Переможців не судять

РОЗДІЛ 10 СЕЛО СТАСІВ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ
БЕРЕЗЕНЬ 1940 РОКУ

Марійка розплющила очі й не зразу второпала, де це вона і що з нею сталося. Це тривало лише якусь мить, а потім все стало на свої місця: отже, вона заміжня жінка, а поруч тихенько похропує її чоловік, Василь Когут. І вона вже не Марія Грицай, а Марія Когут. Ось так… Вчора гуло весілля, гостей було, мабуть, з півсела. Дарували небагаті подарунки, Марійка учора навіть не встигла все розглянути, лише кланялася та посміхалася, дякувала та припрошувала… Василь теж посміхався гостям та дякував, а ще мацав пальцями її поперек, обійнявши Марійку правою рукою за талію. Вона крізь тонку тканину плаття відчувала його жагу, пальці в нього були такими гарячими і трошки тремтіли… Начхати йому було на все це весілля, на гостей, подарунки і все таке інше! Він жадав лише її і жадав так, як може жадати виплекану в нічних мріях кохану стомлений від довгого чекання чоловік.

«Боже, що ж буде далі? — вона думала про першу ніч з острахом, перемішаним з цікавістю, — як же воно буде? А може, буде дуже боляче? Кажуть, буває боляче… Навіть дуже, а все одно, кажуть, що кращого на світі немає…»

І ось усе позаду: гарячі поцілунки, пристрасні обійми, короткий гострий біль унизу живота, коли туди увійшло щось гаряче й велике, важке Василеве дихання і його скрик. А потім вона наче кудись полетіла, тремтячи та задихаючись від величезної незбагненної хвилі, яка накрила її з головою, не залишаючи надії на будь-який порятунок. І було бажання тонути ще і ще у цій хвилі, і не випливати, а поринати в неї все глибше й глибше… Але хвиля прокотилася і зникла, полишивши лише гостре бажання відчути це коротке, але шалене відчуття ще раз… Ні, багато-багато разів!

Вона пригорнулася до Василя.

«Ось значить як воно: бути жінкою! Ось що значить: кохатися! Боже, як добре… Яка ж вона нерозумна, що ще вчора боялася цього…»

— Васильку, Васильку! — прошепотіла чоловікові на вухо, — прокинься, коханий…

— М-м-м… — промугикав той, не в змозі розплющити очі.

— Васильку, я тебе кохаю… — і вони щосили притиснулась до чоловіка.

Хропіння припинилося, Василева рука провела дружині по грудях, і вона завмерла…

Яка там педшкола? Який Тернопіль? Звісно, нікуди більше Марійка не поїхала, і невідомо, що повинно було трапитися, щоб вона таки змінила своє рішення і покинула хоча б на добу коханого! Як голова сільради не буркотів, що вона усі показники йому попсувала, а зробити нічого не міг. Марійка вперлася, не в кайданах же її відсилати? Але в Тернопіль поїхати їй таки довелося. Якось надвечір до Когутів зайшов пічник, начебто поцікавитися, чи не має для нього роботи, а сам підморгнув Марії, мовляв, справа є. Наступного дня вона забігла до станичного.

— Ай, Марійко, якою ж ти ладною стала! Красуня… Наче сонечко повесні!

— Дякую, вуйку! Щось трапилося?

— Ну, не таке вже серйозне. Нам, Марійко, потрібна твоя допомога в Тернополі. Зв’язкова нам там потрібна. Може, хтось із дівчат з педшколи?

Марійка замислилася лише на мить. Вона пригадала своїх подружок по кімнаті Галину та Тетяну.

— Я мешкала в кімнаті з двома дівчатами, Галиною Пе ребийніс та Тетяною Бачинською. Про Тетяну скажу, що вона акуратистка і гарна господиня. Все в неї блищить; наче новеньке, спокійна, завжди з посмішкою… А ось що стосується справи — не знаю, ніколи нічого не казала, як вона до цього ставиться. А ось Галина!.. Вогонь дівка! Давала чосу вчителям! Одного разу… — і вона розповіла Василю про випадок на першому уроці, коли Галина питала про Сталіна і тюрми.

Станичний мовчки вислухав, почухав праву брову в роздумі.

— Ось що, молодице, маю на них поглянути. Поїдемо до Тернополя.

Справа понад усе, і як Марійці не хотілося їхати, але мусила.

Сніг вже майже зійшов, земля лежала чорною, і де-не- де вже зеленіли перши острівці молодої смарагдової травички. Пахло весною. Вітерець приносив цей запах, який хвилював та розбурхував кров. Чим пахне весна? А хто його знає… Це дивна суміш. Тут і запах свіжої трави, води, що вже позбулася льодового панцира, землі, яка починає парувати під променями березневого сонця, набухлих бруньок, які ось-ось мають вистрелити першими листочками, парного молока… О, якби хтось із парфумерів зміг створити такий запах, то, мабуть, став би не мільйонером, а мільярдером! Чим пахне весна?..

Вони їхали возом пічника. Марійка приєдналася до нього вже за селом. Так наказав станичний, який не хотів, щоб люди бачили їх разом. Навіщо зайвий раз афішувати їх зустрічі? Зайві питання — зайвий клопіт з відповідями. По дорозі пічник задав їй безліч питань, уточнюючи найменші подробиці про дівчат. Він бурмотів щось впівголоса, покашлював і знов питав. Врешті решт дісталися Тернополя. Віз повільно втягнувся в околиці міста. Марійка вказувала, куди треба їхати. Колеса гуркотіли по бруківці, дзвінко вдаряли підкови. Як і домовлялися, воза зупинили за кілька будинків від гуртожитку. Чекати довелося ледь не годину, нарешті з’явилася Галина, а слідом за нею і Тетяна. Марійці закортіло підійти до дівчат, поздоровкатися і себе показати, мовляв, ось якою я стала, гарною заміжньою жінкою, але станичний утримав її за руку.

— Сиди, доню, не рипайся! Цю справу треба пожувати…

Дівчата пішли до школи, пічник торкнув віжки, розумна конячка помалу потягла воза. Рушили за дівчатами. Марічка лягла на сіно, щоб її випадково не побачили, бо як тоді пояснити, чому не підійшла, не привіталась? І навіщо слідкує?

А дівчата йшли собі, не озираючись, як і мають йти молоді, гарні, не обтяжені ніякими турботами студентки, майбутні вчительки. Раптово Марічка засумувала за цим життям, за втраченим вчительським майбутнім. Хіба повториться такий випадок: нагода вивчитися на вчительку? Народить дитину, потім другу, яке вже навчання? І тут же згадала першу ніч, величезну хвилю і шалене гостре відчуття кохання.

«Е… Ні… Ні на що не проміняю…» — заперечила вона подумки невідомо кому і наче прокинулась. Станичний уважно спостерігав за дівчатами. На перехресті двох вулиць вони розійшлися. Тетяна повернула направо.

— Це вона пішла до школи… — прошепотіла Марійка.

А Галина сунула прямо.

— Куди це вона? — запитав станичний.

— А хто його зна…

Поїхали за Галиною, яка впевнено крокувала тротуаром, жодного разу не озирнувшись. Так було, доки вона не дійшла до цегляного двоповерхового будинку неподалік від залізничного вокзалу. Лише тоді швидко озирнулася та шмигонула на подвір’я.

— Цікаво… — пробурмотів станичний, — а що тут розташовано?

— Не знаю…

— Дуже цікаво… Добре, доню. Поїхали додому. Все, що потрібно, я взнав, дівчат побачив.

На цьому її мандрівка до Тернополя і скінчилася. Вони поїхали додому.

А весна набирала обертів. Сонце перевалило за полудень і гріло так лагідно, що думати не хотілося взагалі. Марійка розляглася на сіні. Віз виїхав за околицю міста та поїхав узбіччям. Колеса припинили торохтіти по бруківці, віз почав колихатися наче човен на хвилях. Марійка задрімала й не одразу почула пічників голос:

— Марійко, а де наразі Любко?

— Та в Драганівці, у рідні відсиджується. Дурень малий, полаявся з енкаведистом…

— Він мені потрібен.

— Любко? Хіба він при справі?

— Доню, хіба тобі це потрібно знати? — питанням на питання відповів станичний.

— Але він мій рідний брат!

— А хіба це має значення для справи? Хіба брат чи сестра не може виявитися зрадником? Для справи це не має значення — брат чи сестра, чи батько… Про справу не з тим, з ким можна, а з ким потрібно! Пам’ятаєш? То зможеш йому переказати, щоб він прийшов до мене?

— Але ж його шукають!

— То нехай прийде вночі.

— Добре, перекажу.

На околиці села Марійка зійшла з воза. Було вже далеко по обіді, коли вона повернулася додому. У хаті поралася свекруха, чоловіки працювали на подвір’ї. У Марійки склалися добрі стосунки з Василевими батьками та братом. Усі дружно працювали на господарстві, а Марійка ще встигала допомогти своїм батькам, правда, не так часто, як бажалося. Ось і сьогодні, швиденько попоравшись біля худоби, вона війнула до батьківської хати. Треба було виконати наказ дядька Василя і якось переказати Любкові, щоб той прийшов до нього.

— Доню… — розквітла у посмішці мати, побачивши у дверях Марійку.

— Доброго дня, мамо! — лагідно притулилася до неї, — як ви тут?

— Як… Як… Як сироти! Ти у чоловіка, Любко в Драганівці, а ми з батьком удвох, наче й дітей у нас ніколи не було! Може, перебралися би з Василем до нас? Хоча б тимчасово?

— А Любко коли буде? Він що-небудь казав, коли прийде?

Любко не знав, котра година, восьма чи дев’ята. У березні темніє рано. Небо було високе і на диво чисте, засипане зірками, наче хтось набрав у долоні чарівного пшона та щедро засіяв цю кришталево чорну безодню. Надвечір трохи приморозило, і це було добре. Краще вже йти по примерзлій дорозі, ніж місити весняну багнюку, у якій грузнуть ноги. Любко йшов додому. Набридло йому в тій Драганівці! Прохоренко зрадів, коли Любко до них прийшов. Аякже! Весна на носі, а тут зайва пара робочих рук! І платити не треба, а бараболь у льосі доста. І так запряг хлопця, що той не мав ані хвилини спокою! Вже першого ж тижня покаявся, що так брутально розмовляв з енкаведистом.

— Ні, правий пічник! Треба бути розумним! Ось зараз пожинаю плоди своєї дурості…

А Прохоренко завантажував його роботами. Нарешті Любкові усе це остогидло і він вирішив повернутися додому. Ось ішов, а в душі жевріла надія, може, енкаведист вже й забув про його дурну витівку? Може, залишить його в спокої? Бо ж і роботи вдома до біса, адже не тільки Прохоренки до весни готуються, а й батьки!

Він пішов не вулицею, а городами, знайомими з дитинства стежками, намагаючись не робити галасу і не дратувати собак. А хто його знає, що там вдома відбувається? І раптом, коли до обійстя залишалося пройти ще два сусідських городи, він почув за кущами чиїсь приглушені голоси. Хтось розмовляв польською. Як і всі селяни, Любко володів нею вільно. Він прислухався і те, що почув, змусило його вкритися холодним потом. Хтось збирається попалити хати. Любко закляк на місці, здалося, що він забув, як дихати. Але що робити? Скільки нападників і де вони? Як попередити батьків та сусідів? Не дай Боже, хрусне зараз під ногами якась гілочка, його ж заб’ють! На місці ж заб’ють кляті ляхи! У кущах хтось клацнув затвором. Отже в них і зброя є! Там знов зашепотіли. Під цей шепіт Любко навшпиньках, намагаючись нічого не зачепити, позадкував подалі від небезпечного місця. І лише тоді, коли пройшов метрів з п’ятнадцять, кинувся бігти. По городі, по городі, через паркан… Сусідський собака рвонувся і клацнув зубами біля самої литки, але не дотягнувся, і зайшовся злим гавканням. Любко вже знав, що йому робити. За кілька хат — церква з дзвіницею. Туди! Туди! Він за щось перечепився і впав, боляче вдаривши коліно, але підскочив і знов побіг. Біля вуха щось свиснуло… Не одразу зрозумів, що то постріл, а коли зрозумів, то запетляв, мов заєць. Ось уже й дзвіниця. Хлопець вхопив товсту мотузку, першу, що попала під руку. Над селом понеслися тривожні звуки церковного дзвона.

Цієї ночі Скворцов ночував у Стасові. Так вийшло, що він затримався тут по справах до пізнього вечора. Справа ця наче й не мала відношення до держбезпеки, але була вказівка з обласного управління — підключитися. Мова йшла про заготівлю сіна. Армії було потрібне сіно. Багато сіна, бо армія мала безліч коней. Тому в січні у Тернополі був утворений спеціальний, заклад — Заготсіно, а в повіти призначені спеціальні уповноважені. Минуло два місяці, але сіно заготовлялося, як мокре горить. А коні чекати не можуть, їх треба годувати, бо виздихають. Тому до цієї справи був підключений НКВС. Скворцову дістався саме Стасів. Він приїхав сюди зранку. Спочатку осів у сільраді, обговорив справу з головою та секретарем, а потім разом з ними та уповноваженим від Заготсіна пішов по хатах. Чутка про те, що будуть відбирати сіно, миттєво рознеслася по селу. Усюди уповноваженого зустрічали вороже. Ще б пак! Адже зайвого ніхто не мав, та ще й навесні. Вистачило б для своєї худоби! І мало кого цікавило, що влада обіцяє за сіно заплатити якісь копійки. Папірцями худобу не нагодуєш! Але присутність поряд з уповноваженим енкаведиста стримувала селян. Знали, що ця контора жартувати не буде! У разі чого — за шкірку та у «попівський дім», а звідти шляхи відомі: чи то у табір, чи до Сибіру, на вільні хліби… Крім заготівлі сільрада того ж дня виділила п’ять гектарів найкращого сінокосу, та ще й у тому місці, де вказав Скворцов — біля шляху, щоб було зручно вивозити сіно. За день обійшовши з двадцять хат, він таки зрушив справу з місця. Сіна ж не сховаєш! Є копиця — занотували, що винен три вози і спробуй не вивезти! Бурчали чоловіки, голосили жінки, але Скворцов не зважав. Втомилися і вирішили заночувати у голови сільради. Тільки сіли вечеряти, вже і по чарчині міцнючого самогону налили, як вдарив церковний дзвін.

— Що за катавасія, — здивувався голова сільради, — чи то хто горілки надудлився?

А дзвін бив і бив, якось нерівно й тривожно.

— Что-то тут не так… — стривожено промовив Скворцов, почекав ще хвилину і скомандував, — ану, одеваемся и пошли!

На ходу він витягнув пістолет, перевірив набої і знов засунув у кобуру. За ним перевірив зброю уповноважений.

На площі вже зібрався гурт селян. У темряві Скворцов не одразу розгледів, хто ж це калатає у дзвін, а коли розгледів, то здивувався. Він впізнав того самого хлопчину, який нагрубіянив йому, коли він був у Стасові останнього разу. Зараз хлопчина був розхристаний та брудний, груди його важко здіймалися. Він, нарешті, припинив калатати у дзвін:

— Люди! Там у кущах лядські бандюки були! Сам чув, як вони казали, що хати палити будуть! А по мені стріляли, але не влучили!

Скворцов підскочив до хлопця:

— Где видел? Где именно?

Любко закляк. Ось тобі на! Одразу нарвався на енкаведиста! Який неталан! Скворцов побачив, що Любко впізнав його, посміхнувся та плеснув хлопця по плечах:

— Ладно, не бзди, парень! Показывай, где бандитов видел?

Зі Скворцовим попереду, який тримав у руках пістолет, натовп сунув до тих самих кущів, де Любко зустрів бандитів. Сусідський собака, від якого Любка врятував лише короткий ланцюг, переляканий тим, що відбувалося, заховався в буду. Хтось по дорозі прихопив на подвір’ї сокиру, хтось вила, що стирчали з купи гною.

Метрів за двадцять від місця, де він почув розмову бандитів, Любко спинився:

— Ось там! — він тицьнув пальцем у бік кущів, — ось там вони кляті стояли…

Скворцов підняв руку:

— Ану, подождите… Я сам…

Ясна річ, нікого вони у кущах не знайшли. При ясному світлі місяця уважний Скворцов надибав на пару недопалків, які лежала на чорній землі, невиразні сліди на пів-замерзлій багнюці та жовтеньку новеньку гільзу, від якої виразно тхнуло згорілим порохом.

— Убежали… Само собой… Что ж они, такую толпу ждать будут? Как колокол услышали, видно сразу и рванули! Но ты молодец, парень! Всё правильно сделал… Эй! Ты где?

Любко знайшов у натовпі батька та стояв поруч з ним. Скворцов підійшов упритул до хлопця. Батько напружився і взяв сина за руку, наче енкаведист намагався його забрати прямо зараз.

— Ладно, забыли… Но ты смотри у меня! В следующий раз думай, что говоришь!

Батько полегшено зітхнув, Любко не сказав нічого, тільки очі його блищали в місячному сяйві. Натовп поволі розходився. Мужики жваво обговорювали нічну подію, дякували Богові та Любкові за те, що відвернули біду. Хто його знає, що було б, якби не випадок…