Переможців не судять

РОЗДІЛ 1 СЕЛИЩЕ КУЛИНЩ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ ВЕРЕСЕНЬ 1939 РОКУ

У двері ввічливо, але настирливо стукали. Зачовгав ногами та перечепився за щось у темряві господар, невідомо на кого вилаявся. Було чутно, як у нічній тиші брязкнула клямка, й пролунало сердите:

— Кого там дідько приніс? Чого б це я лазив глупої ночі…

— Это посыльный. Из штаба. Лейтенант Скворцов тут живёт?

— Ну… Тут… Сплять вони…

— Розбудите его. Срочное сообщение из штаба.

— Зачекайте хвильку… Зараз підніму.

Але Скворцов вже і сам прокинувся від цієї метушні. Узяв ліхтарика, якого завжди тримав на столику біля ліжка, та присвітив на годинник: третя ночі. У кімнату заглянув господар.

— Петре Миколайовичу, до вас…

— Уже слышал. Сейчас выйду.

У темряві чорніла фігура бійця з гвинтівкою за плечима. Він нахилився до вуха Скворцова та неголосно сказав:

— Товарищ лейтенант, тревога! Всех с личными вещами… Срочно…

— Ну… Наконец-то…

Лейтенант служив у прикордонному містечку Шепетівка у відділі НКВС. До кордону із Польщею доплюнути можна, усього кілометрів п’ятдесят. За останні пару років на цих теренах виявлено, знешкоджено та знищено тисячі польських шпигунів. їх розстрілювали пачками, а вони плодилися та плодилися. У німців, мабуть, цього добра теж виявляли немало, та й землі німецькі залишилися під Польщею з Першої світової… А їх шкода! Повертати землі Польща відмовилася, ось вони за неї і взялися! Вже два тижні поляків довбають!

— А мы что? Почему мы медлим? — ще учора розмірковував Скворцов, — чего ждёт товарищ Сталин? Немцы с одной стороны, мы с другой — в один момент поляков бы задавили!

Не розумів Скворцов, що товариш Сталін не поспішав згідно з точним розрахунком. А чого йому було поспішати? Польща вже поділена, план розділу узгоджений з німцями та підписаний[1]. Нехай зараз німці б’ються, перемелюють армію Польщі та несуть втрати, а потім радянські війська свою частину візьмуть! Але прийдуть як визволителі, як захисники від німецької окупації, прийдуть, коли польська армія буде розгромлена. Мета досягнута, втрат немає. Мудрий товариш Сталін!

Але ось прийшов і їх час. Армія має воювати з іншою армією, а війська НКВС воюють із населенням, для цього вони й утворені. У тому, що така війна обов’язково буде, Сковорцов був певен. А як інакше? В СРСР уже побудований соціалізм, усі заводи, фабрики, земля, лікарні, школи та інститути належать державі, отже усьому народові. А там, у Польщі, лютує звірячий капіталізм, там усе належить капіталістам та поміщикам, а хто ж добровільно, просто так, віддасть награбовані в трудового люду багатства? А село? Хіба піде воно добровільно в колгоспи? Рільник за свій клаптик землі кому завгодно голову відкрутить! Це вони вже проходили, пам’ятаємо! Один Тамбов чого вартий…[2] Селянинові треба довго пояснювати, що в колгоспі йому буде значно краще. Іноді пояснення мають завершуватися розстрільним муром або крижаним Сибіром, щоб він краще втямив, про що йде мова. Ні, все правильно, без військ НКВС нічого не вийде. По всій країні встановлений однаковий порядок, і Західну Україну треба до нього привчати, якщо потрібно — то силою, бо як же такою велетенською країною керувати?

Усе було приготовлене раніше, чекали лише наказу. Швидко вантажили у криті полуторки ящики з документами і різне штабне барахло. В інші машини складали зброю та боєзапас. У тій же довгій будівлі, у якій знаходився відділ Скворцова, був штаб полку НКВС, який також швидко та спритно вантажився у свої машини. Ніякої метушні та шуму, тільки в багатьох хатах раптово засвітилися вікна: офіцерів піднімали по тривозі.

Поки їхали своєю територіїєю, машини трясло по бруківці так, що здавалося повилітають зуби, але коли перетнули кордон, стало ще гірше. Колона, пішла по лісових та сільських шляхах, по нескінченних ямах, калюжах і багнюці. Іноді машини кидало так, що Скворцов вже лякався не за зуби, а за власні тельбухи. Повідбиває нирки чи печінку, хай йому грець…

У полях працювали селяни — копали картоплю. Випрямляли натруджені спини та прикладали дашками долоні до очей: розглядали проти сонця колону, яка витягнулась шляхом. Скворцов сидів у кабіні полуторки, уважно розглядав місцевість. Він уже звик до безмежних колгоспних ланів, тому бачити квадрати у гектар чи два йому було незвично.

— Как тут трактором ворочаться? — розмірковував він, — так и будут сохой с парой коней землю пахать, а много ли конём напашешь? Ничего, мы это быстро исправим…

Села зустрічали колону сторожкою тишею. Паркани усюди низенькі та легкі, багато воріт взагалі розчахнуті, що було для Скворцова дивним та незбагненним.

— Неужто воровства не боятся? — розмірковував він.

Ті, хто працював на подвір’ях, також відривалися від роботи та мовчки, з тривогою, дивилися на колону. Де-не- де у вікнах біліли обличчя…

Колона не дійшла до Тернополя кілометрів з двадцять і, як і було передбачено планом, стала у Кулинцях, невеликому містечку, центрі повіту чи, за радянською термінологією, району. Тут повинні були залишитися одна рота полку та відділ НКВС капітана Наума Лазаровича Шиманського, де служив лейтенант держбезпеки Скворцов. Відділ держбезпеки у відділі НКВС був наче держава у державі. За званням лейтенант Скворцов зрівнявся із капітаном Шиманським, тому що в держбезпеці була своя система військових звань, а повноважень у нього було навіть більше, ніж у капітана, але Скворцов ніколи не вважав за потрібне напружувати ситуацію без приводу і намагався підтримувати зі своїм начальником рівні нормальні стосунки.

«Емка» Шиманського підкотила до ґанку, на якому стояв підтягнутий стрункий офіцер.

— Привет армии! — вибираючись із машини, помахав йому рукою Шиманський.

— Привет чекистам! — не залишився в боргу той, приклав долоню до кашкета та назвався, — Комендант района майор Барсуков, можно — Евгений Ильич.

Майор назвався ніби й привітно, але дивився на чекіста без прихильності. В армії, особливо після тридцять сьомого року, чекістів не любили.

— Начальник отделения НКВД капитан Наум Лазаревич Шиманский. Будем знакомы.

Одразу до ґанку підійшов Скворцов і теж відрекомендувався майору.

— Что-то я не вижу цветов от освобождённого населения — пожартував Шиманський, — неужели не рады, что их освободили? И вообще, как тут? Ну, в смысле того… — він зробив невизначений жест долонею, наче намагався вкрутити велику лампочку.

— Да так… — майор поліз у кишеню, витягнув пачку «Казбеку» та запропонував співбесідникам, — село большое, есть парторганизация человек в десять, в основном бедняки, но ребята напористые! Раньше было больше, да в прошлом году разбежались…[3] Есть и националисты, очень не слабые, их даже больше будет. Рассказывали мне, что махаловки между ними были вполне серьёзные. Стенка на стенку и до кровавых соплей! Коммунисты армию с цветами встречали. Когда танками через село проходили, так от радости чуть ли не под гусеницы бросались, а националисты молчат, выжидают… Зыркают из-за угла, но пока ведут себя смирно. Да что можно понять за несколько дней? Будущее покажет.

— Значит, советская власть им не того… Не очень? — штучно здивувався Шиманський.

— А кто их знает? Вот ты у них и спросишь. Это уже по вашей части, мое дело — армия, — не сприйняв іронічного тону комендант.

— И спросим! — з погрозою відповів Шиманський, — по всей форме спросим.

— А насчет помещений что-нибудь посоветуете? — запитав Скворцов, який до того стояв мовчки.

— Помещений? — майор затягнувся «Казбеком», — отдельно стоит полицейский участок. Вся полиция была польской, разбежались кто куда… Здание, правда, не очень большое, но рядом дом местного попа имеется. Здоровенный домина и несколько сараев… Вполне можно разместиться. Вон он, через дорогу! — майор тицьнув пальцем у протилежний бік вулиці.

До ґанку підійшли командир полку НКВС та командир роти, яка мала залишитися у Кулинцях..

— Здравия желаю! Майор Хробостов, командир полка.

— Командир роты лейтенант Коваль! — назвався другий.

— Майор Барсуков, — козирнув у відповідь комендант, — таких помещений, чтобы роту разместить, в селе нет. Разве что школа, да и то… Не очень большая… И не будем же мы школу закрывать?

— Нет-нет, — запевнив його майор, — зачем же школу? Нам палаточный лагерь разбить, а потом, при необходимости, будем что-то строить.

Комендант зовсім не військовим жестом почухав потилицю.

— На западной окраине села есть хороший ровный лужок. Посмотрите, может, вам подойдёт?

— Спасибо, майор.

Командир полку разом зі старшим лейтенантом поїхали дивитися луг, а Шиманський та Скворцов неспішно, як і личить справжнім хазяям, пішли оглядати приміщення колишнього поліцейського відділку. Поліція займала великий будинок із іншого боку дороги. Шість кімнат, розділених нешироким коридором, та дві невеличких камери в підвалі — ось і весь поліцейський відділок.

— Не густо… — промовив Шиманський, — как, Скворцов? Не поместимся?

— Не поместимся, — погодився лейтенант, — придётся попа теснить.

Вони вийшли на ґанок. Майор махнув рукою:

— Сержант Гребенкин!

Від групи молодших командирів відокремився середнього зросту, русявий, присадкуватий військовий, із важкою кобурою на поясі.

— Идём с нами. Кто знает, сколько их там? — кинув майор, наче виправдовувався перед кимось.

Утрьох вони наблизилися до сусідніх воріт. Парканчик був невисокий і ажурний, як усі тут, швидше для того, щоб показати, де закінчується подвір’я, ніж для захисту від злодіїв чи небажаного погляду. Майор копнув низеньку хвіртку:

— Идём, глянем, как здешние долгогривые живут…

Поруч із міцним цегляним сараєм, розташованим у глибині подвір’я, на ланцюгу рвався дебелий собацюра, ставав дибки, ризикуючи задушитися ошийником, на два метри розбризкуючи білу слину. Гребінкін йшов останнім, він витягнув «ТТ» та смикнув затвор. Хто його знає, а раптом ошийник цього звірюки не витримає? Порве, на фіг, на куски, пікнути не встигнеш. Ганьба потім буде на увесь відділ: попівський собака півзадниці відкусив! Он яка звірюка…

На гавкіт вийшов господар обійстя:

— Панове офіцери? Прошу до хати… — він гостинно вказав рукою на двері.

Зайшли до великої кімнати, озирнулися навкруги. Гребінкін важко зітхнув: до вітальні виходило троє дверей інших кімнат, звідки дивилося по кілька пар дитячих оченят.

— Ого… — пробурмотів він.

— Что, ого? — непривітно запитав майор.

— Да так…

— Вот что, гражданин священнослужитель, это здание конфискуется для военных нужд.

— Як це? — не зрозумів священик.

— А вот так, — жорстко відповів майор, — здесь будет отделение НКВД. Поэтому даю вам сутки, чтобы очистить дом.

— Мати Божа… — пробурмотів священик та обвів поглядом усі двері. Якщо за ними й було якесь шушукання, то наразі усе стихло. Одні двері розчахнулися, і до вітальні зайшла дебела жінка — руки у боки. В очах її палахкотіло щось дуже недобре, а голос тремтів від стримуваної люті:

— Цебто як? Хіба хата не наша? Хіба ви її мурували?

Гребінкін почував себе ніяково: дідько забирай! Якби ж не виводок дітлахів! Що потім люди скажуть?

Обличчя старшого лейтенанта не відбивало ніяких емоцій: про що взагалі може бути мова? Хата потрібна для служби! Отже її треба звільнити негайно! Потреби держбезпеки не обговорюються! Цей темний піп та його жінка поки ще цього не розуміють! Нічого, невдовзі все стане на свої місця! Вони ще будуть обходити цей будинок десятою дорогою…

— Если завтра к утру дом не освободите, вынесем всё просто на улицу! — заявив майор, не мигнувши оком на войовничо налаштовану жінку.

— Щоб вас… — почала, але священик м’яко поклав їй долоню на плече.

— Заспокойся, люба. Світ не без добрих людей… Хтось та допоможе…

Вийшли з подвір’я на вулицю.

— Товариш майор, разрешите обратиться? В семье много детей, может, кого другого выселить?

— Гребенкин, с каких пор ты стал обсуждать приказ командира? — майор здивовано звів брови, — Пётр Николаевич, объясни сержанту…

— Гребёнкин, настрогать детей — труд невеликий! А домина эта разве их горбом построена? Люди ее строили, и за свои деньги, а он со своим выводком в этих хоромах роскошествует. А теперь этот дом, построенный народом, народу и отойдёт, понял? Да и по службе без этого дома никак. Разуй глаза и посмотри сам.

— Понял, товарищ старший лейтенант.

— Это хорошо. И имей в виду на дальнейшее: ещё раз такие разговоры услышу — отчислю. Ты кого пожалел? Ты классового вражину пожалел! А он тебе завтра нож в спину воткнёт! Что ты тогда запоёшь? Как нас учит товарищ Сталин? Чем дальше в лес, тем классовая борьба становится все напряжённей и острей! Злющей она становится, понял? А для классовой борьбы совсем не важно, ребёнок этот враг, женщина или здоровенный мужик с топором! Сегодня ребёнок — завтра мужчина, а на спусковой крючок и женщина нажать может! Только бдительность и беспощадность к классовым врагам обеспечит победу мировой революции.

— Так точно, товарищ старший лейтенант!

— Вот так вот…

— Ликбез закончен, — майор навіть не посміхнувся. Він строго глянув на сержанта та махнув головою у бік колишнього поліцейського відділку, — идём, надо организовывать разгрузку…