Переможців не судять

РОЗДІЛ 27 СЕЛО СТАСІВ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ
КВІТЕНЬ 1945 РОКУ

— Та ти що, Розумнице! Та ніхто пальцем тебе не зачепить! Давай проведемо тебе до самісінької хати! — вмовляли жінку хлопці, яких Гордій відрядив для охорони Марії з дітьми. Він не хотів відпускати її додому, але вдіяти нічого не міг: тримати дітей у таборі було неможливо та й небезпечно. Добре поміркувавши, виділив їй охорону і доручив налагодити у Стасові розвідку.

— Якщо тобі вдасться добратися в Кулинці, то буде зовсім добре. Але даремно не ризикуй, у мене там очі й вуха і так є… Головне твоє завдання — Стасів. Зрозуміло? Аеродром! Ми повинні достеменно знати, що там відбувається! — наостанок напучував Гордій, — спалити б його до дідька лисого! Разом із бензосховищем та літаками! От було б добре! Але щоб зробити таку справу, треба добре підготуватися. Цим ти й займешся. Ну, щасти тобі, Розумнице…

І ось, врешті-решт, Марія, діти та охорона добралися до Стасова. Маленький загін заховався у кущах і очікував на темряву. Жінка не хотіла ризикувати.

— Мамо… А коли ми вже підемо? А скоро вже будемо вдома? А коли вже побачимо бабусю? А дідуню на нас чекає? — не вгавала Славуня.

Маленький Данилко незграбно ходив, раз у раз падаючи на коліна, і щось лепетав, піднімаючи то якісь гілочки, то зелену травичку. Славуня майже не пам’ятала ані дідуся, ані бабусю, і дуже хотіла їх побачити, а час тягнувся так повільно. Сонце наче застигло над небокраєм, червоне та велике.

— На вітер… — тихо промовила Марія.

— Що? — не одразу зрозумів охоронець.

— Сонце червоне, на вітер, кажу… Червоне сонце звечора — завжди на вітер зранку.

— А… Твоя правда… — погодився охоронець, — наче нічого підозрілого не видно…

— Так ти підозріле одразу й побачиш! Підозріле того… Його ж ховають…

На другому краю села, під горою, де був розташований аеродром, раз за разом гули двигуни, злітали літаки, виблискуючи срібними крилами у променях сонця, що вже одним боком сіло на небокрай.

— Розліталися… Бензину їм не шкода! Бодай би у них усе погоріло… — мовив один з охоронців.

— Ні… — не погодився інший, — треба забрати це все й літати самим. Оце буде діло! А так що? Ти на них з гвинтівкою, а вони на тебе з танками та літаками. Багато так навоюєш?

— Твоя правда…

Помовчали.

— Мамо, а коли… Мамо, а де… Мамо, а що… — не вгамовувалася Славуня.

— Зачекай ще трохи, доню… Вже скоро… Незабаром підемо додому…

— А який він? А де наша хата? А чого не зараз?

Дочекалися сутінків. За небокраєм зник останній маленький краєчок сонця, що підсвічував червоно-золотими променями легкі білі хмаринки. Де-не-де у хатах тьмяно засвітилися вікна, а зі сходу вже насувалася темрява ночі.

— Час… — пробурмотів хтось із охоронців, якому вже набридло чекати.

— Ще трохи, — не заперечила Марія, — чекали більше, почекаємо ще з півгодини.

— До бабусі! До бабусі! — зраділа Славуня, — ну, мамо! Ну, йдемо вже! Я хочу додому!

Марія важко зітхнула, начебто треба було пірнути в крижану воду:

— Добре, пішли.

Вони йшли по давно знайомих Марії стежках, уздовж городів, ховаючись серед кущів, пригинаючись попід тинами.

«Йду додому, наче крадійка… — думала жінка, несучи на руках Данилка, — в селі, де прожила усе життя, маю ховатися і лякатися кожного гавкоту шолудивого пса… То поляки, то германці, то москалі… Ні, Гордій таки має рацію! Хай не ми, хай наші діти… Але вільно і без страху… Самі на своїй землі!»

Славуню по черзі несли хлопці, дівчинка втомилася і сама йти вже не могла. Нарешті прийшли. Причаїлися під знайомими з дитинства кущами на городі. Одразу наринули спогади.

Адже стільки разів вона зустрічалася тут із Василем, скільки разів він тут її цілував! І вона з радістю відповідала йому, і тулилася до нього щільно-щільно, наче бажала злитися з ним в єдине ціле, відчуваючи під тоненькою сорочкою сильні м’язи… Де він зараз? Що з ним? Чи побачить вона його бодай раз? Коханий, коханий Васильку! Притулитися би до тебе, вона ж бо так втомилася! Притулитися і про усе забути! Сховатися за твою сильну спину хоча б на мить! Перепочити… Адже так важко весь час вирішувати все самій! Де ж ти, Васильку?!

— Розумнице, може, час?

— Так, — отямилася Марія, — ви посидьте з дітьми, я піду гляну, що там і як…

— Добре!

Собака її не впізнав і загавкав, брязкаючи ланцюгом.

— Цить, бодай тобі… — але тому дарма, гавкав, присідаючи на лапи та бризкаючи слиною на землю.

Рипнули двері.

— Це хто там? — почула Марія такий знайомий голос, що у неї перехопило подих, — Гей! Хто там ходить? Зараз собаку спущу!

— Васильку… — спромоглася прошепотіти.

Ноги її підкосилися, вона впала на коліна і заплакала, ховаючи обличчя у долонях. Наче одразу сили полишили її, наче нічого в душі вже не залишилося. Трималася, трималася і ось… Все витратила. До самого денця витратила. Навіть стояти сил вже не було. Навіть сидіти…

— Це хто… Агов! Це… Маріє? Марія?! Марійка!!!

Ці зойки почули охоронці і в момент примчалися до хати.

— Ані руш! Ти хто такий? — грізно запитав охоронець, побачивши біля Розумниці людину в формі радянського солдата.

— Тобто як? — розгубився Василь, — я Марійчин чоловік! А ви хто такі?

— Чоловік? Розумнице, що це означає? Твій чоловік служить советам?

Марія нарешті прийшла до тями, блимнула кілька разів очима і прошепотіла з таким коханням, з таким щастям, що усі питання у грізних охоронців відпали:

— Васильку… Коханий мій… Як же я за тобою скучила!

Надвір визирнув Дмитро, занепокоєний довгою відсутністю зятя:

— Доню?! — не повірив своїм очам, — доцю, ти звідки?!

Тут же на ґанок вискочила мати:

— Ой, лишенько! Радість яка! Дітки де?

Один із охоронців схопився за голову і помчав до кущів, де у поспіху полишили дітей, слідом за ним кинулася і Килина. Дмитро швиденько завів усіх до хати, в першу чергу ретельно завісив фіранками вікна, щоб ніхто не побачив зайвого і промовив:

— Ось що, хлопці. За те, що привели доню — дякую щиро, але ночувати вас залишити не можу. Дуже вже в нас суворо! Аеродром… Військові, най їх мамі… Комендатура щовечора носа свого пхає в усі усюди… Краще не ризикувати… Мати, збирай вечерю… Ви вже не ображайтеся, але ж і діти тут… Та й вам зайвий ризик ні до чого, я так вважаю…

Охоронці перезирнулися: зайвий ризик їм і справді ні до чого, але ж і відпочити треба… Після довгого переходу ноги аж гудуть! Дмитро одразу все зрозумів:

— Тут, за городом, ще залишилася копиця торішнього сіна. Повечеряєте, там можна пару годин відпочити, але потім… Дуже вже в нас суворо! При темряві на городи вони не сунуться, а вдень…

Хлопці важко зітхнули, але що робити? Краще вже переночувати в копиці, та бути живим і здоровим, ніж переночувати в хаті, на тому ж сіні, тільки на горищі, але мати неприємне пробудження у товаристві енкаведистів.

Марійка та Василь не могли дочекатися, поки залишаться на самоті. А коли залишилися, то стисли один одного в обіймах, мало не до синців. Вони кохалися так же пристрасно, як тоді, у кущах поблизу дороги… Ще до війни… Наче уперше… Наче пили воду після місячного блукання по спекотній пустелі… Наче не бачилися усе життя! Хоча, так воно й було, бо на війні кожен день може вважатися за життя. А скільки їх було, цих воєнних днів, кожен із котрих міг бути останнім, і скільки ще буде? Навіть уві сні Марія не випустила з обіймів чоловіка: а раптом прокинеться, а його не буде? А може, це усе їй наснилося? Від такої думки вона злякалася і ще тісніше притулилася до нього.

Немовби і не засинали зовсім, немовби тільки заплющили очі… Попливли у ніч, де усі рівні. Де нема ні ворогів, ні друзів, а є лише кохання, жадане та пристрасне… Коли між тілами наче проскакує блискавка, коли немає змоги стримати зойки і стогін, що йдуть з самої глибини, дна якої не видно, як не вдивляйся… І в цю прірву ладна падати й падати, солодка бо…

У двері загупали глупої ночі. Марія здригнулася від цього неочікуваного гуркоту.

— Эй, хозяин! Открывай!

Рвучко сів на ліжку Василь, зі сну не розуміючи, що відбувається.

— Открывай, хозяин, дверь высадим! — та чобітьми! Чобітьми!

— Бодай би вам ноги повідсихали… — бурмотів Дмитро, йдучи до дверей.

Двері розчахнулися, і до хати ввалилися кілька військових. У лейтенанта в руках був пістолет, а солдати тримали напоготові автомати.

— Чужие в хате есть? Кто чужой? Где?

— Які ж це чужі? Я, жінка, зять, та донька з дітьми! Де ж чужі?

— Список! — владно кинув лейтенант і простяг руку. На долоню йому тут же поклали аркуш паперу.

— Что-то я не вижу в списке дочки. Фамилия?!

— Моя? — розгубився Дмитро.

У цей час з маленької кімнати вийшли Василь та вдягнена нашвидкуруч Марія. На ліжку, прикриваючись ковдрою і не маючи змоги звестися при чужих людях, лежала Килина.

— В чём дело? — запитав Василь.

— А ты кто? Документы!

Василь витяг із нагрудної кишені солдатську книжку та простягнув офіцерові. Лейтенант уважно прочитав прізвище, звірив фотографію з оригіналом, а потім розгорнув аркуш відпускного квитка, вкладеного у книжку. Уважно прочитав і його, задоволено кивнув головою, побачивши печатку сільради, повернув Василеві і знов вперся очима в Марію:

— Кто такая? Почему не учтена в списках?

— Я ж кажу, це моя донька…

— Где была во время учёта?

— Та вона ж…

— Помолчите, гражданин Грицай, я не вас спрашиваю. Повторяю: где была во время учёта?

Марія розгубилася. Що відповідати? Якщо скажеш, що мешкала у Великій Прошеві, вирине історія з підпільним шпиталем… Сказати, що мешкала у родичів в Драганівці? Перевірять… Прохоренки не підтвердять. Нащо їм чужа біда? А з Улісовичів вона бозна коли поїхала, як тільки Василя до армії забрали… Там теж скажуть… Що робити?

— Ну? — поквапив лейтенант.

Марія мовчала, не маючи змоги щось придумати. Офіцер повернувся до Дмитра:

— А вы что, не знаєте: пускать на постой можно только с разрешения сельсовета? Вы в сельсовет сообщали, что у вас ночует посторонний?

— Та яка ж вона стороння? Це ж моя доня!

— Это моя жена! — добавив Василь, бачачи, що справа стає серйозною.

— За стінкою діти сплять! — додав батько.

— Та що це ви?! — нарешті подала голос мати, все ще лежачи в ліжку та закриваючись ковдрою, — скільки років не бачилися, а ви…

— И сколько же? — незворушно запитав лейтенант, — и где все эти годы была?

— Та чоловік же був на фронті!

— А ты где была во время учёта? Ну?

І це «ну?» пролунало наче постріл. Марія так і не спромоглася нічого відповісти на таке просте і водночас складне питання.

— Взять её! — наказав лейтенант, — в комендатуру!

— Маріє!! — скрикнула мати і підхопилася з ліжка. Ковдра полетіла убік, а сама жінка, з палаючими очима та розхристаним волоссям нагадувала зараз люту фурію, — ви що тут усі, з глузду з’їхали? Яка комендатура? Кажуть же вам, діти за стіною сплять! Василю, веди сюди дітей! Хай побачать, що з їх матусею роблять!

— А ну… Прекратили, гражданка! — строго промовив лейтенант, — а то дети сейчас и без бабушки останутся!

Оскільки Килина не вгавала, її силою впхнули у сусідню кімнату та зачинили двері.

— Э… Э… Товарищ лейтенант! Я же с фронта пришёл! В отпуск по тяжелому ранению, а вы мою жену арестовываете? Вы что, в самом деле!

— Рядовой! Вы как разговариваете с офицером?! На гауптвахту захотели?! Эта гражданка нарушила правила проживания. Кроме того, она просто подозрительна! И не забывайтесь! Идёт война, а по законам военного времени суд короток! В комендатуру её! Там разберёмся… Отставить, солдат!

І Марію вивели. Усі розгублено мовчали, лише Славуня, не розуміючи, чого забрали мамуню, гірко плакала та кричала:

— Москалі! Верніть маму!..

— Трясця їх матері… — нарешті вичавив Дмитро, — це ж треба! І ніч доспати не дали…

У шибку обережно постукали.

— Хто там ще? — пригнічено запитав батько.

— Це ми, охорона. Що сталося?

Марію посадили в невеличку кімнатку з ґратами на вікні. Стіл та два стільці, ось і всі меблі. Потяглися довгі хвилини очікування.

Тим часом лейтенант зв’язувався по телефону з районним відділом НКВС у Кулинцях. Сонна телефоністка довго не могла второпати, який номер потрібно набрати, потім черговий хвилин з п’ять випитував усі подробиці затримання підозрілої жінки. Вже почало світати, коли, врешті решт, черговий погодився, що справа з жінкою варта уваги, і сказав, що зараз за нею вишле машину. За годину, коли на вулиці вже стояв світлий день, перед комендатурою загальмувала чорна «емка», яку в народі прозвали «чорним воронком». До комендатури зайшов сержант.

— Ну, где тут ваша диверсантка? — по-панібратські запитав він лейтенанта. Його завели в кімнату, — а ничего себе диверсанточка… Симпатичная… Ну, айда к нам в гости!

Перед комендатурою вже чатували Василь Когут, тримаючи на руках Данилка, Килина, яка тримала за руку Славуню, і сам Дмитро Грицай, раз по раз важко зітхаючи та крадькома витираючи з очей непрохану сльозу. Охоронці вже вирушили у зворотну дорогу, несучи у загін невтішну звістку про арешт Розумниці, з острахом уявляючи собі, яку кару придумає Гордій за те, що вони не виконали його завдання. А він на розправу був швидкий та крутий, це знали усі.

Квітень підходив до кінця. У садах цвіли, вишні та ніжно-рожевим цвітом розпустилися яблуні. Свіжою чорнотою перекопаної землі на тлі цього квіткового буяння вирізнялися городи. На деревах гули бджоли. І сонечко вже гріло так, аж земля парувала… Гарно у квітні! А головне, війна котилася до кінця. Червона армія штурмувала Берлін. Війна прийшла туди, де почалася. Ось-ось має наступити мир. Ще трошечки, і люди почнуть дивитися на листоношу, що йде уздовж вулиці, без страху, бо закінчиться цей чотирирічний кошмар. Жити б та радіти! Але якось не виходило…

— Нус-с-с… — невисокий, з чималеньким черевцем та кривуватими, наче у старого кавалериста, ногами, майор щільно зачинив за собою двері, начебто хтось небажаний міг підслухати їхню розмову чи Марія могла втекти з цього страшного будинку.

Майже добу її тримали у камері, де було набито жінок, наче оселедців у бочці. То одну, то іншу викликали на допит, когось викликали з речами, прибували новенькі… Відбувався такий собі кругообіг, але Марію чомусь не чіпали, і вона чим далі, тим більше нервувала. І коли викрикнули її прізвище, вона начебто відчула полегшення: нарешті закінчиться невідомість, нарешті вона взнає, що енкаведистам відомо про неї. Найстрашніші тортури — це тортури невідомістю. І тут, мабуть, дуже добре на цьому зналися.

Майор витяг із теки сірий бланк протоколу допиту. Взяв автоматичну ручку, відгвинтив ковпачка і почав заповнювати:

«Протокол допроса от ЗО апреля 1945 года, с. Кулинцы…»

Вписавши все, що вимагала форма протоколу, в тому числі своє прізвище та звання, він нарешті звів очі на Марію, яка з острахом слідкувала за усіма його неспішними діями.

— Фамилия, имя, отчество…

— Когут Марія Дмитрівна.

— Это по мужу?

— Так, по чоловіку.

— А девичья фамилия?

— Грицай…

— Где и когда родились?

Вписавши все, що потрібно, він нарешті задав своє перше справжнє запитання. Воно було зовсім неочікуване. Майор запитав, граючись своєю автоматичною ручкою, але погляд його був холодним, очі застигли, наче дві крижинки, і сховатися від цього погляду було неможливо. Він здоганяв усюди.

— Где проживали с начала войны?

— Як це… — розгубилася Марія від такого неочікуваного питання. Більш за все вона боялася, що майор запитає, де вона жила до того, як повернулася додому, але він чомусь не задавав цього запитання. Марія не знала, що й думати. Чи у справі не було записано, що її заарештували саме за порушення правил реєстрації?

— Повторяю вопрос, — незворушно продовжив майор, — где проживали с момента начала войны?

— У Стасові, — знизала плечима Марія, — з чоловіком…

Майор зачиркав ручкою по аркушу і запитав вдруге:

— Расскажите, какие органы власти были созданы в селе сразу после прихода немцев?

— Війт був… І ще поліцію зорганізували…

— Насчёт полиции поподробнее… Кто стал начальником?

— Пічник наш, Василь Ткачук.

— Какой еще «пичник»?

— Ну… Грубки мурував…

— Чего?!

— Печки робив…

— А-а! — нарешті зрозумів майор, — так бы сразу и сказала! А то несёш мне какую-то муру… Кто ещё был в полиции?

— Та я усіх і не пам’ятаю. Потерейко був, брат його Михайло, Куріцин Богдан, Іван Завінчений… Назар Глинський, Микола Лисевич… Але ця поліція довго не була, німці її розпустили і натомість створили свою, під своєю командою…

— Хорошо… Вы в полиции работали?

— Ні, у поліції я не працювала…

— Вы говорите неправду, попросту говоря, брешете! У нас есть данные, что вы работали в полиции вместе с Ткачуком. Для твоего же блага очень сильно рекомендую говорить правду.

— Ще раз повторюю: у поліції не працювала. Я працювала у сільській управі.

— Врёшь ты, сучка! — майор звівся, пройшовся по кімнатці, став позаду Марії.

Та зіщулилася і завмерла в очікуванні, навіть очі заплющила. Майор кашлянув, вона сіпнулась від несподіванки і розслабилася. І тут він її вдарив, несильно, але точно влучивши у нирку. Від того, що жінка вже не очікувала удару і розслабилася, вона не втрималася на табуретці й впала до бетонної підлоги обличчям. Майор, наче й нічого не сталося, не кваплячись повернувся до столу.

— Спрашиваю ещё раз: расскажи о своей работе в полиции.

Марія потрусила головою, приходячи до тями, і підвелася, у голові все йшло обертом…

— Я не працювала у поліції.

Майор знову звівся, жінка цього разу не зіщулилася, вона вже знала, що можна чекати від цього невисокого товстуна, і лише уважно спостерігала за ним, щоб вловити мить, коли той почне її бити. Але знов проґавила. Мабуть, у майора був чималенький досвід. Вона знову злетіла з табуретки… На цей раз він ще додав пару разів блискучими хромовими чоботами.

— Ну?

Але Марія вперто стояла на своєму: у поліції не працювала.

— Ну, хорошо… — майор порився у відкритій течці і витяг дрібно списаний аркуш паперу, — вот это показания Анны Протининой. Вы знаете такую?

— У нашому селі була така.

— Были ли между вами неприязненные отношения?

— Які отношенія?

— Где-нибудь на ногу ей наступали? Зло на вас она имела?

— Та начебто, ні… — Марія все не розуміла, до чого веде майор.

— «В начале июля моего мужа, Грыця Протинина арестовала Стасивская полиция. До войны он работал уполномоченным по сену. Грыця и еще нескольких жителей села Стасив, таких как Мирослав Зенюк, голова сильрады, Моня Кацман с семьей, директора школы, фамилию не помню, и еще несколько человек, собрали возле сильрады и на подводах повезли в Кулинцы. Сопровождали их наши сельские полицаи, такие как Василь Ткачук, Назар Глинский, Микола Лисевич, Мария Грицай. Все они были вооружены, кто пистолем, кто крисом. А потом были расстреляны у Кулинцах, в том числе и мой муж, Гриць Протинин». Вот так вот, гражданка Когут. Конвоировали вы арестованных? И чем были вооружены?