, яке ми не могли залагодити, бо воно було закопане занадто глибоко в незліченних таємницях та глибинах часу. Ми перепробували все; Віктор заціловував його в шию, гойдав його, Дін кудкудакав, я нахилився й погладив маленькі дитячі ручки. Плач ставав голосніше.

– Ох, – сказав Дін, – мені страшенно жаль, Вікторе, ми його засмутили.

– Він не сумний, діти плачуть. – У дверях, позаду Віктора, занадто сором'язлива, щоб вийти, стояла його маленька босонога дружина, з ніжним хвилюванням вона чекала, поки дитинка знов опиниться в неї на руках, вона була така коричнева і м'яка. Віктор, показавши нам свою дитину, знову сів у машину і гордо вказав направо.

– Так, – мовив Дін, розвернув машину й налаштував її на вузькі алжирські вулички з обличчями з усіх боків, які дивилися на нас з тендітною цікавістю. Ми приїхали в бордель. Велична заштукатурена споруда стояла на золотому сонці. Надворі, спираючись на карниз вікна борделя, чекало двоє копів у обвислих штанях. Сонні та замучені нудьгою, вони зиркнули на нас, коли ми заходили, і пробули там усі три години, поки ми розгулювали під їхнім носом, аж доки ми не вийшли в сутінках і за бажанням Віктора дали їм еквілент двадцяти чотирьох центів кожному, лише заради форми.

Всередині ми знайшли дівчат. Деякі лежали на диванах біля танцмайданчика, деякі випивали за довгим баром праворуч. У центрі була арка, що вела в маленькі кабінки, які нагадували будки; що в них перевдягаються в купальники на міських пляжах. Ці кабінки стояли на залитому сонцем дворі. За баром стояв господар, молодий хлопець, котрий одразу вибіг до нас, коли ми сказали, що хочемо послухати мамбо, і повернувся з платівками, в основному Переза Прадо, і увімкнув їх через колонку. За мить усе місто Гре-горія чуло, як гарно проводять час у Сала-де-Вай. У самому залі гуркіт музики – бо це правильний спосіб слухати музичний програвач, і саме для цього він створений – був настільки потужний, що Діна, Стена й мене на мить пройняло усвідомлення того, що ми ніколи не могли слухати музику так голосно, як нам хотілось, і саме так голосно нам хотілося її слухати. Вона дула і здригалася просто в нас. За кілька хвилин половина села повисла у вікнах, дивлячись, як американос танцюють із дівчатами. Люди стояли, одне біля одного, з копами, на земляному тротуарі, з нудьгою спираючись на підвіконники. «Більше Мамбо Джамбо», «Чатануга де Мамбо», «Мамбо Нумеро Очо» -всі ці фантастичні номери звучали й розлітались крізь золотий таємничий день, немов звуки, які хотілося б почути в останній день світу та під час Другого Пришестя. Труби здавались такими голосними, що я думав, їх можна було почути в пустелі, звідки вони так чи інакше беруть свій початок. Барабани були безумні. Біт мамбо – це конго-біт із Конго, річки Африки та світу; це справді – біт світу. Ууум-та, та-пумпум, ум-та та пум-пум. З колонки нас обливало монтунос піаніно. Крики лідера були, немов потужні подихи повітря. Остання партія труб, яка прийшла разом із кульмінацією барабанів на конго та бонго барабанах, на величній безумній платівці Чататонга, на мить заморозила Діна на місці, аж поки він не здригнувся й почав пітніти; потім труби вдихнули сонне повітря своєю гучною луною, наче у печері, його очі стали великі та круглі, наче побачили Диявола, і він міцно їх заплющив. Мене самого трясло, як ляльку; я чув, як труби ріжуть світло, я на нього дивився і трясся у своїх чоботях.

Під швидке Мамбо-Джамбо ми шалено танцювали з дівчатами. Крізь наші божевільні видіння ми почали розрізняти їхні особисті риси. Вони були чудовими дівчатами. Найдивніше те, що найбожевільніша з них була наполовину індіанка, а наполовину біла, з Венесуели, їй було лише вісімнадцять. Зовні вона, мабуть, була з гарної сім'ї. Сам бог знає, чому вона продавала своє тіло у Мексиці в такому віці та з такими ніжними щоками. Якесь страшне горе її сюди привело. Вона пила без будь-якої міри. Заливала в себе випивку, коли здавалось, що її от-от знудить. Вона весь час перекидала випивку, і це лише для того, щоб ми витратили якомога більше грошей. Одягнена в розхристаний халат посеред білого дня, вона шалено танцювала з Діном, вчепилась йому в шию і благала, і благала про все на світі. Дін був такий накурений, що не знав, із чого починати, з дівчат чи з мамбо. Вони побігли до кабінок. До мене підсіла товста нецікава дівчина з песиком, котра розізлилась на мене, коли мені не сподобався пес, бо він весь час мене кусав. Вона пішла на компроміс, десь зачинивши його, але поки вона повернулась, мене підчепила інша дівчина, гарніша, хоч не найкраща, вона впилась мені в шию, немов п'явка. Я намагався вирватись, щоб бути з шістнадцятилітньою кольоровою дівчинкою, яка сиділа в кінці залу, похмуро розглядаючи свій пуп через дірку в суконці-сорочці. Я не міг цього зробити. Стен мав п'ятнадцятилітню дівчинку з мигдалевою шкірою і суконкою, яка була зашпилена трохи зверху і троху знизу. Було безумно. Десь із двадцять чоловіків дивилися у вікна.

В якийсь момент прийшла мама кольорової дівчинки -не кольорова, але темна – щоб швидко й суворо переговорити зі своєю дочкою. Коли я це побачив, мені стало занадто соромно щось пробувати з тою, котра мені подобається. Я дозволив п'явці відвести мене назад, де, наче у сні, під гуркіт та ревіння музики ми примусили ліжко скакати півгодини. Це була проста кімната з дерев'яним ліжком, без стелі, з іконою в одному кутку та умивальником у іншому. У темному коридорі кричали дівчата:

«Agua, agua caliente!», що означає «гаряча вода». Дін та Стен також зникли з поля зору. Моя дівчина попросила тридцять песо, або приблизно три з половиною долари, і благала ще десять песо, довго про щось розповідаючи. Я не знав ціни мексиканських грошей; я лише знав, що в мене мільйони песо. Я кинув їй гроші. Ми побігли танцювати. Біля вікон зібрався ще більший натовп. Копи, як завжди, дивилися байдуже. Гарненька венесуелка Діна протягла мене крізь двері у якийсь дивний бар, який, як виявилось, належав борделю. Тут молодий бармен говорив та протирав чарки, а дід з величезними вусами сидів і щось старанно обговорював. Ревіло мамбо через гучну колонку. Здавалось, неначе включили весь світ. Венесуелка повисла у мене на шиї і благала випивки. Бармен їй не наливав. Вона благала і благала, і коли він їй налив, вона все вилила, і цього разу ненавмисне, бо я бачив біль в її бідних потонулих загублених очах.

– Полегше, мала, – сказав я їй.

Я притримував її на стільці; вона весь час сповзала. Я ніколи не бачив такої п'яної жінки, а їй було лише вісімнадцять. Я купив їй випити; вона просила змилостивитись над нею, тягнучи мене за штани. Вона проковтнула алкоголь. Я не намагався нічого з нею зробити. Моїй дівчині було років тридцять і вона краще за собою доглядала. Поки венесуелка крутилась та мучилась у моїх руках, я хотів відвести її назад, роздягти і лише говорити з нею – це я казав сам собі. Я безтямно бажав її та іншу коричневу дівчинку.

Бідний Віктор увесь цей час стояв біля металевого поручня спиною до бару і підстрибував, радісно дивлячись, як гуляють його американські друзі. Ми пригостили його випивкою. Його очі блищали від жінок, але він не хотів жодної, будучи вірним своїй дружині. Дін кинув у нього грішми. У цьому потоці божевілля я мав шанс подивитися, чим займається Дін. Він був настільки безумним, що не зрозумів хто я, коли я глянув йому в обличчя.

– Так! Так! – все, що він сказав.

Здавалося, це ніколи не скінчиться. Це був наче довгий спектральний арабський сон, удень, в іншому житті – Алі Баба, провулки і куртизанки. Я знов побіг у кімнату зі своєю дівчиною; Дін та Стен помінялись дівчатами, які в них були; на мить ми зникли з поля зору, і глядачі чекали, поки знову почнеться шоу. День ставав довгим і холодним.

Скоро настане таємнича ніч у старій пропащій Грегорії. Мамбо не зупинялось ні на мить, воно продовжувало дуріти, як безкінечна подорож у джунглях. Я не міг відвести очей від маленької темної дівчинки і від того, як вона ходила, немов королева, навіть коли бармен примушував її займатися лакейською роботою, – приносити нам випити і замітати. З усіх дівчат їй найбільше потрібні були гроші; може, її мама прийшла взяти в неї гроші для її маленьких братів та сестер. Мексиканці бідні. Мені жодного разу не спало на думку підійти і дати їй грошей. У мене було відчуття, наче вона б узяла їх з деяким презирством, а презирство від такої, як вона, мене лякало. У своєму безумстві я закохався в неї на декілька годин, поки все тривало; це був той самий незаперечний біль та удар у розум, ті ж самі подихи, ті ж рани, і понад усе, те ж саме небажання та страх наблизитись. Дивно, що Дін та Стен також до неї не підійшли; її непохитна гордість робила її бідною в божевільному старому борделі, лишень подумайте про це. У якийсь момент я бачив, як Дін, немов статуя, нахилився в її бік, готовий злетіти, а потім помітив переміну на його обличчі, коли вона холодно і зверхньо глянула на нього, він перестав терти свій живіт, проковтнув слину і нарешті похилив голову. Вона була королева.

Раптом Віктор почав хапати нас за руки і нестямно жестикулювати.

– Що сталося?

Він усе перепробував, щоб ми зрозуміли. Потім він побіг у бар і схопив чек у бармена, який на нього вишкірився, і приніс його нам показати. Чек був за триста песо, або тридцять шість американських доларів, що забагато для будь-якого борделю. Так чи інакше, ми не могли протверезіти і не хотіли йти геть, і не дивлячись на те, що ми були на нулі, ми все одно хотіли гуляти з нашими гарненькими дівчатами в дивному арабському раю, який ми нарешті знайшли в кінці тяжкої, тяжкої дороги. Але насувалася ніч і ми мали дійти до кінця; Дін це бачив, і почав насуплюватись, задумуватись і намагався привести себе до ладу; нарешті я запропонував залишити це місце раз і назавжди:

– Перед нами ще так багато всього, чувак, не буде ніякої різниці.

– Це правда! – крикнув Дін зі скляними очима й повернувся до своєї венесуелки.

Вона нарешті вирубилась і лежала на дерев'яній лавці, її білі ноги виднілися з-під шовку. Гальорка у вікні насолоджувалася шоу; за нею кралися червоні тіні, звідкись чувся плач дитини, і я згадав, що я у Мексиці, а не в гашишевій порнографічній маячні в раю.

Ми вивалились на вулицю, але забули Стена; тож знову забігли всередину, щоб забрати його, і побачили, як він галантно кланяється вечірнім шльондрам, котрі прийшли на нічну зміну. Ми хотіли почати все заново. Коли Стен п'є, він ходить, як чоловік зростом у десять футів, а коли він п'яний, його неможливо відтягти від жінок. Тим більше, що жінки до нього чіпляються, як плющ. Він наполягав на тому, щоб залишитись і попробувати нових, дивніших, більш вправних сеньйорит. Ми з Діном били його кулаками по спині й тягли геть. На прощання він усім невпинно махав руками – дівчатам, копам, натовпу, дітям на вулиці; під овації Грегорії він на всі боки усім посилав повітряні поцілунки, гордо плівся серед натовпу й намагався поговорити з кожним та донести до них свою радість і любов до того чудесного дня. Усі сміялися; хтось ляснув його по спині. Дін побіг назад і заплатив копам чотири песо, потиснув їм руки, усміхаючись і кланяючись. Потім він застрибнув у машину, і всі дівчата, з якими ми познайомились, навіть венесуелянка, яку розбудили заради прощання, зібралися навколо машини; вони товпились у своїх легеньких одежинах, цокотіли прощання і цілували нас, а венесуелка навіть почала плакати – проте не за нами, ми знали, що не за нами, але й цього було достатньо. Моя сутінкова любов зникла в тінях усередині будинку. Настав кінець. Ми від'їхали й залишили позаду себе щастя та розваги на пару сотень песо, і нам не здавалось, що ми погано попрацювали. Мамбо переслідувало нас іще декілька кварталів. Настав кінець.

– Прощавай, Грегоріє! – кричав Дін, посилаючи місту повітряні поцілунки.

Віктор був гордий нами і гордий собою.

– Тепер хочете лазню? – запитав він. Так, ми всі хотіли в чудову лазню.

І він нас відправив до найдивнішого місця – це були звичайні американські лазні за милю від міста на шосе, наповнені дітьми, що плескались у басейні, з душовими в кам'яній будівлі – за кілька сентавів кабінка, з милом і рушником від працівника. Крім цього це був ще й сумний дитячий ігровий майданчик з гойдалками й поламаними каруселями, і при тьмяному червоному сонці це здавалось таким дивним і таким прекрасним. Ми зі Стеном взяли рушники й застрибнули просто під льодяний душ, а вийшли з нього свіжі й оновлені. Дін не мився в душі, ми бачили його в парку, він прогулювася під руку з Віктором, зі смаком і втіхою розмовляючи і навіть збуджено нахиляючись у його бік, щоб щось підкреслити, розмахуючи кулаком. Потім вони знову взяли один одного під руку і прогулювались далі. Настав час попрощатися з Віктором, тому Дін використовув можливість бути з ним на самоті, дослідити парк та в цілому оцінити його так, як міг зробити лише сам Дін.

Віктор був дуже засмучений, що нам треба їхати.

– Ви повернутись Грегорія, побачити мене?

– Добре, чувак! – сказав Дін. Він, навіть, обіцяв повезти Віктора в Штати, якщо той захоче. Віктор сказав, що йому треба подумати:

– Маю дружину й дитину – не маю грошей – я подивлюсь.

Його приємна ввічлива усмішка світилася на червоному світлі, поки ми махали йому з машини. За ним був сумний парк і діти.