Переможців не судять

РОЗДІЛ 15 СЕЛО СТАСІВ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ
ГРУДЕНЬ 1940 РОКУ

Прийшла зима. Грудень у цьому році був нівроку холодним та сніжним. Через день селян виганяли на розчистку шляхів. Нікого не турбувало, може чи не може родина виділити людину на цю нелегку роботу. Зі села треба надати встановлену кількість працівників, як казали «контингент», і де їх візьме голова сільради — його справа. А спробуй не виконай — то у влади розмова коротка: в «попівський» дім.

У середині грудня Марія народила дитину. Пологи пройшли легко й швидко. Десь, кажуть, у Кулинцях був уже пологовий будинок, але Марія не захотіла нікуди їхати.

— Вдома і стіни допомагають! — відрізала вона обережній спробі чоловіка відвезти її у Кулинці, — мене й тебе так народжували, наших батьків теж, і все було добре! Як це, віддати дитину в чужі руки? Та ні за що!

Коли відійшли води, Василь помчав за бабкою- повитухою. Гріли воду, готували пелюшки. А коли справа дійшла до переймів, і Марія почали скрикувати від болю, а потім і кричати, то жінки усіх чоловіків попросили вийти. На поміч до свекрухи прибігли Килина з Дмитром. Жінка вовтузилась у хаті, а Дмитро співпереживав поруч зі сватом та Василем.

— Дай Боже, щоб усе обійшлося… Дай Боже, щоб усе було добре…

Василь морщився від Марійчиних криків, наче то йому було боляче, наче то він лежав там, у хаті, пріючи та червоніючи від потуг, крику та болю. Чи то допомогли Дмитрові молитви, чи рідні стіни, але дійсно все обійшлося. Марія народила здорову дівчинку, яка одразу почала пробувати легені.

— Яка гарна дівчинка! — посміхнулася баба-повитуха, показуючи змученій Марії вже викупану в теплій воді

дитинку. Волоссячко чорне, а оченята голубі! Красунею буде!

— Ліпше хай буде щасливою… — прошепотіла Марія, відходячи від болю.

— А як нас звуть? — запитала повитуха.

Марія заплющила очі. Ще зо два тижні тому Василь спробував поговорити на цю тему, але вона рішуче відмовилася.

— Ти чого? — запитав Василь, здивований її поведінкою, — хіба зле буде, коли ми дитинці заздалегідь ім’я підберемо?

— Недобре! — вперлася Марія, — прикмета погана! От коли народиться, тоді й назвемо.

А Василеві не терпілося. Йому хотілося наблизити ту мить, коли дитинка буде вже в нього на руках, коли все минеться, коли всі хвилювання будуть позаду. Подумки він все ж підбирав якісь імена, розуміючи, що останнє слово буде за жінкою, але втриматися не міг, імена довгим ланцюжком спливали в пам’яті.

Наступного дня, ввечері, після роботи, привітати щасливих батьків потягнулися односельці. У кімнату, де лежала Марія з донькою, звісно, нікого не пускали. Здоровкалися, плескали Василя по плечах, сміялися. Марія ще лежала, ходити їй було важко. Дитинка спала собі, оповита щастям батьків.

Прийшов і пічник Василь.

— Як там Марія? — посміхаючись, запитав у Василя, — чув, дівчинку народила?

— Дякувати Богові… Дівчинку… — відповів той, — все добре.

— А як назвали?

— Та ще ніяк…

— Гм… Славою назвіть.

— Славою? Чому саме Славою?

— А на честь самостійної України. Слава Україні! Героям слава!

— А… Ми з Марією подумаємо…

Станичний Пан Коцький, сільський пічник Василь, після червня припинив усяку діяльність в оунівський організації. Усі вважали, що він злякався численних арештів та облав, що були проведені енкаведистами. Багато народу було відправлено у Сибір, багато засуджено на величезні терміни та відправлено в табори. Десять років — то було наче для настрашки. Якщо органи НКВС доводили бодай якусь причетність до націоналістичної діяльності, то це вже було п’ятнадцять, а то і двадцять років позбавлення волі. Націоналізм був для системи дуже небезпечним злочином. До того ж країні пролетарів та колгоспників потрібна дармова робоча сила. Як на війні потрібне гарматне м’ясо, так на трудових фронтах країни Рад потрібне дармове трудове м’ясо, яке безперебійно постачала система ГУЛАГу[29].

Але Пан Коцький не злякався активності органів, він виконував наказ представника Центрального Проводу — переключився на організацію розвідки, що було таємницею навіть для його найближчих друзів. Розвідувальна діяльність почалася з розповіді Марії про розмову двох офіцерів-льотчиків, яку вона мимоволі підслухала в автобусі, коли їхала у Тернопіль за завданням станичного. Переконавшись у тому, що на аеродромі базуються військові літаки, він послав туди на роботу кількох односельців, і в першу чергу Марію. Вона влаштувалася офіціанткою в офіцерську їдальню і працювала там, доки не прийшов час пологів. Дівчина сподобалася офіцерам, особливе розчулення викликало те, що вона була вагітною. Багато хто з військових були одружені, мали дітей, тому їх погляди мимоволі тепліли, коли обслуговувала гарна молода жінка, яка чекала на дитину. Дуже швидко Марія на аеродромі стала своєю, при ній розмови не припинялися, і вона легко дізнавалася те, про що іншим способом Пан Коцький ніколи б не дізнався. Свої люди у нього були не тільки в їдальні. Прибиральниці, робітники складу паливно- мастильних матеріалів, вантажники, чимало місцевих робітників потребувало складне господарство сучасного аеродрому? Скориставшись цим, станичний влаштував туди стільки свого народу, скільки вважав за доцільне. Відтоді він знав про аеродром усе, навіть у якому настрої прийшов на роботу начальник.

У своїй діяльності Пан Коцький не зупинився на аеродромі. Свої люди в нього були і в роті НКВС і навіть у «попівському домі». В усіх державних організаціях, в усіх цих новостворених «заготсоломасінозбутах», усюди, де потребували працівників з місцевих мешканців, були його люди. Пічник вміло використав ситуацію: усі ці контори та конторки організовувалися одночасно. Тому до них не дуже придивлялися. З гори тиснули: швидше, швидше!.. Думали: наберемо, почнемо працювати, а потім вже будемо відсіювати. Станичний виявився талановитим організатором, мав неабияку пам’ять і хист до роботи з людьми.

Перший посланець, який звернувся до нього з половинкою карбованця та питанням про купівлю мішка з картоплею, з’явився через три місяці після того трагічного травня і був не те що здивований, а вражений обсягом інформації, що передав йому Пан Коцький.

— Дідько його забирай… — пробурмотів він, перегортаючи сторінки, списані дрібним нерівним почерком, — як вам вдалося все це взнати? І за такий короткий час?

— Люди допомогли, — знизавши плечима, ухильно відповів пічник.

З того часу до нього щомісяця приходили незнайомці щоразу з новими паролями, і він передавав здобуту інформацію. Мережа його агентів розповзлася по всьому Кулинецькому районі, і йому було вже важко самому впоратися з цим велетенським обсягом роботи, тим більш, що про людське око мав працювати пічником. Узяв за помічницю Марійку, а ще двох хлопців нелегально відправив вчитися за кордон, у якусь там розвідшколу. Вони мали повернутися за три місяці, і тоді пічник мав надію трохи перепочити. З Марійкою йому стало легше, бо та була грамотнішою за нього. Вона писала звіти та узагальнювала отриману від агентів інформацію. Пічник трохи допомагав їй грішми, хоча не дуже, щоб це не впадало в очі односельцям, і Марійка з Василем вже взяли в сільраді клаптик землі: планували будуватися.

Петро Миколайович Скворцов пішов на підвищення. Після того, як у лютому 1941 року від НКВС відокремився Наркомат держбезпеки, його перевели до Тернопільського обласного управління НКВС начальником слідчого відділу по боротьбі з бандитизмом. Із собою він забрав і правильного помічника Івана Гребінкіна, якого відправив на спеціальні курси вчитися на лейтенанта. Тернопіль, звісно не столиця світової цивілізації, але і не Кулинці. Скворцов оселився у гарній трикімнатній квартирі на другому поверсі чотириповерхового будинку. Безпечніше, звісно, було б жити на третьому, але там не було вільних квартир. Господарів цієї квартири заарештовано за антирадянську діяльність та засуджено на десять років, так що помешкання дісталося йому повністю умебльоване, заходи та живи, що він і зробив.

З першого дня капітан занурився з головою у нову роботу. Ситуація в області була не з легких. Хоч органами НКВС план бандерівців із організації збройного повстання був зірваний, хоч і вдалося розгромити обласні проводи у Львові, Тернополі та Луцьку; заарештували чимало і рядових членів ОУН, але спротив придушений не був. На терор НКВС ОУН відповідала своїм терором. Правда, це була далеко не та боротьба, що почнеться після того, як Червона армія повернеться на ці землі в 1944 році, далеко не та. Але її полум’я розгорялося. Органи НКВС не те що не розуміли, що їхній терор повертається терором, наче відлуння, просто в країні була така політика. Батько усіх народів товариш Сталін навчав: є людина — є проблема, нема людини — нема проблеми. Були і вбивства, і підпали, і саботаж, але усе це поодинокі випадки. В першу чергу наражалися на небезпеку робітники державних установ і ті, хто був направлений на роботу в західні області з інших областей України чи Росії. Місцеві мешканці, які погоджувалися співпрацювати з новою владою, теж не могли спати спокійно, бо оунівці вважали їх за зрадників і при нагоді метилися. На терор ОУН радянська влада відповідала ще більшим терором, а потім наставала черга націоналістів знов підвищувати планку в цьому страшному змаганні. Так починала розкручуватися спіраль жорстокості та взаємної ненависті. Скворцов, котрий ніколи до роботи в органах не був жорстоким, потихеньку втрачав життєві орієнтири нормальної людини. Ті, хто перебував у в’язниці чи належав до ОУН, чи інших націоналістичних та політичних організацій, які були заборонені владою, одразу після «звільнення» Західної України, сприймалися ним не як звичайні люди, а як смертельні вороги, з якими боротьба може вестися лише на повне знищення. І не важливо: чоловіки, жінки чи підлітки, це були вороги! Скворцов був переконаний, що діє правильно, і логіка була дуже проста: націоналізм веде до розпаду СРСР, отже його треба викорінити! Обов’язки свої він виконував ретельно та сумлінно.

Отримавши квартиру Петро Скворцов вирішив, що настав час покінчити з парубкуванням. Він давно вже запримітив одну телеграфістку з управління, невисокого зросту, тугеньку, наче огірочок, із волоссям кольору соломи, променистими очима й симпатичним московським «аканням».

— Наташенька, — якось жартівливо сказав він при випадковій зустрічі у коридорі, — не хотите ли пройтиться, там, где мельница вертится, электричество горит, радиола говорит?

У відповідь Наталя засміялася і неочікувано для Скворцова погодилася. їх перше побачення відбулося у центрі міста. Скворцов розжився двома квитками в кінотеатр. Вони дивилися «Винищувачі», з Марком Бернесом у головній ролі, а Наталя, коли Бернес заспівав «Любимый город может спать спокойно…», ніжно притулилася до Петра, від чого у того перехопило подих.

Після трьох побачень Скворцов із військовим напором запропонував дівчині руку та серце. Спочатку вона навіть образилася: може, хлопець вважає її легковажною? Хіба можна ось так, за кілька побачень, вирішувати таке важливе питання? Заміж!.. Та вона ж його майже не знає! Але Петро їй подобався, правди ніде діти. А той, чекаючи на відповідь, дивився на неї спокійним поглядом і лише по тому, як він раптовим нервовим жестом поправив зачіску, вона зрозуміла, що він страшенно хвилюється. І погодилася. У квітні сорок першого відіграли скромне весілля. Життя тривало.

Для роботи в розвідці Любко не підходив — так визначив для себе Пан Коцький. Хлопець йому подобався, але за характером він був чистої води бойовик: думав швидко, робив ще швидше, але проаналізувати факти, узагальнити інформацію, виділити найголовніше — це було не для нього. Поміркувавши, пічник відправив його до Тернополя. На питання голови сільради де подівся син, батько лише знизав плечима:

— Поїхав десь у Тернопіль… Має бажання спробувати себе в місті… А як там буде, хто його зна… Не вийде пуття, то повернеться.

— Дивись… Надто моторний він у тебе! Щоб у халепу не вскочив! До речі, ти ж його не виписав, га? А в Тернополі він де приписався?

— У Тернополі він мешкає у жінчиних родичів, а заяву на виписку я подам. Ми закони поважаємо…

У місті Любко, не без допомоги місцевої організації ОУН, влаштувався кур’єром у якусь контору. Це вдалося не без складнощів, але було дуже вже потрібно отримати цю посаду. Кур’єрська робота давала змогу ходити по всьому місту, розносячи пошту як контори, так і місцевої організації ОУН. Після травневих подій, коли смерть вперше так близько заглянула в його молоді очі, він став трохи розсудливішим. У всякому разі згадував випадок, коли наговорив грубощів старшому лейтенантові НКВС з посмішкою над самим собою:

— От дурень був… Пропав би ні за цапову душу!

Псевдо «Вовк» за ним залишилося, змінювати його він не бажав принципово, в пам’ять про свого першого командира, що загинув у тому страшному травні. Вовк не збирався складати зброю.

— Ні ляхів, ні москалів терпіти на своїй землі не збираюся! Краще здохнути… Волі прагну… Так, щоб йти по вулиці і співати не те, що можна, а те, що хочу…

Мирослав Зенюк, голова Стасівської сільради, продовжував виконувати обов’язки, не забуваючи і про власний інтерес. Він чесно постачав «контингент», але міг когось звільнити, а кого й навпаки, підвантажити додатковою роботою. Оскільки він ніколи не забував про себе, хата його ломилася від достатку.

— Я — влада, — значуще казав він, — а владу треба поважати, — і додавав, трохи подумавши, — інакше влада перестане поважати тебе…

І клав собі до кишені чергового хабара чи віддавав дружині свинячу лопатку, принесену прохачем у чистенькому мішку. Усі в селі вже знали: жодного питання у голови не вирішиш, якщо не «підмастиш». І мастили… А що робити, коли він і дійсно влада?

Колгоспу поки що у Стасові не організовували, але вже добре чавили всілякими заготовками: то картоплі, то сіна, а про збіжжя годі говорити. І начебто не відбирали, а закуповували, але за такими цінами, що сміх…

У школах ввели обов’язкове вивчення російської мови, історії ВКП(б) і ще деяких предметів, але до цього швидко звикли. Діти швидко звикають… І якщо при Польщі ніхто вчитися не примушував, то совєти до цього ставилися дуже строго. Спробуй кілька разів до школи не прийти — одразу вчителька прийде до хати та запитає:

— Де Степан чи Наталка? Чому до школи не ходить?

Сказати, що влада дуже вже переймалася долею дітей чи людей взагалі, то навряд чи… Але неписьменні робітники чи військові їй теж були непотрібні. За дуже короткий термін у Країні Рад начебто нізвідки з’явилася сила силенна інженерів, лікарів, вчителів, вчених, військових… Звідки? Захопивши широкою сіткою усе населення країни, влада відправила його в школи, здобувати початкову освіту, потім середню… У країні з’явилася велика кількість середньо-спецільних та вищих навчальних закладів. Цей масовий підхід до справи народної освіти й приніс результати наприкінці тридцятих років.

У Стасові відкрили ветеринарний пункт, куди можна було звернутися, коли хворіла худоба, а восени сорокового року і фельдшерський. Правда, там була лише медсестра, але в районі обіцяли прислати і лікаря чи фельдшера, кого знайдуть.

Зенюк усі ці нововведення приписував собі, своїй «пробивній можливості». Він розказував, які потужні зв’язки має «нагорі», і при тому тикав пальцем у стелю і робив багатозначний вигляд. З його слів виходило, що усе село винно йому до самої смерті.

Грицько Савицький з Мешковичів, з жінкою та дітьми жив вдома. На допитах він не зізнався, що має якесь відношення до ОУН, довести нічого не змогли… Правду кажучи, НКВС не дуже зважав на те і садив у табори чи відправляв у Сибір і без будь-яких доказів, але Грицькові, мабуть, пощастило. На якийсь час його залишили в спокої. Різдво він зустрічав разом з родиною. Працювати в організації не припинив, але став дуже обачним і обережним. Відчуття незахищеності та безпорадності під час арешту було гострим і безжальним. Мабуть, він і взагалі б вийшов з організації, але, по-перше, це була будова лише з одним входом, а по- друге, Грицько надто бажав помститися. Йому вже стало відомо, хто їх здав. Цс був Чогар з Лодчина, той самий, якій пішов з Мешковичів, не залишившись на ночівлю. Після того, як Грицька звільнили, він обережно з’ясував, хто такий Чогар насправді. Виявилося, що тієї ночі він додому не повернувся, а наступного дня у нього в хаті був обшук. Отже, здав, мабуть, саме він, а інакше навіщо в нього проводили обшук? Але мститися Грицько волів не лише Чогару. Звісно, його допитували та катували, не витримала людина… Пожаліти? Ні, цього Грицько робити не збирався. Читав Чогар Декалог, коли вступав в ОУН? Читав! А хіба там не сказано: ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни? Сказано! Навіщо тоді присягався? Ні… Чогар винний, тут сумнівів у Грицька не було! Але помститися він хотів і тим, хто катував Чогара та повбивав його друзів! Цього він бажав понад усе!

Перелякана дружина стояла в кутку кімнати, до неї тулилися дві доньки. Спочатку вони голосно плакали, але сержант так грізно на них глянув, що дівчата вдавилися плачем і лише тихесенько скавчали, наче двоє маленьких цуценят. У хаті нічого крамольного не знайшли. Сержант держбезпеки Тур, який командував обшуком, незадоволено скривився, коли підняв ручку, щоб підписати протокол обшуку: що підписувати? Левко Матвійчик, він же Чогар, чого ані Тур, ані ті, хто направив його на обшук, не знали, стояв у протилежному від жінки куті кімнати з руками, заведеними назад та скованими наручниками.

— Ну, то що, Левку, будемо мовчати? — Тур був з Хмельниччини і вільно розмовляв українською, — тебе не лякає, що твоїх, — тут він кивнув на жінку з доньками, від чого доньки аж присіли від переляку, — услід за тобою? Га? У буцегарню? Мовчиш, покидьку… Ну, мовчи, мовчи…

Нікого Тур не заарештував, але нерви попсував Левкові добряче. Той тільки зиркав на нього з ненавистю.

— Ну, дідько с тобою, підписуй! Та не тут… Ось тут підписуй! — Тур тицьнув пальцем у те місце, де Левко мав поставити підпис, для чого йому зняли наручники, — і ви теж!

Тур присунув аркуш до представника сільради, який був присутній на обшуку. Той мовчки чиркнув ручкою і поклав її на стіл:

— Я вільний?

— Ви — так, а оцей ні… В машину його!..

— Татку!.. Таточку…

— Левку!.. Любий!!!

— Таточку!.. Не треба його забирати! Таточку!!!

У відповідь лише гримнули дверцята «чорного воронка».

Олесь Ковалишин, який був зраджений Костею Мазуром, Летуном, сидів у таборі в Карелії, у містечку Інта. Потрапив він сюди наприкінці літа й попав у бригаду, яка валила ліс для потреб шахти та залізниці. Робота була важкою, норми величезними, охорона лютою, харчі ніякі. Бувалі зеки казали, що взимку буде ще важче, й Олесь із острахом чекав на листопад, коли у Воркуті починається зима. І ось, на початку листопада до них у бригаду попав зек із дивовижно знайомим обличчям. В однаковій робі усі ставали подібними, наче сірники в пачці, тому Олесь одразу й не впізнав Ореста Смикалюка, а впізнавши, отетерів від подиву.

— Смикалюк? Це ви? Голова сільради! Довислужувався? Віддячили?

Як той не придивлявся, не міг упізнати оносельця, арештувати якого допомагав ще в січні. І справді, це було важко. Тоді Олесь був міцним широкоплечим парубком, а зараз перед ним стояв худющий зек із впалими від голоду щоками, вилицями, що випиналися з посірілої шкіри та великими очима, у яких десь на самих денцях жевріли іскорки насмішки.

— Ти хто? — запитав Смикалюк.

— А вже й забули? Ай-яй-яй, як негарно… Ковалишин я… Олесь Ковалишин. Згадали?

— Олесю? — тільки й спромігся відповісти Смикалюк, а сам гарячково зважував, користь чи біду віщує ця неочікувана зустріч.

— Що, змінився? Тут усі міняються і стають подібними один на одного…

— А що я міг зробити? Вони ж бо влада! — почав незграбно виправдовуватися Смикалюк, хоча Олесь ні про що не запитував.

Той лише махнув рукою:

— Я тут сиджу і знаю, за що я сиджу! А от запитайте себе, за що сюди потрапили? Хоча, чесно кажучи, все одно я радий Вас тут бачити! Таїти не буду, ви мені огидний, але усе одно, хоч одна пика знайома…

Микола Лисевич та Назар Глинський пили чарку. Сиділи в хаті у Миколи. Цитьнувши на жінку, яка спробувала побурчати, що чоловік останнього часу заглядає у пляшку частіше, ніж треба, він пошурував по кухні та поклав на стіл кусень сала, хлібину й варену картоплю. З льоху витяг Пляшку горілки й миску квашених огірків. Усе це супроводжувалося розмовами про політичний момент.

— Слухай-но, Назаре, а може, ну її, ту організацію? Землю ж дали? Ну, хай не там, ну, хай трошки гіршу… Але ж більше, ніж було! Трошки, але ж більше! Ну, вб’ють Мене, а хто ж на землі працювати буде? Га, куме?

Замість землі, яку забрали під будівництво аеродрому, мешканцям села таки дали іншу, відібрану в колишнього польського офіцера. Самого осадника ще навесні відправили до Сибіру. Нива була за три кілометри від села, але все ж була, і це трошки пригасило нелюбов Миколи до нинішньої влади. Він розлив горілку по гранчаках, поставив на стіл пляшку та взяв огірок.

— Ну що, куме? Адже є земелька? З голоду ж не попухнемо?

— Сьогодні є, завтра нема… Знову надумають щось будувати, знов заберуть, а поруч землі не буде, тоді що? Тоді нас до Сибіру, щоб не пручалися! Не вірю я советам і край!

— Так до смерті ж, куме! До самої смерті, а жити ж хочеться… Розумієш, Назаре?

— Розумію, Миколо, мені теж… А ще більше хочеться, щоб ніхто мною не командував! І щоб землю не відбирали…

— Так не буває! Завжди хтось командує! Сьогодні той, у кого сила, завтра той, у кого гроші…

Булькнули оковитої і захрумтіли огірками.

— Смачні… Хрумтять…

— Ага… Ні, Назаре, так не буває… Завжди є хтось сильніший, а хтось того… Слабший…

— Ти, Миколо, міркуєш неправильно. А ми давай і сильних, і слабких до одної купи. Усіх тих, кому совєти не подобаються. А хіба мало таких? Усі українці! От усіх українців зберемо разом і так дамо!..

На початку 1940 року голова Тернопільського облвиконкому Ягленко передав свою посаду Михайлові Варнаєвичу Слоню. Слонь три місяці був другим секретарем обкому ВКП(б), вивчав людей та ситуацію. До цього призначення він працював на Харківщині, завідуючим оргінструкторським відділом обкому. Західна Україна — не Східна! На Харківщині усе було просте й зрозуміле. Але тут! Роздмухували полум’я терору українські націоналісти, ніяк не бажали заспокоюватися націоналісти польські, котрі досі вважали території, що відійшли до СРСР, своїми, хоча вже й країни такої «Польща» не було, але ж люди залишилися! Недобиті куркулі та власники націоналізованих підприємств теж тільки й мріяли, як залити сала за шкуру новій владі. Багато часу забирала організація усіх підрозділів облвиконкому, закладів охорони здоров’я, культури, освіти, військкоматів, промисловості та сільського господарства і ще… ще… ще… Ягленко тільки почав цю важку та клопітну роботу, а йому випало продовжувати, а це було ой як нелегко…

Ось і сьогодні… Новий рік відсвяткували поспіхом, не було часу. О десятій ранку він вже був у себе в кабінеті. Сів за стіл, відкинувся у кріслі й заплющив очі. З чого починати? На столі сила-силенна тек із документами. Усі вони чекають на його резолюції. Але щоб дати комусь бодай якесь завдання, треба документ прочитати і зрозуміти. Один — це не дуже складно, хоча трапляються такі питання, що й над одним півдня будеш битися і до кінця не второпаєш суті, а коли їх сотні?

Слонь перекинув листок календаря, що стояв на столі на дерев’яній підставці.

— А… — на мить розгубився він, бо далі листка не було. 1940 рік скінчився, почався 1941…

«Важкий буде рік…» — відзначив подумки.