Переможців не судять

РОЗДІЛ 6 СТАСІВ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ
СІЧЕНЬ-ЛЮТИЙ 1940 РОКУ

До заступника голови Президії Тернопільського облвиконкому Михайла Юрійовича Репніка зайшов секретар обкому партії Микола Йосипович Проценко. Він учора ввечері повернувся з Києва де був на нараді в Центральному Комітеті Компартії України. Вів нараду сам Хрущов. На ній розглядалося багато питань: і підготовка до весняної сівби, весняного призову до лав Червоної Армії, стан справ на шахтах Донбасу, та ще багато чого. Окремо розглядали хід совєтізації приєднаних областей Західної України. Тут прочухана від емоційного Хрущова отримали всі керівники обкомів: одні за те, що повільно працюють, а інші за те, що мало та повільно допомагають.

— Вы что, не понимаете политического момента? Все это нациналистическое отребье только и ждёт, чтобы мы оступились! — Хрущов підняв догори вказівний палець, — и тогда… Тогда они ударят по нам изо всех сил, — тут він несподівано гепнув кулаком по трибуні, — и скажут: вот! Большевики, коммунисты ошиблись! Значит, эта партия может ошибаться! — він зробив наголос на слові «может», — а если она ошиблась раз, значит, может ошибиться еще раз, много раз, а раз так, значит ей нельзя верить! Вот что, товарищи, может произойти из-за нашего промедления или одной-единственной ошибки. Может произойти искривление политики всей партии, которую с таким трудом выстроил великий Сталин, наш дорогой вождь и учитель!

У залі почали голосно аплодувати, хтось підвівся, за ним звелася уся зала. Хвилин зо п’ять гриміли овація та крики на честь вождя усіх часів та народів. Коли, врешті решт, усі вгамувались, Хрущов продовжив:

— Но с другой стороны, товарищи, нельзя забывать, что мы пришли в эти области навсегда. Мы должны как можно скорее втягивать их в социалистическое хозяйство, не поддаваться на провокации отдельных антисоветских элементов, решительно выкорчёвывать эти элементы из нашей жизни! Тут надо проявить большевистский напор, энергию и решительность!

Він ще довго та енергійно промовляв із трибуни, погрожуючи комусь кулаком та час від часу помахуючи вказівним пальцем, але нічого конкретного більш не сказав. Коли нарада скінчилася, і Хрущов пішов із зали, до секретарів обкомів західних областей підійшов чолов’яга у цивільному, але з явно військовою виправкою. Він запросив їх до кабінету Хрущова. Перед ним вже стояв паруючий стакан у підстаканнику і Хрущов, утомлений довгою промовою, поволі сьорбав гарячий чай. Він гостинно запросив усіх сідати, запропонував чаю, і продовжив розмову лише тоді, коли перед кожним був такий, як і перед ним, стакан, а на столі красувалася таця з бутербродами.

— Вот что, дорогие товарищи! Вы там сейчас на самой передовой, и вам труднее всех. Мы это понимаем и насколько можно вас поддержим и поможем. Но с другой стороны, спокойной жизни обещать не могу. В ваши области перемещено значительное количество войск. И если вы и население областей думаете, что к их содержанию не имеете никакого отношения, то глубоко ошибаетесь. Фураж, зерно, картошка, овощи, все, что ваши области могут дать для армии, должно быть дано. Соответствующие решения вы получите, но начинайте заниматься этой работой сразу по приезду домой. Не откладывайте на завтра!

З цим напуттям секретарі обкомів і роз’їхалися по домівках. І ось зараз, у кабінеті заступника голови облвиконкому, голова ще досі не був призначений, обидва метикували, що і як можна взяти у населення, щоб забезпечити армію та війська НКВС фуражем та харчем. Обговоривши питання, вирішили на чергове засідання Президії облвиконкому винести питання про організацію обласних контор «Заготсіно» та «Союзтютюнсировина»[15].

Василь Когут не обдурив Марійку і заслав сватів в найближчу неділю, тобто не в неділю, а як цей день зараз називався… Вихідний, чи як його там… І хоча час для весіль вже минув, Василеві батьки з радістю погодились з його вибором. Марійка була дівкою гарною, скромною, з порядної родини, чому б і не породичатися? Та й Василь у такому віці, коли давно час мати власну родину! Ще рік, два, а потім почнуть люди балакати, що його дівчата стороною обходять, тому що слабкий чи дурний. На сватанні були теревені про товар та покупця, руду лисицю та ще щось, що Марійка, у якої горіли від усього цього дійства щоки, наче десь у кутку хильнула горілки, добре й не почула. Вона все дивилася й дивилася на Василя, котрий ніяково посміхався, сидячи між сватами, і не могла повірити, що зовсім скоро стане заміжньою, у неї будуть діти, а якщо все буде добре, то й власна хата, подвір’я, худоба і все-все, що має кожна родина у Стасові. Нарешті свати вдарили по руках з батьками нареченої і на стіл поставили пару пляшок горілки, таріль вареного м’яса, картоплю, квашені помідори та солоні огірки, словом усе, що знайшли у льосі. Встигли лише випити по першій, як на подвір’ї загавкав собака. Усі перезирнулися, і в цей момент двері розчахнулися. В хату увійшли три енкаведисти. Один із них, сержант, здивовано звів брови:

— О!.. Это мы хорошо попали… Смотри ты, бойцы Красной Армии спать голодными ложатся, а тут пир горой! По какому поводу гулянка?

— Доньку сватають… — обережно сказав Дмитро Грицай, батько Марії.

— Вот это дело правильное! Потом дети пойдут, а бойцы Красной Армии всегда нужны! Хорошее дело свадьба… А вот когда бойцы голодают — это плохо! Послушай, отец, вот внук твой вырастет и будет голодать, это как? Хорошо? — сержант засмучено похитав головою, наче удаваний онук уже десь голодував, — это никуда не годится! Хозяйство у вас крепкое, небедное, поэтому… — тут сержант витяг із кишені складеного аркуша, пошукав потрібний запис і оголосив,

— десять мешков картошки, пять пшеницы, ну и что там из овощей… Бурак, морковка… Делись с освободителями, батя, им же, освободителям, есть тоже хочется… Они ж молодые растущие организмы…

Дмитро сердито зсунув брови:

— У нас зайвого нема… Зайве ще восени продали.

— Не ври, батя, не ври… Лишнего ни у кого нет, а как начинаем шмонать, так всё находится! Так что не заставляй нас праздник вам портить, давай полюбовно. Начнём обыск — хуже будет, не вру…

Дмитро глянув на жінку, Килина лише знизала плечима. Зайвого у господарстві і справді не було, але що робити? Влада вимагає, не віддаси — все одно відберуть, та ще й посадять у «попівську хату».

— Та віддай вже, — махнула дружина рукою, — хай йдуть звідси! Хай свята не псують…

— Э-э… Ты тут не очень-то! Слова выбирай! Не псують… Я при исполнении, это понимать надо! А ты меня псом дразнишь… — сержант пригрозив господині пальцем, — лучше бы сто грамм налила… Праздник всё-таки! Дочку замуж отдаёте!

— А про сто грамів у твоєму папері теж написано? — їдко запитав Дмитро.

Сержант від такого запитання трошки розгубився і не знайшов, що відповісти крім незадоволеного бурмотіння:

— Кто это водку в разнарядку писать будет?

— Ну, тоді йди з миром. Любку! — звелів синові, — ану, піди з хлопцями, віддай хутенько з комори, що наказано.

— Ну-ну… — на прощання сержант із погрозою глянув на господаря, — водки освободителям пожалел?

Дмитро, який вже сів за стіл, знов підхопився, Килина, знаючи запальну вдачу чоловіка, схопила його за руку:

— Дмитре! В нас же гості! Свято…

Той важко перевів дух: а й справді свято… І знову сів. Любомир з хлопцями пішли до комори, за ними потяглись і енкаведисти. У хаті запанувала мертва тиша.

— Ну, то що? Як прийшли, так і пішли… Дідько з ними! Наливай?

Але як не намагалися, свята більш не виходило. Усі були пригнічені не стільки тим, що забрали кілька мішків картоплі та пшениці, Бог з нею! Не останні, хоча і не зайві, а тією безцеремонністю, з якою це було зроблено. У кутку щось обговорювала молодь. На жаль, не красу нареченої та не добру вдачу нареченого, не їх кохання та майбутнє життя. Раз по раз лунало:

— Зайди… Москалі… Чужинці… Окупанти… — і потім вже пошепки, не розібрати що…

Вранці, у тій частині села, де жили поляки, зненацька з’явився гурт солдатів. Це була рота НКВС під командуванням старшого лейтенанта Коваля, яка містилася у Кулинцях.

Рота вночі була піднята по тривозі. Старший лейтенант, якого підняли ще за півтори години до того, злий з недосипу, пройшовся уздовж шеренги.

— Бойцы! — його голос було далеко чутно у нічному повітрі, яке дзвеніло від морозу, — нам поставлена важная задача! Западная часть советской Украины сильно засорена польскими националистами. Как известно, националисты все буржуазные и поэтому с ними надо бороться. Ну, и вообще… Тут рядом граница, это понимать надо… Чтобы не дать им времени объединиться, выбить почву из под ног польских националистических банд, осадники подлежат вывозу в другие районы СССР. Нам поставлена задача организовать сбор осадников[16] и этапирование их до железнодорожной станции. Командиры взводов, ко мне!

До командирів взводів підійшли ще двоє, ті, які вночі підняли командира роти. Вони взагалі не спали цієї ночі, бо їхали до Кулинців із самого Тернополя. Коваль ще деякий час давав завдання командирам взводів, кидаючи погляди на прибулих офіцерів, ніби перевіряючи, чи нічого не забув, а потім віддав короткий наказ:

— По машинам!

До Стасова прибули, як уже світало. Підняли голову сільради та сільських активістів. Рота без зайвих слів, швидко та щільно оточила ту частину села, де жили поляки. Кілька груп бійців відправили на хутори поруч із селом, ще одна група пішла збирати підводи. За кілька хвилин почулися крики, плач та ридання. На збори родинам давали по три години.

— Быстро, быстро! Шевелитесь, мать вашу…

На гамір почали збігатися односельці. Хтось дивився на вчорашніх господарів зі зловтіхою, хтось зі співчуттям…

— Матка Боска Ченстоховска…

— Мамо… мамо…

— До д’ябла!…

— Най твоїй мамі…

— Быстро! Быстро!..

На підводи речі вантажили абияк, матері намагалися щонайтепліше вдягти дітей та й самі натягували на себе усе, що можливо.

— Ось зараз взнаєте, як це… Під чужинцями… — крикнув хтось у натовпі.

— За що це їх? Куди? — запитала Марійка, яка разом із Любомиром прийшла побачити, що ж це відбувається, у вояка, котрий стояв поруч, спершись на гвинтівку. Той затягнувся самокруткою, переклав гвинтівку з руки в руку, кинувши оком на вродливу дівчину, та неспішно відповів:

— Как это куда? Сибирь большая, места на всех хватит! — знов пихнув самокруткою, поширюючи навколо запах міцнючого тютюну, — за что… За всё!

— Так їм і треба! Ляхи кляті! Скільки крови з нас випили! — запально вигукнув Любомир.

— Помовч… Чужому горю радіти — собі наврочити… — штовхнула його у бік Марічка.

— Ага… А нашому горю хтось дуже співчував?

Хтось із поляків кинув на Любка вогненний погляд:

— Зачекай, малий! Прийде наш час!

— Ніколи більше вашого часу не буде! Чуєш, ляше? Ніколи! Передохнете усі в тому Сибіру! Геть усі, до одного!

— Любку!

— Хай вони всі йдуть у дупу! І ці прийди, й інші!

— Любку, замовкни!

— А чего? — меланхолійно запитав у дівчини боєць, — пусть говорит. Очень правильно говорит… Передохнут, как пить дать, передохнут! А что такое «дупа»?

— Любку! — сестра відтягнула брата подалі та сердито зашепотіла йому на вухо, — ти що, взагалі без клепки в голові? Що ти верзеш? Та ще й при москалеві! Що, хочеш щоб нас завтра заарештували?

Стасовом потяглася довжелезна валка підвід, яка вивозила назустріч невідомості усіх польських «осадників». Ніхто у селі не знав, що на них чекає і куди саме їх везуть. Навіть у всій Тернопільський області тоді, мабуть, не було жодної людини, яка б читала цей документ:

«Совершенно секретно.

Утверждено постановлением СНК Союза ССР от 29 декабря 1939 г. № 2122-617сс.

ПОЛОЖЕНИЕ

О СПЕЦПОСЕЛЕНИЯХ И ТРУДОВОМ УСТРОЙСТВЕ ОСАДНИКОВ, ВЫСЕЛЯЕМЫХ ИЗ ЗАПАДНЫХ ОБЛАСТЕЙ УССР И БССР.

Осадники и их семьи, переселяемые НКВД СССР из западных областей УССР и БССР, размещаются для трудового использования в спецпосёлках, организуемых в районах лесных разработок Наркомзема СССР.

Спецпосёлки для переселенцев-осадников организуются НКВД СССР из расчета от 100 до 500 семей на один посёлок.

Отвод жилых помещений и коммунально-бытового обслуживания спецпереселенцев-осадников производится Наркомлесом СССР по нормам, установленным для рабочих лесной промышленности. При этом каждой семье спецпереселенцев- осадников предоставляется отдельная комната или отдельное место в бараке из расчета не менее 3 кв. м. жилой площади на человека.

Административное управление спецпосёлками осадников осуществляется районными и поселковыми спецкомендатурами НКВД СССР. Поселковые комендатуры СССР организуются в каждом поселке, а районные комендатуры НКВД СССР в административных районах с размещением в центре территории, на которой расположены спецпосёлки.

Комендатуры НКВД СССР в спецпоселках осуществляют учет спецпереселенцев-осадников, ведут борьбу с побегами, следят за соблюдением установленного в посёлках общественного порядка и правил трудового поселения.

Расходы на содержание районных и поселковых комендатур, а также расходы, связанные с административным обслуживанием спецпереселенцев-осадников (средства передвижения, почтово-телеграфные расходы и др.) производятся по сметам комендатур за счет средств, образуемых в порядке ежемесячных отчислений от заработной платы спецпереселенцев-осадников, в пределах не свыше 10 %…

Все трудоспособные спецпереселенцы-осадники обязаны заниматься общественно-полезным трудом на работах, предоставляемых им предприятиями Наркомлеса…

Спецпереселенцы-осадники и их семьи, вселенные в спецпосёлки, не имеют права выезда за пределы административных районов. Отлучки из спецпосёлков или места работы на время свыше 24 часов, а также перемещение в пределах посёлка из одного барака (дома) в другой допускается только с разрешения коменданта поселка.

Народный комиссар внутренних дел Союза ССР Л. Берия.»[17]

Валка ще не встигла виїхати з села, як натовп кинувся грабувати кинуті домівки. Тягли усе, що було можна: худобу, птицю, одяг, який поляки не встигли чи то не змогли узяти із собою. Меблі тягли на руках, бо жодної підводи в селі не залишилося, усі мобілізували щоб відвезти осадників до залізниці. Любко й собі кинувся до якогось обійстя. Марійка із сумом подивилася йому вслід. Вона не бачила, як із останньої підводи, на якій везли, мабуть, колишніх господарів тієї хати, до котрої побіг Любомир, міцної статури поляк із палаючим поглядом чорних очей погрозив кулаком:

— Вернуся, усіх виріжу! До ноги… Злодюги… Бандюки… Під корінь, пся крєв…

— Казіміж… — простогнала молода жінка і знепритомніла, завалившись на спину.

— Марто! Марточко…

Якщо в грудні снігу було небагато, то січень засипав- завалив снігом усі усюди. Кучугури майже в ріст людини перегородили шляхи, а вітер сипав і сипав снігом і невідомо було, звідки його стільки узялося і коли ця хурделиця припиниться. Біля хат прорили стежини, котрі вже були схожі на тунелі, а снігу все додавалося.

— Сибір до нас на гостину завітав, — жартували селяни, але скоро стало не до жартів.

Влада дбала про шляхи, тому селян стали відправляти на чистку снігу. Від кожного села треба було виставити встановлену кількість осіб, так званий контингент, із лопатами, та очистити певну ділянку. Чесно кажучи, нікому не хотілося працювати задурно. А нащо? Я, мовляв, тим шляхом не їжджу! Але влада була тверда та наполеглива, ніякі відмовки до уваги не бралися. Має село виставити п’ятдесят робітників, хоч сам голова має узяти до рук лопату і йти кидати сніг![18] Селяни бурчали, але корилися. А що ж подієш? Влада є влада, а для тих, хто не згоден, у Кулинцях є «попівський дім»…