НА ДОРОЗІ

Розділ четвертий

ТЕПЕР настав час, щоб Західна Трійка знайшла собі нове житло у справжньому Мангетені. Карло жив у квартирці на Йорк-Авеню; вони заселялись того ж вечора. Ми з Діном спали увесь день і прокинулись, коли величезна снігова буря залетіла на Новий 1948-й рік. Ед Данкел сидів у моєму кріслі-качалці, розповідаючи про минулий Новий Рік.

– Я був у Чикаго. Не мав ні копійки. Я сидів у готелі на Норт-Кларк-стріт і відчув найсмачніший запах з пекарні внизу. Я не мав ані цента, проте пішов униз і поговорив з дівчиною, яка там працювала. Вона задарма дала мені хліба й кавових тістечок. Я повернувся до себе в кімнату і з'їв їх. Усю ніч просидів у своїй кімнаті. Якось у Фар-мінгтоні, Юта, коли я працював з Едом Уолом – знаєш Еда Уола, сина фермера у Денвері? – я був у ліжку і раптом побачив свою покійну маму в кутку, осяяну світлом. Я сказав: «Мамо!» Вона зникла. Я весь час маю видіння, – сказав Ед Данкел, хитаючи головою.

– Що ти робитимеш із Галатеєю?

– Ай, побачимо, коли доберемося в Новий Орлеан. А ти як думаєш?

Він почав зі мною радитись; одного Діна було замало. Та хоч як він це обмізковував, він уже був закоханий у Галатею.

– Що ти з собою робитимеш, Еде? – запитав я.

– Не знаю, – відповів він. – Я просто рухаюсь далі. І придивляюсь до життя. – Він це повторив, наслідуючи вчення Діна. Він не мав жодної мети. Він згадував ту ніч у Чикаго й кавові тістечка в самотній кімнаті.

Надворі кружляв сніг. У Нью-Йорку мала відбутися величезна вечірка; ми всі туди пішли. Дін спакував свою поламану валізку, поклав її в машину, і ми вирушили вперед назустріч грандіозній ночі. Мою тітку гріла думка про те, що наступного тижня її мав навідати мій брат; вона сиділа з газетою й чекала на трансляцію Нового Року із Таймс-скверу. Ми влетіли в Нью-Йорк, сковзаючись на льоду. Я ніколи не боявся, коли за кермом був Дін; він міг контролювати машину за будь-яких обставин. Радіо було полагоджене, і тепер божевільний боп поліпшував нам настрій усю ніч. Я не знав, куди все це йшло, та мені було байдуже.

Саме тоді, мене почала переслідувати одна думка. Ось що воно було – я щось забув. Я збирався прийняти якесь рішення перед приїздом Діна, і тепер воно цілковито вилетіло з моєї голови, але все одно крутилось на кінчику язика. Я весь час клацав пальцями, намагаючись згадати. Я навіть говорив про це. Я навіть не міг сказати, чи це було справжнє рішення, чи просто якась забута думка. Це мене переслідувало, дивувало й мучило. Це було пов'язане з Таємним Мандрівником. Ми з Карло Марксом якось сиділи разом, навпроти один одного, на двох стільцях, і я йому розповів про мій сон, у якому дивна арабська персона йшла за мною по пустелі; я хотів від неї втекти; нарешті вона мене перегнала перед входом у Захисне Місто.

– Хто це? – запитав Карло. Ми це обдумали. Я запропонував версію, що це – я, вдягнений у саван. Щось не те. Щось, хтось, якийсь дух переслідував усіх нас через пустелю життя і рано чи пізно мав нас наздогнати перед тим, як ми доберемося до раю. Звичайно, зараз, коли я це згадую, то розумію, що це лише смерть – смерть нас наздоганяє перед раєм. Єдине, чого ми прагнемо все наше життя, що змушує нас стогнати й переживати різноманітні болі, – це пам'ять якогось загубленого райського щастя, яке, мабуть, ми пізнали в утробі, і його можливо повторити лише через смерть. Але хто хоче помирати? Серед потоку подій я весь час про це думав. Я розповів це Діну, і він одразу впізнав у цьому просте бажання чистої смерті; і оскільки жоден із нас не житиме заново, він доволі справедливо не хотів мати нічого спільного з цим, і я з ним погодився.

Ми пішли шукати тусовки моїх нью-йоркських друзів. Там теж цвітуть божевільні квіточки. Спочатку ми рвонули до Тома Сейбрука. Том – сумний, привабливий хлопець, милий, щедрий і компромісний; час від часу на нього раптово нападає приступ депресії, і він тікає, не сказавши нікому ні слова. Цього вечора він нетямився від радості:

– Селе, де ти знайшов цих абсолютно прекрасних людей? Я ніколи не зустрічав когось подібного.

– Я знайшов їх на Заході.

Дін дурів; він включив джазову платівку, схопив Мерілу, міцно її притискав і відскакував від неї під біт музики. Вона робила те саме. Це був справжній танець кохання. З'явився Іан МакАртур з величезною тусовкою. Почалися вихідні Нового року, які тривали три дні та три ночі. Грандіозний натовп сідав у «Гадсоні» і крутився засніженими нью-йоркськими вулицями, з вечірки на вечірку. Я привів Люсіль з її сестрою на найбільшу вечірку. Коли Люсіль побачила мене з Діном і Мерілу, її обличчя почорніло -вона відчула божевілля, в яке вони мене затягли.

– Ти мені не подобаєшся, коли ти з ними.

– Ай, усе нормально, просто дурня. Ми живемо один раз. Нам весело.

– Ні, все це сумно і мені це не подобається.

Потім до мене почала залицятись Мерілу; вона казала, що Дін повернеться до Каміл і вона хотіла, щоб я був з нею:

– Вертайся з нами в Сан-Франциско. Ми житимемо разом. Я буду для тебе гарною дівчинкою. – Але я знав, що Дін любить Мерілу, і я також знав, що Мерілу робила це, щоб заставити Люсіль ревнувати, і мені все це було ні до чого. Та хай там як, я облизував губи від розкішної білявки. Коли Люсіль бачила, як Мерілу водила мене темними закапелками, щось шепотіла мені на вухо й силоміць цілувала мене, вона погодилась піти з Діном у машину; проте вони просто говорили й пили якийсь південний самогон, забутий мною в бардачку. Усе перемішалось, і все навколо розпадалось. Я знав, що мій роман з Люсіль не триватиме довго. Вона хотіла, щоб я жив за її правилами. Вона була одружена з портовим вантажником, котрий погано до неї ставився. Я був готовий з нею одружитись і взяти її маленьку дочку і все інше, якщо вона розлучиться з чоловіком; але грошей не вистачало навіть на розлучення, і все було безнадійно, крім того, Люсіль мене б ніколи не розуміла, бо мені подобається багато речей одразу, і я заплутуюсь і зациклююсь на біганині від однієї згаслої зірки до іншої. Ось така ніч, і ось що вона з тобою робить. Я нікому нічого не міг запропонувати, крім свого власного збентеження.

Вечірки були грандіозні; було мінімум сто людей у підвальній квартирі на Вест-Найнтіз. Люди набивались у маленькі сховки біля пічки. Щось відбувалось у кожному кутку, на кожному ліжку й дивані – не оргія, а просто нью-йоркська вечірка з невгамовним криком і божевільною музикою по радіо. Там була навіть китаянка. Дін бігав, немов Ґраучо Маркс, від групки до групки, шарпаючи всіх. Час від часу ми бігали до машини, щоб підібрати ще більше людей. Прийшов Даміон. Даміон – герой моєї нью-йоркської компанії, так само, як Дін – герой західної. Вони одразу не сподобались один одному. Раптом дівчина Даміона вдарила правою Даміона у щелепу. Той стояв, хитаючись. Вона повезла його додому. Деякі наші божевільні друзі з газети прийшли прямо з офісу з пляшками. На дворі була чудова завірюха. Ед Данкел познайомився із сестрою Люсіль і кудись із нею зник; я забув сказати, що Ед Данкел неймовірно талановитий щодо жінок. Він має десь шість і чотири фути, спокійний, приємний, невиразний і чарівний. Він подає жінкам пальто. Саме так усе треба робити. О п'ятій ранку ми побігли до великої багатоповерхівки і залізли через вікно квартири, де відбувалась ще одна величезна вечірка. На світанку повернулись назад до Тома Сейбрука. Люди малювали картинки і пили пиво. Я спав на дивані, обіймаючи дівчину на ім'я Мона. Величезні групи заходили з бару студентського містечка Університету Колумбія. Все, що є в житті, всі обличчя життя набивались у цю саму темну кімнату. Вечірка тривала в Іана МакАртура. Іан МакАртур – чудовий хлопець, котрий носить окуляри і задоволено з них визирає. Він навчився всьому казати «Так!», так само, як і ми з Діном, і з того часу не припинив. Під божевільні звуки Декстера Ґордона та Уордела Ґрея розриваючи «Хант», я та Дін гралися з Мерілу в кеча на дивані; і вона не була такою вже маленькою. Дін був без майки, лише у штанях, босий, аж поки не настав час бігти до машини й забирати наступну групу людей. Чого тільки не було. Ми знайшли дикого, безумного від щастя Роло Ґреба і заночували в нього вдома в Лонг-Айленді. Роло жив у гарному будинку зі своєю тіткою; коли вона помре, будинок відійде до нього. А тим часом вона відмовляється миритися з будь-якими його бажаннями і ненавидить його друзів. Він привів свою безумну компанію – Дін, Мерілу, Ед, та я – і почав скажену вечірку. Тітка сховалась нагорі; вона погрожувала викликати поліцію.

– Ой, заткнись, стара шкапа! – кричав Ґреб. Як він міг так з нею жити? Він мав більше книжок, ніж я коли-небудь бачив у своєму житті – дві бібліотеки, дві кімнати з чотирма стінами, набитими згори донизу книжками, де були такі знахідки, як «Щось таке апокрифальне» в десяти томах. Він ставив опери Верді та розігрував їх пантомімою у драній нічній сорочці. Йому на все було наплювати. Він великий учений, який їде на нью-йоркську набережну і щось кричить, з оригінальним рукописом сімнадцятого століття під рукою. Немов велитенський павук, він повзає вулицями. Його збудження стріляло з очей променями біснуватого світла. Він, як у блаженному припадку, крутив головою. Він шепелявив, крутився, падав на землю, скиглив, вив, відкидався у відчаї. Він був у такому екстазі від життя, що ні слова не міг сказати. Дін стояв перед ним з похиленою головою, повторюючи:

– Так… Так… Так… – Він відвів мене в куток. – Цей Роло Ґреб – найкращий, найпрекрасніший з усіх. Ось що я намагався тобі пояснити – ось ким я хочу бути. Я хочу бути, як він. Він ніколи ні на чому не зациклений, іде у всі сторони, він усьому дає вихід, він знає час, йому нічого не треба робити – лише хитатися взад-вперед. Чувак, він і є кінець! Бачиш, коли весь час житимеш, як він, то нарешті зрозумієш.

– Що зрозумієш?

– ЦЕ! ЦЕ! Я тобі кажу – зараз немає часу, ми не маємо зараз часу. – Дін рвонув назад ще трохи подивитися на Роло Ґреба.

Джордж Шірінґ, великий джазовий піаніст, як казав Дін, був цілковито, як Роло Ґреб. Під час довгих божевільних вихідних ми з Діном пішли послухати Шірінґа у Бьордленд. Там було порожньо, ми були перші відвідувачі о десятій годині. Вийшов Шірінґ, сліпий, його за руку довели до інструмента. Він був витончений англієць, з жорстким білим комірцем, трошки в тілі, блондин, і в ньому щось було від англійської літньої ночі, що з'явилося з першою солодкою нотою композиції, яку він заграв, а басист з повагою нахилився до нього й відбивав біт. Барабанщик, Дензел Бест, сидів незворушно, лише його зап'ястя відбивали ритм. Шірінґ почав розгойдуватись; усмішка з'явилась на його екстатичному обличчі; він почав розгойдуватись на стільці, взад-вперед, спочатку повільно, потім у темпі, він почав гойдатись швидше, його ліва нога підскакувала вгору з кожним бітом, його шия криво хиталась, він нахилився до клавіш, відкинув волосся назад, його акуратна зачіска розпатлалась, він почав пітніти. Музика прискорилась. Басист нахилився і грав швидше і швидше, просто здавалося, що він грає швидше і швидше, от і все. Шірінґ почав брати свої акорди; могутнім дощем, вони виливались із піаніно, здавалося, він не встигне упоратися з ними всіма. Вони котились і котились, як море. Люди кричали йому: «Давай!» Дін пітнів; піт стікав по комірцю:

– Ось він! Це він! Старий Бог! Старий Бог Шірінґ! Так! Так! Так! – Шірінґ цілковито усвідомлював присутність божевільного у себе за спиною і чув кожен крик і вигук Діна, він відчував, але не бачив.

– Ось так! – сказав Дін. – Так! – Шірінґ усміхнувся; він гойдався. Шірінґ встав із-за піаніно, з нього лився піт; це були його великі дні 1949-го, перед тим, як він заспокоївся і став комерційним. Коли він пішов, Дін показав на порожній стілець. – Порожній стілець Бога, – сказав він.

На піаніно лежав ріг; його золота тінь мала дивне відображення біля малюнка пустельного каравану на стіні за барабанами. Бог пішов; це була тиша його відходу. Всю ніч лив дощ. Це був міф дощової ночі. Від захоплення в Діна очі повилазили на лоба. Божевілля нікуди не приведе. Я не знав, що зі мною відбувається, і раптом я усвідомив, що весь час ми курили лише траву; Дін купив трохи в Нью-Йорку. Це змусило мене думати, що все вже скоро настане – момент, коли ти все знаєш і все вирішено назавжди.