На дорозі

Розділ дев'ятий

НА ТЕМНІЙ дорозі на околиці Туксона ми побачили ще одного автостопера. Це був сезонник із Бейкерс-філда, Каліфорнія, який розповів нам свою історію.

– Чорт, я залишив Бейкерсфілд на машині з бюро подорожей і забув свою гітару в багажнику іншої машини, і вони ніколи не з'явились – ні гітара, ні ковбої; бач, я -музикант, їхав у Арізону грати з Сейджбраш Бойз Джоні Макауа. Ось, хай йому чорт, я в Арізоні, без гроша, і гітару мою вкрали. Ви, хлопці, підкиньте мене назад до Бейкерс-філда, і я візьму грошей у брата. Скільки треба? – Нам потрібно було три долари, щоб заправитись і доїхати у Фріско з Бейкерсфілда. Тепер у машині було п'ятеро.

– Доброго вечора, мем, – сказав він, піднявши капелюха перед Мерілу, і ми поїхали.

Посеред ночі ми проїхали гірською дорогою над вогнями Палм-Спрінгс. На світанку засніженими перевалами, ми просувались у бік містечка Мохейва, яке було дверима до великого перевалу Техачапі. Сезонник прокинувся і розповідав смішні історії; милий маленький Альфред сидів, усміхаючись. Сезонник розказав нам про чоловіка, який пробачив своїй дружині те, що вона в нього стріляла, та витяг її з в'язниці лише заради того, щоб вона стріляла в нього вдруге. Ми проїжджали жіночу в'язницю, коли він це розповідав. Перед нами виднівся перевал Техачапі. Дін сів за кермо і вивіз нас просто на вершину світу. Ми проїхали величезний прихований цементний завод у каньйоні, потім почали з'їжджати. Дін заглушив двигун, витиснув зчеплення, і робив усе можливе, обганяючи та повертаючи, без допомоги акселератора. Я міцно тримався. Інколи дорога трішки піднімалась угору; Дін обганяв усі машини без жодного звуку, на самій інерції. Він знав кожен ритм і кожен удар першокласного об'їзду. Коли настав час повернути ліворуч, навколо низької кам'яної стіни, яка здіймалася над землею, він нахилився вліво, напружено тримаючи кермо; а коли настав час знову повернути праворуч, за скелею ліворуч від нас, він нахилився праворуч, примусивши мене та Мерілу нахилитися разом із ним. Таким чином ми пливли вниз, у долину Сан-Хуакін. Вона розляглася за милю від нас – буквально підлога Каліфорнії – з наших висот вона виглядала зелено і прекрасно. Ми проїхали тридцять миль без бензину.

Раптом ми всі пожвавішали. На в'їзді в місто Дін вирішив розповісти мені все, що знав про Бейкерсфілд. Він показував будинки, де він жив, залізничні готелі, більярдні, їдальні, місцини, де він зістрибував з поїзда, щоб нарвати винограду, китайські забігайлівки, лавочки в парку, де він зустрічався з дівчатами, і місця, де він просто сидів і чогось чекав. Каліфорнія Діна – дика, спітніла, важлива, земля самотніх та ексцентричних вигнаних коханців, які злітаються, немов птахи; це край, де всі були схожі на розбитих, красивих і декадентних кінозірок.

– Чувак, я годинами сидів на тому самому стільці перед аптекою.

Він пам'ятав геть усе – кожну гру в пінокль, кожну жінку, кожну сумну ніч. І раптом ми проїжджали те місце в депо, де ми з Тері сиділи під місячним сяйвом і в жовтні 1947-го пили вино на коробках; я намагався йому про це розповісти. Але він був занадто збуджений:

– Ось де ми з Данкелем увесь ранок пили пиво, намагаючись підчипити гарненьку офіціанточку з Ватсонвіля -ні, Трейсі, так, Трейсі – і звали її Есмеральда – ой, чувак, щось подібне до цього.

Мерілу планувала, що робитиме, коли тільки приїде у Фріско. Альфред сказав, що його тітка дасть йому купу грошей у Туларі. Сезонник спрямував нас до свого брата в будинок на околиці міста.

Опівдні ми під'їхали до маленької халабуди, увінчаної трояндами, сезонник зайшов у будинок і говорив із якимись жінками. Ми чекали п'ятнадцять хвилин.

– Я вже починаю думати, що в цього хлопця не більше грошей ніж у мене, – сказав Дін. – Ми все більше застрягаємо тут! У родині ніхто йому не дасть ані цента після такої дурості. – Сезонник похмуро вийшов і спрямував нас у місто.

– Чорт, як я хочу знайти свого брата. – Він усіх почав розпитувати, де його брат. Мабуть він почувався нашим в'язнем. Нарешті ми приїхали у величезну пекарню, і сезонник вийшов зі своїм братом, який був одягнений у комбінезон і, як виявилось, працював механіком десь усередині. Вони розмовляли зо дві хвилини. Ми чекали в машині. Окі розповідав усім своїм родичам про свої пригоди і втрату гітари. Але він дістав гроші і віддав їх нам, і ми були готові відчалити у Фріско. Ми подякували і поїхали.

Наступною зупинкою було Туларе. Ми мчали долиною вгору. Я лежав на задньому сидінні, безсилий, я здався; десь після обіду, поки я дрімав, брудний «Гадсон» пролітав повз намети біля Сабіналу, де я жив, кохав і працював у спектральному минулому. Дін міцно зігнувся над кермом, женучи наше авто. Я спав, коли ми нарешті приїхали в Туларе; я прокинувся і почув усі божевільні деталі:

– Селе, вставай! Альфред знайшов магазин своєї тітки, але знаєш, що сталось? Його тітка застрелила свого чоловіка і сіла у в'язницю. Магазин зачинено. Він ні цента не дістав. Ти тільки подумай! Чого тільки не сталося; той сезонник розповів нам таку ж історію, біда з усіх боків, усе ускладнюється – ого, чорт!

Альфред кусав нігті. Ми звернули з Орегонської траси в Мадері і там попрощалися з маленьким Альфредом, ми побажали йому успіхів та одним ривком добратися в Орегон. Він сказав, що то була найкраща подорож у його житті.

Здавалося, не минуло й кількох хвилин, як ми вже їхали біля підніжжя Окленду, аж раптом побачили перед собою розпростерте чудесне біле місто Сан-Франциско, на одинадцяти містичних пагорбах, із синім Тихим океаном, стіною туману в далечі, та димом і позолотою пообідньої пори.

– Ось вона дає! – кричав Дій. – Ого! Доїхали! Ледве вистачило бензину! Дай мені води! Більше ніякої суші! Ми не можемо далі їхати, бо більше нема землі! Тепер, Мерілу, люба, ви з Селом одразу ідіть у готель і чекайте, поки я зв'яжуся з вами вранці, щойно матиму чітку домовленість із Каміл і подзвоню Французу щодо мого залізничного годинника, а ви з Селом купіть газету, щоб глянути об'яви про роботу.

Він поїхав через міст Окленд-Бей та ввіз нас у місто. Офісні будівлі в центрі тільки починали вмикати світло; я думав про Сема Спейда. Потім ми вийшли з машини на О'Фаррелл-стріт, шморгаючи носом і потягуючись, наче вийшли на сушу після довгої подорожі морем; крива вулиця гойдалась у нас під ногами; пахощі чоп-суї з китайського кварталу витали в повітрі. Ми забрали всі свої речі з машини й виставили їх на тротуар.

Раптом Дін з нами попрощався. Він не міг дочекатись, щоб побачити Каміл і дізнатися, що сталось. Ми з Мерілу тупо стояли на вулиці й дивились, як він від'їжджає.

– Ти бачиш, яка він насправді наволоч? – сказала Мерілу. – Дін залишить тебе на вулиці, як тільки це буде йому вигідно.

– Знаю, – відповів я й подивився назад на схід.

Ми не мали більше грошей. Дін нічого не сказав про гроші. Де нам зупинитись? Ми блукали містом, тягаючи за собою клунки нашого лахміття романтичними вулицями. Усі виглядали, як печальні кінозірки, постарілі старлетки; розчаровані каскадери, гонщики-карлики, каліфорнійські типи з якимось дивним сумом від життя на краю світу, красиві, декадентні казанови, запухлі мотельні блондинки, хастлери, сутенери, шльондри, масажисти, шестірки – така печальна зграя, і як чоловіку жити з такою бандою?