Переможців не судять

РОЗДІЛ 8 СЕЛО СТАСІВ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ
ЛЮТИЙ 1940 РОКУ

Батько прийшов додому явно збентежений. Випив з цебра крижаної води, скривився, бо холод попав на хворий зуб, і сів на лаву.

— Доню, я оце зі сільради прийшов. Викликали і…

— Що сталося? — захвилювалася мати.

— І сам не знаю… — батько знизав плечима й почухав потилицю, — словом, так, доню, сільрада направляє тебе вчитися до Тернополя. На вчительку…[20]

— Мене? Та мене саму треба вчити… — здивувалася Марійка. — А весілля?

— Та я їм казав: дочка вже засватана! Яке навчання?! А голова каже: нічого не знаю, є рознарядка з Тернополя. Треба двох дівчат направити до педагогічної школи, ось документи і післязавтра, у перший день п’ятиденки, щоб їхала… — батько поклав на стіл складений учетверо аркуш.

Марійка обережно взяла та розгорнула його:

— Направлення… — прочитала вона, і додала з подивом, — на вчительку…

Мати сплеснула руками:

— Не пущу! Що їй, молодій дівці, самотній, робити у місті? Ще чого…

— Ти, Килино, не квапся… А може, це й правильно? Буде Марійка вчителькою, грамотною, письменною людиною… Хіба це зле?

— Я з тобою двадцять років живу, чи для тебе є якась різниця, можу я писати та читати, чи ні? Хіба для того, щоб за худобою ходити, грамота потрібна? Саму дівку до міста не пущу і край!

— Мамо, а що я хочу, то не важливо?

Мати сторопіла:

— Доню…

Батько теж із подивом подивився на Марійку:

— Ти бач…

— Я подумаю, — твердо відповіла Марійка, — а весіллю навчання не завадить!

— Доню…

— Я піду до Василя, що він скаже! — Марійка вдяглася та вийшла.

Мати ще довго стояла розгу блена. Коли це донька встигла подорослішати? Як вона цього не побачила? Вона цього не відчула навіть тоді, коли доньку сватали. Ну, сватали то й сватали… Марійка і після сватання залишилася такою ж лагідною, доброю та слухняною маминою улюбленицею, а тут на тобі! Сказала лише пару слів, але як сказала! Наче іскру висікла кресалом!

Марійка пішла не до Василя, тобто до Василя, але не до того. Вона пішла до Пана Коцького, станичного. Перш за все — справа. Той стояв на ґанку, пускаючи дим — якраз вийшов закурити.

— О! Марійко… — стурбувався, — що трапилось?

Було від чого турбуватися та тривожитися. Марійка ледь не вскочила у халепу в Кулинцях. Її мало не схопив якийсь енкаведист, коли вона вночі поверталася після виконаного завдання. Допомогла кмітливість: сховалася за криничним зрубом, ледь не втроє склалася, він пробіг поруч і не побачив. Коли пан Коцький взнав про її нову пригоду, лише похитав головою:

— Ну, відчайдух!.. Мала б бути обережнішою…

А зараз знов якийсь незапланований візит.

— І сама не знаю… Порадитися треба… Вуйку, сільрада направляє мене до Тернополя, вчитися на вчительку. Не знаю, що робити… Адже я вже засватана, та й наша справа… Думаю, якщо потрібно, я ж можу відмовитися, га?

Василь із полегшенням перевів дух:

— Стривай, доню, стривай… Відмовитися ти завжди встигнеш, у кайданах же не повезуть! Але нашій справі потрібні освічені люди, і дуже важливо, чому ти будеш навчати у школі наших дітей. Це так важливо, що ти собі навіть і не уявляєш. Тому їдь, доню, їдь та вчися. І, крім того, ти нам і там будеш корисна. Чи ти думаєш, що наших людей нема у Тернополі? Я потурбуюсь, щоб тебе там знайшли. А поки тебе не знайдуть, ніякої самодіяльності! Придивляйся до людей — це головне твоє завдання. Якщо потрібно буде вступати у комсомол — вступай, вивчай усе, чому навчатимуть, адже знання ніколи зайвими не бувають. І, крім того, зброю ворога потрібно знати, тому вчись! А весілля… А весіллю це не завадить! Справимо, як належить, за це не турбуйся!

— Добре, вуйку, я так і зроблю.

Звістка про те, що Марійка їде у Тернопіль вчитися на вчительку засмутила нареченого, але дівчина твердо стояла на своєму: поїду і буду вчитися! Хлопцеві нічого не залишалося, як погодитися. Залагодивши справу з нареченим, дівчина пішла до сільради. Секретарка зраділа її приходу.

— От добре, Марійко, що ти зайшла! Мені не прийдеться до вас чимчикувати!

— А що ще сталося?

— Любомирові скільки років?

— У липні сімнадцять.

— Отже, підпадає… За день при школі будуть відкриті заняття з підвищення грамотності. Він читає? Пише? А з Тернополя прийшов папір: усі допризовники повинні пройти курси, аби бути письменними. Ось так, а ваш Любомир до школи ходив?

— Ходив.

— Але ж до польської! А російську розуміє? Ото ж бо… Тобто повинен приходити та займатися!

— Ой, Господи… Я у Тернопіль, Любко на заняття, а хто ж буде працювати на господарстві?

— Звідки я знаю? Ось документ! — секретарка тицьнула аркуш[21], — передай батькові, нехай післязавтра приходить до школи, по обіді.

Марійка додому не йшла, а летіла. Післязавтра вона поїде до Тернополя! Сама! їй було страшенно цікаво, як то воно буде? Вона буде вчителькою! Ще коли приходили свати, вирішили, що весілля влаштують на початку березня. Зараз, коли розмовляли з Василем, то вирішили не переносити терміну. Нічого страшного, приїде з Тернополя на кілька днів, а потім знов поїде. Буде приїздити на вихідні, двадцять кілометрів — не така вже й далека відстань, особливо, коли ноги молоді, а сама ти легка на підйом! А Василь молодець! Не злякався, що вона поїде до міста, відпустив, а міг же й не відпустити… Сказав би: ні, та й годі… Куди б вона ділася? Який молодець, як вона його кохає!

У призначений день, тепло вдягнена, вона пішла по дорозі до шосе, де можна було попроситися на якогось воза, а коли поталанить, то й на машину… Несла із собою торбинку з чистим одягом, хлібиною, шматом вареного м’яса, таким же шматом копченого сала, дві цибулини та кілька радянських карбованців. У сільраді сказали, що в педшколі вона буде отримувати якісь гроші, але скільки й коли ніхто не знав, тому, що можна було зібрати, батько зібрав та віддав доньці. При прощанні мати плакала, а батько гладив доньку по голові і щось собі шепотів. Один Любко був веселий і не без заздрощів дивився на сестру: поталанило їй! Така пригода! До шосе Марійку проводжав Василь.

— Може, таки передумаєш? — вже вкотре запитував наречену, — вчитися треба аж цілий рік! А як поберемось, зайдеш у тяж, як тоді?

— Ну, Васильку, не соромно тобі такі розмови вести? Ми ще ж не одружені…

— А хіба я не правий?

— Васильку, а такої можливості, може, більше й не трапиться. Хіба ти не хочеш, щоб твоя дружина була вчителькою?

На шосе танцювали від холоду з годину, поки один дядько, що їхав до Тернополя з жінкою у лікарню, не погодився взяти дівчину на воза. Приїхали у полудень. Марійка вкотре прочитала адресу в направленні: вулиця Міцкевича, 1. З острахом крокувала замощеними вулицями, розглядаючи великі кам’яні будинки у три, чотири, а то й у п’ять поверхів. У Стасові рідко зустрічалися будинки з цегли, все більше з саману, а тут такі величезні… Місто було якесь неспокійне, люди наче чимось налякані. Пересувалися тихенько та швиденько, наче боялися комусь впасти в око. Біля якогось будинку вона наштовхнулася на величезний скандал. Будинок був великий, у кілька поверхів. Як Марійка зрозуміла, з нього виселяли мешканців. Ті пручалися, але солдати, не дуже зважаючи на це, почали виносити з помешкань майно та звалювати просто на вулицю. Дівчина зупинилася подивитися та послухати розмови, дивуючись, як так можна? Виселяти людей з домівки взимку? Мешканці лементували, але майже ніхто не звертав на це уваги, мабуть, до таких подій у Тернополі вже звикли. З розмов Марійка зрозуміла, що будівлю забирають під якусь новоутворену державну установу.[22] Вона помітила, що перехожі майже не зупиняються біля цього будинку, а навпаки, прискорюють кроки, намагаючись швидше проминути це місце. Мабуть, для цього були свої підстави, про які вона не знала. Тому пішла далі. Добре нахапавшись дрижаків, вона таки добралася до вулиці Міцкевича, знайшла перший номер та несміливо постукала в двері.

Скворцов був лютий. Такий лютий, що плюнь зараз на нього — зашипів би, наче гаряча праска. Ще б пак! Вбито вартового, вбито Костю Мазура, того самого, якого він шукав і майже знайшов. Ті кляті націоналюги випередили його лише на одну ніч. Навіщо він послухав Смикалюка? І взагалі, щось цей Орест викликає у нього все більше й більше підозр. І правда! Хто знав, що держбезпека полює на зв’язкову? Саме на дівчину, бо Скворцов вже не мав сумнівів, що та дівка, якій під час служби у церкві стало зле, і є та зв’язкова. Як не шукали, знайти її потім у Кулинцях не вдалося. З місцевих знав про це полювання лише Смикалюк, і справа була провалена. Хто знав, що Скворцов шукає молодика, який здав Ковалишина? Знов таки Смикалюк! І ось на тобі: Костя Мазур вбитий, обійстя спалено. Тоді, у гарячці ночі, після зустрічі з дівчиною, він пробіг у бік заграви кроків з п’ятдесят, а потім застиг, наче вкопаний. Знов дівка! Там, у церкві, на дівчині була хустка у зелену клітину, на цій теж наче у клітину, тільки вночі не розгледів, якого та хустка кольору. Він матюкнувся, круто повернувся і побіг назад.

— Що сталося? — вигукнув спантеличений Смикалюк.

Скворцов нічого не відповів, а лише додав ходу. Дівчина зникла, наче провалилася скрізь землю.

— Мать её… — вилаявся Скворцов, знов повернувся та побіг в сторону заграви.

Нічого не розуміючи, Смикалюк бігав за ним, наче на мотузці.

Зараз, сидячи у себе в кабінеті, Скворцов ретельно аналізував події сьогоднішньої ночі. У церкві дівка і тут, на пожежі, знову дівка. На жаль, уночі він не розгледів її обличчя, але запам’ятав, якого вона зросту, приблизно визначив вік: років вісімнадцять-двадцять, запам’ятав голос. Хоча голос можна й змінити. І ще: не місцева! Смикалюк точно би її впізнав, чи вона Смикалюка! Запитати б його, може, він хоч щось запам’ятав, але ні! На цей раз він нічого йому розповідати не буде! І це ще не все! Брат Мазура розповів, що Костю покликала надвір якась дівка. Бачити він її не бачив, лише чув голос, але навряд чи впізнає, бо був зі сну та злий, бо весь вдень важко працював, а тут якась дурепа сон перебила. Отже, знову дівка! І знову її в обличчя ніхто не бачив! Примара вона, чи що?

По обіді Скворцов отримав з Тернополя таємну пошту. Розрізав нитку, якою був прошитий конверт та дістав аркуш паперу. Те, що він прочитав, його приголомшило: у листі наказувалось встановити таємний нагляд за Смикалюком з огляду на його протипартійну позицію на засіданні облвиконкому у грудні минулого року.

— Чёрт бы их побрал! Где ж это письмо ходило целый месяц?

Він глянув на дату листа, тут усе було в порядку, отже лист був відправлений із Тернополя лише дві доби тому. Але більше ніж місяць він не мав надзвичайно для нього важливої інформації!

— Ну, я им… — невідому кому погрозив кулаком.

— Товариш старший лейтенант! ЧП! — у дверях стояв Гребінкін.

Скворцов незадоволено відірвав погляд від листа:

— Что ещё?

— В Стасове почту бомбанули!

На столі пронизливо задзвонив телефон. У слухавці почувся голос капітана Шиманського:

— Пётр Николаевич? В Стасове взяли почту. С трупом. Выезжаем через пять минут.

— Понял, Наум Лазаревич! Я Гребёнкина возьму? Понял, одеваюсь. Гребёнкин, едешь со мной!

— Есть, товарищ лейтенант!

По бруківці не помчиш, колеса можуть відлетіти. Притискаючись до узбіччя, їхали так швидко, як могли. Позаду полуторка з тентом, де у кузові мерзло з двадцять бійців роти Коваля.

«Дідько їх знає, тих бандерівців! Ще влаштують засідку десь на дорозі,» — подумав Скворцов і наче наврочив. Коли машини вже під’їжджали до села, зі сутінкового лісу, на повороті, де дерева підступали до шляху ледь не впритул, дзвінко ляснуло кілька пострілів. В «емці» розсипалося на друзки бокове віконце, але, дякувати Богові, нікого не зачепило. З «полуторки» сипонули бійці та відкрили вогонь у відповідь. Але куди стріляти? За яким деревом заховалися бандити, у сутінках ніхто не побачив, тому випустивши навмання з десяток куль, стрілянину припинили. Обережно зайшли в ліс, але темрява завадила розшукам.

— Поїхали! — роздратовано сплюнув на сніг Шиманський.

Нарешті дісталися Стасова. Біля пошти стояли з десяток мешканців, голова сільради тупцював на лютневому морозі.

— Показывай… — буркнув Шиманський, — гангстеры сраные…

Як виявилося, усе було просто. Поштарка вже давно прийшла до тями, але з острахом кидала погляди на труп охоронця, що й досі сидів на стільці, втупившись у стелю скляними очима. Вона розповіла про таке. До пошти вбігли двоє. Охоронця, який зірвався з місця, один із нападників застрелив з пістолета, і той впав на стілець. Тут поштарка знов кинула боязкий погляд на небіжчика і продовжила розповідь: потому пістолет наставили на неї і зажадали гроші. Вона їм віддала усе, що було в касі. На питання, скільки ж грошей було, знизала плечима, десь біля тисячі карбованців. Точніше скаже, коли зведе рахунки.

— Ну, что за люди? — Шиманський похитав головою, — угробить человека ради тысячи рублей!

— Нет, вы не понимаете, — відповів Скворцов, — его грохнули не ради тысячи рублей, а потому, что он с властью сотрудничает, то есть сотрудничал. Захотели, могли бы его запросто на пол положить, а винтаря забрать, но его грохнули. Без раздумий, чтоб другим неповадно было.

Почали звичайну роботу, як завжди на місці таких пригод. Опитали тих, хто стояв біля пошти. Ніхто, як і очікував Скворцов, нічого не бачив, нічого не чув. Він запримітив одного молодика, який вів себе досить нахабно, відповідав зухвало і весь час якось зловтішно посміхався.

— Послушай, пацан, ты веди себя поаккуратней! Или в кутузку захотел? — нарешті не витримав Скворцов.

— Та пішов ти!.. — молодик повернувся й покрокував собі, наче нічого й не сталося.

— Что?!! — знявся Скворцов, — ану стой!

Молодик стрибнув убік, перелетів через тин і побіг до копиці сіна. Хтось із бійців клацнув затвором, заганяючи патрон у патронник.

— Стой, стрелять буду! Стой, дурак! — бахнув постріл, то боєць зробив попереджувальний постріл у повітря, потім припав до приклада і повів стволом, прицілюючись у хлопця.

— Не треба, — попрохав голова сільради, — навіщо? Молоде та дурне…

За ті кілька секунд, поки голова відволік увагу своїми словами, хлопець добіг до копиці та, прикриваючись нею, забіг за хату й зник із поля зору. Голова з полегшенням перевів дух.

— Кто это был? — запитав Скворцов, — ну?

— Та молоде ж… Дурне…

— Я тебя не спрашиваю, молодой он или дурной, я спрашиваю, кто он? Ну? А то сам к стенке станешь!

— Любко… Грицая Дмитра син…

— Где живет?

— За три хати…

— Гребенкин! Приведи этого засранца! Ты поедешь с нами! — тицьнув у бік поштарки Скворцов, — собирайся!

— З чого б це? — захлинулася та від несподіванки.

— А с того! Разберёмся, почему это охранника грохнули, а тебя оставили в живых. Очень меня этот вопрос интересует.

Жінка почала схлипувати. Шиманський кинув на неї важкий погляд:

— Засохни! Невиновата — завтра отпустим. Засохни, кому сказал! — рявкнув, бачачи, що жінка й не збирається зупинятися, а навпаки, з рюмсання перейшла на ридання, — в машину ее…

Прибіг Гребінкін і захекано доповів:

— Нет пацана, мать говорит, что как ушел ещё в обед, так и не было его дома…

Так і поїхали до Кулинців практично ні з чим, везучи у машині заплакану поштарку. Вже у відділі, відправивши жінку до камери, Скворцов важко зітхнув:

— Ну вот, дождались! Началось! Сейчас раскрывай карман шире…